Політвідділ Кремля

  • 01.08.11, 20:38
Суспільство : Тема дня
30 липня 2011 року
Політвідділ Кремля

Московська Церква будує «русскій мір»

за імперіалістичним сценарієм російського керівництва

Роман ІВАСІВ

У переддень Хрещення Руси-України та св. рівноапостольного князя Володимира Великого патріарх Московскій і всєя Русі Кіріл звершив богослужіння на Володимирській гірці в Києві і знову наголосив на необхідності єднання Росії, України та Білорусі. Це вже п’ятий візит патріарха Кіріла в Україну. І, що цікаво, з кожним разом його зустрічає все менше віруючих: біля пам’ятника св. Володимирові Великому цього разу молилося не більше 700 чоловік.

«Коли нас ще не було, все ваше вже було нашим», — лише так можна оцінити слова патріарха Кіріла на молебні: «Сьогодні наслєднікі тієї святої Русі живуть у різних державах, але наша сила — завжди в святій Русі. Це той духовний генетичний код, який ми всотуємо з молоком матері, та система духовних цінностей, яка об’єднує наслєдніков святої Русі». Зрозуміло, до «наслєдніков» зараховують лише вірних РПЦ та УПЦ МП і жодної згадки про УПЦ КП, УАПЦ чи, боронь Боже, УГКЦ! А всі храми та монастирі, що набудували діди-прадіди українців, — теж «ісконно русскіє». І вже зовсім несуттєвим є те, що, за даними соцопитувань, прихильників УПЦ МП в Києві — всього 19%. Поглянемо детальніше, на чому базується ця система цінностей РПЦ, так би мовити, теодіцея па-масковскі (Теодіцея — це сукупність релігійно-філософських доктрин, які виправдовують поєднання благісного управління Абсолютом Всесвіту і присутності зла у світі).

Хрест добре, а ядерна боєголовка — ще краще!


І це без перебільшення. Ось батюшка РПЦ Міхаїл (Васільєв), який перебуває в штаті російських військ стратегічного призначення, гордо заявив: «Сьогодні в частинах РВСН діють 16 наших храмів. Для наших священнослужителів уже стало доброю традицією освячення міжконтинентальних балістичних ракет перед їх запуском». В тому числі найпотужнішої ракети в світі — РС-20В «Воєвода», відомої також як «Сатана». Освячували ж не лише ракетні установки, а й винищувач-бомбардувальник СУ-34 та стратегічний бомбардувальник ТУ-95МС «Козєльск», атомні підводні човни і т. ін.


Як бачимо, — на тлі «ісконно правосланово» поєднання молитви і зброї ісламські фундаменталісти з їхнім джихадом виглядають аматорами-початківцями.
Тому, напевно, цілком слушно один з учасників форуму євангельських християн-баптистів зауважує: «Хіба не парадоксально те, що Церква бореться за життя людських ембріонів, осуджує аборти й евтаназію, але при цьому благословляє зброю, яка може забрати не десять, а мільйони людських життів?

Чи не абсурдом є зіставлення зброї, яку духовенство освячувало ще в XIX столітті, з ядерною боєголовкою? Невже молебень на честь ювілею ядерного збройного комплексу Росії — не нонсенс? Миротворницький запал РПЦ залишився десь у 70–80-х роках минулого століття».


А інший відвідувач підсумовує: «Я ставлюся до цього процесу, як втрати священиками РПЦ своєї причетності до Євангелія Ісуса Христа, який доручив своїй Церкві спасати грішників, лікувати душі людей та бути миротворцями. Господь не поручав своїй Церкві створювати армію та флот. Таким чином, РПЦ виконує роль політвідділу Російської держави».

Тютюн і алмази для диктатури РПЦ


Друга цінність не така страшна, однак не менш переконлива. Здається не випадковим те, що у містичному романі Володимира Даниленка «Кохання в стилі бароко» диявол приїжджає в гості до настоятеля Києво-Печерської лаври, бо комфортно почувається в цій святині серед близьких йому за духом людей. До одного з чільних «обитателів» лаври — митрополита Чорнобильського Павєла, який хотів приписати в українській монашій святині російського патріарха Кіріла, ми повернемося іншим разом. А сьогодні згадаємо про деякі бізнесові інтереси патріарха Кіріла, про які днями розповів згадуваний український прозаїк в інтерв’ю УНіАН: «Ще за Алексія II Кіріл був замішаний у скандалі, пов’язаному з торгівлею тютюном. Про це писало багато російських видань. Без митних зборів пан Гундяєв провозив через кордон як гуманітарну допомогу великі партії сигарет фірми «Філіпп Моріс», які надходили в Данилів монастир. У митних документах було зазначено, що продавцем сигарет є Московська патріархія. У тютюновому бізнесі обертається й рідня нинішнього патріарха. Його сестра Лідія Леонова має близько 300 тютюнових структур. Під опікою патріарха також макаронна фабрика в Смоленську. Московська патріархія має комерційний банк «Пересвєт», який зосередив величезні капітали. А жоден зі 140 з гаком російських єпархіальних архієреїв публічно не підтвердив, що ці кошти було спрямовано на відбудову напівзруйнованих храмів і монастирів. У відомстві патріарха Кіріла є завод, що випускає воду «Святой источник». Гроші від продажу води надходять у той же банк «Пересвєт». Свого часу пан Гундяєв підписав угоду з компанією «Артгемма» про створення спільного підприємства з обробки й торгівлі алмазами.


Отож сьогодні Московська патріархія — потужна бізнесова імперія, що займається торгівлею тютюном, алкоголем, алмазами, нерухомістю, а також туристичним і готельним бізнесом. Комерційна структура Московської патріархії придбала в Москві супермаркет «Скобєлєвскій», а потім продала його за два мільярди рублів. Це лише невелика частина того, чим насправді займається патріарх Кіріл, якому цих грошей, очевидно, хронічно не вистачає, тож він уже давно носиться з ідеєю законодавчо закріпити церковні збори з кожного громадянина Російської Федерації».

І це лише приказка, а казочка — далі...

За вєру... в Лєніна

А вершиною «теодіцеї па-масковскі» є поєднання непоєднуваного. В день, коли мав відбутися собор УПЦ МП, у київському міськкомі Компартії пройшло всеукраїнське зібрання «православної громадськості України», в якому взяло участь близько 100 жіночок похилого віку. Цікаво виглядали декорації заходу: на тлі великого портрета В. Лєніна з підписом «Наша цель — соціалізм» встановили ікону Богоматері й прапори з написами «За вєру, царя і отєчєство. Союз руссково народа». Що мало не викликало скандал. Коли віруючі розпочали своє зібрання з молитви «Царю небесний», під час співу до зали ввійшла старша жінка і як тільки поглянула на такі «образи», сильно обурилася: «То це ваш Цар Небесний? Що за святотатство!?» — викрикнула віруюча і зразу ж покинула зібрання. А решті жіночок активісти проросійських братств довго розповідали про концепцію «русского міра», за якої «только єдінство с Росієй і Білорусієй поможет сохраніть вєру». Ще, правда, лякали стареньких змінами в статуті УПЦ МП, які планував розглянути собор того ж дня, і пообіцяли не допустити її автокефалії від Російської Православної Церкви.


Незважаючи на різку, відверто промосковську опозицію окремих ієрархів, собор УПЦ МП затвердив усі рішення засідань архієрейських соборів і синоду, прийнятих з 1992 року. Це створило колізію, смисл якої в тому, що рішенням синоду від 14 червня до семи постійних архієреїв долучилося ще три: митрополит Донецький і Маріупольський іларіон (Шукало), намісник Києво-Печерської лаври митрополит Вишгородський і Чорнобильський Павєл (Лебедь) та архієпископ Переяслав-Хмельницький і Вишневський Алєксандр (Драбинко). А це вже ледь не автокефалія.

Між прірвою і простягнутою рукою


Торік у квітні, якраз по святкуванні єднання народів Білорусі й Росії, брати-білоруси опублікували в часописі «Народная газета» матеріал доктора політичних наук Андрія Савельєва «Деградація Росії при Путіні відображена в цифрах». Наведемо кілька фактів із неї. Росія займає перше місце в світі за кількістю ув’язнених — один мільйон осіб, чотири мільйони росіян — безпритульні, три мільйони — жебракують, три мільйони — вуличних повій, один мільйон — наркоманів. За рік стається понад 80 тисяч убивств. Ще 100 тисяч люду гине від наркотичного передозування. У Росії за рік випивають 14 літрів умовного спирту на душу населення (за іншими даними — 18). Вважається, що з вісьми літрів починається фізична деградація нації.


Та за такої ситуації патріарх Кіріл разом з ієрархами та усім кліром РПЦ має непочатий край роботи в самій Росії на найближчі 50 років! Чи, може, він має намір поділитися з Україною вище зазначеними проблемами Росії?


А тим часом ієрархи Священного синоду УПЦ КП 27 липня, якраз на час перебування Кіріла в Україні, вкотре звернулися до УПЦ МП із закликом до продовження конструктивного діалогу з метою подолання церковного поділу і «бажанням церковної єдності в Україні». «Ми щирі у намірі відновити церковну єдність, разом з вами збудувати в Україні єдину помісну православну Церкву», — говориться в зверненні. Як раніше Московська патріархія влаштувала боротьбу з рішеннями Собору УПЦ 1991 р., так і сьогодні вона намагається посіяти недовіру і до Собору УПЦ МП 8 липня 2011 р. Останні події ще раз підтверджують, наголошують ієрархи УПЦ КП, що в «українському питанні» Московська патріархія діє не за приписами канонів Церкви, а з точки зору політичних інтересів Російської держави. А «священноначаліє РПЦ продовжує доводити своїми діями в Україні, Естонії, Молдові, Грузії та й у всьому вселенському православ’ї, що для Московського патріархату нині головне не благо Церкви, а утвердження «русского міра» як політичного знаряддя впливу Москви на пострадянському просторі».

http://www.galychyna.if.ua/index.php?id=single&tx_ttnews[tt_news]=16228&tx_ttnews[backPid]=14&cHash=b7680f5039


Останній бій під Болеховом

  • 16.07.11, 22:28

Останній бій під Болеховом

ПАМ'ЯТІ ЛЕГЕНДАРНОГО КОМАНДИРА «ЗАЛІЗНОЇ СОТНІ» УПА «ГРОМЕНКА»

Історія Української Повстанської Армії, її командирів і рядових вояків, історія подвигу в ім'я незалежності України має багато білих плям, вимагає ґрунтовних досліджень. І навіть коли йдеться про людей відомих, залишаються ще до кінця не з'ясовані деталі, обставини їхньої боротьби й звитяги.

Ім'я сотенного «Громенка»—легендарне. Однак про його долю довго не було відомо.

Більше того, тривалий час ніхто не знав навіть його справжнього імені.

 Тепер відомо — це був Михайло Дуда, родом із Пустомитівського району Львівщини.

Військовий вишкіл він пройшов в еміграції і з 1943 року воював в УПА на західноукраїнських землях. У червні 1944-го «Громенко» очолив сотню.

Сучасники характеризували його як «найкращого старшину УПА з огляду ідейності та відданості визвольним ідеям, надзвичайно дисциплінованого стосовно вояків і населення.

За це його всі любили і поважали».

1947 року сотня здійснила 99-денний рейд на Захід: командир провів своїх вояків через Словаччину, Чехію і Австрію до Західної Німеччини. Доводилося долати неймовірні труднощі, уникати ворожих пасток, двічі пробиватися з оточення. Сам «Громенко» чотири рази був поранений, причому один раз досить важко, але все-таки вивів повстанців у вільний світ. Згодом вони роз'їхалися до США, Канади, до Австралії і там почали своє вільне життя.

Маючи бойові заслуги та відзнаки, командир залишився в строю. Виступаючи на засіданні центрального проводу ОУН 1948 року, він доводив, що подальша відкрита боротьба на теренах рідного краю є неможливою. Пізніше сотенний «Громенко» отримав ще одне завдання, яке через зраду стало подвигом командира.

 

Його відправили до Англії, де разом з побратимами готували до рейду на окуповані совєтами рідні землі. Там він мав зібрати залишки розбитих частин і вивести їх за кордон. Та це була пастка, наперед підготовлена совєтською розвідкою, яка створила міф про нібито блукаючі карпатськими лісами залишки розбитих підрозділів УПА. Хоча в 1950 році руху Опору як такого на західноукраїнських землях уже не було. Провід ОУН повірив цій фальшивій інформації, а відтак долю «Громенка» та групи десантників, які мали летіти з ним, було вирішено. Згодом стало відомо, що не останню роль у плануванні цієї операції відіграв англійський полковник розвідник Філбі, якому вдалося ввійти в довіру до проводу ОУН. Насправді він у той час уже працював на совєтську розвідку.

З підготовленої НКВС пастки вдалося вирватися лише побратимові «Громенка» Хомі. Ось що він оповідав про ті події Юрієві Борцю-Чумаку, одному з ветеранів УПА, авторові книжки спогадів «З найкращими»: «Ми пройшли довгий вишкіл, у тому числі й парашутний, і чекали на цей день. Ніч відлету була дуже темна. В нас ріжні завдання і доручення. Одні в пам'яті, інші заховано. Ми мали інструкції на всі випадки, а найбільше боялися перелету кордону. Бо ж перелітали московську залізну куртину і радарні станції... Хвала Богу, спокійно. Летимо ворожим тереном кілька хвилин — ми у своїх сторонах».

Десант мав висадитися у Чорному лісі на Болехівщині, біля с. Таняви. Літак без проблем перелетів залізну завісу лише тому, що на місці висадки десантників уже чекали вишколені загони НКВС . Лише в одному пощастило. В наперед обумовленому місці висадки під лісом були вогні. Як з'ясувалося, тут селяни гуляли на своєму святі, тож десантники почали сумніватися і врешті-решт висадилися у другій точці. Це дало їм маленький шанс на те, щоб вибратися з пастки живими.

Ще в польоті десантники зауважили вогні, які наближалися з усіх боків і почули гавкіт собак вдалині, вони летіли назустріч загибелі просто в руки ворога. При приземленні командир «Громенко» завис на дереві. Для того, аби вивільнитися, перерізав лямки парашута і впав, пошкодивши собі ногу. Вирватися з оточення вдалося лише Хомі. Побратими перенесли пораненого «Громенка» у ліс неподалік від Болехівської каплички. І хоча місцеві жителі допомагали їм переховуватися, носили харчі і ліки, інформація про місцеперебування стала відома більшовикам. У цьому їм допомогли «сексоти». 

 

7 липня, через місяць і тиждень після висадки  в лісі, десантників оточили вороги. Цей бій став останнім для українських повстанців — опинившись у безвиході, командир «Громенко» покінчив з життям. За іншою версією, його схопили і вбили енкаведисти.

Легендарний сотенний не дожив до свого 30-річчя. «У день відлету у вир боротьби до краю,—пише у своїй праці Юрій Борець, — командир «Громенко» вже мав за плечима десять років служби в українських військових формаціях. Він успішно роками змагався з ворогом на Волині, в Карпатах, на Лемківщині. Він своїми знаннями і досвідом долав усі перешкоди у великому рейді на Захід. Що подумав собі цей шляхетний старшина, опинившись у підвалі і глянувши в цівку ворожої зброї? Що він подумав про своїх зверхників, які готували цю страшну катастрофу? Чому повторюється історія, і більші удари приходять від своїх з чужини? Чому можна було легковажити зв'язком з проводом у краю, мавши до діла з московським НКВД? Бо хто, як не політбюро, міг дати дозвіл на переліт американського літака? Подія з літаком мала катастрофічні наслідки для нашої боротьби в краю і для наших патріотів у ріжних сателітних країнах Москви».

Хома, якому одному вдалося вирватися з пастки, три місяці зі значними труднощами добирався до Західної Німеччини. Полковник Філбі згодом був застрелений, винуватців не знайшли.

Про обставини останнього рейду на Батьківщину та загибелі легендарного командира сотні «Громенка» ще донедавна було відомо вузькому колові людей. Але немає жодного сумніву, що ця людина пройшла свій короткий життєвий шлях гідно, боролася і віддала своє життя за Україну. Кілька років тому на місці, де висадився десант «Громенка» і де похований легендарний сотенний, освятили його могилу. Дорога до неї не заросте, бо не можуть, ніколи не повинні стертися з пам'яті народу імена тисяч його синів і дочок, командирів і вояків, простих людей, які чинили опір окупантам, які боролися, віддавали життя, терпіли тортури на засланні, але не зрадили ідеї незалежної України.

Йосип МЕЛЬНИК.

Гопова Калуської міськрайонної ОУН

 

 
 
 

 

Війна була імперською, а не вітчизняною !

  • 28.05.11, 10:29

Сімдесят років тому на Україну посунув вогняний смерч Другої світової війни. Народ наш виявився беззахисним під московською більшовицькою окупацією, бо влада тупих більшовицьких окупантів сама себе не спроможна була захистити. У давні часи на чолі роду, племені були мудрі люди, а нині, в епоху високої освіченості і глибокого пізнання матеріального всесвіту, на чолі великої держави можуть бути психічно ненормальні виродки, Сталіни, гітлери. Очевидно, це наслідки верховенства розуму над духом, який панує нині в людському суспільстві.

 

Канцлер Бісмарк попереджував, не чіпати Росію, бо не відомо, якою дурістю вона зреагує. Саме такою дурістю був більшовицький переворот в Росії 1917 року, який, фактично, задумав і здійснив німецький банкір Олександр Парвус (Гельфанд Ізраїль Лазаревич). До речі, євреї, як бездержавна нація, прислу- говувались усім, хто платив і давав можливість виживати, а тим більше — розкошувати. Особливо багато вони прислужились Німеччині, багато зробили для її престижу, а вона потім відплатила їм хо- локостом. Те ж саме було з ними і в Росії. Більшовицький переворот був саме тою дурістю, якою зреагувала Росія на авантюру Парвуса. Декілька років тому у Відні вийшла книга Елізабет Хереш «Таємна справа Парвуса. Куплена революція». У книзі міститься сенсаційна архівна інформація про більшовицький переворот у Росії. Засоби масової інформації в нас про це промовчали, бо ми ж досі не звільнились від московської окупації.

В кінці дев'ятнадцятого й на початку двадцятого століття в Європі, особливо в Росії і серед її європейської еміграції, було бурхливе соціалістичне бродіння. До речі, Бісмарк говорив, що соціалізм, мовляв, хороша штука, тільки варто б його спочатку випробувати на народі, якого не жалко. Саме таким народом стала Росія. І Іарвус скористався отим бурхливим захопленням соціалізмом і запропонував німецькому уряду колосальну авантюру проти ворожої Росії: зробити в ній переворот (Бісмарка вже не було, помер у 1898 році). Він зробив ставку на Леніна з його більшовицькою групою, які були найрадикальнішим угрупуван- ням проти російського царизму і поривались до влади. Треба було переправити ту групу із Швейцарії в Росію через Німеччину і відповідно забезпечити фінансування задуманої авантюри. Уряд погодився. Авантюра вдалась, більшовики зробили переворот. Ленін став, замість царя, на чолі московської імперії. Таким чином, в Росії наступила кривава епоха більшовизму. Передбачення покійного Бісмарка таки здійснилось: Росія зреагувала на авантюру «дурістю», яка потім привела до Другої світової війни.

Більшовицький переворот проклав дорогу нацизму в Німеччині, адже сам фюрер вихвалявся, що учився у більшовиків і «не боїться про це говорити».

Більшовицька Москва породила Сталіна, а нацистська Німеччина — Гітлера, як продовження розвитку більшовицького тоталітаризму. Саме ці два монстри: параноїк Сталін і його послідовник в тоталітаризмі маніяк Гітлер затіяли й роздмухали Другу світову війну при потуранні Європи й Америки: Америка визнала Совєцький Союз саме в 1933 році, в рік жахливого голодомору в Україні, як і Європа, яка теж глуха була до трагедії голодомору в Україні, а також потурала Гітлеру. Ось так і почався процес нацистського тоталітаризму в Німеччині вслід за більшовизмом в московській імперії, що й привело до Другої світової війни.

«Дружба» між Сталіним і Гітлером, після угоди Молотова-Ріббентропа в Москві в 1939 році, тривала не довго, хоча за той короткий час Москва відправила в Німеччину чимало стратегічної сировини й продовольства, суттєво підкріпивши гітлерівську Німеччину для майбутнього нападу на свого «друга». В той час у нас був поширений такий гіркий жарт: в Німеччину тягнуться навантажені поїзди, тяжко чмихають: «Хлєб да масло, хлєб да масло, хлєб да масло, а звідти — порожняком: вінтіки- болтікі, вінтіки-болтікі, вінтікі-болтікі».

Гітлер напав на Совєцький Союз 22 другого червня 1941 року. А ще зовсім недавно, майже вчора, Сталін піднімав тост на честь «вождя німецького народу», вони по-дружньому поділили Польщу, — все о'кей! І раптом така зрада! Шокований вождь майже два тижні сидів на дачі в Кунцево під Москвою, переляканий і розгублений зрадою Гітлера, тоді як армада фашистської Німеччини сунула по території Союзу майже безперешкодно нерідко більше, як по сто кілометрів на добу. Повернувшись, нарешті, в Кремль він звернувся до народу: «Браття і сьостри!», — «Ага, сука, мордував, нищив народ, а тепер — «браття і сьостри!», — говорили в народі.

Як параноїк (для параної характерні підозрілість, мстивість), а це діагноз відомого психіатра Бехтєрєва, який мав необережність сказати, що консультував «сухорукого параноїка» і поплатився за це життям, він, Сталін, знищив у тридцятих роках усю верхівку армії і лишив на чолі її лише бездарних, але вірних собі холуїв. Вести оборону, командувати фронтами було нікому, бо лишились лише бездарні його холуї: Південно- Західним фронтом командував Будьон- ний, Західним — Тимошенко і Північно- Західним — Ворошилов. Ці «полководці» ціною звірячої жорстокості, допомагали Леніну і Троцькому зламати опір народу, встановити більшовицьку владу, і стали у Сталіна «маршалами». Будьонний славився своїми вусами і солдафонською тупістю, яка була тоді в армії предметом глузливих анекдотів. Тимошенко, нарком оборони, теж відзначався Солдафонською тупістю: німці посадили армію на танки і мотоцикли, а цей «стратег» запровадив жорстоку муштру, піші «броски» по двадцять і більше кілометрів у літню спекоту з повною солдатською викладкою, без усякої попередньої фізичної підготовки, абсолютно ігноруючи, скажімо, проблему зв'язку в армії, яка була досить гострою, особливо радіозв'язок. Ну, а «маршал» Ворошилов відомий тим, що був у Сталіна блазнем: Сталіну заманеться, щоб він танцював і він танцює, танцювати на пузі — теж радий, танцює на пузі. Отакі-то «полководці» мали керувати фронтами. Вони докерувались до того, що німці раптом опинились під Москвою. Здали Україну, а потім вважали українців «прєдатєлямі» за те, що вони побували на окупованій території, в анкетах була обов'язкова графа перебування на окупованій території, як державний злочин, — злочинність і цинізм Кремля не мають меж! Ленінград був блокований, і на випадок взяття його німцями командуванню Балтійського флоту був секретний наказ Сталіна в запечатаному конверті, який мали розпечатати лише у випадку захоплення ворогом Ленінграда. В ньому був наказ потопити весь Балтійський флот, якщо Ленінград буде взятий ворогом. Між іншим, Будьонний, командувач Південно-Західного фронту, по безглуздому в тодішній стратегічній ситуації наказу Сталіна вимагав обороняти Київ, стояти до кінця, на смерть, а коли ситуація стала надто небезпечною, цей «полководець» кинув Київ, своє командування фронтом і втік на літаку.

Німці підійшли до самої Москви, розглядали її в біноклі і вже готувались до параду на Красній площі. У Москві евакуація, паніка, Ленінград був під загрозою падіння, що дуже загрожувало стратегічною катастрофою — до цього довели сталінські маршали. І тоді призначається Жуков начальником генштабу, прибирає до рук керівництво фронтами. До того він мав уже бойовий вишкіл у військовій сутичці Совєцького Союзу з Японією в Монголії, на річці Халхін Гол в 1939 році. Звідти, до речі, повернувся з чималим хвостом стукача: за його доносами знищено багато тамтешнього

командного складу армії.

Якщо ті «стратеги» своєю бездарністю здавали армію мільйонами ворогові в полон, то цей свідомо знищував особовий склад армії, щедро вимощуючи шлях «победи» трупами «человеческого материала», рясно поливаючи той шлях кров'ю своєї армії. Особливо відзначився безпощадним нищенням особового складу армії в боях за Кені^берг, Берлін, кидаючи в лобову атаку на штурм все нові й нові тисячі вояків, замість розумних тактичних маневрів і збереження особового складу. В армії в той час відомо було таке: Якось привели в штаб Жукова високопоставленого полоненого німецького генерала. Жукова в той час не було. Раптом входить Жуков. Усі встали в струнку, вітаючи його. Німецький генерал не встав, не привітав. Питають, чому він не привітав маршала Жукова. Той відповів, що не вважає його полководцем, бо полководець не може так нехтувати солдатом, як це робить Жуков.

Москва, як тільки звелась на державницькі ратиці, на протязі століть намагалась і досі намагається знищити Україну і українців. Ситуацію Другої світової війни вона теж використовувала з цією метою. Жуков на одній із нарад в своєму штабі цинічно виголосив: «Зачем ми, друзья, здесь голови морочім. На хрена обмундіровивать і вооружать етіх хохлов. Все оні — предатєлі! Чем больше в Днепре потопім, тем меньше прідьотся в Сібірь после войни ссилать». Це свідчення капітана Юрія Коваленка, який був присутній на тій нараді. І він, Жуков, це робив: кидав на штурм німецьких позицій мобілізованих українців, беззбройних, навіть не обмундированих, з цеглиною в руках, мовляв, німці думатимуть, що цеглина то граната. Відомий український письменник Юрій-Мушкетик, — дай. Боже, йому здоров'я! — був саме одним із тих українців, яких за наказом Жукова кидали в атаку з цеглиною в руках. Він лишився живим лише тому, що впав непритомним, контужений. Ще не кінчилася війна, а Москві було не терпець остаточно покінчити з Україною: намагалась депортувати всіх українців з України, щоб від неї й сліду не лишилось, навіть була відповідна постанова, підписана Жуковим і Берією, та кишка виявилась слабкою: депортувати мільйони українців виявилось транспорту не під силу. І досі Москва намагається здійснити цей імперський намір, але «мирним шляхом», знищуючи одного за одним наших патріотів, можливих лідерів нації, «при нез'ясованих обставинах». А ми досі товкмачимо про «велику вітчизняну війну», — вона була імперською, а не вітчизняною!

Андрій МАРТИНЕНКО, полковник у відставці, учасник війни, спочатку в складі Балтійського морського флоту, а потім — на Ленінградському фронті, в блокаді

 

"ШЛЯХ ПЕРЕМОГИ "  20 ( 2969 ) * 18 травня 2011р.

 
 
 

Керований хаос на могилах

  • 19.05.11, 21:12

 

 

Замість того, щоб говорити про ціни, провальну економічну політику донецьких «проффесіоналів», яка почала єднати виборців сходу і заходу, чи, може, й приєднуватися до акцій протесту проти політики нинішньої влади або бодай говорити про злочинну роль СССР у Другій світовій війні, Україна цілий тиждень натомість «молотить» тему червоних прапорів. І як не сказатинині, що 9 травня влада ще раз успішно випробувала практичну придатність політтехнологічних комбінацій для маніпулювання суспільством, щоб змусити виборців сходу і півдня України наступної весни голосувати якщо не за нездійснене «покращення життя вже сьогодні», то бодай проти «бандерівців», які не шанують «нашої» перемоги, «наших» прапорів і т. п

                

                Чому влада охороняла провокаторів?

Там, на львівському Пагорбі слави, зійшлися не просто політичні антагоністи, а представники двох цивілізаційних напрямів із різним сприйняттям історії', ідентичности і навіть фактора незалежности України. У підсумку цього Янукович став першим із чотирьох українських президентів, за правління якого відзначення 9 травня перетворилося в день насильства та розколу країни. Цього ні разу не спостерігалося навіть за «націоналіста» Ющенка.

Нині численні «українолюби» знову шиють Львову, а через рез нього і всій Західній Україні образ оплоту фашизму-нацизму. Декорацій для запудрювання мізків їм вистачає: зривання «георгіївських стрічок» із червоних пенсіонерів, ляпас місцевому «антифашисту»-комуністові Калинюку, розбиті вікна в автобусах, масові сутички з «беркутом». А «регіональна» влада отримала ще один привід для посилення «антинаціоналістичної» (а, по суті, антиукраїнської) риторики.

Львів же не мовчить і всю відповідальність за те, що сталося в місті тиждень тому, переадресовує центральній владі і звинувачує режим Януковича в політичній провокації. «Саме ця влада організувала прибуття до Львова антиукраїнських радикалів. Саме ця влада охороняла вчинення ними екстремістських дій... Саме влада не пустила ветеранів вшанувати своїх полеглих побратимів. Саме влада організувала побиття жінок і дітей, а також представників органів місцевого самоврядування  -  йдеться в заяві Львівської обласної ради.

     Проте цим шабашем чинка влада прагнула відволікти увагу суспільства від нездатности вирішувати соціально-економічні проблеми... Мета провокації, вчиненої 9 травня, очевидна

      показати Львів у викривленому світлі, накинути Україні дух совка, посіяти розбрат і ненависть, розколоти Україну, втягнути її в орбіту так званого «русского міра»..

  «Сценарій провокацій було підготовлено заздалегідь, — заявив і міський голова Львова А. Садовий, поклавши всю відповідальність за сутички в місті на правоохоронні органи. — Чому представники російських фашистів розгорнули прапор на Пагорбі слави? Чому їм дозволили приїхати туди на автобусах? Чому правоохоронні органи мали пасивну позицію? Чому міліція била кийками львів'ян, а провокаторів захищала? Це були спеціально сплановані речі».

 

    Чи тільки російський слід?

Думки, що події 9 травня у Львові є російським сценарієм, спрямованим на ізоляцію Галичини в Україні та в світі, нині дотримується немало експертів. Частково на це вказує і дуже оперативна істерика Москви. Це ж стверджує і політолог, завідувач сектору етносоціальних досліджень Інституту народознавства НАН України ігор Марков. «Це є частина великого сценарію керованого хаосу стосовно України, який реалізовується вже давно», — сказав він. Звичайно ж, московський сценарій святкування в Україні перемоги над німецьким нацизмом робить нашу державу ізгоєм у Європі, яка зрівняла нацизм і сталінізм, фашизм і комунізм.

Як відомо, законопроект про вивішування червоних прапорів поданий з ініціативи фракції Компартії. Що ці «товариші» методично і цілеспрямовано розхитують український державний човен уже 21 рік і просто «здихають» за Росією, є цілком очевидним фактом. Можливо, з подачі антиукраїнських центрів у Москві їм і підкинули такий червонопрапорний 'план...

Але центральна влада в Україні, представлена переважно людьми со- вєтсько-російської ментальности, в грі з червоними прапорами, як виглядає, могла мати і свій окремий розрахунок. Чи не випробовувала вона Галичину в особі Львова на «хрунів- ство»: наскільки в умовах нинішньої соціально-політичної апатії західні українці здатні на радикальні дії. Бо ж якщо т. зв. прапори перемоги і так з'являлися раніше 9 травня в низці регіонів на півдні і сході країни, то навіщо ще був потрібен закон? Чи не для того, щоб використати цілком прогнозовану реакцію людей для якихось політичних цілей?

Інакше не було сенсу влаштовувати такий «спектакль» у Львові, в якому завдяки недолугості керівників влади і міліції ніяк не стикується багато актів. Особливо в цьому показова ледь не абсолютною нелогічністю є заява начальника департаменту громадської безпеки МВС України В. Ратушняка: «Це однозначно провокації були з однієї сторони... Я дивився на відео, і стрічки були на руках молодиків, які робили ці провокації, — там написано «Свобода». А от відповісти на запитання, чому представники проросійських сил приїхали організовано на автобусах на Пагорб слави і під посиленою охороною «беркутівців» розгорнули червоний прапор, генерал міліції не зміг. Він також не знає, хто саме розгорнув у Львові попри судову заборону червоне полотнище, але водночас стверджує, що представники проросійських сил із Криму та з Одеси, з «Руского єдінства» і «Родіни», приїхали до Львова приватно. На запитання журналістів, як тоді розцінювати інформацію про кілька автобусів із кримчанами та одеситами, які стояли біля Бібрки, він впевнено відповів: «Там справді були ветерани, старі люди з квітами, з орденами». На жаль, чомусь ніхто не здогадався запитати міліційного начальника, а відколи це загумінкова Бібрка, за 25 км від Львова, стала центром ветеранського руху? Чи не на пам'ять про тутешню катівню НКВС, де було знищено чи не чверть населення цього містечка?

Чому серед ветеранів, яких зібрали чомусь у Бібрці, «випадково» затесалися і члени «Русского єдінства», чому їх привезли на Пагорб слави на орендованих приватних маршрутках, — аналогічні нелогічні пояснення для громадськости давав і заступник начальника ГУ УМВС України у Львівській області М. Курочка.

Деталі спецоперації з міліційного «патронатування» південних «гостей» повідомила львівська газета «Експрес»: провокаторів з Одеси на Пагорб слави привезли мікроавтобусами, які у Львові працюють на рейсових маршрутах № 47, 77 та 95. Один із перевізників підтвердив газеті цю інформацію, додавши, що зробив це за вказівкою влади, зокрема з міського управління ДАІ і що в кожній машині був працівник міліції.

Національна честь

А тепер уявімо іншу картину: львів'яни 9 травня у властивому українцям дусі «м'якотілости» дали змогу російським націоналістам з Одеси і з Криму розгорнути червоні полотнища й переможно відсвяткувати у Львові свою ідеологічну перемогу й зовсім не реагували на образливі вигуки «гастролерів»: «Хохли — параша! Побєда ета наша!», «Смерть Іалічі- нє!». Який би резонанс це мало нині: чи ті самі експерти, які нині дорікають «Свободі» за піддатливість на провокації, не закидали б їй нездатність навіть кулаками відстояти національну честь Галичини перед горсткою заїжджих провокаторів і представників місцевої «п'ятої колони»?

«Я з повагою ставлюся до щирих прагнень молодих не допустити національного приниження й порятувати честь Львова», — сказав відомий інтелектуал М. Маринович. Мер Львова А. Садовий з ним погоджується: «Була адекватна реакція львів'ян на несанкціоноване розгортання червоного прапора. Так вчинив би кожен львів'янин. Звичайно, були емоції, але в більшості це були щирі емоції».

«Георгіївськими стрічками» та червоними прапорами, під якими совєт- сько-російський режим вчинив у Галичині жахливі злочини, організатори провокації спробували плюнути в душі тих, для кого ця комуністична атрибутика стала нині символом страшного тоталітарного режиму та чужої країни. До того ж добре відомо, що «день побєди» є одним із серйозних консолідуючих чинників у російському суспільстві, з яким себе ототожнює немала частина російських націоналістів в Україні. Тому публічне демонстрування совєтських сентиментів у Львові 9 травня для когось із них завершилося й стусанами.

Таким чином львів'яни під час вимушеного «тестування» продемонстрували здатність і до активного опору. Нехай і не надто цивілізовано, але вони й у такий спосіб засвідчили, що потенціал політичного во- лелюбства в галичан попри їх штучну маргіналізацію, далеко ще не вичерпався і що «регіональній» владі не варто гратися з вогнем.

Але не надто втішатимемо себе: 9 травня це був радше рефлекторний вияв протесту. Натомість Галичині вже нині потрібен авторитетний політичний рух із чіткою державницькою стратегією, який попри головне завдання — створення європейської України — мусить також довести справу з комуністичним минулим до другого Нюрнберзького процесу над злочинами комунізму й тим поставити крапку в історії з червоними прапорами.

 


 

».

Про два різні народи

ПРО ДВА РІЗНІ НАРОДИ


 
 
«Галичина» час від часу заторкує російську тематику, відверто висвітлює актуальні проблеми у відносинах України та Росії. За це наша газета неодноразово з боку деяких «любителів України» в Україні та поза нею була «нагороджена» політичними звинуваченнями, в т. ч. у вигляді брехливих політичних доносів до прокуратури, в русофобії, розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Навіть попри те, що газета ніколи не опускалася до нападок на громадян з приводу російського чи будь-якого іншого походження.
Сьогодні своїм читачам пропонуємо рідкісну за мірою глибокого розкриття теми й відвертістю аналізу російсько-українських проблемних відносин публікацію. Її автором є Алєксєй Широпаєв — відомий російський публіцист, поет і, уявіть собі, навіть російський націоналіст. Але, на відміну від переважної більшості російських авторів, він зовсім не «хворіє» імперськими комплексами, хоча, здавалося б, від автора такої цілком визначеної політичної орієнтації слід було б очікувати вже відомі штампи про священність Російської імперії, російську історичну місію і т. п. Натомість А. Широпаєв протиставляє відомій концепції «спільної колиски» росіян, білорусів та українців тверезе розуміння відмінності історичного шляху наших народів — євразійського деспотичного, в одному випадку (Росія), та європейського — в другому. Тож з огляду на наразі майже унікальність думок А. Широпаєва в статті «Про два різні народи» (http://shirораеv.Ііfеjоиrnаl.сот/57101.htтІ') «Галичина» вирішила ознайомити з нею своїх читачів.

 


 


Алєксєй ШИРОПАЄВ. Росія.

(Статтю подано із незначним скороченням)

Все-таки у ставленні росіян до українців, до України таїться щось ключове, доленосне для нас, росіян. Для українців Росія теж значима, але лише як точка відштовхування, що допомагає усвідомлювати свою, українську, іншість. Для росіян же Україна, навпаки, точка постійного тяжіння, ревнивої уваги, об'єкт поглинання як чогось «споконвічно свого» й перероблювання за власним образом і подібністю. Ніщо так не дратує росіян, як очевидні відмінності з українцями в мові, менталітеті, культурі, історичному досвіді. Якщо росіяни й визнають ці відмінності, то лише на рівні відмінностей, скажімо, між Владимирщи- ною та Рязанщиною, але ніяк не на рівні відносин двох різних народів. Відома думка, що Росія без України в імперському плані неповноцінна. Щось у цьому ж дусі говорив Бжезин- ський, та й не тільки він. Ця думка правильна. Але річ навіть не стільки в економічному й геополітичному значенні України для Москви. Річ передовсім у тому, що на традиційному російському ставленні до України, по суті, тримається російська імперська свідомість, завдяки якій російська імперія, нехай і в урізаному вигляді, все ще існує. Підкреслюю: саме ставлення до України — не до Балтії, не до Кавказу — є визначальним для російської імперської свідомості. Як тільки росіяни відкриють для себе, що українці — це СПРАВДІ інший народ, то російський імперський міф упаде, а з ним неминуче закінчиться й імперія.

Треба сказати, що на словах росіяни завжди готові визнати, що українці — народ, але увага! — «братній народ». За цією лукавою формулою криється тверде переконання, що ми росіяни й українці — ОДИН народ, покликаний жити в одній державі зі столицею в Москві. Кажучи про «братній український народ», більшість росіян сприймає українську мову й саме українство як прикре історичне непорозуміння, історичний «вивих», що виник завдяки шкідливому впливу Литви та Польщі, і при цьому росіяни не задають запитання: а може, «вивихом» є вони самі?

    ІСТОРИЧНО «вивихнуті» якраз ми, росіяни. Нас «вивихнула» татарщина. Ще в XIII столітті окреслилися два протилежні історичні вектори, що визначили подальше формування українського й російського народів. Перший вектор — боротьба з Ордою в союзі з Європою; другий — боротьба з Європою в союзі з Ордою. Персоніфікувалися вони відповідно в особах Данила Галицького й Александра Невського. Перший вектор — природний і логічний в культурно- історичному плані. Другий вектор — якнайглибше викривлення з наслідками, що далеко йдуть, культурними, державними, історичними, психологічними, етичними. І якщо король Данило знакова фігура України, то прийомний ханський син Александр Невський — знакова фігура Росії, її «ім'я». Такий початок нинішніх російсько-українських відносин. Уже після цього говорити про «два братні народи» не доводиться. Цивілізаційна ворожнеча зумовлена вже цими двома історичними особами.

     Їх можна назвати народоутворювальними. Наскільки Данило Галицький несхожий на А. Невського, настільки українці несхожі на росіян у своєму ставленні до права, свободи, власності. Якщо українська самосвідомість історично тяжіє до Європи, то традиційна російська сприймає Європу з більшою або меншою мірою ворожости, недовіри і заздрости, зворотною стороною якої виступає месіянська чванливість і викривальний пафос стосовно «прогнилого Заходу». Європа для росіян — це «втрачений рай», звідки їх вирвали татарським арканом. Саме конфлікт між початковою європейською природою і нав'язаною азіятщиною історії та державности визначив російський психотип, всі його комплекси й фобії. Всі російські неврози — від пияцтва до більшовизму — звідси. Втративши Європу, росіяни захотіли її не просто забути — вони вирішили її зненавидіти, полюбивши при цьому своє історичне нещастя, всю цю нав'язану їм долею азіятщину. Це психологічне і розумове відхилення називається російським патріотизмом. Україна ж завдяки Литві і — так, так! — Речі Посполитій зберегла в собі причетність до Європи, збереглася як Русь у справжньому сенсі цього поняття. А ми переродилися в Московію, втративши одвічну цивілізаційну ідентичність, і ось саме це і є предметом наших російських, точніше московських, ревнощів, що визначають наше ставлення до України.  ,

ЩЕ НА ПЕРЕЯСЛАВСЬКІЙ раді (1654 р.), на горезвісному «возз'єднанні», треба сказати вельми вимушеному з боку козаків, зустрілися два різні народи, що говорили мовами різних культур. Мало хто знає, що в Переяславі козаки, погоджуючись присягти московському цареві, наполягали, аби і він, своєю чергою, присягнув козакам у дотриманні їхніх вольностей. Тобто козаки заявляли себе носіями типово ЗАХІДНОЇ правової культури. Зрозуміло, це викликало обурення московської сторони, яка заявила, що «у нас не повелося, аби царі давали підданим присягу, а вольності ваші государем дотримані будуть». Мабуть, для козаків довіряти Москві було сумнівною справою: в Переяславі чотири полки цареві так і не присягнули.

Як Росія «дотримала» козачих вольностей, добре відомо: всіма силами вона прагнула усунути українське «історичне непорозуміння». Вже незабаром після Переяславської ради почалося омосковщення України... Потім був показовий геноцид у Батурині (1708 р.) — відповідь Петра І на спробу гетьмана Мазепи відстояти залишки суверенітету України. Далі відбулися два знищення Запорізької Січі: Петром І та остаточне — Катериною. Потім було перетворення України на набір типових губерній, царська політика русифікації і нарешті сталінський Голодомор як засіб придушення українського національно-визвольного Опору. А зовсім недавно, за часів Віктора Ющенка, ми бачили, як Москва боролася з українським «історичним непорозумінням» шляхом маніпуляцій із «газпромовськими» заглушками.

Звичайно, козакам у XVII ст. не варто було вступати в настільки гостру конфронтацію з поляками, які в цивілізаційному плані були набагато ближчі козацтву, ніж московити, незважаючи на їх православ'я. Своєю чергою і гордим полякам треба було розуміти, що від їх конфлікту з козацтвом виграє лише Москва. Звичайно, була потрібна федеральна і правова реформа Речі Посполитої, що складалася лише з двох суб'єктів — Польщі й Литви. Потрібно було визнати третій суб'єкт — Україну (Русь). Так і сталося при укладенні Гадяцької унії (1658). Але, на жаль, пізно: ненависть козаків до «ляхів» була вже дуже велика, і проект провалився. Якби він виник раніше — Україна  мала би всі шанси існувати сьогодні як повноцінна єв ропейська держава. Та й наша, російська, доля склалася б інакше, оскільки без України Росія навряд чи перетворилася б на монструозну імперію, що врешті-решт розродилася більшовизмом. Московія неминуче увійшла б до складу більш цивілізованого та сильнішого сусіда. І ми, росіяни, жили б нині в Європі, не маючи за спиною ГУЛАГа й іншого мерзенного історичного досвіду. І сама історія Європи була б іншою.

Отже, «два братні народи». Але, як бачимо, культурно-історичний генезис росіян і українців абсолютно різний, навіть протилежний. Ми, росіяни, звичайно, брати українцям, але брати, що піддалися деякій неприємній мутації. Ми небезпечні, неначе несемо в собі якусь руйнівну заразу, і тому нас інстинктивно стороняться всі, хто живе західніше, — українці, прибалтійці, а тепер і білоруси. Зате Китай підходить до нас усе щільніше.

Разом з ідеєю «двох братніх народів» існує вже зовсім оскаженіла «концепція» ура-патріотизму «триєдиного російського народу», що нібито складається з великоросів, малоросів і білорусів. Ця міфологема розсипається при першому ж уважному розгляді. Мовна близькість? Упевнений, що більшість з адептів ідеї «триєдиного російського народу» не зможе зрозуміти велику частину розмовних фраз українською мовою. Мовні відмінності між росіянами й українцями очевидні та значні. Мови у них, звичайно, споріднені, але, скажімо, сербська мова теж

 

Без України Росія навряд чи перетворилася б на монструозну імперію, що врешті-решт розродилася більшовизмом.

 

вельми близька з російською, проте нікому з нормальних людей не приходить у голову вважати сербів і росіян одним народом. До речі, у сербів і хорватів мова взагалі одна і та ж, але народи ці попри спільний слов'янський корінь зовсім не братні, а цивілізаційно різноспрямовані. Скажуть: їх розділила релігія. Добре, візьмемо сербів і чорногорців — одна мова, одна віра. Відмінностей між ними в сотні разів менше, ніж між росіянами й українцями. Проте, незважаючи на великодержавне прагнення Сербії розглядати Чорногорію як своє продовження — не більш! — Чорногорія вважає себе окремим народом із власною історією і культурою. Тут не вдаватимуся до подробиць, але, ймовірно, мало хто знає, що приблизно в 1920—1926 рр. Чорногорія вела партизанську національно- визвольну війну проти сербської армії, що окупувала Чорногорію під приводом братньої допомоги. і якщо вже такі «близнюки», як Сербія і Чорногорія врешті-решт розселилися по окремих «квартирах», то що говорити про Росію й Україну?!

НА ЗАКІНЧЕННЯ не можна не торкнутися ще одного моменту. Запекла російсько-українська суперечка розвертається на історіософському, економічному, політичному полі. Це велика суперечка про Україну як таку, про її суверенітет і спроможність. Йде вона і на теренах культури. Тут, мабуть, головною стратегічною «висоткою», за яку борються росіяни, є ім'я і спадщина Гоголя. Аргументація російських ура-патріотів така: Гоголь писав російською мовою, називав себе росіянином — значить, ніякої особливої української ідентичности не існує, можна говорити лише про таку собі «обласну» малоросійську своєрідність, такий етнографічний відтінок. Зрозуміло, це звичайний прийом, покликаний виправдати імперську політику щодо України і саме існування імперії. Пора нарешті сказати правду: Гоголь типологічно (я вже не говорю про походження) чисто український письменник, який мав ще й польське коріння, так, писав російською мовою — через історичні й політичні обставини. Долю Гоголя зумовила доля України в імперії. Як ще міг зробити літературну кар'єру талант, що народився в колоніяльній провінції? Зрозуміло, треба було їхати в імперський центр, до Пітера, писати по-російськи, причому ідеологічно витримано. Скажімо, на «Тарасі Бульбі» — козирі наших ура-патріотів — лежить явна ознака політичного пристосуванства. Як відомо, були два варіанти повісти, і патетичні слова про «російського царя» в передсмертному монолозі Тараса з'явилися лише в другій редакції — по суті, Гоголь створив яскравий, поетичний, псевдоісторичний образ, внісши вагомий вклад до імперської міфологеми «возз'єднання України з Росією». Але душевного комфорту Гоголю це не принесло. У Росії він мучився, знемагав. Його «Вечори на хуторі біля Диканьки» — це втеча до вже неіснуючої України. По суті, це плач за Україною, захований у сміх, в яскраві південні барви, в казковість, у політ стилю... У різдвяну пастораль Гоголь заховав свою скорботу за загиблою козачою вольністю, за Україною...

РОСІЯ ДУШИЛА Гоголя, він рвався з неї, але куди йому було податися? В Україну, перетворену на Малоросію? Там він був приречений на убоге провінційне животіння. І тоді новою, ідеальною Україною для Гоголя стала Італія. В Італії він воскресав духовно, звідти він писав відверті листи, в яких «Росія, Петербург, сніги, негідники» стояли в одному рядку, через кому. В Італії він «пробуджувався на батьківщині». І чим усе закінчилося? Росія в особі попа-мрако- біса Матвія задушила-таки Гоголя. Ось і вся його історія коротко.

Гоголь не зміг або побоявся розібратися в собі, і це його занапастило. Українсько-польську самосвідомість (характерні його відверті бесіди з поляками в Італії), що жила в нім, він старанно, але марно давив надбудовною російською самосвідомістю. Росію, її холоди, обивателів, чиновників, дивну, безвихідну історію Гоголь не любив, хоч і боявся в цьому собі зізнатися. Звідси і «Мертві душі» — ця фантасмагорична фреска стає зрозумілою саме в такому ракурсі. Створивши її, Гоголь злякався самого себе і кинувся до покаяння, до попів, до моралізаторства, став проповідником і вбио у собі художника. Гоголь — це жертва Росії, вона зжерла його. Український письменник, що заплутався в своїй російській долі, як птах у сільці.

ЩО Ж, ПІДСУМУЄМО. Нам, росіянам, пора усвідомити, що здобуття Україною незалежности — глибоко закономірне. Це історична справедливість, з якою необхідно не просто змиритися — нам треба її зрозуміти і сприйняти. Розуміння, що Україна справді інша країна, справжній закордон — ось ключ до нашого самопізнання, самокритики і самозвільнення, передумова зародження нової російської ментальности без імперських і антизахідних стереотипів. Якщо це станеться, все наше бачення історії і світу зміниться. Україна ніби ставить перед нами, росіянами, дзеркало. Треба чесно і безстрашно вгледітися в нього. І, як сказано в нашій же, російській, приказці: «неча на зеркало пенять...»



77%, 23 голоси

20%, 6 голосів

3%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Януковичам вдалося те, на чому зламали собі зуби Рух, Кравчук та

  • 19.01.11, 02:45

Легко і майже непомітно, одним рішенням Конституційного Суду (кумедного органу, який ніхто з нас ніколи не обирав) в Україні де-юре демонтовано систему права та влади Української РСР. Ця система успішно пережила розвал Совка, всі подальші історичні викрутаси, і міцно тримала нас у лещатах страшним та невблаганним словом «легітимність».

http://sd.org.ua/news.php?id=18991

Рекомендую всім не байдужим до власної долі і долі України ! 


79%, 19 голосів

21%, 5 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Любомир Гузар: Ну який мені брат Путін чи Медвєдєв?

  • 17.01.11, 22:59
Любомир Гузар: Ну який мені брат Путін чи Медвєдєв?

Невже хтось сподівався, що ми візьмемо коси, сокири й підемо на вулицю?.. Ну що я можу сказати Агафангелу? Тут не треба бути аналітиком, аби зрозуміти, що діється…

http://www.unian.net/ukr/news/news-396462.html


84%, 16 голосів

16%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Феномен Степана Бандери і чому його бояться українофоби? (3)

  • 07.01.11, 00:06

У 1940 р., коли союзник нацистської Німеччини, Радянський Союз, віроломно напав на Фінляндію, С.Бандера пропонував створити загони українських націоналістів, які мали податися захищати Фінляндію. Цікаво, що А.Мельник виступив проти цього, бо, мовляв, такі дії не сподобаються Німеччині.

У 1940 — на початку 1941 рр. С.Бандера та його прихильники, передбачаючи, що конфлікт Німеччини та СРСР відбудеться в недалекій перспективі, зорганізували т.зв. Дружини Українських Націоналістів, більш відомі як батальйони «Роланд» і «Нахтігаль». Щоправда, це відбувалося при погодженні з німецькою владою і є чи не єдиним фактом співпраці бандерівців та нацистів. Звісно, кожна сторона тут переслідувала свою мету. Бандерівці сподівалися, що ці батальйони стануть зародком армії незалежної Української держави. Німці ж прагнули використати їх для боротьби з радянськими партизанами на теренах Білорусі. У 1942 р. ці військові формування були розпущені німцями, а багатьох їхніх солдатів за небажання продовжувати службу ув’язнили у львівській «тюрмі на Лонцького».

Завдяки Дружинам Українських Націоналістів було проголошено Акт відновлення Української Державності 30 червня 1941 р. у Львові. Однак це викликало негативну реакцію з боку німецької влади, в планах якої не було створення самостійної України. Провідних членів ОУН заарештували, і багато з них опинилося в концентраційних таборах. Серед них був С.Бандера, який з 5 липня 1941 р. по 27 вересня 1944 р. перебував у концентраційному таборі Заксенгаузен. В’язнями цього табору стали й інші діячі ОУН, у т.ч. мельниківці.

Бандерівці також організували похідні групи ОУН, в яких близько десяти тисяч підготовлених членів організації йшли за німецькими військами на Наддніпрянську Україну, творячи тут свої структури. Діяльність похідних груп аж ніяк не віталася нацистами. Чимало їхніх учасників були розстріляні гестапо.

Під час Другої світової війни усій родині Бандер довелося пройти важкий страдницький шлях. Батько С.Бандери, Андрій, після початку війни відмовився покидати рідне село, яке зайняли радянські «визволителі» — тоді бойові товариші німецьких нацистів. Кур’єрам свого сина, які спеціально були послані за ним, він сказав: «Що буде моїй громаді, то буде зі мною. Не маю релігійного, духовного права і не маю права як патріот український лишати громаду». Отця Андрія арештували енкаведисти, хоча ніякої вини за ним не було — лише те, що був українським патріотом та батьком С.Бандери. 8 липня 1941 р. йому винесли смертний вирок. Не дочекавшись п’ятиденного терміну, за яким підсудний має право подавати апеляцію, його розстріляли. Сталося це 10 липня в Києві.

Один з братів Бандер, Богдан, загинув у похідних групах ОУН на півдні України в 1941 р. Його смерть вважається справою гестапо. Правда, певних даних щодо цього немає. Інші два брати, Олександр та Василь, були закатовані в нацистському таборі Авшвіц (Освєнцім). Звісно, ці факти замовчували радянські пропагандисти, як замовчуються вони і нині їхніми духовними нащадками.

Для повноти картини, що означала Друга світова для родини Бандер, — кілька слів про сестер Степана. Марта, Володимира й Оксана були заарештовані радянською владою й відбували покарання в таборах Гулагу. Їх привозили в Москву, водили по театрах та музеях, показували «успіхи» радянської влади. Від них вимагалося лише одного — зректися й засудити діяльність брата. Ніхто з них не пішов на це. Для них честь значила більше за благополуччя, — чого не скажеш про деяких нинішніх українських політиків та «відомих діячів».

Марта й Оксана прожили життя самі. Після ув’язнення їм не дозволили повернутися в Україну. Володимира ж на час арешту була матір’ю шести дітей. Коли вона разом з чоловіком-священиком перебувала на засланні, її дітей віддали в сиротинці (дєтдоми).

Звісно, утримуючи С.Бандеру в концтаборі, нацисти неодноразово пропонували співробітництво. Однак домовитися з ним не вдалося. Його відпустили наприкінці війни, коли Німеччина терпіла поразку за поразкою. Було сподівання, що при допомозі С.Бандери німці використають Українську Повстанську Армію. Однак реально ніякої співпраці між ОУН, УПА та нацистами так і не було.

ЗЛОЧИН І КАРА

Після закінчення війни С.Бандера знаходився на території Західної Німеччини, яка була під контролем США, Англії та Франції. При цьому його діяльність була строго законспірована і він часто міняв місця проживання. Навіть його діти (Наталка, Андрій та Леся) не знали, хто їхній батько. Така законспірованість була пов’язана з тим, що існувала вимога з радянського боку до західних союзників, щоб видати С.Бандеру як «запеклого злочинця проти людства». Наприклад, 6 лютого 1946 р. на засідання першої сесії Генеральної асамблеї ООН у Лондоні цього публічно домагався знаний український письменник Микола Бажан, який виступав від імені радянської України (уміли ж радянські люди використовувати безхребетних українців!). Після цього підрозділи американської військової поліції, що знаходилися в Західній Німеччині, отримали вимогу затримати С.Бандеру.

Крім того, радянські спецслужби постійно організовували замахи на нього. Відомо шість таких замахів. Радянська влада бачила в особі С.Бандери одного з найбільших своїх ворогів.

Ситуацію ускладнювало й те, що в самому середовищі ОУН (бандерівців) за кордоном намітилися ідейні та організаційні розходження. До С.Бандери та його прихильників сформувалася опозиція, осередком якої стала газета «Український самостійник». Опозиціонерів очолив Л.Ребет, котрий представляв «м’яку», компромісну лінію в середовищі українських націоналістів. Опозиціонери вимагали демократизувати діяльність ОУН, а також змінити ідеологію організації, прийнявши деякі соціалістичні елементи. Це ніби обумовлювалося реаліями боротьби УПА на радянських землях. С.Бандера був категорично проти змін, пропонованих опозиціонерами. На знак протесту проти «підшивання під фірму ОУН неокомунізму» С.Бандера 22 серпня 1952 р. зрікся посади Голови Проводу ОУН. Та все ж 5-та конференція закордонних частин ОУН знову обрала його керівником. Висловлюючи свою вдячність за виявлену довіру, він сказав: «Дякую! Смертний вирок приймаю».

В останні роки свого життя С.Бандери зарекомендував себе як безкомпромісний борець проти комуністичної системи. Зокрема, під його керівництвом у діаспорі бандерівці організували потужний міжнародний рух — Антибільшовицький Блок Народів (АБН). При цьому провідник не мав якихось ілюзій щодо політики США. Так, у листі до членів ОУН від лютого 1953 р. вказував на співпрацю США й СРСР. Дозволю собі навести невеликий уривок з цього листа: «На жаль і на не користь українській визвольній справі, політика США активізується по лінії піддержки московського білого імперіалізму — єдінонеділимства. При цьому вона не тільки ігнорує самостійницькі стремління України й інших давнопоневолених Москвою народів, але проявляє намагання підкорити їх московським імперіалістичним тенденціям, заставити українські політичні сили відступити від основної мети визвольних змагань і прийняти мінімальну ціль: усунення большевицького режиму й системи з дальшою приналежнісю України до російської імперії в нових устроєвих формах».

Ніби ці слова недавно писані!

Не дивно, що радянські спецслужби намагалися усунути С.Бандеру. Занадто багато проблем він їм створював. Після кількох невдалих замахів на провідника ОУН КГБ все-таки вдалося здійснити його вбивство. Сталося це 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені, неподалік квартири, де мешкала сім’я Бандер. Провідник ОУН був убитий спеціальним пістолетом, зарядженим отруйною речовиною. Саме вбивство мало виглядати так, що С.Бандера помер від серцевого нападу. Вбивцею став агент КГБ Богдан Сташинський — до речі, українець, народжений під Львовом.

Як не парадоксально, але смерть провідника ОУН послужила українським націоналістам. Це, можливо, виглядає дивно. І знову містично!

Отож, уже при перших оглядах тіла С.Бандери виникла підозра, що то не просто смерть від серцевого нападу, а вбивство. Однак довести було неможливо. Та не минуло й двох років, як Б.Сташинський здався німецькій поліції і розповів, як усе було.

За цим стояла ціла трагічно-романтична історія. Б.Сташинський, перебуваючи в Східному Берліні, закохався в місцеву дівчину Інге Поль. Прибувши після здійсненого вбивства С.Бандери до Москви, мав аудієнцію в голови КГБ О.Шелєпіна і попросив у нього дозволу одружитися з Інге. Як виняток йому дозволили, але при умові, що дружина прибуде до Москви і стане співробітником КГБ. Інге не поділяла комуністичних поглядів, не симпатизувала СРСР, і коли Б.Сташинський розповів, хто він, була просто шокована. Та все ж кохання перемогло. Вони одружилися й поїхали до Москви. Тут Інге завагітніла і вирішила повернутися до батьків у Східну Німеччину. Б.Сташинського не пустили з нею. У Німеччині вона народила сина. Але батькові так і не дозволили побачитися з дружиною та новонародженим. Через кілька місяців дитина померла. Лише тоді під прискіпливим наглядом кегебістів Б.Сташинський приїхав до своєї дружини. Зустрівшись, вони вирішили втікати на Захід. Не без труднощів їм це вдалося. Буквально в останній день перед спорудженням Берлінської стіни (чим не символічно?), Богдан та Інге опиняються в західній частині міста, де Б.Сташинський здався поліції.

У жовтні 1962 р. (майже через три роки після вбивства С.Бандери — теж символіка!) відбувся сенсаційний судовий процес у Карлсруе (ФРН), де судили Б.Сташинського. Там детально висвітлювалося, як готувався й здійснювався замах на лідера ОУН. Провідні газети світу писали про цей процес. Фактично то був суд над злочинами комуністичної системи — комуністичний Нюрнберг.

С.БАНДЕРА, УКРАЇНОФОБИ ТА ХОХЛИ

Іноді можна почути: мовляв, С.Бандера — це лише символ. Як на мене, не зовсім так. Звісно, є в ньому багато й символічного. Однак, акцентуючи увагу на символічні аспекти, ми забуваємо, що С.Бандера був талановитим політиком, організатором — людиною, яка могла перетворювати поразки в перемоги. Водночас то був політик ідейний. І — головне: абсолютно україноцентричний, зорієнтований на власні сили, а не на підтримку ззовні. Він мав якраз ті якості, яких так бракує сучасним українським політикам.

Які б не були складні обставини, але під керівництвом С.Бандери ОУН стала ефективною структурою, що помітно впливала на українське життя. Цього не могли не розуміти радянські керівники, котрі вчинили вбивство провідника. Після смерті С.Бандери ОУН «стишила ходу».

Тепер уявімо, що вбивства 15 жовтня 1959 р. не було. С.Бандері вдалося прожити ще десять, а то й двадцять років. Думаю, історія ОУН, і, зрештою, історія України була б дещо іншою. Сподіваюся — кращою. Але це щось із галузі альтернативної історії.

Перейдемо до питання, поставленого з самого початку. Чому С.Бандеру боялися й бояться українофоби, розпускаючи про нього найнеймовірніші плітки, всіляко очорнюючи?

Дуже просто: вони бояться, що він стане взірцем для українців. І тоді українці нарешті стануть українцями. І поставлять своїх старших-молодших братів-сестер на місце. А так можна цим українцям сідати на голову, успішно вішаючи на вуха ідеологічну локшину, що дехто успішно робить.

Та полишимо тих українофобів. Вони принаймні знають, чого хочуть.

Перейдемо до хохлів, сиріч несвідомих українців... У них до С.Бандери ставлення специфічне. Ніби вони не проти пошанувати цю Велику Людину, та думають — аби чогось такого не трапилося.

Яскравий приклад зі згадуваним телешоу «Великі українці». Виявляється, серед «засвічених» українських інтелектуалів не знайшлося нікого, хто б міг стати «адвокатом» С.Бандери. Довелося відбуватися за всіх Вахтангу Кіпіані — чоловікові з «типово українським» ім’ям та прізвищем.

А хіба не типово хохлацькою вийшла ситуація з присвоєнням С.Бандері звання Героя України? Замість того, щоб зробити це, приміром, до столітнього ювілею провідника ОУН, колишній Президент дав звання Героя «під завісу», тоді, коли програв вибори, але ще трохи лишався Президентом.

Нарешті, типово хохлацькою є донецька судова тяганина навколо присвоєння звання Героя С.Бандері. Тільки ось що цікаво — виявляється, серед українських адвокатів не знайшлося людини, яка б могла постояти за провідника ОУН. Агов, де юристи національно-свідомих партій!? Зате знайшовся... російський адвокат Роман Орєхов. Який, до речі, переїхав в Україну з Росії, вивчив (!) українську й принципово нею спілкується.

Виявляється, і після смерті С.Бандера здатний творити чудеса.

http://www.day.kiev.ua/299428


80%, 8 голосів

20%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Феномен Степана Бандери і чому його бояться українофоби? (2)

  • 06.01.11, 23:59

Та повернімося до особи С.Бандери. Можемо констатувати, що під його керівництвом діяльність ОУН на українських землях мала різносторонній характер. Бандеру не можна схарактеризувати як стовідсоткового терориста. Принаймні, Юзефа Пілсудського чи Йосифа Сталіна є більше підстав за «гріхи молодості» звинувачувати в тероризмі, ніж С.Бандеру. Правда, ці персони стали державними мужами і ніби тим самим «змили» з себе гріх тероризму. Хоча, знаходячись при владі, вдавалися до широкомасштабного державного терору, перед яким їхній «молодіжний» терор видається просто квіточками.

ШЛЯХ ДО СЛАВИ

Чому саме С.Бандера став найбільш знаним оунівським діячем, своєрідним символом українського націоналізму, відсунувши на задній план таких видатних особистостей, як Євген Коновалець чи Роман Шухевич, не кажучи вже про інші, «менш помітні», фігури? У цьому при бажанні теж можна побачити своєрідну загадку чи містику.

До кінця 1935 р. С.Бандера не належав до знаних осіб. Однак саме в кінці 1935-го — першій половині 1936 рр. про нього почали багато говорити й писати. Цьому сприяли два судові процеси — варшавський та львівський.

Після арешту 14 червня 1934 р. С.Бандеру почали допитувати, однак знайти якийсь компромат на нього слідству було важко. Сам же провідник ОУН мужньо тримався, нічого не виказуючи. Те саме стосувалося і багатьох інших арештованих його товаришів. Здавалося, інкримінувати йому якусь протизаконну діяльність не вдасться. Тим більше, що таке було не вперше: перед тим кілька разів С.Бандеру арештовували, але потім відпускали. Він воістину був блискучим конспіратором. Ніхто навіть не міг подумати, що цей невиразний студент політехніки є крайовим провідником ОУН. Однак стався збій. У другій половині 1934 р. до рук чеської поліції потрапили організаційні архіви ОУН, т.зв. «архів Сеника». За нього відповідали Омелян Сеник та Ярослав Барановський. Через якийсь час цей архів опинився в руках польської поліції.

Загалом справа «архіву Сеника» є однією з найзаплутаніших сторінок історії ОУН. До сьогоднішнього часу правда так і не з’ясована. Існувала підозра, що цей архів здав Я.Барановський. Тим більше, виявилося, що його брат був агентом-провокатором польської поліції. Здача «архіву Сеника» полякам стала сильним ударом для ОУН. Це допомогло польській поліції виявити, що С.Бандера є крайовим провідником. Саме в такій іпостасі він і постав у Варшаві на судовому процесі проти 12 оунівців, який відбувся з 18 листопада 1935 р. по 13 січня 1936 р.

Основним звинуваченням на цьому суді було вбивство Б.Пєрацького. Влада хотіла представити оунівців як обмежених та жорстоких терористів. Не дивно, що суд широко висвітлювала польська преса. Однак все вийшло навпаки. Вразила поведінка С.Бандери. Він дав зрозуміти, що не вважає себе громадянином Польщі і не визнає польських законів. На запитання про своє громадянство відповів: «Українське». Також відмовився виступати польською мовою, а сказав, що спілкуватиметься українською. Такі самі заяви зробила більшість підсудних.

СТЕПАН БАНДЕРА У «ПЛАСТІ». 1923 р.

С.Бандері відмовили в праві виступати українською. Іноді силою виводили з зали. Сам процес набув скандального характеру і фактично скомпрометував польську владу. На ньому С.Бандері винесли смертний вирок. Він зустрів його словами «Хай живе Україна!». Правда, потім цей вирок замінили довічним ув’язненням.

Проваливши судовий процес у Варшаві, польська влада спробувала взяти реванш у Львові. З 25 травня по 26 червня 1936 р. тут відбувався суд, де оунівцям висунули звинувачення — вбивство своїх: директора української академічної гімназії у Львові Івана Бабія та студента Якова Бачинського. Ці вбивства, особливо І.Бабія, були неоднозначно сприйняті в українському середовищі Польщі. Тому існувала надія, що оунівці постануть тут у вкрай негативному світлі. Однак С.Бандера показав, що Я.Бачинський був убитий за те, що став провокатором-донощиком, а І.Бабій не лише співпрацював з польською владою, а й намовляв учнів своєї гімназії доносити поліції.

У Львові підсудним дозволили виступати українською мовою. Це вони використали сповна для пропаганди ідей ОУН. Вражав своєю поведінкою та словами С.Бандера. Дехто навіть казав, що від нього йшла якась надзвичайна сила. Був навіть випадок, коли в залі суду всі, включаючи поліцейських, суддів, встали, вітаючи провідника ОУН. Польський часопис «Ойчизна» так писав про нього: «Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, одягнений у чорне вбрання. Поводиться вільно й починає зізнаватися зрівноваженим голосом. Думки виявляє в ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Цілий зал із зацікавленням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшості підсудних».

Промовистим було останнє слово С.Бандери. Його варто навести хоча б частково: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт терористів і їх штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали говорити, навіть про мою власну діяльність... З розправи виходило б, що ОУН зводить свою діяльність головно до бойових акцій. Заявляю, що бойова акція не є єдиною і не є найпершою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, які виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не рахується з людським життям взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної миті можуть самі втратити життя, такі люди більше, ніж хто-будь інший, уміють цінити життя. Вони знають його вартість, ОУН цінить дуже високо життя своїх членів, але наша ідея є в нашому понятті така велична, що, коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, але й тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знаю, що наложу головою, і відомо вам, що мені давали змогу моє життя рятувати. Жиючи рік з певністю, що я втрачу життя, я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі життя втратити».

Не думаю, що в даному випадку С.Бандера лукавив. Та, власне, для чого?

РОЗКОЛ ЧИ СПЕЦОПЕРАЦІЯ?

Саме після варшавського та львівського судових процесів про С.Бандеру почали багато говорити в Україні. Для свідомих українців, особливо молодих, він став людиною-легендою, символом безкомпромісної боротьби за українську ідею.

Проте ув’язнення С.Бандери вдарило по ОУН. Адже в його особі націоналісти мали чудового організатора, який не лише добре орієнтувався в ситуації, але й бачив перспективу. На посаді крайового провідника його заступив Лев Ребет, який поступався в своїх організаторських здібностях С.Бандері й почав зводити діяльність ОУН до просвітницької роботи.

Тому визріла думка влаштувати С.Бандері втечу з в’язниці. Звісно, зробити це було нелегко. Адже колишній провідник ОУН перебував у найважчих тюрмах Польщі, які мали посилену охорону. Спочатку його тримали у «Святому Хресті» біля Келець, потім — у тюрмі у Воронках.

Навесні 1938 р. Роман Шухевич запропонував план визволення С.Бандери з Воронків. Передбачалося, що звідти його легко переправлять через польсько-німецький кордон. План був схвалений, розпочалася підготовка. Однак трапилися дивні речі. 23 травня від рук радянського терориста Павла Судоплатова гине лідер ОУН Євген Коновалець. Це був наслідок складної операції, проведеної більшовицькою спецслужбою. Зараз в основному відомі її деталі.

Чому саме в 1938 р. стався цей замах? Думаю, особливої відповіді шукати не треба. У Європі пахло війною. Звісно, готувався до війни і Радянський Союз, сподіваючись в ході її «визволити» західноукраїнські землі, де діяла ОУН. Більшовицькі керівники розуміли, що це чи не єдина структура, яка здатна буде чинити їм на цих землях опір. Тим більше, що досвід підпільної боротьби ОУН мала чималенький. Убивство Є.Коновальця давало змогу дезорганізувати її роботу. Адже саме він створив цю структуру, користувався серед її людей беззаперечним авторитетом, зрештою, багато що в ній трималося на його особі.

І ось Є.Коновальця не стало. Закономірно, що виникло питання про вибори провідника-лідера ОУН. Стати ним мав усі шанси С.Бандера, якби... знаходився на свободі. Однак після вбивства Є.Коновальця вже згадуваний Я.Барановський наказує припинити підготовку втечі С.Бандері. Причому цей план розкривається, і С.Бандеру переводять у тюрму «Бригідки» до Бресту. «Чудеса» тривають далі. Виявляється, покійний Є.Коновалець залишив усний заповіт щодо свого наступника. Правда, про цей заповіт знає чомусь лише Я.Барановський, який, звісно, інформує про нього найближче оточення колишнього провідника. Але це ще не все. Наступником має стати Андрій Мельник, який... ніколи не був членом ОУН і десь близько десяти останніх років займався цілком мирною працею — керував маєтками митрополита Андрія Шептицького. Чи не єдиним виправданням такого наступництва могло бути те, що колись А.Мельник належав до соратників Є.Коновальця по зброї й навіть деякий час на початку 20-х рр. обіймав пост коменданта Української військової організації.

Можна собі уявити: людина, яка не знає специфіку роботи організації, яка далека від неї, — опиняється на її чолі. Зрозуміло, в такій ситуації не А.Мельник керував — керували ним. І, судячи з усього, основним керманичем був Я.Барановський. Логіка речей підказує, що цей «сірий кардинал» ОУН працював на чужинську спецслужбу. Інше питання — яку? Під час Другої світової війни ніби знайшли документи, які свідчили, що він працював на поляків. Хоча не виключено: його хазяями могли бути й німці, оскільки А.Мельник та його оточення почали виявляти пронімецьку орієнтацію.

Якраз напередодні нападу Німеччини та СРСР на Польщу, в серпні 1939 р., А.Мельника офіційно обирають головою проводу ОУН. Цей напад допомагає визволитися й С.Бандері. У той час він знаходився в Брестській в’язниці. До Бреста наближалися як німецькі, так і радянські війська, під містом і в місті велися жорстокі бої. У такій ситуації тюремники полишили в’язнів. С.Бандері вдалося втекти. Спочатку він опинився у «визволеному» більшовиками Львові, потім — у Кракові.

Ознайомившись зі справами в ОУН, він побачив, що тодішнє керівництво організації взяло курс на перетворення її на таку собі «спокійну», малодієву структуру, яка мала опинитися на службі в німців. Спроби знайти порозуміння з А.Мельником закінчилися нічим.

У такій ситуації С.Бандера та його прихильники, які робили ставку на власні сили та революційну боротьбу, виступили проти «мельниківського» керівництва ОУН. Навесні 1941 р. вони у Кракові провели ІІ Надзвичайний Збір організації, де обрали новий провід на чолі з С.Бандерою.

Як оцінити такі дії? Можна сказати: це був розкол. Далеко не всі пішли за С.Бандерою. Особливо нечисленні оунівські інтелектуали, які стали мельниківцями. Хоча, в принципі, це зрозуміло: цих інтелектуалів лякав радикалізм і приваблювала поміркованість.

Але, з іншого боку, існували серйозні ризики деградації ОУН. Треба віддати належне С.Бандері: він вчасно зрозумів їх і спробував мінімізувати. Зокрема, зумів зберегти частину ОУН, яка ладна була вести збройну боротьбу за Українську державу. Певно, без цієї бандерівської ОУН український визвольний рух у 40-х рр. не мав би такого розмаху.

ХТО СПІВПРАЦЮВАВ І ХТО БОРОВСЯ З НАЦИСТАМИ

Чи не найбільше звинувачень радянських пропагандистів щодо С.Бандери й бандерівців стосується нібито їхнього співробітництва з німецькими фашистами. При цьому «забуваються» очевидні дані, перекручуються факти, а в більшості випадків просто йде відверта брехня. Насправді українські націоналісти бандерівського крила були чи не найбільш послідовною антифашистською (точніше — антинацистською) силою в Європі — на відміну від західних демократій, які уклали з А.Гітлером 29 вересня 1938 р. Мюнхенську угоду, а також Радянського Союзу, що в 30-х рр. серйозно допоміг гітлерівцям посилити армію, а потім з вересня 1939 по 1941 рр. кріпив з ними «бойову єдність», здійснюючи захоплення (звиняйте — «визволення») значних територій у Центрально-Східній Європі. Треба сказати чесно: винними в страхіттях Другої світової війни є не лише німецькі нацисти та їхні союзники, винні також і західні демократії, і особливо СРСР. Усі вони в більшій чи меншій мірі співробітничали з гітлерівцями, підштовхуючи їх до агресивних дій.

До речі, питаннячко: коли почалася Друга світова? У західній історіографії утвердилася думка, що 1 вересня 1939 р., коли Німеччина напала на Польщу, а через 17 днів те саме зробив Радянський Союз. У такому датуванні є певний елемент пропаганди: воно допомагає «замазати» Мюнхенську угоду, зваливши вину за початок війни на Німеччину й СРСР. Натомість радянська історіографія акцентує увагу на іншій даті, 22 червня 1941 р., коли почалася т.зв. Велика Вітчизняна війна. І тим самим «замазується» майже двохрічна співпраця СРСР з нацистами.

Пригадаємо ще таке. Як відомо, першою анексією нацистської Німеччини став аншлюс Австрії в березні 1938 р. Однак це відбулося мирно, без збройних сутичок. Через рік, 14 березня 1939 р., у результаті Мюнхенської угоди, було ліквідовано Чехословаччину, території якої відійшли до Німеччини та її союзників. І якщо чехи без опору прийняли німецьку окупацію, у Словаччині виникла маріонеткова союзна Німеччині держава, то на Закарпатті, яке входило до Чехословаччини, українці чинили збройний опір союзникам Німеччини — угорським агресорам. Цей опір зорганізували українські націоналісти. Фактично це й був початок Другої світової війни — принаймні для нас, українців.