Опівнічна маячня...про недепресію...

Вкотре впевнююсь що я таки біла ворона...мене сьогодні спитали як я провела неділю - я чесно сказала що ходила на ковзанку, а потім в кіно. На мене подивились страшними очима і спитали "Як ти можеш?"

Замість того щоб як пристойна особа жіночої статі впасти від всієї купи фігні яка на мене навалилася в депресію, лягти на дивані і тільки гірко зітхати на співчуття родичей, я починаю ранок з зарядки і прибирання в квартирі...

Да, мені фігово, да, мені страшно, да, я не знаю як я житиму далі і що робитиму далі...Але від того що я поплачу мені в данному випадку не полегшає...і від того що я скажу "Все погано", мені також не полегшає...Бо я це вже не так давно проходила і пройшла і зараз пройду...

А от від розмови зі студентами мені полегшало...і від вперше в житті прийнятих заліків мені полегшало...бо коли бачиш проблему з нею простіше боротись...доречі вельми символічно що свій перший підпис в заліковій я лишила саме в Тетянин день)))

За два роки я поховала двох людей які були моїми Вчителями. Бабуся - в житті, Олександра Миколаївна - в роботі. Чомусь вони мене навчили, а чомусь не встигли. Але навчили основному - боротися до кінця і не втрачати оптимізму, навчили мислити і приймати рішення...

Бог він мабуть щось знає і мабуть таки так треба було щоб я досягала свого сама...і я чомусь певна що я досягну того що вони хотіли б для мене - щастя і успіху...бо я таки невиправна оптимістка...