Про втрачене дитинство...

 - Мама, давай пойдем в кино на Мадагаскар!

 - Нет, у тебя завтра тренировка и еще не сделаны уроки

 - Завтра воскресенье, я уроки могу завтра сделать и тренировки каждый день, а Мадагаскар скоро перестанут показывать

 - Ну и что, зачем тебе этот глупый мультик, у тебя через неделю международные соревнования

 - У Марты тоже соревнования, но она ходит в кино каждую неделю

 - Вот поэтому она даже городские соревнования не может выиграть

 - Она говорит что ее маме все равно, выигрывает она или нет

 - А мне не все равно

 - А после соревнований пойдем в кино?

 - Только если попадешь в первую десятку

/Розмова між дівчинкою 6-7 років і її мамою підслухана в метро суботнім ранком/

Коли мені було 4 роки батьки мене віддали на спортивну гімнастику - в пам"яті досі зберігся великий зал з батутом, перекладинами і схожими на фонтанчики для води урнами для тальку. Перший рік таких як я малят сильно не мучили - просто вчили робити ростяжки, містки і "берізки", крутити колесо і стрибати на батуті. Тренер у нас був веселий вусатий дядько, який гримав тіки якщо ми вискакували в небезпечні зони біля коня чи поряд з турніком. У тому ж залі тренувалися і старші дівчата, як на мене тодішню - великі тітки яким вже скоро в школу йти, їх тренера боялися усі - висока і підтягнута вона витворяла чудеса на перекладинах, але вимагала від своїх вихованиць таких самих чудес...за будь-яку дрібницю - не достатньо витягнутий носок, неправильно поставлену руку дівчата отримували довгою бамбуковою хворостиною...це мабуть був для мене перший найбільший дитячий страх - я була згодна на будь що аби не потрапити до неї в групу. Якоюсь мірою мені це вдалося - я підхопила бактеріальний перетоніт і після операції мені не можна було займатися протягом півроку. А через півроку я вже була надто стара  - в 6 років в нашій країні вже запізно починати серйозно займатися гімнастикою...

Можливо мої батьки були тим розстроєні, проте наскільки я знаю - не надто, як потім сказала мені мама (вона в мене майстер спорту з легкої атлетики) "У великий спорт я би всеодно тебе не пустила, а займатися спортом для себе тоді було не прийнято". Проте це було в 1988 році, тоді справді - або ти змалку досягаєш висот або тобі вказують на двері...Зараз багато тренерів згодні займатися з відвертими незграбами - аби тільки батьки гроші платили, і чимало дітей ходять на ту ж гімнастику чи фігурне катання просто задля загального розвитку і задоволення, і більшість батьків не вимагає від них олімпійських звершень...І все частіше лунають заклики припинити прийняту ще за часів СРСР практику коли в гімнастику і фігурне катання беруть дітей 4-5 років і муштрують їх так що вони в 16 виходять на Олімпіаду...Виходити то виходять, а що далі? Кар"єра у них закінчується максимум в 25 років - тоді, як їхні колеги з європейських країн починають серйозні тренування в 9-10 років (зазвичай вже свідомо і за власним бажанням, а не тому що батьки так схтіли), виходять у великий спорт в 18-20 і спокійно собі виступають ледь не до 35...

І мені відверто жаль дітей, які як ця дівчинка з епіграфу просто втрачають через батьківські амбіції дорогоцінний час дитинства, друзів, вуличні ігри, дитячі розваги, елементарний відпочинок...Я не кажу що дітей не треба нічим займати, але невже не можна не перегинати палку? 2-3 тренування на тиждень - це більш ніж достатньо, або якщо ви вже так хочте виростити чемпіона послабте шкільне навантаження...не можна вимагати від дитини всього і одразу...

Пару тижнів тому мене відверто шокувала тема на одному жіночому форумі - мати питає поради, через що у дитини може місяцями триматися субфертильна температура, лікарі нічого не знаходять але наполегливо радять просто дати дитині відпочити - шестирічна дівчинка тренується 6 разів на тиждень по 3 години...але тренер поставила ультиматум "або ви працюєте, або до побачення, ніяких відпочинків"...і мати вирішила що "температура пройде", головне - тренування...