Профіль

Mr_AnaTroliy

Mr_AnaTroliy

Україна, Луцьк

Рейтинг в розділі:

Подяка номер раз.

  • 12.09.13, 22:01
Вирішив спробувати дотриматися порад різних людей та на благо власного щастя просто подякувати дню, який закінчується. Спробую робити це щовечора, але з моїм хаотичним стилем життя, може бути різне.
Вибачайте ті, хто це прочитає, але іншого, більш приватнішого простору, у мене немає. Варіант з записником завжди в кінці зустрічав фіаско.
Дякую цьому чудовому 12 вересня за те, що маршрутка була не така заповнена по дорозі в університет. Дякую, що водій дав решту дрібними купюрами і я відчув таку доволі приємну *котлету* у кишені. Приємно, що перша пара в університеті була наповнена приємними емоціями та тонким гумором завдяки моїм чудовим одногрупникам, дурній голові, шила в дупі, та неможливістю тримати язик за зубами. Дякую, що в мене була змога (нарешті) піти по магазинам та купити собі трохи різних речей на осінь-зиму. Це особливо радуЄ, так як буває нечасто. Дякую, що потім, на роботі, мене зустріли приємні посмішки та рукостискання співробітників, які дупля не ріжуть за що я там отримую гроші :D Дякую цьому дню за приємні нагадування того, що я давно забув про анкету, яку треба заповнити, щоб поїздка моєї мрії відбулася у березні. Далека країна, може бути холодно, але люди, які мене чекають там того варті. Дякую, що я не запізнився на важливу зустріч (в цьому аспекті я взагалі завжди молодець). Дякую, що я прийшов додому натхненно-втомлений і вирішив написати все це тут і зараз буду читати книгу. Дякую, що є люди, які це прочитають, бо, по великому рахунку, я роблю це не для себе.
Сподіваюся, що жоден з вас не дочитав до цього кінця, а якось надихнувся моїми карлюками, викладеними тут, і вирішив теж не втрачати час на дурню, а почати робити щось приємне та корисне. Але якщо і ні - дякую)

Історія мого народження... Чудеса існують.

  • 07.09.13, 13:11
Одного літнього ранку звичайна вагітна жінка, потрапила у звичайний пологовий дім, бо вже наближався ЧАС Х. Нічого особливо у цьому хлопчику не було, окрім його ваги, котра була трошки більша, від звичайної у дітей при народженні. Цю ж сильну духом жінку важко було налякати будь-якими цифрами, адже у цій справі вона вже давно була досвідченим *користувачем*. Під кінець вечора, коли вже нормальні люди або спали, або робили собі подібних, ця жінка мучилася у агонії. Лікарі були під боком, тож переживати не було за що, в принципі.
Коли моя група в університеті погано працювала на парах, або не робила домашнє завдання, нам викладачка повторювала * Я хочу, щоб вас лікували у майбутньому лікарі, які вчилися так само, як ви зараз*. Вона в ці моменти ніби зазирала у минуле. 
Акушерка, яка нещодавно тільки прийшла на роботу, теж була в тій палаті і відчувала на собі всю напругу ситуації. Після кількагодинного крику жінки було зрозуміло, що скоро процес повинен закінчуватися. З*явилася голівка дитини, але широкі плечі не дозволяли дитині вивільнитися. Потрібно було потягнути маля та допомогти йому. Тоді акушерка вирішила взяти на себе цю відповідальність. Вона охопила голову дитини і потягнула. За кілька секунд дитина була у нашому світі. Всі з полегшенням здихнули, окрім самого немовляти. Воно не рухалося. Так, дихало, але не рухалося. Тоді спробували перевірити, чи присутні будь-які інші рефлекси. Всі були відсутні. За кілька днів жінці повідомили, що у маляти буде, швидше за все ДЦП і воно ніколи не зможе ходити і нормально мислити. Це був шок для жінки, як і був би він для будь-кого іншого.
Мати з дитиною вже пробули в пологовому будинку тиждень, хоча, зазвичай, тримають дні 2-3. На 7 день дитину принесли матері, яка з любов*ю взяла своє маля на руки та почала гладити. Жінка гладила кожен клаптик дитини, котра лежала нерухомо та харчувалася через трубку. Взявши дитину за руку, мати відчула, ніби щось схопило її за палець. Від здивування мати скрикнула та підскочила. Відразу з*явилася лікар у палаті, яка почула неприродній зойк. Жінка у переполосі пояснила, що дитина схопила її за палець, що у неї з*явився рефлекс! Після розповіді про те, що трапилося, лікар лише з співчуттям глянула на жінку, розуміючи, що у неї розпач і відчайдушість, а в такому стані можна повірити у будь-що.
Так за 10 хв лікар увірвалася в палату з криками *Так! Він тримав мене за палець! У нього з*являються рефлекси!*
За 2 тижні дитина вже почала харчуватися маминим смачним молоком, а за 8 місяців вже бігала по хаті, що не могло не тішити батьків.

Тепер розкажіть мені, яке у вас складне життя і як вас все задовбало.

Живи поки живеш (ч.3)

  • 30.11.12, 22:54
Було б цікаво, якби в один момент кожна маршрутка враз змінила свій маршрут і поїхала зовсім іншим шляхом. Паніці не було б меж: крики, штовханина, матюки... ось тут і відкрилася б справжній внутрішній диявол кожної людини. Кількості такого негативу жоден всесвіт не витримав би. А наш вже звик.

Наше життя складається з днів. Досвід показав, що більшість цих днів проходять *нормально*. В зв*язку з цим, напевно, я став мисливцем за *ненормальними* днями. Але того, що сталося, не очікує ніхто. Хоча більшість в житті і не від нас залежить.

Ніколи не сприймав дійсність такою, як вона є. Завжди всередині відчуття, що щось не так, щось потрібно поміняти, ніби коли ти купуєш щось, що тобі подобається, і намагаєшся знайти в ньому недоліки, щоб збити ціну. Але життя - не базар, а театр, як багато кажуть. Хоча це з якої точки подивитися...

Ось він, ще один *нормальний* день. Нічого не передвіщає біди. Ніч поступово починає все ширше посміхатися своєю таємничою темнотою. Виходиш з роботи, на котрій провів більше, ніж дехто живе, а якщо точніше - рік. Радієш свіжому повітрю, холодному вітерцю. Розумію, як сильно цього не вистачає в чотирьох стінах. Починаєш трошки заздрити первісним людям, які в свій час просто бігали по травичці, нюхали квіточки, та раділи життю. Потім починаєш помічати та чути у вухах відривки еволюції та заспокоюєшся.
Дзвінок.
- Бонжур, - десь в мені живе француз.
- Чувак, мене просто розриває від щастя! Я щойно звільнився з роботи!
- Це як так? Ти ж стільки її добивався, не спав ночами, нервував, жопу рвав, щоб в неї нічого не засунули. Тепер вже все? Остаточно?
- Так! Мене це вже дістало, більше так не можу. Не можу ж я головою об стіну битися з тими дебілами. Я досягнув, чого хотів, довів собі, що можу, час рухатися далі.
- Мда...твої б думки та іншим людям на сніданок...І що тепер?
- А тепер через півгодини у нашому звичному місці. Будемо святкувати!

Приємно чути щиру людську радість. Саме цього так не вистачає кожному з нас щодня. Простої та щирої. Тоді ми б не шукали сенс життя, а просто насолоджувалися б ним.

Вечір наближався з небаченою швидкістю. *Нормальний* день добігав свого логічного кінця. Спочатку будуть балачки про те, як все класно, всі на радостях почнуть висушувати пляшки з рідиною, неприємною на ранок смаком, а коли лічити пляшки не буде сенсу, а гроші перестануть бути важливими, почнуться глибокі філософські розмови про світ, життя, час, людей, минуле, майбутнє... Все як завжди. Все нормально.

З часом люди починають ставати фаталістами. Вони не намагаються нічого змінити, не рвуться бозна куди, не вилазять зі шкіри за клаптик незвіданого нового...Просто живуть поки живуть. Гріх засуджувати таких людей, у них своя правда, як і у кожного.

Виходимо з нашого затишного містечка, котре інколи гріє більше, ніж власний *дім*. Назустріч йде людина. Це чоловік зі знайомою ходою. Світло допомагає розгадати цю загадку - це колишній друг, котрий почав зустрічатися з колишньою дівчиною. Такого настрою, як у нього зараз, не побажаєш, навіть, ворогу.

- Чувак, привіт, ти вже не вітаєшся? - кидаю я.
- Давай відійдемо, не при людях.
Відчуваю щось важливе. Або новина, або намальований кулак на моєму обличчі. Та ні, це ж знайомий...
- Ну, що там? - акоголь потроху виходить з мене, тіло в передочікуванні чогось шокуючого.
- Пам*ятаєш ту, через яку ми посварилися?
- Ще б не пам*ятати. Кожного дня маячить перед очима. Без образ.
- Зараз не до того. Так от. Ти з нею спав?
- Чувак, думаю тобі не буде цікаво це знати...
- З захистом?
- Ну чувак...
- У неї ВІЛ!!!...

....далі буде...





Живи поки живеш (ч.2)

  • 11.10.12, 13:50
Наше невеличке місто ховає у собі тонни грязюки, яку прибрали з вулиці та заховали у душах людей. Щоранку, виходячи з під'їзду своєї звичайної дев*ятиповерхівки, ця грязюка починає нагадувати мені про себе. Від спогадів нікуди не дітися. Невеличка береза, під якою колись стояла бесідка - колишнє культове місце тусні для *старших*; яблуня, як завжди велична і поважна, змушує поважати себе своєю поважністю та величезністю. Напевно, ці два місця бачили в свому житті більше ніж велика частина нашого світу.

Ми завжди звертаємо до світу, чи то в проханнях, чи порівняннях... Кожен з нас чув як хтось інший нив, що світ такий жорстокий до нього\неї, і за що ще він\вона таке заслужили... А скажіть мені, що ти, особисто, зробив, щоб цей світ не був до тебе жорстоким, щоб любив і на руках носив?

Як завжди, величезні навушники з розряду *Чебурашки* не дають більше зовнішньому світу проникнути всередину мене та ще більше контролювати мої дії. Зазвичай люди дивляться на мене, як на справжнього чебурашку - прибульця, з якого не візьмеш нічого, крім того, що можна посміятися та подумати, який він в житті нікчемний. Але винити когось - не в моєму стилі. Ми не винні, що нас такими починають виховувати з дитинства. Так вже Україну закинуло на карті.

Окидаю поглядом ці два культові колись місця, на автоматі, сам не чуючи ні інтонації, ні свого ж голосу кажу *Доброго дня* якомусь сусідові, якого знаю з дитинства. На підсвідомості ми всі віримо, що наші сусіди - це наші вірні друзі, які у випадку потреби допоможуть нам, візьмуть якийсь пакетик потримати в себе, якщо забув ключі, дозволять нам передзвонити, якщо у нас не буде можливості. Я відчуваю те ж саме. Потрібно, напевно, нарешті вже дізнатися як хоч когось з цим моїх *найкращих* друзів звати. А то якось негарно виходить.

За 3 хвилини піді мною вже зупинка. Натовп людей, кожен з яких думаю *ні, я не такий як всі! це точно! в мене є свої думки, позиція, погляди! я ніколи не буду масою!*. Отак і я, така собі особистість, поступово починаю заходити в уже переповнену маршрутку і сподіваюся, що виживу у черговій поїздці через 7 кругів пекла поруч з собі подібними.

....

Живи поки живеш (ч.1)

  • 05.10.12, 15:30
Прокидаюся зранку. Живий. Вже добре. Закладений ніс дає знати. На лице - відсутність будь-якої дівчини в цій мрячній кімнаті протягом довгого часу. Після вчорашнього безсоння та розмов з власними думками голова до сих пір не варить. Потрібно вставати, хоча поки й сам не знаю навіщо. Але не можна спати довго, людське тіло зашвидко до всього звикає.
Перші 15 хвилин намагаюся ні про що не думати, щоб не втратити настрій на цілий день. Згадав, що треба зранку випивати хоча б стакан води, щоб тіло було в тонусі. 

Дивно так, лікарі вже кілька десятиліть намагаються всілякими способами дослідити та довести нам, як треба жити, щоб було правильно, а ми залишаємося, все-одно, нещасливими. 

Сніданку немає. Це вже не дивує і організм давно вже звик. 

Кажуть, що якщо викурити цигарку швидше, ніж за півгодини після пробудження - це збільшує можливість захворіти на рак легень на 50%. Смішно. З таким самим успіхом можна, виходячи з під*їзду зранку, не побачити одну сходинку і впасти. Це збільшить шанс на смерть на 50%.

Через пусту та темну квартиру пробираюся до балкону. Вагаюся лише секунду перед тим, як відчиняю двері. Відразу в очі потрапляють люди, які визначають з самого ранку моду для інших на цілий день. Сірі панельні будинки навпроти не надихають. Всі попередні спроби побачити хоча б в одному з вікон свою долю закінчилися невдачами. Як і цього разу. Так довго я викурюю цигарку лише на балконі, розглядаючи панораму навпроти. Знудився, як завжди буває. До наступного разу.

Цікаво, що спонукає людину дивитися в нікуди і чекати звідти появи чогось надзвичайно важливого. 

Одна з найнадійніших та вірніших створінь вже сидить під балконом і дає знати про своє існування. Нечасто таке буває. Вони ж сплять по 17 годин на день. Пам*ятаю мені було 5, сестра забирала з садочка і я вперше побачив її. Ту, яку вже люблю протягом майже 2 десятиліть. Хоча в любов не вірю. 

Починаю згадувати, що сьогодні має бути щось важливе...О, чорт! Робота! А, ні... Це не так важливо. Ааа, згадав. Зустріч з друзями. Почуваю себе щасливим. Замість мрій про щось велике та непотрібне у майбутньому, яке врешті-решт знищить у тобі дитину, я мрію про вечірню зустріч з друзями. З часом я навчився рахувати їх на пальцях однієї руки.

Зустрічаючи нову людину, яка мені хоча б одним зі своїх двох світів приємна, завжди забуваю не зачаровуватися. Але не в моєму стилі когось звинувачувати, легше прийняти і жити далі.

Аффф... моя незграбність завжди допомагає мені пережити додаткові емоційні та словесні виверження, коли я того сам не передчуваю. Добре, що меблі не вміють ображатися, а то і вдома було б купа речей, які дивляться на мене скоса. Ніби мені людей мало.

Так приємно відчувати, що ти підкоряєшся лише собі. Ця ілюзія живить мене щодня. Але остаточний вибір жити далі 
залишається за мною.

......


Емоції - все, що у нас є.

  • 18.08.12, 01:22
По великому рахунку - так і є. Подивіться на те, що відбувається у вашому світі. За що ви переживаєте? Для і задля чого живете? Яка суть? Чого хочете досягнути, а, якщо і досягнете, то чи будете щасливі. Я просто подивився на те, що відбувається навколо мене і зрозумів - нас найобують. Капітально. Не можна вірити нікому, нічому, ніколи. Тільки собі. І то рідко, бо те, у що ти віриш і хочеш, швидше за все зумовлене людьми навколо тебе і комусь це також буде вигідно. Так от, життя - непередбачуване. Алеее...найобочки знаходяться на кожному шляху. І коли ти сильно чогось хочеш, а, побившися трохи головою об стіну, не досягаєш, то що тоді робити? чОму радуватися? Як бути щасливим?
Так от я вирішив для себе, що найкращим виходом з цієї ситуації є навчитися любити і насолоджуватися тільки емоціями. Важко? Банально? Нецікаво?... Нуууу... в кожного буде своя відмазка. Але так вирішив для себе я. Подумати тільки, люди - єдині форми еволюції, яким притаманне відчування та переживання такого шикарного букету емоцій. Так навіщо перекривати одні іншими? Просто потрібно на повну вижати все чудове з кожної малесенької емоції, бо кожна з них, по суті - унікальна.
Така от казочка.

Я ненавиджу систему.

  • 11.08.12, 17:53
Ненавиджу будь-яку систему в принципі, але найбільшу відразу виклакає вища освіта. Ооооо...давно вже люди дійшли до того, шо ілюзія освіченості може бути хорошим бізнесом. Тепер кожному школяреві не дають насолодитися і краплинкою перебування в школі, бо всі завжди тільки і говорять, шо без освіти ти - кусок лайна. Тобі не пропонують піти кудись, щось спробувати...ніі...тобі треба йти в ВНЗ, бо от 10 років вчитися - це пилюка, а от ще 5 - то вже людину з тебе зроблять. Але, постривай, ні! Незважаючи на те, що тобі може вдаватися одна справа за раз, то щоб навіть поступити і потім збагачувати і допомагати своїй країні, ти повинен бути різноплановим, все по трошку знати, або іди собі гружчиком, чи продавцем. Та ідіть ви в жопу з таким відношенням до людей, тварюки. Ненавиджу вас. ви мали б піклуватися про потенціал людини, а не просто йобаний бізнес. Розізлили...  

Поки ти ставиш питання - ти живеш.

  • 31.07.12, 16:48
Або, іншими словами, поки ти залишаєшся допитливим. Протягом останнього часу помітив, що при розмові з людиною, чи в житті чи в соц.мережі - майже ніхто не ставить питань. Постійно я мушу бути ініціатором чергового діалогу. Навіть такі банальні питання як то *а ти?*, *а в тебе?*, чи ще щось в такому роді - почути досить важко. Я розумію, що люди по натурі своїй всі егоїсти, але ж це трапляється навіть з друзями... Не розумію.

Кожен шукає себе. Я не виключення.

  • 30.07.12, 00:05
Сьогодні вирішив створити блог. Дуже оригінально, знаю. Друг пропонував це зробити ще більше
року, але якось не приділяв уваги його словам. Так от чому? Поки сам не знаю. Як тільки знаю - напишу.
Але, як не крути, скільки б я тут не накалякав - через кілька років буде цікаво це все почитати з посмішкою.
А, точно. Про читання. Багато різного постійно читаю, тому, напевно, й вирішив знайти підходяще місце для 
своїх думок тут. О, ось тобі й причина) Так, напевно, легше буде. Тут ( хоча й сумніваюся) хтось прочитає і може
щось для себе візьме...а в житті розкажу комусь якісь роздуми, а йому або їй все одно. Не вміють люди слухати.
Вони чують, але не слухають. Можливо, від писанини більше користі буде.