Калита

На Андрія неодруже­на молодь знову задумується над своїм майбутнім, адже через місяць, після Водохрещі, тобто після  19 січня, почнуться зимові весілля. Тому ряд магічних ритуалів та гадань направлені на те, щоб причарувати судженого або дізнатися, чи відбудеться весілля цієї зими, а чи доведеться колодку тягти.

Більшість продуктів на Андріївські вечорниці приносили парубки, це була парубоча  складка, проте дівчата теж брали в ній участь. Кожна дівчина приносила  муку і брала участь у приготуванні калити.(див  обрядові хліби).  Крім калити, дівчата випікали бала­бушки для гадання. Воду на балабушки потрібно було нести з кринички чи ополонки в роті. Не кожній дівчині це вдавалося з першого разу. Хлопці пере­стрівали дівчат, про щось запитували, смішили, дівчата, заливаючись сміхом, розбризкували всю воду. Декому по 5-6 разів доводилось бігати до ополонки.

Страви в цей день були пісні: різноманітні каші, капусняки, горох, голубці, гриби, риба, а надто варенички, з чим їх тільки не готували з капустою і картоплею, з смаженою цибулею і квасолею, вишнями, а також спеціально позначені для хлопців з сіллю, перцем, мукою, попелом або клоччям.

За допомогою червоного дівочого пояса або стрічки калиту підвішували до сволока, перепускаючи пояс через гак для дитячої колиски. Калита  підіймалася  вгору :

«У небо, наша калита, у небо, А ти, сонечко, підіймись Та нас подивись. Ми калиту чіпляємо. На місяць поглядаємо, Свою долю-радість закликаємо...»

За вільний кінець стрічки калиту притримує пан Калитинський, дотепний парубок або й дівчина, котрі вміють розсмішити громаду. Поруч стоїть пи­сарчук із горням з розведеною олією або водою сажею в одній руці і гарненьким квачем в другій. Під калитою або поруч на долівці навхрест покладені коцюба і рогачі. Парубки повинні по черзі «ви­танцювати»  коцюбу  —  затанцювати швидкий танок, перестрибуючи через коцюбу і рогачі таким чином, щоб не зачепити їх. Парубок, який вправився з цим завданням, брав коцюбу, сідав на неї верхом, як на коня, підстрибуючи під'їжджав до калити. При цьому між паном Калитинським і паном Коцю­бинським (так величали парубка на коцюбі верхи) відбувалася розмова:

— Добрий вечір, пане Калитинсь­кий!

— Здоров будь, пане Коцюбинсь­кий!

— Чого пожалував?

— Калиту кусати.

— А я буду по зубах писати!

— А я вкушу!

— А я впишу!

— Ой чи впишеш, чи ні,

- Я на білому коні

Відповіді пана Коцюбинського на запитання Калитинського могли бути інші, наприклад: «Їду, їду на коні, в червоно­му жупані, до вашої хати калиту кусати».

Відкусити шматочок калити міг лише той парубок, який, незважаючи на жарти та дотепи молоді, не засміється. Як тільки пан Калитинський помічав посмішку на вустах пана Коцюбинсько­го, смикав за пояс, калита підстрибувала вгору, а писарчук від вуха до вуха розмальовував обличчя невдахи сажею.

Парубків, яким вдалося скуштувати калиту, величали Андріями, на голову їм дівчата одягали вінки з барвінку, прикрашені колосками жита, пшениці, пучечками калини і цілували в уста. Іноді дівчата теж пробували кусати калиту, але вони, як правило, їздили на рогачах. На закінчення гри калиту знімали і ділили між учасниками ве­чорниць, як пише  О.Воропай «... дівчатам калита роздається задурно, а хлопці платять гріш дівкам на стрічки за те, що калиту місили». Поясом, на якому висіла калита, намагались зв'язати парубка і дівчину, закоханих один в одного, щоб швидше одружилися.

Найбільше місця на Андріївських вечорницях відведено гаданням, чого тільки не придумують дівчата і па­рубки, щоб дізнатися про майбутню долю.  Гадання відбуваються як в середо­вищі самих лише дівчат, поки хлопці ще не прийшли, так і після вечері, коли дівчата гадають, а парубки спостерігають та тлумачать гадання. В колективних, змішаних гаданнях на перше місце виступають вже не магічні, а ігрові моменти. Гадань, ворожінь на Андрія відомо дуже багато, вони дещо відрізня­ються в різних районах та селах. Приведемо описи найпоширеніших на Поділлі.

Як було вже сказано, крім калити, в цей вечір дівчата обов'язково випікають балабушки, кожна позначає свою. Коло дверей ставили низенький ослінчик, застеляли його чистим рушничком і викладали кожна свою балабушку. Вводили  собаку,  перев'язували його як старосту на весіллі, навхрест со­лом'яними перевеслами і дивились, яку першу балабушку з'їсть, та перша заміж піде, яку не зачепить — та сидітиме в дівках, а яку надкусить і залишить, ту парубок покине, якщо візьме балабушку в зуби і далеко занесе, то і доля закине дівчину в далекі краї.   До собаки іноді промовляли: "Передні балабушки - це пари, а задні за ними дружки і бояри! Песику, хапай".

Передбачити долю могли і півні, дівчата вносили їх з сідала до хати і пускали на долівку, де були заздалегідь  підготовлені купка зерна, мисочка з во­дою і дзеркало. Якщо півень перш за все стане клювати зерно — дівчина вийде заміж за гарного господаря, буде жити в достатку; почне пити воду — за п'яницю піде; стане дивитися у дзеркало — чоловік буде ледащо, вертітиметься перед дзеркалом і на чужих молодиць поглядатиме, а якщо, борони, боже, щось наробить на підлозі — то дівчина покриткою буде, як кажуть в народі, «в пелені принесе».

Передбачали долю і при допомозі воску, розплавляли його над свічкою, виливали в тарілку з холодною водою і дивилися, що ж там вийде: обручка — заміж піде, квіточка — буде дружкою на весіллі, гребінець — ще довго розчісува­тиме дівочі коси. По воскових фігурках, що спливали на воді, відгадували і професію судженого.

Знімали дівчата по одному чобітку чи черевику і вимірювали від стола до порога, чий перший чобіт на поріг стане, та перша заміж піде. Іноді чоботи перекидали через хату або ворота і дивилися, куди носком впаде — туди і заміж піде. Хлопці часто в засідці чекали миті, коли чоботи почнуть падати, а потім брали собі, який кому до вподоби та й дрочилися з дівчатами, на одній нозі далеко не пострибаєш, от і доводилось обіцяти викуп: макітру вареників, танок, поцілу­нок, після чого парубки повертали чобо­ти, а подекуди власноруч взували дівчат.

Після веселощів і танців в хаті молодь продовжувала свої вечорниці на вулиці. Тут були і гадання, і жарти, і навіть збитки. Дівчата рахували кілки на плоті: “ вдівець, молодець ...”, - і по останньому кілку визначали, за кого заміж підуть, до того ж, якщо кілок буде з корою, суджений буде багатий, без кори — за бідного піде, деякі уявлення можна було отримати і про його зовнішність: рівненький кіл символізував стрункого статного козака, кривий — навпаки.

Бігали до сусідів під вікна підслухо­вувати про що в хаті говорять. Почує дівчина, як мати втихомирює дитинку:  «Сядь, посидь», затривожиться — сидіти до наступної осені в дівчатах, слова «йди», «піди» — віщують, що заміж піде, «дай», «подай» — рушники подаватиме.

На Поділлі дівчата не лише слухали під вікнами, а й зверталися до господарів із запитаннями, наприклад: «Тітко Горпино, де Ваші ключі?», на що господиня відповідала: «Мої ключі на полиці, щоб ви всі до року були молодиці», або ж «Бабо Соломіє, де Ваші кури?» — «Мої кури у вівсі, щоб ви повіддавалися всі». За таку відповідь дівчата щиро дякували. «А моя мама не знали, — розповідала Боброва Ганна Василівна з села Оль­гопіль Чечельницького району, та й ска­зали; «На подра кури сіли», на що у відповідь почули: «Щоб ви каменем сіли». Розгнівані дівчата могли ще й не те виробити — двері прив'язати або пеньком підперти, хвіртку зняти, кота в комин кинути.

Проте на такі пустощі більше були здатні хлопці, особливо діставалося тим господарям, котрі не пускали на гулянку своїх дочок. Пустуючи, парубки по­любляли також міняти ворота закоха­ним. Отож вранці батькам доводилось розпитувати сина чи дочку, на якому кутку села шукати свої ворота, брати пляшку та йти ближче знайомитися з майбутніми сватами.

Полюбляли парубки в ніч на Андрія посипати попелом доріжки до коханок, по яких ходять «наліво» одружені чоловіки.

Дівчата ж були більше заклопотані гаданням. Деякі магічні дії вони вико­нували вдома на самоті, щоб ніхто не бачив. Так, наприклад, ще на Катерини (7 грудня) дівчата зашивали в спідниці конопляні зернята і носили їх при собі до Андрія, а ввечері в день свята, схо­вавшись від сторонніх очей в саду чи на городі, «сіяли коноплі» і тричі обходи­ли грядку, торкаючись спідницею землі і промовляючи:

Андрію, Андрію, на тобі конопельки сію, Спідницею волочу, бо дуже заміж хочу.

Перед тим як лягати спати, дівчата умивалися і не втиралися, а клали рушник під подушку, вірили, що в такий спосіб можна побачити судженого уві сні. Під ліжко клали миску з водою і двома прутиками (місточком), щоб приснилося, як суджений переводить через місток.

Символи свята: Калита.

Звичаї:  молодіжні вечорниці (парубоча складка); дівочі гадання; витанцьовування коцюби,  кусання калити.

Обрядові страви : калита; вареники.

Свято Калити

Ой, Калита, Калита, Із чого ж ти вилита?    Народна пісня.

Прийду у виконце ясним сонцем Сяду за столом ясною зорьою.    Колядка.

Осідає сонце на небеснім прузі. Все нижче над землею котиться. Світло дня меншає. Темінь ночі доточує. Та не впадають у розпач люди. У цей період найбільшого згасання природи вони, сповнені життєвого оптимізму, возвеличуються душею, тягнуться до Сонця_Калити, уславляють його творчу силу, усе світло й добро, що витворено у віках і передано нам у духовний спадок. У цей час вони їдуть на “вогненому коні” до Сонця і на весь білий світ оповіщають: “Їду, їду Калиту кусати! Їду, їду Калиту кусати!” (Мицик В. Красне сяйво Калити. Рідна школа № 11, 1993, с. 23).

Це світлоносне свято на терені Правобережної України щороку відзначають під час переходу осені на зиму - з 13 по 14 грудня. За старим стилем воно припадало на останній день осені. І хоч свято Калити не набуло такого велелюдного розвою, як Коляда, Великдень, Купайло, але за художнім змістом, образно-композиційною структурою воно рівноцінне. Їм і уособлює ті природні зміни, які відбуваються наприкінці року.

І хоч люди розуміли і відтворювали свято саме таким, у науковій літературі лише у 20-х роках нашого століття починає утверджуватися думка про належність свят Калити до Сонячного циклу. Мистецтвознавець Вадим Щербаківський поставив його в один ряд із світоглядновизначальними святами українського народу. Досліджуючи писанки, він підніс їх до атрибутів Сонячного культу, того, що зберігся у Калиті, Колодії, Великодні, Купайлі.

Виходячи із природної обумовленості свят Сонячного циклу в українського народу, дослідник Уманщини Борис Безвенглинський писав : ”Доводиться дивуватися, що доісторичні люди, які встановили в пошану Сонця свята Купайла (розквіт животворних сил Сонця) та Калити (напад на нього “нечистої сили”), без жодних засобів наукового спостереження, чуттям вгадали місяці найбільшого та найменшого напруження сонячної енергії” (Мицик В. Красне сяйво Калити. Рідна школа № 12, 1993, с. 18). Відомо, що липень має найбільше в році світлових годин - 307,6, а грудень найменше - 43,7.

Упродовж десяти років (1967-1977) авторів цих рядків довелося побувати на багатьох святах Калити, записати від людей різного віку етнографічні дані, які, безперечно, свідчать, що це свято є святом Сонячного циклу.

Осідає сонце на небесному прузі. Все нижче над землею котиться. Згасає його сила теплова.

Збираються дівчата у хаті білостінній на свято пречисте. Розпочинається воно в селах нашого краю із випікання Калити - цієї найвеличнішої ознаки святкового торжества.

Печеться вона з прісного тіста у вигляді тонкого коржа. (“Рік зтоншився”, - кажуть люди). За формою цей круглий і плескатий першохліб у давнину пікся на честь Сонячного Божества Корша або Хорса. В його основі лежить корінь “кор”, той же, що й у слові “коровай”. Отже, Калиту треба витворити так, щоб вона була, мов сонце красне. Адже вона - це образ вічного освітила, символ його о цій порі року. Навколо неї всі дії й дійства обертатимуться.

Дівчата з господинею тісто місять, додаючи до нього яйця, мед, мак, аби Калита смачною була. Одні тісто розкачують, інші узори - колосочки - промінчики, вертути виробляють. Калиту, яку кусатимуть, роблять одну. Чим більше очікується людей на святі, тим зубців на ній утворюють рясніше, щоб було що кусати. У ряді сіл Уманщини (Граші, Томашівка) виготовляють Калиту ще й до столу. Обтикана калиною, вона сяятиме на столі весь вечір, як символ свята, як уособлення Сонця. Печуть коржі ще й менші, як ось у Кобриновому, Заліському. Їх потім дівчата візьмуть із собою додому на знак того, що сьогодні - ген яке свято! Якщо Калиту роблять з начинкою (с. Павлівка Друга), тоді корж змащують варенням чи тертим маком з медом або цукром і накривають його ще одним коржем. По ньому вже тоді викладають узори: зубці, качалочки, колосочки - і все це у вигляді сонечка. Буває, що Калиту поливають буряковим квасом (с. Гуляйка,Кобринове) із цукром. Спечена, вона буде червоною, мов сонце при сході.

Дрова в печі розкладають хрест-навхрест. Цього дня треба, щоб ломачка на ломачці тільки так лежала. Зауважимо, що навскісних хрест у народному мистецтві є символом сонця і вогню. Ним же позначені місяці на календарі із землі полян доби IV ст.

Важлива ритуальна дія - розпалювання дров. Адже вогонь здійснює священний формотворчий акт - випікає Калиту. Ото ж бо до його приказують:” Гори, вогонь, ясно, спечи нам Калиту красну! Щоб ми її кусали і горя не знали!"

Коли піч вогнем надихалась і напалилася, пора й Калиту саджати. Перед цим дорогу для неї окроплюють водою. Котрась із дівчат бере кропильце і, прибризкуючи водою, приказує:- Водиця, студенице, окропи Калиті дорогу до печі від порогу, а від печі до стелі, щоб ми були гарні та веселі.

Коли ж посадять корж у піч, дівчата в одній мисці однією водою руки миють, а тоді одним рушником і витирають їх на знак причетності до спільної справи. Вода й рушник тут їх єднають.Цією ж водою господиня вмиває кожну дівчину та знай примовляє:- Аби ви були красні-прекрасні, як наша Калита! Щоб вона так славно спеклася, як ви потрудилися!

Тут же в печі вариться і пшоняна каша. До неї додають ще й маку для смаку.

Поки Калита печеться, дівчата йдуть на подвір'я сіяти конопляне сім'я. Це символічна сівба є мовби першим кроком на шляху до створення сім'ї. “Сонце до заходу, а коноплі до сходу”, - тричі приказують дівчата, благословляючись, і починають сіяти та співати:

Калитою радію, Конопельки я сію, Підтичкою волочу, Бо заміж хочу. Дай, доле, знати, З ким життя мати.

Раніше, бувало, коли хтось із людей, які йдуть вулицею, побачить цю сівбу, мусить запитати: “Дівчата, позичте борони”, “Борона у вівсі, повиходьте заміж всі”. Сім'я, яке зостанеться, дівчата повинні вкинути за пазуху, щоб на той рік вийти заміж.

Тим часом Калита уже спеклася. Господиня, облагороджена значущістю дії, велично виймає її з печі - круглу, запашну, промінцями, квітами-оздобами помережену. Красою і теплом вона засяяла на всю світлицю. Оселю звеличила. З рук у руки покотилася вона від дівчини до дівчини аж на причільне вікно, те, що на схід сонця. Денне світло лягло на спочинок, і тепер Калита сяятиме і в оселі, і в душах.

Узори на коржі-Калиті також промовляють про її світлоносну суть. І про самий духовно-величний художній витвір. Калита в Вишнополя палахкотить витисненими сонечками, промінцями по всій навкружності. Калита із Заліського зовсім інша: виграє зубцями, мов промінцями. Є й оката, бо на її площині є ямки - очі, в які вставлено ягоди. По краях коржа є такі ж зубці, а всередині дірки немає, її чіпляють за “вухо”. Віночками-сонечками оздоблюють Калиту у селах Онопріївці, Павлівці-2, Легедзині, Веселому Куті, Соколівочці.

Розмаїттям коржів славляться кобринівські хліботвори. Це, по суті, класичні зразки Калити з безліччю художніх варіацій. Тут, що не Калита, як кажуть у селі, то мов нова зоря, яскрава художня своєрідність. Калита - не просто корж, а палах котюче сонце. По довкружній площині звивається хвилька безкінечна - вічності руху, вічності життя, а отвір посередині розпросторює свої пелюстки на чотири сторони світу і розквітає, наче квітка.

Одна Калита зубчасто-промениста, друга - мов яскрава ружа, а третя - що зоря восьмипроменева. Цей символ є основним художнім елементом майже в усіх жанрах народного мистецтва. Ось великий корж. Його постійно розкручує семи колоскове дуговидне сонце. Поруч з руховою є й ростова Калита. За формою - це 15-променеве сонце. На кожному зубці променя - по ягідці калини. Від центру отвору відходять вісім колосочків: вони наче ростуть, тягнуться догори, хоч і зображені площинно. Поміж ними - трикутні зубці з двома калиновими ягодами. Таки ж калинова Калита! Усі художні оздоблення утворюють тут основний образотворчий символ українського мистецтва - восьмипроменеву зорю. Достоту таку, як сонце на гуцульській пасці, що свідчить про спільність образотворчої мови та приналежність обох до Сонячного циклу. Воістину, як у пісні співається:” І сонцем налиті, і з жита сповиті”.

Якщо у названих витворах подібність до сонця видно відразу, то в деяких інших про це промовляють символи. По краях корж розрізається на рівновеликі частини, кожна третя з яких загинається до середини, а попід них кладуться качалочки з тіста. Утворюється коло, яке всередині перехрещується двома качалочками.

Хрест є постійним образотворчим елементом у мистецтві історичних культур - трипільської, черняхівської, давньослов'янської, а також в усіх жанрах українського народного мистецтва.

Дещо відрізняється приготуванням Калити у Звенигородському районі. У селах Попівці, Стебному, Хлипнівці її випікають з начинкою. До речі, в Стебному вона називається коверза, що означає роздумування, метикування. Саме в розумінні думки писав про це слово І. Котляревський в “Енеїді”:

Об міленький своїй дитині Водив по мізку коверзу...

Що ж, показуй свій розум, душевну звагу, щоб і Калиту витворити, і думкою стягнути до неї та вкусити її. Сягай до світла розумом та душею!

Качалочка тіста на коверзі, хвилькою повита - сонце відображає, а з чотирьох боків від нього гусочки у світ летять, як провісники світла і тепла. У другій - крутія руху позначена спіраллю, а вертути - скрутники навкруг коверзи - підсилюють постійність обертання. Гусочки - елемент весільний. Ними оздоблюють коровай, їх випікають для дарування. Вертути - печиво колядницьке. Їх печуть тільки на Коляду для обдаровування тих, хто приносить вечерю: колядників, посівальників. На святі Калити вертути повністю відповідають його суті. Адже тут поєднуються мотиви одруження, які звучать у ворожіннях - цих символізованих діях-прагненнях, окремих дійствах, з условленням ясного-красного Сонця. Усе це необхідно для життя-буття людського.

Гарно оздоблена і Калита, або, як там кажуть, “колита” з Хліпнівки. Вона об'ємна, з великим підковоподібним “вухом”, щоб було за що підв'язувати. Зубцюваті гребені на ній чергуються із ромбами - вони в народному мистецтві символізують родючість. Отже, де є світло, там усе родить. Там є краса і життя повнокровне.

Так-то: Калита в кожному селі, в кожній оселі, при світлім вікні!

До приготування аналогічних традиційнозмістовних хліботворів вдатні жінки у багатьох селах району. Це і Мотря Якименко (с. Вишнопіль), і Якилина Ратушняк (с. Кобринове), і Олена Багрій (с. Павлівка Друга) та інші.

- Господинонько наша, чи готова каша?

- Готова, дівчата, усе готово. Як бачите, і Калита спеклася, і каша зварилася. Буде чим свято-Калиту зустрічати.

А тут хлопці на поріг.

- Добрий вечір! З Калитою будьте здорові!

- З Калитою золотою, з пресвітлим святом!

- Спасибі, будьте й ви здорові!

- Коли усі зібралися, тоді підносьмо Калиту, - каже господар, і на червоній стрічці несе її вгорі поперед себе.

Назустріч йому - господиня з горням каші на вишитім рушнику:

- Калита наша, оце тобі каша, а нам дай краси й сили, щоб ми в світі славно жили.

- Оце так Калита! Славна та красна, на увесь світ прекрасна.

Хлопці допомагають підчепити її до сволока. І ось вже вона зависла на червоній стрічці, як на небесному промені. Любовно оглядаючи її, дівчата починають заспівувати-запитувати і до них приєднуються всі, хто є в хаті:

Ой Калита, Калита, Із чого ж ти вилита! - Ой я з жита сповита, Ой, я сонцем налита, Для красного цвіту По білому світу.

Мелодія цієї пісні з Вишнополя, яку донесла до наших днів Ялосовета Стеценко, переплітається з наспівами весільних пісень і колядок. Це, власне, випливає із самого змісту свята, в якому вогонь молодих сердець з їх мріями про одруження зливається з вогнем сонячним, з мріями про світле, творче життя.

Починається основне дійство свята - кусання Калити.

Хлопці вже коло печі попорядкували: сажі добули і розвели її в горнятку. Квачика зробили. І стали на гатах коло калити. Її охоронці є представниками вишнього, мудрого, світлого, і вони ведуть дію. Коли хто танцю не витанцює, при кусанні Калити на добре та влучне слово не знайдеться або піддасться на пересміхи, того вони сажею - чорним послідком вогню позначать. Хлопці вже придивляються, де це той кінь, що скаче у вогонь. Господа виносить від печі - вогняні речі - рогачі і коцюби й обережно ставить їх хрест-нахрест, так, щоб коцюба була зверху. Взагалі коцюбу та рогачі, а також пічну лопату, ніколи не кидають, а тільки ставлять. Вони завжди коло печі, коло вогнища. Сам же вогонь - як посланець вогню небесного, і всі його атрибути ще з правіку вважалися священними, а тому й дуже шанувалися.

- Хто першим до Сонця-Калити поїде?

- Дозвольте мені, - зголошується юнак.

- Тоді витанцюй коня собі, - каже писар і кладе наперехрест рогачі й коцюбу.

- Танцюємо від порогу! Хто зачепить коцюбу чи не в такт ступне в танці - того в сажу змажу.

Дівчата перемовляються, яку пісню співати:

- Може “Конопельки”?

- Ні, для парубка тільки “Зайчика-чеберяйчика”.

Ой на горі просо, Сидить зайчик, Він ніжками чеберяє, Якби такі ніжки мала, То я б ними чеберяла, Як той зайчик.

За просом співають про жито, про гречку. Юнак за першими трьома рядками пісні переступає через коцюбу й рогачі, а за трьома рядками приспіву танцює, перебираючи ногами хрест-навхрест через ці вогняні речі.

- Гарно витанцював.

- Сідлай тепер коня.

Запальним танцем здобуто право. Хлопець “сідлає” коцюбу, мов коня, і “їде” до Калити:

- Їду, їду Калиту кусати! - сповіщає він про свій намір.

- А я буду сажею писати, - в тон йому каже писар.

- Писнеш чи ні, а я на білому коні і Калита мені, - впевнено каже юнак і, підстрибнувши, кусає Калиту.

У с. Рижавці Уманського району приказують так:

- Їду, їду Калиту кусати!

- А я буду по пиці кресати.

- А я кусну!

- А я писну.

Смачна Калита, вкусив так, аж душа сонцем осіялась. Дівчина бере коцюбу і притьмом до Калити:

- Діду, діду, Калиту кусати їду.

- Звідки ти?

- З Калитви.

- Чого хочеш?

- Калити.

- А не боїшся чорноти?

- Не боюся.

- Тоді присядь.

Не подумавши, вона присідає. Калита - вгорі, а дівчина - внизу, і право на кусання втрачається. Її помазують сажею.

- Оце тобі за те, що без пісень, і танцю до Калити поїхала.

Дівчата й хлопці знову співають “Зайчика-чеберяйчика”. Юнак танцює і ніяк не потрапляє в такт, зачіплює то рогачі, то коцюбу. Писар із сажею притьмом уже тут:

- Та він танцює, як ведмідь у решті.

- Бачу, що ти до танцю не зграбний. До свята не приготовився, - каже писар і позначає його сажею.

- Йди в клуню та з околотом танцюй.

- Прошу для мене “Конопельку” заспівайте, - це вже хтось із хлопців просить, і мелодія пісні з повільної все наростає, пришвидшується:

Чужі жінки конопельки беруть, Моя чепуруха не подумає. Вона треться та мнеться. Вона дума, що минеться, Вона дума, ще й гадає, Свою долю проклинає. Ой, щоб тобі, доле, Та бодай тобі, доле, Що ті мене народила На нещасне горе. На велику муку, Що я взяв чепуруху, Чепуруху взяв - Навіки пропав.

джерело