Я люблю сніг... Люблю дивитися як він падає... Коли його не підганяє вітер, коли він спокійно, без поспіху спускається на землю. Люблю, коли навколо повна тиша, коли чути як сніжинки вдаряються об землю, коли навколо ні душі і ти, заплющивши очі,
повністю заглиблюєшся у плин часу... Тепер тебе вже навіть час не турбує, ти просто стоїш і слухаєш тишу. Як же це прекрасно! Це неймовірно! Повітря огортає тебе невидимим полотном, сніг надає відчуття невагомості, а тиша... вона поглинає тебе, твої відчуття, твої думки. Тепер ти сам на сам із собою, із своїм життям і вже нічого не вартий той світ, із якого ти сюди потрапив. Тут нічого не варті зауваження, не мають сенсу докори, погрози. Тут є лише тиша і вона цінніша за все, що ти бачив у своєму житті. Зараз вона є твоїм Богом, вона осуджує, вона пробачає і вона дає можливість здійнятись у небо, злетіти над світом. Вона не змушує, вона не наказує та, потрапивши у її полон, вже неможливо повернутись... повернутись таким як був...

Здається, забагато наді мною неба,
Занадто часто я дивлюсь на зорі.
Заплющу очі – згадую про тебе
І відпустити все не вистачає волі…

Усі емоції вкладаю у вірші,
У них пишу усе, що відчуваю.
І все, що зараз в мене на душі –
Це страх, що я тебе втрачаю…

Я розумію, що не все так просто,
Ти досі озираєшся назад.
Для тебе то все дуже є серйозно,
Та пам'ять, часом, найстрашніший кат.

Буває так, що хочеться кричати,
А інколи, замовкнути на вік.
Дозволь мені твій біль забрати
І витерти сльозу з твоїх повік…

Як дивно, що не можу виразить словами,
Всього, що зараз маю на душі…
Чому усе, що зараз є між нами,
То лиш мої невизнані вірші?..

З мого життя ти зникла лиш на мить,
А я вже відчуваю як серденько сумує.
Як рветься із грудей і до небес летить
Із щирою надією, що твоє відчує.

Ти зникла на хвилину з поля зору,
Як зникає сонце, ховаючись за хмари.
Я розумію, що повернешся ти скоро,
Та не можу дочекатися появи!

З мого життя ти зникла лиш на мить,
Та, ніби, рік минув, мені здається.
Тебе нагадує той вітер, що летить,
Тебе нагадує те сонце, що сміється…

"В тот день, когда она ушла,
Исчезло все, что было дорогим.
И в целом мире воцарилась тишина –
Единственное, что осталось с ним…

В тот день закончились дожди
И ветер разогнал все тучи.
В тот день не произнес он "Подожди",
Он понимал, сейчас так будет лучше…

И, в конце концов, наедине с собою,
Жизнь спустя, он понял, что была она
Его единственной любовью, чашей золотою,
Которую не смог он выпить до конца…"

И сидя так, уютно у камина,
Я сочинял свою судьбу под яркий свет огня:
Возможно, она будет счастлива, красива,
Но, жаль, такою быть ей лишь при свете дня.

Только звезды за окном пронзают тени ночи,
Я тот прохладный вечер тающей весны
Припоминаю невзначай, все как бы, между прочим
И вспоминаю связанные с ним мечты…

Я вспоминаю то отсутствие движенья,
Тот взгляд, то положение бровей;
Я вспоминаю ту надежду продолженья,
Тот весенний вечер… вечер с ней.

Той світ без тебе – пустка на землі,
Той світ без тебе – то лиш тінь на мапі.
Безповоротно розчинився у пітьмі,
Він загубився поміж сотень знаків….

Последний поезд, последний перон
И взгляд одинокий сквозь стекло запотевшее.
Кому-то приснится нереальный, пугающий сон,
Но, проснувшись, забудет прошедшее.

На мокром асфальте свет фонарей,
Человек одинокий под старым зонтом.
Луна опускает печальную тень
И лишь кто-то вздохнет в темноте за окном.

Тронется поезд, исчезнет во тьму,
На пирон кто-то выбежит с криком отчаянным.
Опоздает на поезд, как на судьбу,
На жизнь опоздает нечаянно.

Ветер с места рванет, закружится листва,
Печальный гудок растворится во мгле.
С неба на миг исчезнет луна
И я забуду на миг о тебе.

Осень уходит, теряется в прошлом,
Прошедшие дни исчезают. Вчера
Кто-то увидел жизнь слишком сложной,
Как осени прошлой мои вечера...

Я не люблю, коли палять мости,
Я не люблю, коли все не серйозно,
Я не люблю, коли зі мною на "ти",
Я не люблю, коли все дуже просто.

І, коли навколо усі є чужі,
Коли зі мною немає нікого,
Я не люблю, коли "на межі",
Я не люблю обирати дороги.

Я не люблю, коли не сприймають
Мене, як такого, таким, як я є,
Я не люблю, коли зазіхають
На щось надто близьке, щось суто моє.

Я не люблю, коли вриваються в душу,
Я не люблю, коли топчуть її,
Я не люблю, не люблю, але мушу
Визнавати поразки в безглуздій війні.

Я не люблю, коли все просто марно,
Я не люблю, коли себе ставлять "над",
Я не люблю, коли все надто гарно,
Я не люблю, коли все йде на спад.

І я не люблю бути відвертим
З тим, хто, здається, не вартий цього,
Я не люблю, але я дуже впертий,
Я намагаюсь добитись свого.

Я не люблю, коли все формально,
Я не люблю, коли грають роль.
І, коли аж занадто все ідеально,
І також не люблю алкоголь.

Коли не розуміють мого романтизму,
Коли насміхаються над точкою зору,
Я не люблю, коли надто пізно,
Я не люблю, коли "руки вгору"…

Она смеялась, но была столь непреклонна,
Всегда прекрасна, о, мой Бог – Мадонна!
Ее улыбка ранила и воскрешала,
Но, жаль, она об этом так и не узнала…

Мы расставались с ней по-дружески, смеясь,
Как будто, это было в пятый раз.
Немного грусти, нежности, признаний
И восемьдесят дней воспоминаний…

И, вроде бы, так просто уходила,
Но для меня, не человек – Богиня!
Словно на икону, я смотрел ей в след
И, на мгновенье, замер белый свет.

И видит Бог, нет ангела прелестней,
Нет тайны столь же неизвестной,
Чем та, о ком сейчас пишу,
Которой восхищаюсь и дышу…

Ти спогадом лишилася в моєму серці,
Ти назавжди залишилася в зорях,
Для мене ти довіку у нічному небі,
У ньому ти завжди зі мною поряд.

Пробач за краплі егоїзму у моїх словах,
Пробач за те, що мріяв буть з тобою,
За те, що бачив тебе в своїх снах,
За те, що ніжно називав Весною.

В твоїх очах побачив, мабуть, більше,
Ніж встиг пізнати за своє життя.
І в твою посмішку я закохавсь сильніше,
Ніж уявить собі могла моя душа.

Ти спогад про весняні теплі дні,
Я згадую тебе, коли дивлюся в небо.
І дивлячись на місяць уночі,
Тоді я також згадую про тебе…

Все неймовірне, що я досі знав,
Єдине, в що я міг би закохатись,
Ти все, що називають словом "ідеал",
Єдине, з чим ніколи не хотів прощатись...