Потяг у невідомий кінець.

Люблю понад усе на світі свійрідний край, свою рідну Україну, те тим чим живу. Не знаю як в подальшомускладеться моя доля, але нізащо в світі я не зможу забути оте все рідне, нашеукраїнське. Інколи дивлюсь на наш політичний театр і не розумію як ми настількиволелюбний український народ впряглися в ярмо безробіття  безвихідності. Які ж ми оптимісти, чи можливоегоїсти?  Продали свою народність, українську націю, інавіть не розуміємо, що робимо. Нас купили. Купили! Кожен боїться за себе,ніхто навіть не думає про те що чекає нас в майбутньому. Кожен окремо це і єнаша Україна, сьогодні один продав частинку своєї національності, завтра другийі понеслося. Рідні мої українці не маємо ми ідейності. Всі хочуть жити краще,та кожен сподівається на когось. Мені якось сказали, що треба пригати в тойпотяг, що й більшість. Так один же потяг не може вмістити всіх бажаючих.Можливо потрібно будувати нові шляхи сполучення й випускати новітні вагони, яківезтимуть нас не лише в один напрямок. І їхати певно краще туди куди тобіпотрібно, а не туди куди везуть. Так  іполітика в Україні як вагончик, який тягнуть в тунель де нічого не видно, і всінамагаються туди втрапити та й альтернативи поки що не видно. От і їдемо до тихпір доки дорога або сам вагончик не зламається. І везуть нас без правних, йбезмовних в невідомому нам напрямку.