Щоб ти , друже Іване, з'їв

Є у мене милий і благоліпний панібрат-приятель Іван Кокуца. Знаний і чільний український поет. Далеко не рядовий, не розхожий. Одна з його книжок, уявіть собі, зветься ‘’Снідало сонце в тумані’’, котру я тримаю на робочому столі, оскільки залюбки гортаю, перечитую замало не щотижня. Позаяк мене вона дивною дужою енергією заряджає, надихає його крупнозерна, запашиста, духовита поезія. В якій слова немовби підмазані медом, непомітно підкурені ладаном Кожне влучна фраза. А спадкова наша в’язь селянського роду ведеться по лінії родовитого подільського земляцтва. Його родинне сільце Пелинівка, маленьке, а колись дзвінке і гомінливе, розкинулося у полях за лісами та перелісками, за моїм Джурином, колишнім райцентром. І Ванька, так мого щирого приятеля завжди звала його покійна вже мати, народжена вікопомного голодного 1933 року, і я вряди-годи, коли мені треба до нього співати солов’єм, стелитися барвінком, придобритися, теж подібно величаю пана Кокуцу на цей тонкий і ніжний манер, щоб надати більшого значення своїм родинним будякам і болотам у полях над Русавою і Мурафою, казав якось мені:

— Ти уявляєш, яке у нас було величезне село: на фермі працювало аж 36 їздових. Сашку, уявляєш, справжня кінна армія! А нині офіційно числиться трохи за триста осіб. На все село лише кілька десятків корів… Вивелися не лише люди, а й свині, худоба. Стоять хати привиди. Немає кому й на теплих призьбах посидіти.

—А що ж, як колись писали наші гаші газети, — влада?

—Влада? — у такт моєму несерйозному запитанню з гумором у голосі по-діловому перепитує Іван Іванович. — А влада — сидить, надувається, вперед п'ятками взувається…

—Ха-ха-ха, — щиро сміємося обидва. Хто тут й що може зупинити? Наяву всесвітній потужний процес урбанізації. Помирають наші старі козацькі села і навряд чи будь-коли цей хід історії зупиниться. Ми його навіть не застопоримо тоді, коли покинувши все своє добро у місті, переселимось під старі верби та тополі, посадимо в древнім краї молоді сади…

Наше з Кокуцою приятельство носить здебільшого випадковий характер. От якось, пригадую, ми з ним розговорилися через ґаджети. Хвилин десять, п’ятнадцять спілкуємось. Дійшли до якогось цікавого епізоду в розмові. От Ванька і каже скоромовкою, як він це робить здебільшого:

—Ти не забудь на чому зупинився, я тобі зателефоную максимум за пів години. Тут моя дружина з ринку виходить. Я на неї очікую. Доїду додому, я тобі обов’язково задзвоню. Тільки ж чекай. І трубку підіймай…

Засів я біля труби. Скільки, ви думаєте, я очікував обіцяного продовження розмови? Ні, не повірите: сім… місяців.

Обізвався пан Кокуца, як завжди несподівано. А я йому й кажу:

—Оце тоді, як ти мене попрохав нікуди не відволікатися, я як прив’язався, так і сиджу до цих цих пір з телефоном у руках. Розшаркався мій Ванька. Вельми вибачався, пробачення просив. Хто, думаєте, виявився винним? Звичайно ж, дружина: надавала різноманітних завдань. Одразу не відтелефонувався, а потім забув. Можливо, й так воно було. Але про те вже давно забули.

І ось нині зранку Іван Кокуца на моєму віртуальному порозі. Вітання, мовляв, найбільш недооціненому письменнику України, як мене він щоразу залюбки величає. Зупиняю його тим, що прошу не розхлюпувати єлей. Мовляв, не треба зайве литися дунаями. А якщо по ділу, то розголубила його моя вчорашня оповідка про мого співкурсника з навчання у столиці Святослава Крещука з красуні Волині. Слово за слово і виходимо на те, що найближче нам обом — розмов про літературу, творчість, натхнення…

Уже й не пам’ятаю в якому точно контексті почав я йому розповідати про те, як проводилося коротати час у Лук’янівському слідчому ізоляторі чверть віку тому, коли недолугий режим рижого диктатора хотів було засидити мене до в’язниці за редагування опозиційної газети ‘’Правда України’’. Почав я тоді писати книгу. Але ж весь час займатись цим не будеш. Хочеться щось і почитати, сказати б, творчо підзарядитися. А в тамтешній бібліотеці карної установи розумієте, які книжки зібрано — ‘’Як гартувалася сталь’’, ‘Повість про справжню людину’’. Така примітивна й дрімуча зубодробна радянщина, що й не вгризеш. Тому я придумав собі таку гру: ‘’Як, вийшовши на свободу, реконструювати весілля Оноре де Бальзака і пані Евеліни Ганської у Бердичеві, в костьолі Святої Варвари . Подумки добираю акторів на провідні ролі. Хто з українських артистів зіграє письменника, пані Ганську, хто представить дочку Евеліни уже заміжню Анну. Кому перевтілитись у дух друга Оноре графа Жоржа Мнішека. Скорочено записую діалоги, доречні на весільному торжестві. Вельми звабливе, забавне заняття для інтелектуально розвиненої людини…

Послухав це все мій приятелька Ванька Кокуца і як закричить:

—Дай я щось скажу. Я. Про Оноре де Бальзака…

—Гаразд, — кажу, — гони ти.

—Коли я поступив на перший курс факультету журналістики після служби в армії, стипендії мені, звісно, не вистачало, бо їсти дуже-дуже хотілося: молодий, росту. Що там мати мені з села може дати. Пішов я на підзаробітки. Але так, щоб нібито за фахом. Влаштувався кур’єром у видавництві (мені здається, що Ванька назвав його, і воно йменувалося начебто ‘’Мистецтво’’). А воно друкувало якраз переклади творів зарубіжних авторів.

І ось одного дня, — продовжує свою оповідь Кокуца, — дають йомуу видавництві коректури книги, мовляв, завези автору. Мешкав він десь за спиною цирку у Києві. Прізвище перекладача забув. Зателефонував до потрібної квартири. Зустрічає літній чоловік. Між ними відбулася розмова приблизно такого змісту. Так ви студент? А що ви читаєте? Ах, це за програмою, а що для збагачення душі, для розвитку інтелекту? Насамперед, з зарубіжних авторів?

Бідний студент бекає, мекає. Каже, що з міжнародної класики читає в перекладах московських літераторів…

Послухав спец і каже:

—Якщо ви хочете посягнути ази літературної майстерності, то найперше читайте переклади з Оноре де Бальзака українською. Це найкращі скини з французької, найбільш наближені до оригіналів. Бальзак найкраще навчить вас людинознавства, майстерності зображення деталей і окремих штрихів в зображені картин і портретів дійових осіб…

Ванька передихає і мені на вухо каже:

—Я перепитую майстра: а як переклади з англійської. До прикладу, з Голсуорсі?

—Відповідь я запам’ятав на все життя. Добротних переклади з англійської в Україні ви не знайдете. Французька школа перекладу на українську мову значно сильніша. Тримайтесь цього берега і неодмінно досягнете успіху… Я вам гарантую…

Кокуца робить лежве помітну передишку і видає:

—Ти знаєш, я послухався того мудрого чоловіка. Я давно і не раз перечитав усе, що тільки вийшло з-під пера Оноре де Бальзака… І я думаю, що мій провидець виявився правим. Письмо коханця мадам Ганської справді унікальне, воно завжди мене найбільше надихає, облагороджує…

—Ванька, — кажу примирливо до мого літературного побратима, — а що ж ти мене не запитуєш, друже, чому я тепер не бажаю реконструювати весілля Оноре де Бальзака і Евеліни Ганської?

—А й справді, чому, — похопився Іван Іванович.

—А тому, що якось я почитав одну надзвичайно цікаву розповідь про те, як Евеліна Ганська проводжала Оноре де Бальзака з України, коли він важко захворів. Фактично він уже дихав на ладан. Тим паче, що повінчалися вони в Бердичеві 2 березня 1850 року, а він помер у Франції 18 серпня 1850 року.

—А те, що літературна розвідка, з якою я детально ознайомився, доводить, що уже в дорозі до смертного одра Евеліна Ганська піддалася спокусі з боку начебто лікаря, що супроводжував напівживого митця.

—І що, дала? — наполягає Іван Іванович.

—Маю ще перевірити…

—А ти й не сумнівайся, — натискає мій приятель. — Баби, вони здебільшого зрадниці. Обласкала себе славою геніального письменника, захотіла ще й молодого, напевне ж, кола облизати… Зовсім таки не нова історія…

Я йому лиш зопалу відповів:

—Щоб ти, Ванька, друже з’їв, аби таке не з***дів…

НА ФОТО: поет Іван Кокуца виступає на презентації книжки Олександра Горобця ''СВІЧКА НА ВІТРІ'', котра відбулася в приміщені Національної спілки письменників України у понеділок, 13 жовтня 2014 року.