Успіх - це щастя?

З недавніх пір став відмічати для себе помітну тенденцію: чим далі, тим все більша кільксть людей несвідомо ставить знак рівності між поняттями "успіх" і "щастя". Актуальність першого в нематеріальному розумінні, як то вже звично для суспільства споживання, втратила будь-яку відчутну вагу. Адже щиро ми не будемо (вірніше, не зможемо) вважати успішним Ніко Піросмані або Ван Гога. Кому потрібні їхня слава після смерті, якщо вона не приносить прибутку за життя? Це ті, що "не від світу сього". Тому їх (як і їх "успіх") ми відразу скидаємо з шальок терезів при визначенні співрозмірності понять "успіх" і "щастя".
Навіть при першому побіжному погляді на спосіб життя сучасної людини ми бачимо, що вона зорієнтована на успіх. Успіх у всьому: бізнесі, навчанні, манері одягатись, марці машини чи телефону і т.д. І учать нас цьому ледь не з пелюшок: працюй, хитруй, обманюй, але будь успішним. Взяти хоча б модного Пауло Коельо (мовчу вже за купи сморідних гламурних журналів): щоб ти не забажав, воно здійсниться, якщо докласти достатньо зусиль. Питання про те, наскільки це співвідноситься з існуванням світу поза твоїм Я тут не постає. А для чого? Є ж бажання, значить, воно має бути задоволене. Хай хоч весь світ на частини розвалиться, але моє бажання повинно бути задоволене. Навіть поняття краси ми спромоглись деформувати. Красиво не те, що ми бачимо, красиве лише те, що виправдувує себе високою ціною на ціннику. Проблема тільки в тому, що кожен дуже чітко усвідомлює, що досягнення успіху не робить щасливим, але допомагає стати на сходинку вище від інших у соціальному плані. Цим ми начебто виправдовуємо себе: ось, мовляв, інші взагалі чорно-білі телевізори ще дивляться, а в мене - плазменний екран. Але глибоко в собі ми знаємо, що все це нічого не значить. Батько Олександра Македонського, відомий цар Філіп просив поховати його з розкритими руками на знак того, що він нічого не бере з собою на той світ. Таким чином цар був урівняний з іншими людьми. То для чого тоді весь цей людський театр?
Зі щастям же ситуація абсолютно протилежна. Ніхто і ніколи не вчив бути щасливим або якщо і було декілька виключень - їх просто не чули в бігах за успіхом. Тому ми стаємо успішнішими, але не стаємо щасливішими. Ми розучуємось відчувати те, що відчуває дитина і вважаємо наївною її радість навколишньому світові. І чим далі, тим менше з роками в нас залишається шансів таки стати щасливим. Вірніше, з кожною секундою на один менше. Прикро, оскільки єдиним призначенням людини на Землі має стати пізнання щастя. Звичайно ж, не за рахунок зовнішнього світу. Інакше для чого тоді було жити, якщо не досягнути щастя? І жоден успіх не зможе виправдати втрати секунд щастя. то чому ми вважаємо важливішим перше, не приділяючи уваги другому? Чому?