Тиша...

Тиша... Мій слух не уловлює жодного звуку... Здається, ніби час на хвильку зупинився аби допомогти мені насолодитися красою природи...

Тиша огортає мене... І в цей момент загострюються інші відчуття – я бачу, я ловлю кожен порух. Ледь помітний вітерець кружляє в безмолвнім хороводі міріади тендітних сніжинок, які легенькою пеленою оповивають землю: кожну гілочку, кожен камінчик, кожну билинку... Ось одна опускається мені на долоню і, сігріта теплом, перетворюється на дрібненьку сльозинку, яка посилає свої ніжні промені світу...

Тиша... І жоден звук не осмілиться потривожити цієї краси природи. Підіймаю голлову і мій погляд потопає в безкраїй блакиті. Жодної хмаринки, жодної плямки на прозорому зимовому небі, яке ген в далині обіймає в міцних обіймах замерзлу землю та зігріває її своїм теплим серденьком...

Тиша... Моя душа відпочиває. Я відчуваю, як вона тягнеться у височінь, летить в нестримнім пориві, ловить кожну мить... В такі моменти відчуваєш своє єднання з природою, розумієш, що ти невід’ємна її часточка, важлива ланочка в її бутті. Я ніби та безсмертна сніжинка-краплинка, яки помирає, щоб знову відродитись. А, може, я – легенький вітерець, що кружляє в веселім хороводі маленьких сніжинок і легенько опускає їх на землю. Напевно, я – земля, яка простягає своє змерзле тіло до небесного серденька...Чи небесна блакить, яка вкриває своїм легким прозорим мереживом стомлену твердиню... Хто ж я? Я – атом світу, я – життя, я безсмертна...

Тиша...