Іван Франко. Притча про красу

Арістотель-мудрець Олександра навчав  І такий у альбом йому вірш написав:  "Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,  Небезпечне оружжя - жіноча краса.  Тільки мудрість, наука і старші літа  Подають проти неї міцного щита".  Арістотель-мудрець по садочку гуля, -  Бач, Аглая іде і очима стріля!  Та Аглая, котрої надземна краса  Звеселяє людей і самі небеса;  Та їдких її слів і шпаркого ума  Всі боялися, навіть цариця сама.  Арістотель дівчині гаразд придививсь,  Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь  І промовив: "Аглає, благаю, молю!  Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.  На часок-волосок вволи волю мою,-  Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!"  Усміхнулась Аглая. "Се ж почесть мені,  Що на мні зупинив свої очі ясні  Той мудрець, що пишаєсь ним Греція вся,  Що умом обняв землю, зглибив небеса.  Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,  Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.  По саду тім, де в'ються доріжки круті,  Півгодини мене повози на хребті".  Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат!  Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.  І хламиду він зняв, і рачкує піском,  Його очі Аглая закрила платком,  І сидить на хребті, й поганяє прутком.  Так заїхали враз аж на площу садка,  Де під тінню дерев край малого ставка  Олександер сидів, його мати й весь двір,-  Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.  А Аглая кричить: "Ну, мій ослику, ну!"  Ще минуточки дві! Ще мнутку одну!"  Аж у круг двораків його дівка пуста  Завела, і зіскочила живо з хребта,  І платок із очей поспішилася знять...  Що там сміху було, то й пером не списать.  Арістотель-мудрець Олександра навчав  І такий у альбом йому вірш написав:  "Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,  Небезпечне оружжя - жіноча краса.  Ані мудрість, наука, ні старші літа  Не дають проти неї міцного щита.  Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець  Може буть проти неї надійний борець".