так просто

Людина складається із дрібниць. Придивись до того, хто сидить поруч тебе в метро - і ти побачиш, як його Я розпадається дрібними уламками. Он той не розлучається зі своїм плеєром, і певно не тому, що музика йому дуже до душі, а для того, щоби, поринувши у простір підземки не лишатись на одинці з собою.
Хтось і в метро тероризує мобільний, намагаючись докричатись до когось по той бік слухавки.
Інший, закутавшись по самі вуха у шарф, стікає краплями дрібного поту.
Там он жіночка читає книжку, згорнувши її так, щоби ніхто з цікавих не міг побачити обкладинки.
Дивний дідусь стиснувши у руках ціпок все ніяк не знайде вдалого положення притулившись (звичайно, тиснява усьому виною) до пружної дупки дівчиська, що вже приготувалось на вихід. 
Галасливі школярі їдуть на екскурсію до музею ВВВ і разом з ними вже трохи підтоптана, підмучена, знервована вчителька.
Портфелі...окуляри...черевики,чисті і не дуже...потерті книжки і свіженькі газети...кравчучки і валізи...шарфи і краватки...жувальні гумки і липкі чупа-чупси...дитячі коляски і навіть велосипеди...квіти і парасольки...
Калейдоскоп буденності намагається скласти ще не бачену нами картину. Марно. Останнє людське око - осліпло.