Живи поки живеш (ч.3)

Наше життя складається з днів. Досвід показав, що більшість цих днів проходять *нормально*. В зв*язку з цим, напевно, я став мисливцем за *ненормальними* днями. Але того, що сталося, не очікує ніхто. Хоча більшість в житті і не від нас залежить.

Ніколи не сприймав дійсність такою, як вона є. Завжди всередині відчуття, що щось не так, щось потрібно поміняти, ніби коли ти купуєш щось, що тобі подобається, і намагаєшся знайти в ньому недоліки, щоб збити ціну. Але життя - не базар, а театр, як багато кажуть. Хоча це з якої точки подивитися...

Ось він, ще один *нормальний* день. Нічого не передвіщає біди. Ніч поступово починає все ширше посміхатися своєю таємничою темнотою. Виходиш з роботи, на котрій провів більше, ніж дехто живе, а якщо точніше - рік. Радієш свіжому повітрю, холодному вітерцю. Розумію, як сильно цього не вистачає в чотирьох стінах. Починаєш трошки заздрити первісним людям, які в свій час просто бігали по травичці, нюхали квіточки, та раділи життю. Потім починаєш помічати та чути у вухах відривки еволюції та заспокоюєшся.
Дзвінок.
- Бонжур, - десь в мені живе француз.
- Чувак, мене просто розриває від щастя! Я щойно звільнився з роботи!
- Це як так? Ти ж стільки її добивався, не спав ночами, нервував, жопу рвав, щоб в неї нічого не засунули. Тепер вже все? Остаточно?
- Так! Мене це вже дістало, більше так не можу. Не можу ж я головою об стіну битися з тими дебілами. Я досягнув, чого хотів, довів собі, що можу, час рухатися далі.
- Мда...твої б думки та іншим людям на сніданок...І що тепер?
- А тепер через півгодини у нашому звичному місці. Будемо святкувати!

Приємно чути щиру людську радість. Саме цього так не вистачає кожному з нас щодня. Простої та щирої. Тоді ми б не шукали сенс життя, а просто насолоджувалися б ним.

Вечір наближався з небаченою швидкістю. *Нормальний* день добігав свого логічного кінця. Спочатку будуть балачки про те, як все класно, всі на радостях почнуть висушувати пляшки з рідиною, неприємною на ранок смаком, а коли лічити пляшки не буде сенсу, а гроші перестануть бути важливими, почнуться глибокі філософські розмови про світ, життя, час, людей, минуле, майбутнє... Все як завжди. Все нормально.

З часом люди починають ставати фаталістами. Вони не намагаються нічого змінити, не рвуться бозна куди, не вилазять зі шкіри за клаптик незвіданого нового...Просто живуть поки живуть. Гріх засуджувати таких людей, у них своя правда, як і у кожного.

Виходимо з нашого затишного містечка, котре інколи гріє більше, ніж власний *дім*. Назустріч йде людина. Це чоловік зі знайомою ходою. Світло допомагає розгадати цю загадку - це колишній друг, котрий почав зустрічатися з колишньою дівчиною. Такого настрою, як у нього зараз, не побажаєш, навіть, ворогу.

- Чувак, привіт, ти вже не вітаєшся? - кидаю я.

- Давай відійдемо, не при людях.

Відчуваю щось важливе. Або новина, або намальований кулак на моєму обличчі. Та ні, це ж знайомий...

- Ну, що там? - акоголь потроху виходить з мене, тіло в передочікуванні чогось шокуючого.

- Пам*ятаєш ту, через яку ми посварилися?

- Ще б не пам*ятати. Кожного дня маячить перед очима. Без образ.

- Зараз не до того. Так от. Ти з нею спав?

- Чувак, думаю тобі не буде цікаво це знати...

- З захистом?

- Ну чувак...

- У неї ВІЛ!!!...

....далі буде...