Спочатку зробимо невеличкий екскурс в історію…

Виник метрополітен у 1960 році і налічував всього 5 станцій: Вокзальна, Університет, Хрещатик, Арсенальна, Дніпро.  У 2010 році київська підземка відзначила свій півстолітній ювілей, і в активі 49 станцій. З цієї нагоди було випущено ювілейні жетони з зображенням вищевказаних станцій. Новенькі та гарненькі, вони розкуповувалися не лише для сплати проїзду,  а ще як сувеніри. Звичайно що я також собі придбала таку колекцію). Укрпошта випустила зчіпку поштових марок присвячених ювілею. А саме цікаве: було організовано проект “Історичний вагон”. Київським метрополітеном став курсувати своєрідний вагон - музей. Це вагон 1969 року випуску: з лінкрустом на стінах та дерев'яними рамами вікон. З зовні та з середини його декорували фотографіями метробудівського архіву. Наразі метрополітен налічує 52 станції.

Ми з приятелем навіть влаштували невеличке змагання: хто перший зфотографує Історичний вагон.  Коротше кажучи - я програла: спочатку він мені довго не траплявся. Коли ж нарешті я на нього натрапила, то в мене не було з собою фотоапарата… Лише через тривалий час я все-таки поповнила свій фотоархів бажаними фотографіями). Як і у багатьох мешканців та гостей міста, моя життєдіяльність тісно пов'язана з метро. З часом певні станції викликають якісь спогади, деякі стають улюбленими, а деякі тісно пов'язані з історією міста. А тепер вмощуйтесь зручно в Історичному вагончику, бо ми вирушаємо у екскурсію по Києву підземкою).

Головною брамою міста вважається Центральний залізничний вокзал, оскільки сюди збігаються шляхи з усієї України і не тільки. Цілодобово прибувають - відправляються потяги. Шалений потік пасажирів: жителі, гості міста… По-сусідству з Центральним розташувався і Приміський вокзал.  Будівля має вежу з годинником. Верхівка вежі прикрашена написом Київ. Пліч-опліч з Приміським вокзалом гостинно зустрічає пасажирів станція метро Вокзальна. Свого часу вона була кінцева, проте зараз від неї йдуть шляхи аж до околиць міста. Відтоді, як я захопилася подорожами, вона стала моєю улюбленою станцією метро. Береш валізу, квитки і з передсмаком нових пригод їдеш на Вокзальну. Табло з відправленнями потягів, побажання диктора : "Щасливої дороги!"… І знову потім повертаєшся додому, і Вокзальна радо зустрічає тебе з валізою, повною яскравих вражень та спогадів…

На нашому екскурсійному маршруті це не єдина "брама". Завітаємо далі до Золотих воріт. Це зразок фортифікаційної споруди часів Київської Русі. В сиву давнину тут була околиця древнього міста Києва. Золоті ворота були головною і тріумфальною брамою: сюдою до славетного міста приїздили посольські делегації, сюдою ж поверталися мужні воїни з чисельних переможних битв. Окрім арочного в'їзду вежа має надбрамну церкву Благовіщення. Нині збережена пам'ятка знаходиться в самісінькому центрі міста. Після тривалих реставраційних робіт брама-музей відкрита для відвідувачів. Прогулюючись ярусами бойової вежі, відчуваєш плин історії. В уяві постають картини з життя наших пращурів. Яскравим доповненням до такої живої історії є станція метрополітену з одноіменною назвою. Зали станції прикрашені вишуканими мозаїками. Символічним є інтер'єр, виконаний у візантійському стилі. Сусідство з історичною пам'яткою надає станції метро Золоті ворота величі. За рейтингами світових видань, станція вважається одною з найкращих у світі та Європі.

Наступна станція метро перенесе нас з вами в доісторичні часи. Як і більшість станцій київського метрополітену, метро "Університет" оздоблена мармуром. І далеко не всі знають, що саме в цих залах на зрізах мармуру добре видно амоніти. Цей вид молюсків існував на планеті Земля ще в девонський період. Подейкують, що амоніти здатні виконувати бажання ;) Досить не звичним є і те, що наземне фойє станції утворює єдиний ансамбль з центральним входом в ботанічний сад ім. О. Фоміна. Щойно виходиш з метро й одразу можна завітати в чудову оазу посеред бурхливого міста. В околиці знаходиться кілька навчальних закладів та безліч організацій. Тож під час цвітіння рослин та всіляких екзотів обідню перерву можна провести з користю)

Довгий час моя робота була пов'язана з віддаленою від центру станцією метро Мінська. Будинок, в якому я працювала, має внутрішній двір. Мабуть цікаво буде знати, що у дворі знаходиться незвичайна бойлерна. Зазирнемо туди разом…Одна з стін бойлерної розмальована чудернацькими малюнками, які складаються у гармонічне панно. І розглядати його можна довго. У цікавій стилістиці подано панораму Києва від Видубицького монастиря до Оболоні. Персонажами панно є міфічні створіння, біблійські персонажі, а також фрагменти з життя сучасних мешканців цього будинку. Знову і знову очі блукають намальованим містом, щоразу трапляються нові деталі. Здається що бачиш якесь чудернацьке місто з іншого життя: над храмом витають янголи, в річці плюскочуться русалки,  поруч з авто  красується єдиноріг. А створив цю красу київський художник Михайло Хіміч та присвятив своєму батьку архітектору та художнику Юрію Хімічу. Можна сказати, що на стіні звичайної бойлерної зібралась велика історія великого міста.

Далі ще один історичний осередок Києва - Поштова площа, то ж прямуємо на станцію Поштова площа. Таку назву площа отримала через те, що свого часу тут знаходилася Поштова станція, в якій займалися кореспонденцією та замінювали поштових коней. Неподалік були торжища. В наш час лишилася лише назва і з'явився Річковий вокзал. Нещодавно відбудували церкву Різдва Христова. Знана вона тим, що в ній правилася служба, коли перевозили прах Т.Г.Шевченка до Канева. Останніми роками проходить грандіозна реконструкція транспортних шляхів. Мова йде про так зване Нижнє місто. На кручі знаходиться Верхнє місто. Для зручності сполучення нижньої та верхньої частин на початку минулого століття  було збудовано фунікулер. Це різновид міського транспорту. Для гостей міста це одна з атракцій столиці) Отже нижня станція фунікулеру й знаходиться поруч зі станцією метро Поштова площа. Коли до мене приїздять гості і просять показати місто, то часто я починаю екскурсію саме звідси. Чому так? - не знаю. Десь звідси починалася наша історія, історія нашого міста.

Повернемося до сучасності… Взагалі метро вважається підземним видом транспорту. Як виключення, в київському метро є наземні станції. Перша наземна станція була метро Дніпро. Хоча й наземною її назвати важко, адже знаходиться вона на мосту, одразу на виїзді з тунелю. Специфічне розташування перонів дає можливість помилуватися Дніпром та набережною. Для столичних жителів є звичним, що майже серед міста протікає річка. Та іноді в вагоні можна почути дитяче здивування:"Мама, дивись, море" ) Повертаючись з роботи погожого теплого дня, навмисне виходжу на перон метро Дніпро , насолодитися пейзажами дніпровських схилів. Коли станція функціонувала як кінцева, то вхід/вихід знаходився в кінці перону. Ці виходи збереглися і зараз, але не функціонують. Дивишся на них і думаєш: "От було б цікаво пройтись тими сходами!" Незмінною візиткою станції є дві монументальні скульптури: чоловік, що запускає супутник, і жінка з голубами. Сьогоднішній день видався теплим і ясним. Сонечко вже котиться на захід, розфарбовуючи горизонт бузково-помаранчевими фарбами. Останні прогулянкові катери причалюють до берега. Гамірне місто вщухає, час уповільнюється.

Ось і наш історичний вагончик закінчив свою невеличку екскурсію. Впевнена, що у кожного з вас теж є якісь історії, пов'язані з конкретними місцями древнього міста. Останніми роками багато подорожую Україною, скрізь є улюблені куточки. Але, як то кажуть, в гостях добре, а дома ліпше! Тож Київ назавжди є найулюбленішим містом ;)

P.S.  Конкурсний твір, брав участь у конкурсі від туроператора "Київ- моє улюблене місто". До призового місця не дотягнула ....)) 

На теплой крыше.

О том болтали и о сём,

Никто не слышал.

-Ну, как живешь, хвостатый друг?

-Да, как обычно,

Хожу, брожу, ищу подруг,

Гоняю птичек.

Глядишь, накормит, милый кто

И обогреет...

-А у тебя? Как ты живешь?

- А я? Старею...

Нам жизнь одна дана , увы...

У вас их девять.

И, вроде, все, как у людей,

А сердце щемит.

Вот так, дружище, я с тобой

Сижу на крыше,

И растворяется тоска,

Все тише, тише...

Не уходи с колен моих,

С тобой теплее.

Прохладный вечер на двоих...

Уже темнеет...

И был ей этот разговор

Всех близких ближе,

Сидела женщина с Котом

На теплой крыше...

Ирина Голованова.

- Дорогая Маша! Честно говоря, я даже почесало в затылке, когда увидело строчки про работу. Даже не знаю, что сказать. Ты вполне можешь переходить на новую работу, а я пока поищу для тебя мужа. Удачи! Твое Мироздание.

- Уважаемое Мироздание! Спасибо что так быстро ответило! Но… бабушка моя говорила: кому много дается, с того много и спросится. Вдруг я буду иметь и то, и это, а за это ты мне отрежешь ногу, когда я буду переходить трамвайные пути? Нет уж, давай так: я перехожу на новую работу, имею мужа, но за это я готова вместе со своим любимым всю жизнь жить в съемной хрущевке. Как тебе такой расклад?

- Дорогая Машенька! Хохотало, увидев про ногу. Смысл бабушкиной поговорки совсем другой: кому много дается способностей, талантов, знаний и умений, от того люди много и ждут. У тебя же заначено на двушку в Подмосковье, покупай на здоровье. Ногу оставь себе)))

- Дорогое Мироздание! В принципе, я обрадовалась, прочтя про ногу. НО: у меня будет муж, ребенок, любовь, квартира и нога. То есть ноги. Что я тебе буду должна за это?

- Маша! Уфф. Почему ты со мной разговариваешь, как с коллекторским агентством? Меня попросили – я делаю. Я тебе когда-нибудь говорило, что ты мне что-то будешь должна?

- Да! То есть нет. Просто не может быть, чтобы все было хорошо, понимаешь??? Я сегодня плакала всю ночь: отдала взнос за квартиру. Хорошая, окна на реку. Небось, муж будет урод. Скажи прямо. В принципе, я к этому готова.

- Дорогая Маша! Муж, конечно, не Бред Питт, зато и в зеркало так часто не смотрится. На днях встретитесь. Да, отвечая на твой вопрос: МОЖНО, чтобы все было хорошо. В принципе, мне все равно, хорошо или плохо мне заказывают. Лишь бы человек точно знал, что хочет.

- Уважаемое Мироздание, а можно, чтобы ДОЛГО было хорошо… В принципе, если лет пять будет, я согласна, чтобы с потолка протекало…

- Машенька, я тебе отвечу честно. Долго хорошо может быть. Долго одинаково – нет. Все будет меняться, не меняется только мертвое. И когда будет меняться, тебе покажется, что все плохо. На время.

- Мироздание! Только не ногу!!! Пусть погуливает муж.

- Мария, кончай со мной торговаться. Как на армянском базаре, ей Богу! Я судьбой не заведую. Мое дело — предоставить человеку то, что он хочет. Единственная у меня к тебе просьба: когда ты будешь совсем счастлива, у тебя освободятся силы. Ты отлично шьешь. Займись лоскутным шитьем, твои одеяла украсят любой дом, и людям в радость.

- Дорогое мое! Я сегодня прыгала от радости. Конечно! Я сделаю все, что ты скажешь. Я точно тебе ничего не буду должна? Мне предложили еще лучшую работу, а тот симпатичный парень из кафе назначил свидание. Ура!!! (так не бывает, так не бывает!) (купила швейную машинку!) Целую тебя!

- Дорогая Маша! Все хорошо. МОЖНО делать все, что хочешь, в рамках Заповедей. И тебе ничего за это не будет. Наоборот. Если ты не будешь ныть, я только порадуюсь. С нытиками возни много. Я от них, честно признаться, чешусь. Так что удачи! Я откланяюсь пока. Тут заказ на однополых тройняшек, и опять торгуются, предлагают взамен здоровье. Ну зачем мне их здоровье?… Твое Мироздание.

- Мироздание, привет! Как ты там? Дочку назвали Мирой, в твою честь. Сшила самое лучшее на свете лоскутное одеяло, заняла первое место на выставке, поступают заказы, думаю открыть свое дело. Я просыпаюсь утром, поют птицы… Иногда думаю — за что мне такое счастье? Твоя Маша. От мужа привет!

- Маша, привет! Смущенно признаюсь, я немного перепутало с сыном, которого ты заказывала… Но, гляжу, ты счастлива и так. Быть счастливым — это нормально. Воспринимай это не как захватывающий подарок, а как спокойный фон твоей жизни. А дух захватывает иногда от таких мелочей, которые каждому даются без всякой просьбы: не мое это дело заставлять птиц петь под твоим окном. Это по умолчанию полагается каждому, базовая комплектация. Твое дело — их услышать и… все, дальше думай сама. Пиши, если что. Твое Мироздание.

(из сети)

Речі збирала в останню ніч перед від'їздом, тому на сон лишалося кілька годин. О 4:00 прокинулась під хриплувато-медовий голос Браяна Адамса. На автопілоті вмилася - поснідала – зібралася і вирушила. В призначеному місці я була хвилин на 20 раніше, ніж домовлялися. Активно підтягувалися люди до інших туроператорів. Я стояла осторонь, чекала і нервувалася. З якихось форсмажорних обставин мій знайомий не зміг поїхати, тому я знову подорожувала з незнайомими людьми. Нарешті задзвонив телефон і видав мені детальні вказівки куди підійти. Їхали ми дуже маленькою групою (4 чоловіки, в т.ч. інструктори), і вже на місці мали приєднатися ще двоє подорожніх. Сонно привіталися, познайомилися, стало якось спокійніше. Подорожували зручною, комфортабельною автівкою. При спробі виїхати з міста ми потрапили в півторагодинну пробку, бо в нас знову ремонтують дороги. З часом вона залишилася позаду і ми їхали на зустріч пригодам. За вікном мелькали степи, поля, лани, волошки, маки… Хотілося спати, але від емоційного перенавантаження сон не йшов. Про щось балакали, іноді вдавалося дрімати і при цьому все одно було чути шум дороги… Під час переїзду інструктор Олена побалувала нас смачним, власноруч приготованим, яблучним пирогом. Не зважаючи на те, що виїхали із затримкою, поїздка не була нудною і до місця призначення ми дістались досить швидко.

Не гаючи часу встановили ще два намети – табір було укомплектовано. Одразу ж бажаючі пішли до річки, освіжитися після дороги, а потім всі разом обідати. Щоб не витрачати зайвий час на приготування їжі на вогнищі, прийняли рішення харчуватися у сусідньому кафе. Страви були приготовані смачно, скажу навіть "по - домашньому". Щоб остаточно відпочити від дороги, Володя (теж інструктор) запропонував сеанс похідного джакузі.

Похідне джакузі, це така штука, що коли в нього потрапляєш з літньої спеки, то здається, для щастя більше нічого не треба! Ти сидиш між каменючками і з усіх сторін тебе обливає шаленим потоком вода. Головне надійно зафіксувати своє тіло у тому камінні, і можна безкінечно насолоджуватися водним масажем. Неподалік від нас повним ходом проходили поріг інші групи, які приїхали значно раніше за нас. Катамарани, байдарки, рафти та каякі проносилися поруч, але я не звертала уваги і навіть не думала що за пів години я буду там само. Так сидіти можна було досхочу, але на нас чекала байдарка. Мені видали спасжилет, каску; допомогли припасувати те все по моїх габаритах і Володя почав інструктаж. «Розказую для тих, хто вперше…», - і в мене в голові почали роїтися думки - куди я лізу? А якщо не лізти, то навіщо я сюди приїхала?? Мабуть треба… «Усім усе зрозуміло?»- знову пролунав Володін голос. «Так»- відповіла я, хоча слухала, як то кажуть, у піввуха, думаючи про своє. Здається там казали не випускати з рук весла ні за яких обставин. Зайняли свої місця: Федір по переду (вже бувалий), я посередині і « на кермі» Володя. Вийшли на середину річки: от тепер вже точно відступати нікуди! Майже одразу «зайшли в поріг». Десь попереду вирувала вода, байдарку то підносило вгору, то майже повністю ми занурювалися в воду. Не встигла я призвичаїтися до стихії, як наступним потоком води мене змило на дно байдарки.. Спробувала підвестися, аж тут над головою пронеслось інструкторське «Не рипайся!». Отак, нічого не бачачи, саму цікаву частину порогу мені довелося провалятися в обійми з веслом на дні байдарки… І вже майже на фініші мені знову вдалося зайняти своє місце, але осад від невдачі лишився. Вибралися на берег: емоцій нуль, вражень нуль, і навіть нема чого відповісти на питання : «Ну як?». Поки що ніяк, але чемно відповідаєш: «Прикольно».

Поки сплавлялися інші учасники нашої групи, я сиділа на березі і переварювала те, що в моєму житті щойно відбулося. Мабуть втома останнього тижня давалась в знаки, бо я таки не могла остаточно переключитися на свої вихідні. Другому екіпажу довелося відчути весь екстрім: вони перевернулися повністю. Невеличкий перепочинок і знову сплав. Цього разу окрім мене бажаючих не було. Сідаю попереду вже ні про що не думаючи. Виходимо на середину річки, «заходимо в поріг» - усе те саме, тільки я бачу усю стихію поперед себе. Захоплює подих! Оце воно!!! І тут знову нашу байдарку накриває потоком води, і мене знову змиває на дно байдарки… Халепа… але не дочекаєтесь, щоб я знову на дні байдарки пролежала. Розізлившись сама на себе, якимось чином я підвелася на місце. І знову перед очима вирує вода, і вже нічого не боїшся, хочеться якомога довше змагатися з нею. Як би там не було, вода диктує свої правила і ти маєш з ними рахуватися: втрималися, не перевернулися, пройшли. Цього разу емоції зашкалювали, та мабуть зовні цього не було видно. Просто йшла собі і смакувала щойно пережите. Шаленно хотілося знову потрапити у ту стихію. Тим часом небо все більше затягувалося хмарами, незабаром прогуркотів грім. Довелося припинити сплави і повернутися в табір. Погода псувалася. Вже під час вечері розгулявся рясний дощ з грозою. На якийсь час він був притих, але щойно ми розбрелися по своїх наметах, як потихеньку знову заторохтіли краплі. Я заснула, та крізь сон було чути дощ.

Ранок видався сонячним і жарким. Сьогодні мали сплавлятися на порогах біля старого млина. Снідати не хотілося, підкріпилися лише чаєм-кавою з печивом. Замість сніданку попрямували подивитися затоплений гранітний кар'єр. Дорогою нам відкрилася чудова панорама на поріг «Інтеграл» яким ми вчора сплавлялися.

Дивилася на нього і думала, що кілька років назад навіть гадки не мала що це трапиться зі мною. Думала і сама собі не вірила. Кар'єр знаходився поруч, за скелею.

Майже весь він був затоплений водою. В самому центрі його глибина сягає 40 метрів. Подейкують, що на дні лишилася техніка. Вода в кар'єрному озері була прохолоднішою за річкову.

Проте плавати там було не комфортно: від одного розуміння яка глибина знаходиться під тобою, ставало якось моторошно. Взагалі, перебуваючи у цій своєрідній чаші, виникало відчуття, що час тут зупинився.

Фактично десь так воно і було.

Сніданок був пізній. Майже одразу почало супитися небо, проте мали надію що злива пройде стороною. Поїздка на млин відкладувалась. Як альтернативу обрали сплав «Інтегралом» на катамарані четвірці. Тепер за старшу була Олена. Ми з Ірою сіли по переду. Женя допомогав керувати. З новими силами, після вчорашніх вражень остраху не було зовсім. Зараз мали змогу пройтись найбурхливішими ділянками порогу. Це було захоплююче! Катамаран теж жбурляло потоками води, але ти знаходишся значно вище над водою, ніж сидячи в байдарці. А про те: кому що подобається. Сказати що я була у захваті - це не сказати нічого!

 

Чомусь поріг здавався надто коротким. Хотілося що б він був мінімум в тричі довшим. Хоча є зворотна сторона цієї медалі: хочеш кататися - поріг треба обносити. Тобто свій плавзасіб з фінішу на старт несеш в руках суходолом, і не завжди зручною дорого, іноді вузькою звивистою стежкою. І це вам не пакунки з гастроному. Нам довелося робити кілька зупинок, щоб перевести подих. Тим часом погода вкрай зіпсувалася, почав накрапати дощ. Сплав біля млину накрився мідною посудиною. Якийсь час я все таки сподівалася що злива швидко минеться, а потім зрозуміла, що не цього разу. Навіть розсердитись не було на кого - день пропав майже дарма. Не лишилося нічого іншого, як залізти в намет і слухати як барабанить і хлюпає дощ. Не помітила коли я заснула. Прокинулася вже під вечір від вологого повітря, яке наповнювало весь намет. В спальнику було тепло і затишно. Подекуди з дерев зривались поодинокі краплі дощу і гучно падали на тент. Поборовши всі свої хочу-не хочу, виповзла на зовні. Повітря виявилося приємно свіжо-прохолодним після денної спеки. Потроху всі зібрались на галявині. Був час вечеряти, тому одразу попрямували «у наше кафе». У цьому була велика перевага, оскільки щось готувати по мокрому бажаючих не було. Зіпсований дощем настрій трохи покращився після смачної гарячої вечері.

Коли ми повернулися в табір, на все небо світив повний місяць. Маленькі хмарки час від часу набігали на нього, створюючи цікаві силуети. Розвели багаття, заварили чай. До чаю ще лишалося печиво. Було досить тепло, хмарки майже всі розбрелися. Вся галявина була залита місячним сяйвом, навіть не було потреби в ліхтарику. На годиннику перевалило за північ. Після багатогодинного денного сну спати зовсім не хотілося. Про всяк випадок завела будильник на четверту годину ранку, надумалась по фотографувати світанок. Цього разу взагалі настрій був якийсь не фотографічний. Заснути мені так і не вдалося. Вимкнула будильник і побрела в пошуках незабутніх вражень. Сам схід сонця був так собі - рядовий. А от місяченько продовжував світити. Він ніби завис над річкою між очеретами, милуючись своїм відображенням у воді.

Співали пташки, скрекотіли жабки. І загадково над річкою стелився туман. І ніби все спить, і ніби прокидається. Усе було навколо бузково-фіолетовим, якимось не реальним. Навіть дихати не хотілося, здавалося що повітря просто проникає крізь шкіру. Стрілки показували п'яту ранку. Місяць так само милувався собою, стелився туман. Відчула як я страшенно хочу спати. Подув легенький вітерець і мене пересмикнуло від ранкової прохолоди. Схаменувшись згадала про свій тепленький спальничок. За якусь мить гарненько в нього загорнувшись я швидко заснула.

Попереду на мене чекав ясний сонячний день і великий сплав тихою водою з новими враженнями. Це було мені нагородою за ті дощі, які так просто увірвалися у мої вихідні.

Тиха вода, мальовничі береги, очерети, жовте латаття - і ніби це все сниться!

А після обіду дорога додому. Для мене дорога додому завжди трохи сумна. Можливо навіть дещо ностальгічна. Тому що пригоди, на які так довго чекаєш, лишаються з рештою позаду. І ти достеменно так і не змогла їх осягнути тут і зараз. Розуміння того, що в твоєму житті відбулося щось нове, приходить дещо пізніше, коли обробляєш і передивляєшся фотографії, коли розповідаєш свої пригоди друзям або пишеш ці рядки. І ніби-то переживаєш кожну мить знову...

 

P.S. Окрема вдячність організаторам туру вихідного дня www.prosto-travel.com.ua