Із нашого... українського)

ХАТХА-ЙОГА

Ситий не розуміє голодного. Здоровий не розуміє хворого, а той, хто має міцну будову тіла, не відає болів і переживань, — того, в кого ноги як дві вузлуваті тички, груди запалися, мов невикисла паляниця, й руки висять, наче батоги.
Не розуміє він і того, хто нишпорить по книжках, газетах і журналах, вишукує кваліфіковані поради, щоб себе вдосконалити.
То чи дивно буде, що, побачивши в кіно вправи індійських йогів, я вигукнув:
— Хатха-йога — моє життя!
До того як вигукнути цю сакраментальну фразу, я добре все обдумав. Вправи йогів створені ніби спеціально для мене. По-перше, вони виконуються в повільному темпі. Я хоч і холеричного темпераменту, але темпи люблю флегматичні. По-друге, вправи йогів виконуються сидячи або лежачи. І всі вони короткочасні. Як холерик, я терпіти не можу дов— готривалості одного заняття. Хоч як людина, що має нахили до флегматичних темпів, можу терпляче пролежати й цілий день.
Скористався з того, що вдома не було дружини. Поїхала кудись переймати досвід. Одразу ж приступив до тренування.
Почав із дихання. Кладу перед собою годинник. Руку на пульс — видих, і — раз, два, три...
А найменшенький мій:
— Тату, дяй голсцик.
Дав. Погладив по голівці. Знову видих, і — раз, два...
Старшенький:
— Тату, а корова їсть горіхи?
Пояснив.
Ще видих. Раз, два...
Найстаршенький:
— Тату, що ви робите?
— Дихаю.
— Для чого?
— Щоб довше жити й вас годувати.
Він підстрибнув:
— Гі! Наші тато дихають!
І гайнув на вулицю.
Довелося приступити до вправ на зосередження уваги. Йоги вважають, що для цього найкраще дивитися на свічку.
Повиганяв дітей з хати. Засвітив свічку, поставив на стілець, а сам сів на підлогу, заплівши ноги, як турецький султан. Зосереджуюсь.
Коли це в шибку — шкряб-шкряб. Глянув — там їх із десятеро. І мої, й сусідські. Попритуляли носики до шибок, пороззявляли ротики, а очі аж світяться...
Надвечір приходить сусід. Так ласкаво:
— Чи важко без жінки? Коли вона приїде? Не бери до серця. Все вляжеться.
Наступного ранку вибрав момент, коли дітлахи вибігли на вулицю. Сів на підлогу, ногу за шию — не йде. В дитинстві це мені вдавалось одразу. Значить, і тепер піде. Тільки треба напружитись.
Ривок. У сідниці щось хруснуло. Мене зігнуло в дві погибелі. Але заклав. Тепер основне не зупинятися на півдорозі, закласти другу.
Вхопився за ступню. Ривок. В очах потемніло, але заклав.
Тепер мене носом притиснуло до підлоги. Чую, що не витримаю. А ноги скинути з шиї не можу...
Вбігає до хати найменшенький.
— Клич Василька, — благаю найменшенького.
— Со?
— Василька клич!
— Со?
Вбіг до хати середульший. Глянув на мене. Сів на підлогу.
Ноги за шию, бриць-бриць — і сидить.
— Ти, — стогну, — чого? Ану, встань зараз же!
— Ага, а ти сидиш...
— Встань, карбованця дам... Поклич Василька.
Вбігає найстаршенький з цілим виводком сусідських.
— Васильку, — прошу, — ти, Семенку (це сусідський). Ану, легенько беріть за оту ногу — й до себе.
Взяли.
— Куди, іроди! Не в той бік! — заревів я, бо в очах аж вогнем блиснуло. — Біжи, Васильку, поклич дядька Данила. Він, здається, вдома сьогодні.
Вибіг Василько на поріг.
— Дядьку Даниле! Дядьку Даниле! Ходіть сюди, бо наші тато замоталися в ногах!..
Прийшов Данило. Аж присвиснув:
— Може, на тебе шафа впала?
— Не питай, — молю, — допоможи.
— Не можна, — каже Данило глибокодумно. — Не можна по-кустарному. Треба по-вченому. До лікаря треба. Стривай, я зараз...
За кілька хвилин прибіг Данило, взяв мене на руки, виніс на подвір’я й посадив у вистелену сіном тачку.
— Поїхали, — каже. — Бо поки дочекаєшся «швидкої», то швидше дуба вріжеш...
Везе мене вулицею. Юрба дітлахів вистрибує навколо тачки, галасує. Люди стоять у воротах і співчутливо кивають головами. Василько на їхні запитання авторитетно пояснює, що «тато замоталися в ногах».
У поліклініці мене розмотали. Правда, підвестися одразу я не міг. Щось там порозтягувалося.
А лікар сказав:
— Щастя, дядьку, що ви опановували тільки хатха-йогу, себто першу сходинку. А то б вас і сам Бог не розмотав.

Євген ДУДАР