Балувана Ганя (Початок статті)

Якщо рівень грамотності суспільства визначається станом глупства у соціальних мережах, то ми, здається, уже на самій вершині головотяпства. Я тут орієнтуюся по заголовках репету душ тих, хто хоче зарекомендувати себе найбільш чутливими до окремих начебто запитів народу. Тому читаю, як вияв найбільшого абсурду та ідіотизму маленьку частку шапок, якими засипані соціальні мережі: ‘’ОГО! Велике чистка в Міноборони…’’, ‘’Залужний навіть Маляр вигнав’’, ‘’Маляр звільнено, і не лише її…’’ А тут взагалі подана вимога: ‘’Арештувати Маляр…’’ - https://www.youtube.com/watch?v=DvnZ4DQSCXc

В усіх цих реченнях докази розумових обмежень, примітивізму мислень авторів, за котрих просто таки соромно, оскільки вони рвуться на поле публічності. Люди учиняють ґвалт на рівному місці, зовсім не вникаючи в те, як влаштована і діє політична система держави, як здійснюється і ким конкретно керівництво, до прикладу, міністерствами і відомствами. Подумаєш, проблема: звільнили заступників міністра оборони.

Цим усім явно туповатим писарям скажу: відкрийте, будь ласка, Закон України «Про центральні органи виконавчої влади України», відшукайте статтю 9 про першого заступника і заступників міністра і в останньому абзаці розділу 2 і читайте:

’’У разі звільнення міністра перший заступник міністра та заступники міністра звільняються з посад Кабінетом Міністрів України.’’

Навіщо ж тоді соплі, коли є правило (Закон в Україні діє з 17 березня 2011 року): міністр команду привів, міністр команду вивів. Пішов з нею гуляти, якщо виявився бездарним…

З усіх звільнених найбільше плачуть за пані Маляр. Можливо, тому, що саме вона, либонь, відповідала за інформаційну складову Міноборони. Аби надати тому акту більше трагічності пишуть, як у випадку, котрий я навів вище. Мовляв, над панянкою познущався В. Залужний…

Тим, хто не уявляє й по нині, яка різниця між Міноборони, де трудилася заступником міністра пані Маляр і Генеральним штабом ЗСУ, котрим керує В. Залужний, хочеться сказати: запам’ятайте дві умовні фігуральні виробничі структури. Даруйте, звичайно, за такий оригінальний приклад, але вельми зрозумілий. Є от спиртзавод і є лікеро-горілчаний завод. В основі їх роботи начебто діє один натуральний продукт. Подібна залежність, як між цими підприємствами є й поміж Міноборони і Генеральним штабом. Перший об’єкт це виробник ресурсу, а другий — технологічна платформа, котра, власне, кує перемогу. Вони хоч і споріднені структури, але фактично незалежні поміж собою. Тому пан Залужний ніяк не впливав на роботу пані Маляр і ніяк не міг її звільняти з роботи, позаяк вона не його підлегла. Так же ж примітивно мислити, як викладено в заголовку публікації — нарікати себе профаном. Отож, витирайте сльози, пані й панове, ніхто вашу Ганю не ображав…

Інша справа, що завдяки дивній парасольці з одного відомого Офісу, за його прямого покровительства, майже 570 днів роботи команди міністра О. Резникова — це немовби час безприв’язного утримання телят у відстаючому колгоспі. Ніхто ні разу нікого і ні за що не запитав, не оцінив прожите і зроблене. А йдеться ж про найдорожче — десятки, якщо не сотні тисяч загублених людських життів невмілими управлінськими рішеннями, про величезну утрату фінансових і матеріальних ресурсів. Сподіваюся, до цих питань суспільство ще повернеться…

Я ж скажу лише про роботу пані Маляр.

Із першого дня повномасштабного вторгнення мені стало зрозуміло, що основою спротиву має стати високий моральний дух громадян, їх патріотичні мотивації до оборони рідних рубежів. Цей потужний бар’єр опору в суспільстві формують люди особливої касти — журналісти, письменники, пропагандисти. Хто вони? За аналогом Другої світової війни — Микола Бажан, Андрій Малишко, Олександр Довженко, Степан Олійник, Леонід Первомайський, Сава Голованівський, Яків Качура, Микола Трублаїні. Ті, хто, образно кажучи, прирівняли своє перо до багнета.

Усього 109 літераторів тодішнього складу Спілки письменників України протягом війни перебували в діючій армії та партизанських загонах. Понад 40 із них полягли смертю хоробрих, 19 удостоїлися звань Героя.

Звідси, з фронтових доріг, до речі, виросла знаменита проза американських лейтенантів. Звідсіль походять геніальні Ернест Гемінґвей, Еріх Марія Ремарк, Ерік Артур Блер (Джордж Орвелл).

Мені все це було добре відомо. Тому 12 березня 2022 року написав електронного листа заступнику міністра оборони України Г. Маляр з проханням: призвіть мене на військову службу! Я організую з числа яскравих, писучих українських журналістів, письменників бойовий загін літераторів, які їздитимуть фронтовими путями, писатимуть по гарячих слідах про героїзм і звитягу наших відчайдушних вояків, підносячи в народі почуття патріотизму, відданості інтересам Вітчизни. Підносячи тим самим рівень мотивації оборонця в суспільстві. Адже в народі подекуди, на фоні звірств, які творили і творять росіянці, траплялися випадки відчаю, розпачу, безнадії. На фронтах з’явилося десятки нових Героїв, які не вагаючись життя віддавали за Вітчизну, але ніхто не міг ніде дізнатися, зрозуміти, хто насправді ці люди. Які вони внутрішньо, ким народжені і виховані. Як вони жили, виховувалися. Що їх привело на останній життєвий рубіж, коли вони віддали найдорожче за свій народ. Адже газет фактично не має, єдиний телемарафон, це щось із розряду закостенілого дебільного сталінізму. Котрий я не дивився ще жодного разу.

За станом на 9 вересня 2023 року високе звання Герой України присвоєно вже 782 особам. Одначе в суспільстві відсутня чітка орієнтації на те, хто ці люди. Звідки вони взялися. Позаяк про них ніхто ніде й не розповідає. Не називає їх імен, не прославляє їхні подвиги. Не розповідає про те, за що вони віддали життя на полі бою, при обороні рубежів Вітчизни. Людям потрібні були герої, щоб на них орієнтуватися, з них брати приклад. А ось Міністерство оборони виявилося німим щодо популяризації подвигів цих людей.

У пресі знайдеш значно більше розповідей про ухилянтів від мобілізації, ніж про захисників Вітчизни. Як вони тікають за кордон, переховуються від призову в межах країни.

Але для того, щоб запустити бодай один літературний млин з розповідями про героїв-захисників, мені потрібно було вступити в середовище будь-якого військового колективу. Бо в пошуках героїв публікацій, для збору матеріалів до нарисів і статей про них, вияснення обставин подвигу, потрібно, як мінімум, побувати серед людей, які знали лицарів нової війни, по можливості побувати на місці подій. Хто ж тебе пропустить на передову, в бойовий підрозділ, якщо ти цивільний? Потрібно було бодай умовно повертатися на службу. Я ж не тільки три роки свого часу відслужив на флоті, а й свого часу (1980 р.) закінчив військову кафедру ВПШ при ЦК КПУ. Нас усіх випускників тоді у військкоматах поставили на майорські посади заступників командирів з парт-політроботи запасних полків. На цьому обліковому посту я й дожив до виходу на пенсію. Торік мені уже й виповнилося всі 72 роки. Але й по нині, слава Богу, я ще дам фору будь-якому молодому літератору.

У моєму поштовому ящику Інтернету й по сьогодні стоїть електронна відмітка, що дня моєї аудієнції до неї, пані Маляр ознайомилася з моїм посланням і, промовчала. Лист мій для неї виявився не до шмиги. Вона явно замкнулася до панцира байдужості...

Ми з Ганною Василівною були вже знайомі до цього. 2014 року у мене вийшла друком книга ’’Свічка на вітрі’’ — бойовий трактат про початок російсько-української війни, яка, до речі, згодом стала лауреатом міжнародної літературної премії імені Власа Самчука за кращу публіцистику 2016 року. Так ось, у понеділок, 13 жовтня 2014 року, в Національній спілці письменників України відбулася презентація цього твору. Я запросив на неї і Ганну Маляр, котра позиціонувала тоді себе, як юрист-криміналіст, кандидат юридичних наук. І пані Анна прийшла на ту вечірню оказію, дуже гарно виступила на тому зібранні, спасибі їй за це ще раз. Нижче я подаю наше спільне фото з того літературного заходу.

Навіть цей арґумент, як бачите, не наблизив мене до війська, на воєводстві якого стояла пані Маляр.

Що ж стосується того, як Ганна Василівна потрапила до сонму керівників Міноборони, та ще й відповідальною за інформаційну складову, розгадується дуже просто. Думаю, що до початку повномасштабного нападу ворогів на нашу державу в Україні не було більш активної медійно людини в Україні, як мила пані Маляр. Думаю, що не мені одному запам’яталися її оголошення в Фейсбуці, типу: дивіться і слухайте мене сьогодні — о 14.00 на Першому Національному каналі, о 17.30 — на СТБ, о 21.15 – на Прямому…

І так майже кожної доби. Я не беруся подібне, оцінювати коментувати. Лише зауважу, що особисто боюся таких людей, котрі роблять вигляд, що все знають, все можуть оцінити, щодо всього можуть висловитись і навіть дати пораду всім. Ну, зовсім не образливо сказати б, справжня балувана Ганя, яка не виходить з телевізійного образу ні на добу. Це, їй-право, якась хворобливо-публічна, гласна сверблячка. Але, як бачите, думаю, що супер активність нашої пані помітили нові хазяї. На жаль. Бо переконаний, що від її невправної, але буйної роботи на посту розпорядника інформаційними потоками в галузі Міноборони вийшло більше шкоди, а ніж користі. Підкреслю: це суто моя персональна оцінка. Позаяк одна справа це працювати на саму себе, забезпечувати ефіри під свій персональний фейс, зовсім інша — створювати імідж героїв-оборонців для всіх Збройних сил України.

Що нині є для України найголовнішою проблемою на війні? А те, що ми більше не бачимо добровольців під військкоматами. Що все частіше з’являється кримінальні справи у яких влаштовуючи протиправні облави і справжні сафарі на ухилянтів від призову на службу, працівники військкоматів фізично знущаються над людьми, які не поспішають до зброї. На окремих ділянках фронтів в окопах і досі, через двадцять місяців після початку бойових дій, знаходяться ті ж самі люди, які кинулися на захист України за покликом серця ще в лютому 2022 року. Хіба ж вони металеві? Хто їх підмінить? Коли Міноборони, яке відповідає за поповнення резервів і ресурсів ЗСУ не створило в суспільстві образу героїчного захисника держави. Імідж українця-оборонця, як такий зовсім відсутній. Пані Маляр майже 570 діб війни поспіль демонструвала через телересурс якісь свої персональні брифінги ні про що. Бо й справді, говорити не було про що на фоні все більшого просування ворога вглиб нашої країни. А ще затято публічно сварилася з тими журналістами, хто намагався разом із військами ввійти до щойно звільнених населених пунктів. За її словами, служителям пера, мікрофона і телекамери можна з’являтися на очищених від ворога територіях тільки після візиту туди… глави держави. Лише коли ці території відвідає один із відомих генералів — командувачів ЗСУ, якому пані Ганна надавала в своїх візіях особливу увагу. Ви знаєте кому і чому. Начебто, всі перемоги українських вояків залежали від цих двох людей.

І сміх, і гріх…

(Продовження буде).