Важко, несправедливо, страшно...

Важко коли хтось помирає, завжди важко...вдвійчи важко коли людина помирає зарано...втрийчи важко коли помирає Вчитель...і вдесятеро важко коли це трапляється абсолютно раптово...

Вчора була людина, ти з нею говорила, сміялася, слухала зауваження до статті і в черговий раз "чесно-чесно" обіцяла "завтра, ну в крайньому випадку післязавтра" написати розділ про матмоделювання...Тіки це завтра не наступило...

Мій невичерпний ніби оптимізм кудись зник, залишилось тіки рятівне "Якось воно буде..." Тільки як? Я, звісно, допишу дисертацію...але писати прийдеться вже абсолютно самій, практично без порад...я, найймовірніше, буду читати її курси, але вже без можливості підійти і порадитись, складаючи курс не з нею, а з старих конспектів і книжок...про те що ці курси з часом можливо перейдуть до мене я знала, але не думала що це трапиться так рано і так раптово...У неї було багато аспірантів, дуже багато, проте чогось саме мене пророчили у її наступниці, от тільки не встигла вона мене "поставити на крило"...

Кажуть, що немає незамінних людей...брехня...я не знаю тих хто зможе в собі отак сполучити видатного вченого, мудрого педагога і просто чудову людину...якраз напередодні смерті вона дізналась що ректорат нарешті затвердив ставки співробітникам її лабораторії, які до цього працювали практично на голому ентузіазмі...і тепер у лабораторії є Руки, але вже нема основного - Розуму, який все знав і всім керував...

Я знаю що смерть сама вибирає коли прийти...тіки чому саме зараз?