По сообщениям украинских СМИ, в городе Видное в Мердаке (Подмосковье) предприимчивые русские врачи зарезали 19-летнего гражданина Украины, получившего травму головы, чтобы вырезать у него на продажу сердце и почки.

 Украинец Максим Шолотюк поступил в больницу в Видном на разделку русским врачам 22 октября — упав на стройке с небольшой, трехметровой, высоты. Через два дня — в ночь на 25 октября, русские врачи его оперативно зарезали, чтобы попусту не занимал койко-место, а затем вырезали дорогостоящие сердце и почки.

 В прозекторскую, по словам отца жертвы русских убийц в белых халатах, ему пришлось пробиваться с боем.

 — Нас не пускали, и я ворвался в морг с тремя моими друзьями, отбросил одноразовую простыню и увидел, что сын зашит от шеи до пупа, — говорит отец. — Операция была на голове, а он был разрезан полностью.

 http://kavkaz.org.uk/russ/content/2012/11/02/94092.shtml

Центр стратегических разработок (ЦСР) подготовил для Комитета гражданских инициатив Алексея Кудрина исследование, посвященное политическим настроениям россиян после начала третьего президентского срока Владимира Путина. Исследование проводилось в сентябре-октябре 2012 года.

Согласно результатам проведенных опросов, россияне «все больше говорят о возможности и желательности революции». 66 процентов респондентов говорят о разочарованности властью и негативном отношении к ужесточению законодательства.

Как стало известно, ученые, проводившие исследование, пришли к выводу, что Россию ждут либо массовые акции протеста, либо существенные перестройки в руководстве, либо стагнация и вымирание.

Сообщается также, что рейтинг доверия Владимиру Путину к сентябрю 2012 года упал до 42 процентов – это рекордно низкий показатель с 2003 года. По прогнозу ученых, в 2013 году рейтинг доверия к власти в целом и Путину в частности может сравняться с рейтингом недоверия.

В центре проведенного исследования оказались причины, по которым снижается рейтинг власти. По мнению участников опросов, за время правления Путина «не было достигнуто никаких значимых результатов. Были только бесконечно повторяющиеся слова и обещания».

Отмечается также, что респондентам не кажется реалистичным вариант смены руководства страны через выборы. При этом опасения и страхи в связи с событиями, которые могут сопутствовать революции, высказываются реже, чем весной.

По данным исследования, отношение «среднего класса» к Путину изменилось за последние месяцы с негативного на враждебное. Однозначно негативное отношение опрошенные продемонстрировали и к партии «Единая Россия».

Вместе с тем, авторы доклада, опросив участников протестных митингов, пришли к выводу, что среди них больше нет единства, наблюдавшегося еще в прошлом декабре. 54 процента респондентов заявили о разочаровании в протестном движении. Протест, по мнению граждан, снижается из-за «отсутствия ярких лидеров и внятных идей».

В завершении доклада делается вывод, что в случае продолжения нынешнего курса российской власти, русский народ ждет вымирание, характеризующееся «усилением синдрома выученной беспомощности, утратой трудовых навыков, алкоголизацией, падением рождаемости и массовым ввозом трудовых мигрантов».

Двенадцать лет назад, 21 октября, варварская, бандитская машина под названием «Россия», нанесла ракетный удар по мирному городу. Всего было выпущено пять ракет. Очевидцем двух из них, был я.

В Октябре 1999 года Грозный напоминал прифронтовой город. Наученные первой войной горожане спешно покидали город. С каждым днем людей становилось все меньше и меньше. Но центральный рынок города, как говориться, держался до последнего. Вообще вся военная и послевоенная жизнь города была связана с этим рынком, который давно разросся по близлежащим улицам и переулкам, и жил своей жизнью, как огромный муравейник. Ближе к вечеру, рынок начинал пустеть с центра, а по периметру торговля длилась до глубокой ночи так как спешащие домой люди отоваривались прямо у дороги.

Я жил от этого рынка в трех минутах ходьбы и чтобы попасть туда, я должен был пройти мимо Президентского дворца. До сих пор не могу понять что меня удерживало в городе, но уезжать я не спешил, – семью отправил в село а сам оставался в городе. В доме в котором я жил, проживала одна женщина, которая работала на ответственной должности в мэрии Грозного – иногда она наведывалась в дом, посмотреть цела ли ее квартира. Однажды увидев меня у дома она подошла и поинтересовалась почему я до сих пор не уехал? С нею еще была другая женщина работавшая в Президентском дворце. И вот, однa из них сообщила мне что есть слухи, что по Грозному будет нанесен ракетный удар ориентировочно между 6 и 9 октября и вероятной целью будет Президентский дворец, так что не безопасно оставаться здесь (дворец в 100 метрах от нашего дома). Другая женщина ей возразила и сказала что она слышала, что возможно ударять по Грозному 21 октября. После мы разошлись, я решил перестраховаться и переехал к знакомому, который жил по ул Первомайской, рядом с 7-й школой. Хватило меня на три дня. Вернувшись назад, я продолжать жить у себя квартире, перестав обращать внимание на всякие слухи, вспомнив поговорку "Во время войны больше всех страдает правда", тем более, каких только слухов не "гуляло" не только по Грозному, но и по все Чечении.

Однажды вечером меня вдруг "дернуло" пойти на рынок купить газеты, а такой киоск располагался (он же единственный) вплотную к автовокзалу на другом конце рынка. Отвлеченный какими то своими мыслями, я шел через весь опустевший рынок к киоску, совершенно не обращая внимание на эту пустоту. И только приблизившись к закрытому киоску, я вдруг опомнился, развернулся и пошел обратно .На обратном пути я проходил через ту часть рынка, где продавали копченную рыбу, – торговавшие женщины сворачивали свои латки, сдавали товар в камеру хранения. Среди них была моя односельчанка, жена знакомого учителя. Мы поприветствовали друг друга и я продолжил свой путь. (Я не мог знать, что уже завтра я буду на её похоронax.)

Через две минуты я был напротив Президентского дворца. Во всех четырех этажах здания было темно, но в полуподвальном этаже виден был свет (от автономного питания). Судя по многочисленной охране вокруг здания, там шло какое-то совещания чеченского руководства.

В следующий миг в небе над головой вспыхнула яркая вспышка, а затем раздался страшной силы взрыв. Я мгновеннo потерял ориентировку, так как, вокруг стоял сплошной "туман". Присев на корточки, я начал оглядываться вокруг. Туманом оказалась пыль поднятая с улиц и разрушенных домов ударной волной. Сидя на корточках я видел сквозь только ноги убегающих людей в укрытие. Сильно болела голова. Осколки меня не задели, так как между мною и взрывом оказалось будка охранников резиденции президента Масхадова.

Идти по тротуару было невозможно из-за осыпавшего разбитого стекла, он напоминал ледяной каток, и я тихонько побрел посреди дороги. Возле дома встретил окровавленного соседа, но на раненного он не походил. Оказалось, он помогал собирать трупы погибших женщин пришедших навестить рожениц в роддоме, который находился через улицу. Вогнутая сверху вниз, как будто огромным сферическим предметом, крыша роддома ясно показывала, что взрыв произошел на высоте 20-30 метров над ним. Таким образом, почти одновременно, взорвались две ракеты – над центральным рынком и роддомом.

Все вокруг было усеяно необычными осколками, необычность их заключалась в том, что они были правильной формы то есть идеальные кубики примерно 2х2х2 см. Они мне напоминали сахарные кубики 70-х годов. Как стало известно потом, всего ракет по Грозному было выпущено пять.

Дальше оставаться в городе было бессмысленно. Одна за другой машины обгоняли меня и каждая их них везла в открытых багажниках какой то свой "скарб". Я сначала не обращал внимания, в то время все куда то бежали со своим скарбом, и, только переключив дальний свет фар, увидел в открытом багажнике обогнавшей меня "Волги", трупы людей со свисающими женскими ногами и руками: горожане развозили погибших женщин по домам.

Мне стало плохо, дальше ехать я не мог. Припарковавшись на обочине и простояв несколько минут, я кое-как поехал в свое родовое село Ачхой-Мартан.

Соседи в селе где то достали движок с электрогенератором и смотрели телевизор. В таких случаях, люди со всей улицы собирались посмотреть новости, надеясь услышать хоть какую-нибудь позитивную весть. Что произошло в Грозном, в селе конечно никто не знал. В этот момент началась новостная телепрограмма "Время". Ведущая с симпатичным лицом но с лживым языком Екатерина Андреева, поведала "Граду и миру" ужасающую новость о том, что сегодня вечером 21 октября, на центральном рынке Грозногo взорвался склад боеприпасов, в котором чеченские боевики хранили снаряды и в результате чего погибло много людей.

В течении недели версия происшедшего в Грозном менялась каждый день, – то боевики, в результаты стычки между собой, расстреляли мирных людей; то опять вспоминали склад боеприпасов; то еще что-то. Но в каждом случае виноватыми были кто угодно, но не русская армия и ее бандитское руководство.

http://ipvnews.org/nurnberg_article21102011.php

Олег Ущенко (http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=2588)

Задниця першою страждає через дурну голову. Вона приймає на себе перші хвилі всіх дуростей. Жодна частина нашого тіла так чітко і ясно не відображає стан голови, як задниця.

                                           
                             «Задниця - це багатофункціональна частина в нашому тілі.
                               нею думають, відчувають, приймають рішення, роблять
                                   безліч робіт, на неї знаходять пригоди, а після того,
                                            як знайдуть, сидять...» (народна думка)
Мій давній приятель з Києва - фотохудожник, автор тисяч світлин задниць. Може сотень - не знаю. Їх у нього справді дуже і дуже багато. Він фотографує свої ексклюзиви все життя. Принаймні, впродовж того часу, скільки ми знаємося, він у вільний від роботи час займається тільки тим.

Ні! Він не маніяк. Як і більшість сучасників, перед Різдвом та Великоднем відвідує церкву. Виховує дітей, купається в ополонці, ходить до магазину по продукти, тріпає килими і має ще багато чеснот. І творчість у нього протікає особливо. Догадуюся, як багато відразу уявило собі такого бісексуала з борідкою, що викручується з фотоапаратом навколо голої задниці моделі. Але в реалі він навіть не водить до студії модельок і не просить їх роздягатися. Зрештою, у нього не має студії. Є кілька фотоапаратів, пару запасних акумуляторів, масивний штатив, який потягнув з якоїсь студії, коли розпадався совок, і те, що називається драйвом.

Він справді трохи пришелепкуватий, у доброму розумінні цього слова, приприбулець з космосу. Можна навіть припустити, що тут він у тривалому відрядженні. Бо має хмару непідробного драйву до улюбленого заняття. Йому можна заздрити по-чорному чи по-білому, але його не передрайвує ніхто. Бо то є способом його життя. Якщо не життя, то мислення точно. То його кокон, в якому він, як і всі митці, пріє від вигаданого ним же щастя. Про існування якого інші можуть навіть не догадуватися і через це з ними не буде нічого доброго або злого.

Можна би було пригадати про натхнення. Хоча здається, що натхнення і драйв - те саме. Можливо натхнення - то допінг для естетів, які закохані в квіточки, пір’ячко листочки, сонечко. Всі інші просто драйвують собі в кайф, роблячи те, що їм подобається. А саме:натхнення то свідомий драйв, обдуманий, зважений, проаналізований, затиснутий в певні естетичні рамки А драйв - то просто драйв, коли кайфово він того, чим займаєшся і не хочеться думати про ніщо інше.

Отож, для колеги навіть не важливо бачити саму задницю, або, як він ще каже, станок. Вся суть його роботи захована у його розмірах, об’ємі. За цим на перший погляд хворобливим ідіотизмом приховується ціла філософія, або навіть світогляд...

Ось ви можете, глипнувши на задницю, припустити соціальний стан людини, її характер, уподобання. Наш стандартний погляд лише може визначити вік власниці. Що на думку товариша несправедливо, бо задниця характеризує людину не менше, ніж, наприклад, долоня.

На його думку власниці невеличких, схожих на зубці часнику, задниць належать до товариства молодих або страшенно заздрісних, злопам’ятних і самоїдних. То можуть бути моделі, які добиваються пласких форм з допомогою схожих на покарання дієт, або нервові, незадоволені життям жінки, яким весь час хочеться когось покусати, або принаймні на когось погарчати. Такі задниці належать хижачкам.

Округліші, як він каже, станки - ознака мрійливості характеру, самозакоханості, безвідповідальності. То задниці старшокласниць, студенток, секретарок, перекладачок і чиновниць з певних посад. Типи округлостей в його класифікації є два - під штани і під спідниці. Різниця між ними у тому, що типові під штани пасують і спідниці, а от спідничний тип трохи округліший і йому штани вже не пасують. Останній тип він ще називає депутатським. Таких жінок на його думку, треба остерігатися, бо вони люблять командувати, мають хватку, вміють добиватися мети.

Далі в його класифікації ідуть тремтячі задниці. На його думку власниці таких станків хворі, або просто невпевнені люди. За його спостереженнями невпевнена людина, без кінця остерігаючись проблем, шукає душевний прихисток у таких заняттях, під час яких можна отримати насолоду на самоті. Одне з таких безпечних занять, то є поїдання величезної кількості продуктів, які смакують. Також у харчах топлять своє горе зажурені і занепокоєні. Але не треба думати, що пишні форми - ознака незадоволеності. В тім то і різниця, що звисаюча задниця і пишна задниця - не одне й теж. Навпаки, власниці пишних форм - добрі, задумані, життєрадісні, мало-конфліктні всепробачаючі, але боягузливі, іноді й невпевнені. Вони скриті, люблять поплакати або просто поскаржитися. З плюсів - мають мету, до якої добираються не будь-кими шляхами і засобами, але лише так, як подобається їм самим.

Він рідко влаштовує фотосесії у класичному розумінні цього терміну, бо в основному займається, як він каже, польовим фотографуванням. Виходить в людне місце, розкладає штатив, прикручує до нього апарат і починає полювання. Правильно. Хто здогадається на відстані, що він фотографує? Так само у нього ще не було жодної класичної виставки. Він ігнорує все виставкове столичне життя, бо переконаний, що у тих заходах давно не має нічого від мистецтва. Що то бізнес і наука, як змусити лоха придбати дурню за великі гроші. Більше того, якість теперішніх виставок у нього прямо пропорційна від ситості фуршету на відкритті. На всі ці заходи він принципово приходить значно пізніше, аби не вислуховувати тривалих промов і відразу приступити до найважливішого - до застілля.

Він не всім наважується показувати свої доробки, бо любить, щоби глядач його розумів. От, коли відчуває, що перед людиною можна розкритися, то досягає недорогі альбоми і може розповідати про знимки годинами. Без його коментарів вони більше схожі на рекламу якогось посереднього кравця, який невміло наклацав купу спідниць, штанів, суконь, аби показувати замовникам, що він може їм пошити.

Вся мистецька сутність схована в коментарях. Наприклад, перегорнувши на задницю у сірій сукняній спідниці, він каже: а ця була не в настрої і змерзла. Для нормального Холмса все зрозуміло - сірий колір - рутинні проблеми, а сукно тепле.

Якось в компанії один чоловік здивовано запитав товариша, що штовхнуло його ритися в задницях. Ми чекали якось жарту чи їдкої фрази, а він несподівано відповів:

- Бо задниця першою страждає через дурну голову. Вона приймає на себе перші хвилі всіх дуростей. Жодна частина нашого тіла так чітко і ясно не відображає стан голови, як задниця. Її треба берегти, бо, коли відказує задниця, всі неприємності добираються до серця. А то вже небезпечніше...

Ви щось зрозуміли. Я майже все і майже нічого. Але фраза мені дуже сподобалася.
*****************************************************************************************************************************************


10 захоплюючих фактів про задницю

Виявляється, абсолютно унікальні події розгорталися впродовж нашої історії навколо місця нижче спини, про яке не прийнято говорити в пристойному суспільстві. Сьогодні – 10 захоплюючих фактів з історії відношення людини до своєї попи.

10 місце: У Стародавній Греції попа була об'єктом цілого культу. До неї відносилися з величезним шануванням, і ті, у кого вона була красива, вважалися посланниками богів.

9 місце: А в Стародавній Персії саме завдяки цій частині тіла з'явився цілий напрям в мистецтві: висококласні чеканники робили чудової краси глеки для того, щоб митися. До речі, саме ці глеки продавалися в незабутніх магазинах «Берізка», за валюту, і в Радянському Союзі їх дуже любили ставити абикуди на рояль.

8 місце: Веселі ігрища стародавніх римлян, які теж відносилися до попи дуже добре: вони фарбували її в червоний колір і виконували химерні святкові танці, в яких якраз цьому місцю відводилася першорядна роль.

7 місце: А в Давньому Єгипті строго стежили за тим, щоб незамужні дівчата не сідали неприкритою дупцею на необроблені камені: вважалося, що це може образити попу, і тоді дівчина не зможе вийти заміж.

6 місце: У Шотландії попа була першою зброєю устрашенія ворога – напевно, тому шотландці ходять в килтах. Таким же чином – показом голої попи - виражалося нескінченне презирство до ворога.

5 місце: Але потім наступили важкі часи: в середні віки це місце почали ховати. І знаєте чому? Просто тому, що ця часто тіла вважалася непристойно гладкою

4 місце: Зате в Намібії в цей час будували цілі святилища, присвячені попі. Їх розкопали в 1947 році і довго не могли зрозуміти, що ж це таке.

3 місце: І хто б міг подумати, що поспівай можна лякати диявола? Релігійні фанатики в середні віки свято вірили у те, що вид цієї частини тіла повинен викликати огиду, тому, якщо показати її Дияволу, він неодмінно позбудеться всій своєї сили і втече.

2 місце: Один з самих незвичайних середньовічних рицарських орденів – це орден попи. Він проіснував більше 150 років.

1 місце: Цим можна користуватися і зараз. Середньовічні германці з допомогою попи захищалися від ураганів. Для цього тільки всього і треба, що під час урагану виставіть її у вікно. Не знаю, чи думають блискавки так само як Диявол, але жителі Німеччини були твердо упевнені, що попа у вікні відведе від будинку будь-які удари природи.


Так що шанобливо ставтеся до дуп, дупок і дупць, і перестаньте ображати попу - обзиваючи депутатів задницями.

У московському музеї еротичного мистецтва «Точка G» виставлено крісло для утіх Катерини II. Ідея пікантною «іграшки», як то кажуть, лежить на поверхні. Або, скоріше, стирчить з сидіння.
Трон в музеї відтворено за образом і подобою справжнього єкатеринського. Ескізи сідниці для утіх були знайдені в Гливинським палаці на Яузі в особистих апартаментах імператриці. Цікаво, що на кресленнях скромно був відсутній підпис автора проекту, хоча епоха, в яку він створювався, славилося сексуальної розкутістю.

                                                                                  

Крісло являє собою реплікацію царського трону з гербом Російської імперії та ніжками у вигляді левів. В центрі розташований дерев'яний фалос, що приводиться в дію спеціальним механізмом за спинкою крісла. Обертати пристрій повинні були фрейліни.
Як відомо, велелюбна цариця постійно шукала чоловіка, який був би гідний її в усіх відношеннях. Але жоден з фаворитів так і не став єдиним і неповторним. У різний час Її Величність любили такі гідні мужі, як Орлов, Потьомкін, Завадовський. Але з усіма государиня розлучалася. І поки на горизонті не з'являвся новий фаворит, задовольнялася еротичним троном.

Фалос - всьому голова. Для цариці він був і другом, і коханцем, і порадником!

Джерело: www.eg.ru

Влиятельный и осведомленный русский поп Д. Василенков, «заместитель председателя отдела РПЦ по взаимодействию с вооруженными силами и правоохранительными учреждениями санкт-петербургской епархии», «заместитель председателя военного отдела санкт-петербургской епархии, которому поручено воодушевлять русскую солдатню в Чечне на убийства мусульман (фото), был вынужден сделать горькое признание, что России жить осталось недолго. В одном чекистско-православном СМИ поп, в частности, пишет:

 

«Мы живем в непростое время. Ситуация в России неспокойная, а на Кавказе взрывоопасная и легче (для русских оккупантов – КЦ) там не становится. Напряженная ситуация сейчас и в Татарстане.

 

В Татарстане салафииты и ваххабиты — представители агрессивно настроенной, вскормленной на западные деньги группы — имеют огромный вес и тоже готовят там взрыв (это плохо, да? — КЦ).

 

Из общения с представителями казачества, которые живут на Северном Кавказе, мне стало известно, что и там очень напряженная ситуация (поп, видимо, имеет в виду вилаят Ногайская Степь Имарата Кавказ — КЦ). Пока что боевые действия там не ведутся, но боевики в этих краях уже присутствуют. Из других южных республик, как например, из Адыгеи, тоже дует ветром войны.

 

Ситуация с мигрантами представляет собой страшнейшую мину замедленного действия, и ее рано или поздно взорвут.

 

Посмотрите хотя бы на сводки городских новостей. В петроградском районе Петербурга задержан житель Ирака, разбрасывавший листовки с воззваниями против русских. А драка в Москве между мигрантами различных национальностей? Там много было арестованных и среди них один подданный Египта. Это уже звоночки для нас.

 

У нас никакой идеологии нет. У тех, кто приходит с Кавказа, есть идеология (поп боится назвать Ислам религией — КЦ), и это делает их сильными. И ситуация обостряется, становясь с каждым годом тревожней и страшней (для русских чекистов-имперцев — КЦ)».

 

Отдел мониторинга

Кавказ-Центр

На початку місяця, 2 вересня, у вітчизняному спорті відбулася, з одного боку, прозаїчна, а з іншого – доволі символічна подія. Новим керівником Федерації футболу України (ФФУ) став директор алчевської «Сталі», луганчанин Анатолій Коньков, який обірвав 12-літнє перебування на цій посаді Григорія Суркіса.

Таким переможним акордом завершилася дворічна епопея боротьби «донецьких» за крісло президента ФФУ

Нікого, напевно, не здивує, що за єдину висунуту на голосування кандидатуру пана Конькова проголосували 132 зі 133 делегатів конгресу. Сам же екс-голова федерації капітулював перед донецьким наступом ще напередодні офіційного старту Євро-2012, оголосивши у травні про свій намір більше не балотуватися на посаду очільника ФФУ, мовляв, «щоб перевести дух».

Після проведення відповідних ротацій у складі ФФУ, зокрема призначення на посаду другого віце-президента федерації генерального директора «Шахтаря» Анатолія Попова та інших свояків, тріумф «донецьких» у головній футбольній організації країни став беззаперечним. Епоха Суркіса в українському футболі завершилась.

Утім, такий результат боротьби олігархічних кланів за управління футбольним господарством, а отже, і за вплив в українському футболі, вочевидь, не матиме якихось наслідків для нього. Оскільки, як переконує досвід попередніх років, для суркісів, коломойських, ярославських, ахметових, тарут чи рабиновичів не йдеться про повноцінний розвиток національного футболу, позаяк найважливішим для них є отримання політичних і соціальних дивідендів від власних клубів і чергове задоволення амбіцій. Натомість обрання нового президента ФФУ, що засвідчило завершен­­ня процесу донбасизації українського футболу, вельми показове в контексті повного та безконтрольного домінування «донецьких» на всіх щаблях економічної та політичної ієрархії країни. Неприступний київський бастіон подолано. Тепер «Всьо будєт Шахтьор!».

«Пєрєдовікі-ударнікі»

Від часів свого заснування футбольний клуб гірників був вираженням специфічної пролетарської ідентичності, основою для гордості мешканців Донбасу за свій край і професію, інструментом комуністичної вла­­ди для зміцнення їхньої радянської свідомості та посилення відданості СРСР. Прикметно, що створення клубу відбувалося паралельно з розгортанням у шахтарському краї та в усьому СРСР ударного стахановського руху за виконання і перевиконання планів партії, а першими гравцями клубу були саме «пєрєдовікі-ударнікі» (до 1946-го команда мала назву «Стахановєц»). Тож не дивно, що спортивні успіхи гірників, які стали більш помітними, починаючи з 1960-х років, у час перетворення футболу на масовий вид спорту, посилювали і консервували місцеву пролетарську ідентичність, гіпертрофовану самозакоханість і були предметом великої гордості донеччан за свій край і «вєлікую страну». Не дарма з’явилося прислів’я: «Коли «Шахтар» виграє, видобуток вугілля зростає…»

Після колапсу Радянського Союзу і переходу «Шахтаря» до рук ранньої зірки місцевої еліти Ріната Ахметова клуб став органічною складовою олігархічно-люмпенської структури суспільства. Нова історія клубу переконує, що вугільно-металургійний барон розглядає футбол виключно як власну забавку та видовище для свого пролетаріату. В клуб вкладено сотні мільйонів доларів, куплені іноземні футболісти, запрошені на роботу дорогі іноземні тренери, зведено «п’ятизірковий» стадіон у центрі Донецька «Донбас Арена». Однак це прояви не так турботи президента-власника про розвиток місцевого футболу (на професійному та напівпрофесійному рівнях), як ефективний менеджмент для побудови іміджу доброго олігарха-опікуна, місцевого напівбога, спроможного вирішити всі питання.

На користь того, що все робиться не для справжніх уболівальників, а для широких мас плебсу свідчить, зокрема, історія з тиском на донецьких ультрас. Восени 2011 року, після того як фанатські сектори на «Донбас Арені» під час одного з матчів заскандували «Слава Україні! Героям слава!», міліція провела з лідерами фанатського руху в Донецьку «профілактичну роботу» (див. Тиждень №45/2011). На знак протесту місцеві ультрас не прийшли на кілька ігор «Шахтаря». На що Рінат Ахметов після програного харківському «Металісту» домашнього матчу відреагував заявою, що його клуб і без них може чудово обходитися, адже команду й так підтримує весь стадіон.

У Німеччині, Англії, Шотландії, Італії, Іспанії, Франції тощо культуру вболівання формують спільноти вільних людей, а олігархи – власники клубів чи, тим більше, влада не мають жодного впливу на фанатські середовища. Натомість у донецьких умовах футбол, схоже, став засобом для відволікання уваги населення від нагальних соціально-еконо­­мічних проб­­лем, адже поза межами «Донбас Арени» перспективи аж ніяк не райдужні. Донеччани стежать за кожною грою улюбленої команди і сприймають перемоги «Шахтаря» як власні життєві. Успіхи гірників у їхньому уявленні компенсують відсутність будь-яких надій на покращення ситуації в краї. Особливо цьому сприяють перемоги клубу на європейських турнірах, що розглядаються мало не як акт представництва Донбасу на міжнародній арені. Саме Донбасу, а не України.

Показовим є те, як прості вбо­­лівальники на Донбасі сприй­­мають національну збір­­ну України. На домашніх міжнародних матчах «Шахтаря» завжди аншлаг. Натомість поєдинки в Донецьку за участю національної збірної відбуваються за напівпорожніх трибун. Навіть на двох донецьких матчах України під час групової частини Євро-2012 було багато вільних місць. Тоді ж чимало донеччан замість гімну України співали гімн гірників, носили російські триколори, у фан-зонах рівень підтримки синьо-жовтих з боку місцевої публіки був вкрай пасивним на тлі інших міст, що приймали континентальний чемпіонат.

Феномен «Шахтаря» лише увиразнює політичний та соціальний застій у регіоні, наявність глибокої соціально-май­­нової прірви між місцевою елітою та більшістю донеччан. Для перших це питання престижу. Варто згадати реального персонажа у фільмі Якоба Прой­­са «Інший «Челсі»: історія з Донецька» – секретаря Донецької міської ради Миколу Левченка, який не дуже полюбляє футбол, але постійно літає разом з Ахметовим на закордонні ігри. Для простого лю­­ду – це видовище, компенсація за свою злиденність і життєву безпорадність.

Футбол на Донбасі став своєрідною квазірелігією (у згадуваній стрічці є сюжет, коли персонаж Валя, почувши церковні дзвони, хреститься і загадує бажання, сподіваючись, що цей ритуал допоможе «Шахтарю» виграти наступний матч). Однак не за прикладом Бразилії, де футбольна історія успіху є своєрідною формою розриву з колоніальним спадком та культурною матрицею для побудови модерної національної ідентичності, даючи водночас надії вихідцям із бідних та незаможних родин досягнути успіхів у житті завдяки своїм фізичним умінням. В донецькому варіанті цей вид спорту став засобом вираження регіональної пихи та гордості, формою демонстрації того, хто кращий, «хто насправді годує країну».

Тож не дивно, що вся аура й естетика культури вболівання за «Шахтар» є вираженням фатальної та невиліковної залежності місцевих пролетарів від подачок – футбольних видовищ від олігарха. Плюс до цього рафінована російсько-радянська культура з її культом Артема, Сталіна та «Велікой Побєди», ілюзіями «Русского міра» та братньої Росії.

Чужа команда

Окреме питання: вклад «Шахтаря» у розвиток національного футболу. З огляду на незаперечне лідерство клубу у внутрішньому чемпіонаті протягом кількох років та інвестовані в нього кошти, цей вклад мізерний. Напрочуд промовистим у цьому сенсі є непропорційно мала, знову-таки беручи до уваги насамперед гроші, які вкладаються в клуб, кількість гірників, які грають в основному складі національної збірної. Наприклад, в останньому поєдинку з англійцями їх було лише двоє – воротар Андрій П’ятов і захисник Ярослав Ракицький.

Тож чи є «Шахтар» справді українською командою, за яку можна було б уболівати, наприклад, в Лізі чемпіонів? Але не через мізерну кількість українців в основному складі, позаяк від цього страждають майже всі вітчизняні клуби, які належать олігархам (до речі, є побоювання, що найближчим часом встановлений в українській Прем’єр-лізі ліміт на іноземних гравців буде скасований), а тому, що за своїм духом як носій певних цінностей клуб Ріната Ахметова чужий для основної частини українських футбольних уболівальників. Донецький патріотизм, що ревно плекається на Сході України загалом і у ФК «Шахтар» зокрема і який нинішня влада намагається нав’язати всій країні, аж ніяк не співвідноситься з життєвими ціннісними орієнтирами більшості українців. Тому важко уявити, що ті, хто обстоює позиції європейського цивілізаційного шляху розвитку, демонополізації економіки, верховенства права та демократичні цінності, протестує проти засилля олігархату, вболіватимуть за «Шахтар», який має зовсім інші цінності.

Символічно, що клуб Ріната Ахметова, для якого «Шахтар» є успішним проектом представлення своїх інтересів та інтересів Донбасу на міжнародній арені, в груповому турнірі цьогорічної Ліги чемпіонів гратиме з «Челсі» – клубом російського олігарха, який розглядає гру англійської команди як засіб для демонстрації величі Росії. Тож, не здивуємося, якщо серед українців знайдеться чимало тих, хто вболіватиме за інших суперників «Шахтаря» у нинішній ЛЧ: італійський «Ювентус» чи датський «Нордшелланд»...

Та хоч як прикро, зважаючи на політико-адміністративний та економічний бліцкриг регіоналів за останні 2,5 роки в Україні, захоплення «донецькими» вітчизняного футболу (за якого всі команди, окрім «Шахтаря» та його фарм-клубів, можуть стати другосортними) вкотре продемонструвало утвердження маленької агресивної меншості «донецьких» над українською більшістю.

Олександр Горин, «Тиждень.ua»

PS: від себе додам - я вважаю себе футбольним вболівальником, неважливо яка команда грає, цікава сама гра, але років 2 тому я перестав дивитись прямі трансляції виступів "наших" клубів на євроарені.... вони абсолютно не асоціюються у мене із Україною, футбол став одноманітним, прісним і нецікавим. Раніше, можна було визначити команду що грає на полі за самим стилем гри,, не дивлячись на табло, кожна команда була індивідуальна, і це було цікаво, пам*ятаю як сльози стояли в очах коли Динамо програвало Барсі чи ПСЖ.... а тепер - програш Динамо томуж ПСЖ цього вівторка не викликав ніяких емоцій.... абсолютно. Колись вважав виступ легіонера у нашому чемпіонаті якоюсь ізюминкою, а зараз - це якесь прокляття. Про Шахтар взагалі мовчу.........

“Les adieux la reine”, “Cesare deve morire” та “Beasts of the Southern Wild” в прокаті РОСІЙСЬКОЮ

Показ фільму Les adieux la reine (2012) (кінопрокатник Top Film Distribution) та фільмів Cesare deve morire (2012) і Beasts of the Southern Wild (2012) (кінопрокатник Caravella DDC) буде з російським озвученням та українськими субтитрами. Прохання не ходити на ці фільми і розповісти друзям. Також можна спитати на касі, якою мовою, дізнавшись що російською, сказати, – було б українською мовою сходи/в (ла) би. І ще одне, касир може сказати, що українською, тоді це відверта брехня. Таке вже неодноразово було. Прокат цих фільмів почався 13 вересня.