Немного параллели в блог: этих акаций, о которых речь в стихе, нет. Их спилили. Спилили под застройку ТРЦ. И только память возвращает их цветение и благоухание, их нарядность невесты. Мост... Мост (крымский) почему-то напоминает ТРЦ (ТРЦ с занозой шовинизма - милитаризмом). Срубленные акации словно судьба невинно убиенных молодых украинских граждан в своей родине в Крыму и на украинском Донбассе ордой из путикантропов.

Восприятие душ

Какого надо ещё рая

Двадцать второго – Николая,

Когда акации в цвету

Медовым запахом метут

Мои воспоминанья?

Какого надо ещё ада

Сегодня во чертогах града,

Где даже пчёлы не жужжат,

Урбанизацией зажат

С природой миг свиданья?

И вашу понял я мечту,

Немым словам внимая…

Стоят акации в цвету

Двадцать второго мая.

«Мисливські пригоди». Ця книжечка випадком потрапила до мене. У ній невеликі за обсягом твори заслуженого мисливця Івана Кривозуба із Сумщини ( на жаль, він рік тому пішов від нас) --  оповідання про різноманітні пригоди на полюванні, смішні й журливі історії, захоплення честю, сміливістю і вправністю мисливців, величезна любов і повага до рідної природи. Тут мисливець не тільки бере від матінки-природи, а й саджає дерева, прорубує ополонки, аби риба не задихнулася під льодом, протистоїть браконьєрству,  розкопує замулене річище тощо. Книга завершується  закликом берегти природу і побажанням усім нам здоров’я та благополуччя.

Серед  чотирьох десятків оповідок, виокремлюється гіркотою тільки  одна. Проста, невигадлива людська доля.

*  *  *

Ця історія трапилася в роки Великої Вітчизняної війни. У той час малі й старі залишилися під німцями. Це було нелегке життя. Німці забирали все, але й трохи регулювали свої дії. Так, наприклад, два кабани забирали, а третій  кололи на трьох (мабуть, автор має на увазі трьох господарів). Можна було і щось тихенько приховати, якби тільки наші поліцаї не помітили. Чомусь наші поліцаї були жорстокішими, ніж німці. Німці страшно ненавиділи, коли щось вкрадеш, за це вішали. Всі дуже боялися попастися.

Під Курською дугою ворог був розгромлений і нас звільнили, але війна ще йшла, і не видно було їй кінця. Дуже жорстоко виконувався лозунг «Все для фронту, все для перемоги! Все для розгрому ворога!» Це був жах Фінагенти лазили по всіх закутках і відбирали все, що було у людей. У них був план зібрати 500 літрів молока, 40 кг м”яса, 500 штук яєць, 10 кг бринзи з кожного двору. Але люди все терпіли, бо дуже хотіли, щоб перемога була якнайшвидше. 

Ми тоді ще малими були, але збирали гвинтівки й патрони і йшли на полювання. Багато наших хлопчиків і навіть сімей підірвалися на мінах. Одного разу вполювали лисицю, а вона виявилася хворою на коросту, і все це перейшло на людей.. Ліків ніяких не було, і ми збирали траву чемерицю й лікувалися нею. Після цих пекучих процедур люди бігли до ставка, залазили у воду і сиділи по декілька годин, а потім ішли на роботу.

Був випадок, коли старий дід Кахно помазався маззю, що мазали коней. Він так кричав і плакав, що його онуки Микола й Олексій думали, що їх дід здурів.

Настав 1944 рік. Нас, підлітків, забирали в армію. Хто за станом здоров”я не проходив, то забирали у ФЗО, і опустіли колгоспи.  Деякі хлопці не витримували тяжкої роботи на шахтах і тікали додому, їх судили. За два буряки або десять колосків, які могла взяти жінка з поля давали до п’яти  років. Але люди терпіли і ждали перемоги.

Прийшов 1945 рік. Це дійсно було свято «зі сльозами на очах», до села стали повертатися солдати, інваліди. Не маючи ні від кого допомоги, не захищені, вони часто починали пити, щоб загасити свій біль. У 1946 році була страшенна засуха і, як результат ,  --  голод. Від людей знову вимагали патріотизму у відбудові держави. З села нікуди не можна було виїхати, тому що не видавали паспортів. Це був страшний період.  Хліба не було зовсім. У цей час з Німеччини поверталися наші дівчата. Мати однієї такої дівчини, брудна і в корості, хотіла обняти свою дочку, але та її відштовхнула, бо була вона гарно і чисто вдягнена. Трудно їм було в неволі на чужині, але нам тут було не легше.                                                                                                                                                                                                                             І І як воно сталося, що переможці гірше живуть ніж переможені?

Іван Кривозуб

http://h.ua/story/336853/

Змілів поет й сподобив ахінею

Та так, що я теж перейнявся нею:

- Ну, все! Ми зиму пережили

Вже тане сніг, куди не глядь

Собаки вЕсну обіср@ли

(Їх в сніг виводили «гулять»)

Ще трохи - й прозелень укриє,

Що було грязним, - не сказать

Земля протряхне, і в суботу

Двірник бруд стане вигрібать

І часто лаятись на люди:

- Ну, люди! Шо собаки, бл@ть!

Вгорі ж із вирію летять

Батьки пернаті, щоб за місяць

Відкласти яйця й нарождать

Нове співуче товариство

Яке не будуть ще стрілять

(То там десь влітку), а тепер же

Воно ще може жить-стрибать

І батьківщину любу з їством

У галас-трелях прославлять

Де Польща, в черзі  на кордонах

Заробітчанів трудорать

О як їм хочеться удома

Весну і Пасху зустрічать!

Весна! Політики у кріслах

Ще не зібралися до драки

Там, біля спікера й трибуни.

Їм лиш би гроші! Все до... маків

І ще, замало не забув,

Їх мучить азбуки питання:

Чи  кирилсмайликом писать

Чи то латиногліф вхерячить

Дилема, як тут не крути.

Чого смієшся дарма ти?

Расскажи мне, гитара, что с нею –

И не глупой, и милой – всё спой.

Я надежды так крепко лелею,

А она остаётся чужой.

Я любви объяснить не умею

Столь туманной и странной порой,

И лишь горько о том сожалею,

Что познался с печальной тоской.

Я души своей доброй не чаю,

Открываю все к сердцу пути,

Боль и радость испить приглашаю

И по жизни с любовью пройти.

Словно счастье, она расцветает,

То суровой становится враз,

То улыбкой себя озаряет,

То отчаянный слышу отказ.

И любя – не любить обещаю,

Струны чувств зажимаю в кулак.

Вот сегодня в сердцах повторяю:

-Все не так, всё не так, всё не так.

Вижу ревность её и тревогу,

Вижу свет призадуманных глаз,

И теряюсь: - Какому же Богу

Свою мысль открывает сейчас?

Что на сердце своём затаила

И живёт в суеверных мечтах?

Кому губы, как песнь, сохранила,

Чтоб потом всё развеялось в прах?

В ней ко мне отпечаталась мука,

А в словах саркастичный смешок

И симпатия, ласка, и скука,

И безверье, гордыни упрёк.

Я лишь горько о том сожалею,

Что надежды впустую лелею.

Всё ж о милой, прекрасной, родной

Расскажи мне, гитара, и спой,

Расскажи мне, гитара, что с нею

Оставим рифму в стороне,

Когда вещается в "Гордон",

Что предлагают нам обмен -

Им Крым, а нам всю часть Донбасса…

*

Отказ от левого лица

Когда есть правое, - возможно.

Но действуй очень осторожно,

Ибо москаль -- скотина, право,

Уже орудует оравой

Из "ДНР" и "ЛНР",

Где даже жук-пенсионер

Заряжен против Украины.

Чужие на хер именины

Или обмен «мой на моё»,

Москаль же не отдаст своё.

Вот взял бы подарил Москву

Заместо Крыма иль Донбасса.

Так нет же, с*ку так колбасит,

Будто едим его жратву.

Мы просто позабыли притчи,

Вот, скажем: -Тату, тату, тату!

До нас чортяка лізе в хату!

- Та по фіг, лиш би не москаль…

И мы момент тот пропустили,

Когда наглец военной силой

У ослабевших отнял Крым,

Сафари произвёл в Донбассе…

Над Украиной чёрный  дым

И беспорядок в общей массе.

Но верю, что минует время

И гадкое ответит племя

За грязные свои дела,

Где учредитель «ла-ла-ла».

Официант, налей мне кружку пива

Иль что покрепче из особого разлива.

Воспоминанием сегодня я упьюсь

И болью о друзьях своих утрусь

Мы постарели так, что не узнать

В оплывших лицах свежести печать,

В солидных формах стройные тела,

Что в юности природа нам дала.

Где лёгкость, бравада и шум деяний,

Стремленье к звёздам и костёр желаний?

Погасли в должностях – тех монументах дня?

Или впитали семьи и родня?

Бухгалтерами старости мы стали,

Считаем дни от пенсии к печали,

Когда вперед ногами понесут

И пафосно труды наши почтут.

Официант, налей мне кружку пива,

Иль что покрепче из  особого разлива.

Щемящей грустью я сегодня растворюсь

И зарыдаю сердцем на всю Русь

Среди ночи очнулся от яркой полной Луны. Возле неё, к югу, светила одна, такая же яркая, безымянная звезда. На циферблате ровно час ночи… И вспомнилось написанное в 2008 году стихотворение. Оно также возникло после полнолуния с тремя звёздами. Посмотрел тогда на часы – ровно три часа. Какое совпадение! А ночь загадочным шептанием прекрасна!.. (Жаль, фото нет)

 Три

Три звезды и месяц

(Ровно три часа).

Кто же их повесил

В тёмных небесах?

И не спится бесу

В эти три часа,

Бродит он по весям,

Где взойдёт роса.

В тридевятых царствах

Ткутся чудеса,

А над ними ясная

Звездная краса.

  2008

Давно колись престаріла бабуся повідала легенду-переказ, що за воду платитимуть гроші, далі – будь-які гроші, а ще далі - деякі платитимуть душею. Хочеш пити, продай душу за печать на лоба, тобто стань слугою зла. Таке не забулося. І в 2009 році у зв’язку з загостренням «хохлосрачу», тобто зіткнення національних українських інтересів з російськими імперсько-шовіністичними провокаціями, уявилося, що вода – це духовність, яку хотять знищити у нас в Україні. Тому й виникла ця тривожна зарисовка  «Джерела…». Однак вода сьогодні - не тільки духовність (як гадав), але й тіло духовності – фізіологія як функція живого.

«Джерела вод життя" (Апокаліпсис)          

Води, води хочеться. Боже, як душі пити хочеться! Я ходжу по Україні з простою кружкою, як жебрак.

Одеса. Там вода хлорована, як завжди.

Простую, жагою гнаний, на схід України, простягаю кружку. Вода перетворюється на камінь – довгу брилу від півночі до півдня сходу.

Столиця. Але із Києва витікають два великих струмені  на схід і на захід. Течуть  наче й не високо у повітрі (та не дістати) і губляться над землею. І вашим, і нашим.

Іду до Львова. Там вода. Струмінь тече у Європу і там губиться, як і київські в Україні. Я підстрибував до високого струменя. Не дістав. Якась крапля впала на дно кружки та й усохла.

Я ходжу по Батьківщині.

Повертаю ноги до Криму. Але там кажуть: «Ми й самі води не маємо і п'ємо з Росії».

Як пити хочеться!

У центрі України, бачу, сидить великий Диявол. Перед ним джерело чистої, прозорої , пахучої зоров'ям води. «Джерело вод життя», яку підступно захопила Звірина.

Диявол сміється, передбачаючи безвихідь прибульця. Ми знаємо одне одного ще з легенди «Про Воду, Печать і Диявола».

Між нами фонтанує джерело, а Диявол сміється. Зна Гад, що я у спразі прийду до цього витоку.

Як пахне свіжою, іскристою водою!

Білі зуби Хама наче відбілені. Сам у здоров'ї і наче каже: «Ну, що? Моя печать на лоба   -- і напувайся».

Я плачу. Моя душа вмирає.

Знічев*я оглянувся я наче шукаючи допомоги:

-- Христосе!

Але позаду суцільна темінь. Обертаюся вперед. Лице у Диявола зле. Очі люті.

Я наче підріс. І ми стоїмо один проти одного вічно (2009)
(Читать полностью: http://h.ua/story/192943/#ixzz4d1JFpV6z)

 По суті «Джерела…» (де течії були вгорі, а не на землі) були навіяні сном…, хоча тоді ще не сприймалося серйозно, що настане російська анексоокупантська агресія. Ну, та з окупантами вчиняй, як з окупантами. Тут інше: цими днями виникає проблема дефіциту чистої питної води у країнах. Ця проблема лишень уявляється смогиком-туманцем глобальної кризи на планеті. І тільки зараз пригадалося  з того переказу ключове слово… А гадалося, як це води мало?! А опріснювати?! А айсбергувати до країн тощо? Але основне слово було «…ЗГІРКНЕ» (передбачення хімічної атаки, природної чи штучної, й повсюдного зараження; динозаври, мабуть, тому й зникли). Отже, люди з часом тяжко переживатимуть брак питної води... Однак хай це залишиться переказом, казкою!..