Високою є ймовірність того, що величезна країна впаде протягом
найближчого часу... Маловірогідно, що система протягне більше п`яти
років... Бжезинський передбачав, що Росія розпадеться в 2012-му...

 Росія в цифрах і фактах

 За даними Інституту соціально-економічних досліджень Російської академії
наук, на 2011 рік у Росії вже налічувалися 4 мільйони бомжів, 3
мільйони жебраків, близько 5 мільйонів безпритульних дітей.

 
Ну і що з того? – скаже читач. Якого щодня за допомогою телебачення з
головою занурюють у вселенський мурашник на блакитній нашій планеті.
 
Річ у тому, що російська статистика – передвісник реальної катастрофи.

У Росії 3 мільйони вуличних і привокзальних повій, зареєстрованих
приводами до райвідділів міліції. Ще приблизно 1,5 мільйона росіянок
цією тяжкою працею молотять бакси, євро, шекелі і іншу не-дерев`яну
валюту в країнах Європи і Азії. Коли порівняти кількість зелені, яку
щороку надсилають повії до країн мешкання їх нужденних сімей, з
кількістю валюти, яку заробляє держава від продажу зброї, вражає
близькість цифр.

 
До цілком здорових тілом мільйонів російських секс-трудівниць додамо
шість мільйонів психічнохворих росіян. Велика частина госпіталізовані, а
при хронічній відсутності ліжок у психлікарнях – на вулицях міст і
селищ юродяться, кривляться, біснуються, вважають себе «леніними»,
«сталіними», «гагаріними», останнім часом з`явилися навіть «гітлери» -
весь букет на волі розквартированих російських психів без необхідного
лікарського нагляду.

 П`ять мільйонів – наркомани. Шість мільйонів носіїв ВІЛ-інфекції вже
хворіють на СНІД. А скільки блукає країною не виявлених носіїв
ВІЛ-інфекції?

 За словами директора Дитячого фонду Аліханова, кількість дітей-сиріт
Росії перевищила показник післявоєнного травня 1945 року. 750 тисяч у
мирний час зараз – проти 678 тисяч сиріт батьків, які загинули на війні,
та матерів, які померли в тилу від голоду і хвороб.

 У воістину Великій Росії, за оцінкою Світової організації охорони
здоров`я, кількість алкоголіків - 37-42 мільйони. Споживання спирту на
душу населення становить у середньому 14 літрів за рік, що виводить
авангард «русского мира» в абсолютні світові лідери за цим показником.
Враховуючи ту обставину, що 20 мільйонів мусульман Росії до зеленого
змія, зазвичай, байдужі, алкогольного удару значної сили цілеспрямовано
завдається по печінці і ниркам авангарду «русского мира» - так узаглавив
російськомовне населення, осколки «великого радянського народу»
патріарх Кирил (Гундяєв), нинішній продовжувач справи свого ідейного і
політичного попередника, провокатора 1905 року Гапона. Тим часом, за
міжнародною шкалою, вживання більш як вісьмох літрів «на рило» означає
незворотню фізичну деградацію.

 
Статистика свідчить: на десять тисяч населення за кількістю визнаного
«антиалкогольного засобу» – театрів – Росія зараз на 40-му місці, та й
рівень освітнього і культурного розвитку молоді продовжує падати, зараз
він десь на 47-му місці в світі. Натомість не вщухають закльони
кремлівських ВІП-ієрархів і квасних патріотів дрібніших калібром про
«вселенську культурно-духовну місію» Росії.

 Щорік у Росії скоюють злочини близько 3 мільйонів осіб, за рік стається
більше 80 тисяч убивств (з доповіді генерального прокурора РФ Устінова).
Ув`язнених в країні понад 1 мільйон, тоді як камери розраховані на 700
тисяч. Народ спить у в`язницях на «шконках» по черзі. У горезвісному
1937 року зеків у численнішому тоді Радянському Союзі, ніж Росія
сьогодні, було на 200 тисяч менше. За кількістю ув’язнених на сто тисяч
населення вільна Росія з особливим шляхом розвитку тримає безперечний
рекорд у світі – 800-810 осіб. Навіть у кріпацькому Китаї з
неототалітарним гнобленням громадян цей показник менший.

 Щороку в дорожньо-транспортні пригоди потрапляють 200 тисяч людей,
близько 30 тисяч з яких гинуть. Десятиліття обмежених військових дій в
Афганістані обійшлися такою ж кількістю мертвих і інвалідів як нині за
один мирний російський рік на дорогах.

 Середня тривалість життя в Росії 64,8 року. Для порівняння: у США – 75
років, в Китаї, де в колгоспному рабстві перебуває величезна частина
населення, – 71,3. Якщо не озиратися на світових лідерів, а порівняти
цей показник, наприклад, з Білоруссю, де, якщо вірити кремлівським ЗМІ,
поголовна бідність, то позиції Росії гірші на п`ять-шість років, а
дитяча смертність у «бідних» і «знедолених» білорусів вдвічі менша!
Щодня в Російській Федерації роблять 10 тисяч абортів. При цьому 7
мільйонів шлюбних пар бездітні. Що це, як не фізичне звиродніння?

 У XIX столітті, коли до складу Російської імперії входили Україна,
Польща, Прибалтика, Бессарабія, Фінляндія, губерній було 69. А сьогодні
на російських «рештках» СРСР розташувалися 89 губерній. У Сполучених
Штатах, де населення вдвічі більше, штатів лише 52. Відповідно, в Росії
величезна армія чиновників – більше 1 мільйона 100 тисяч. Для
порівняння: при Йосипі Сталіні в СРСР їх було близько півмільйона, при
Микиті Хрущові теж – 532 тисячі. Російський Генштаб, за словами адмірала
Бардіна, зараз за кількістю працюючих там офіцерів перевищив показник
часів Великої Вітчизняної війни. Це притому що тільки з 1991 року армія в
Росії скоротилася майже в п`ять разів. А скільки захисників Росії з
подагрою в колінних суглобах, з серцевою одишком і шкіряними ременями,
що лопаються на «бронежирожилетах» черевах, але, із золотими
генеральськими і адміральськими погонами?

 За рівнем життя росіяни перебувають на 60-му місці в світі, натомість як
«злиденні» без своєї нафти і газу білоруси на 56-му місці. А ось за
кількістю мільярдерів Росія на 7-му місці. Путінські протеже олігархи,
до речі, платять найнижчі в світі податки (13%), які й не снилися,
наприклад, Франції і Швеції (по 57%), Данії (61%) або Італії (66%). 1,5%
населення Росії володіють 50 відсотками національних багатств.

 За словами екс-прем`єра Михайла Касьянова, тільки за останні півроку
відтік фінансових коштів з країни досяг 20 мільярдів доларів. На хабарі
та підкуп посадовців населення країни витрачає щорік у середньому 33,5
мільярда «зелені» (Георгій Сатаров, фонд «Індем»).

 
Трансльоване з путінських прес-конференцій, «оптимістичне» зростання
виробництва є таким, що за видобутком вугілля Росія нарешті досягла
рівня 1957 року, за виробництвом вантажівок – 1937 року, комбайнів –
1933 року, тракторів – 1931-го, вагонів і тканин – 1910-го, взуття –
1900 року. Авіатранспортом раніше користувалося майже 100% населення, а
зараз тільки 3%.

 А ось і утішний статистичний промінець світла пробився. Хоч щось повинне
мати позитивне сальдо в країні. Росія є безумовним лідером в світі за
кількістю банківських службовців на душу населення.

 
У Росії були зруйновані і без того не найвидатніші умови для ведення
бізнесу. Бізнес став додатком до адміністративних посад, а корупція –
основою всіх господарських відносин. Світовий банк у 2006 році поставив
за цим показником Росію на 96-е місце з 175 можливих. За десятибальною
шкалою Росії виставили 3,8 за ефективність держуправління, а за
законність – 1,9. Це показники убогих африканських і нині вже минулих –
загиблих – латиноамериканських диктатур.

 Триває потворна урбанізація. За 20 років в РФ зникли 23 тисячі населених
пунктів. На тлі загального скорочення населення до 900 тисяч чоловік в
рік - населення Москви, Санкт-Петербурга і деяких міст-мільйонників
стрімко зростає, що призводить до жахливого забруднення прилеглих
територій, руйнування екосистем і до транспортного колапсу мегаполісів.

 Інфраструктура не витримує перевантажень. Ще не було в новітній історії,
щоб десятки тисяч жителів Підмосков`я зустрічали Новий рік без
електрики, а аварію не могли усунути більше тижня. Влада панічно
боїться, що без електрики в розпал зимових морозів опиниться Москва, про
що свідчить введення режиму надзвичайного стану. Для системи це буде
кінець, а для людей – катастрофа з сотнями тисяч жертв.

 Загальна причина валу техногенних катастроф, які мали місце в минулому
році і вже продовжуються в нинішньому, – це втрата керованості
економікою взагалі і промисловими об`єктами зокрема. Система управління
повинна бути регулятором, це ланка прямого і зворотного зв`язку,
контролю. Одним з дефектів регулятора є те, що сьогодні на багатьох
об`єктах керівниками поставлені абсолютно некомпетентні люди. Це наочно
видно на прикладі електроенергетики, де замість фахівців у галузі
енергетики на керівні посади призначалися «свої» в партійному відношенні
економісти, які ніколи не працювали в цій сфері.

 Це може статися будь-якої миті

 Крах системи може статися в будь-який момент. Висока ймовірність, що це
відбудеться протягом найближчого часу. Практично малоймовірно, що
система протягне більше п`яти років. Як тут не пригадати пророцтво
Збігнева Бжезінського десятирічної давності, що Росія розпадеться в 2012
році.

Попереду, можливо, будуть місяці анархії і руїни, панування вуличного
кримінального беззаконня. Масштаби втрат залежатимуть від ступеня і
глибини дезинтеграції, тривалості смутного часу і здатності до бажано
подальшій реінтеграції стихійно утворених автономій. Ряд регіонів
(Татарстан, Башкортостан, можливо, Карелія) в перші ж дні кризи
проголосять незалежність. В принципі, і інші регіони, де є більш-менш
самостійні і дієздатні місцеві еліти, вже на другий день можуть
наслідувати їх прикладу. Подальше національне відродження нинішніх
придатків «русского мира» все ж таки є бажаним за умови реінтеграції з
утворенням оновленої федерації або конфедерації. Тому що розкол країни
на десятки конфліктуючих між собою «князівств» означатиме продовження
гниття і самознищення. Тоді «русскому миру» можна буде поставити свічку в
якій-небудь старообрядській церкві, що дивом збережеться.

 Розсудливі голоси в Росії вже пропонують шляхи порятунку. В умовах
кризової ситуації місто дуже швидко стане пасткою для городян. У першу
чергу будуть паралізовані транспортні мережі, масовий і організований
виїзд з міста стане неможливим. У перші ж години кризової ситуації
системи життєзабезпечення (теплопостачання, водопостачання,
електропостачання, зв`язок і т. д.) будуть виведені з ладу. Хто не
встигне вибратися з міста в першу добу години Х, практично буде
приречений.

 Якщо у війну людям допомагали виживати печі і колодязі (по суті,
автономні системи тепло- і водозабезпечення), в сучасному місті люди
залишаться і без питної води, і без тепла практично одразу ж. Посилить
ситуацію відключення електрики. Стільниковий зв`язок буде блокований в
перші ж хвилини, стаціонарний – перерваний протягом кількох годин.
Спроби приготування їжі й обігрітися за допомогою відкритого вогню
неминуче призведуть до вибухів і пожеж.

 
Через антисанітарію в теплу добу року протягом перших тижнів почнеться
 інтенсивне поширення інфекційних хвороб.

 
Гроші в перші ж дні перетворяться на порожні «фантики». Падіння центру
імперії – Москви – означатиме припинення постачання регіонів продуктами
першої необхідності за налагодженою схемою.

 Мародерство, грабіж і вбивства набудуть масового характеру. В умовах
стрімкого насування голоду будь-якій владі буде складно утримати свої
позиції. Добре, якщо на місцях завчасно домовляться губернатори,
військові й інші силові структури.

 Шанси на виживання

 У протилежність вликим містам, високий ступінь виживання матимуть
віддалені від обласних центрів населені пункти, де збереглися
сільськогосподарські підприємства і супутнє виробництво, де серед
населення достатньо молодих і енергійних людей. Ті, хто має можливість
перебратися до родичів у такі райони, як пропонують стурбовані російські
аналітики, повинні це зробити заздалегідь.

 Крім віддалених сільських районів, шанси на тривале автономне існування
мають організовані міські громади, готові за наперед підготовленим
планом екстрено евакуюватися в сільську місцевість, згуртовані ідеєю
створення автономного антикризового поселення. Це може бути від 15 до 30
сімей (50-100 осіб). Громади менших розмірів більш вразливі, групи
більшої чисельності стають погано керованими. Необхідна наявність в
такій громаді людей різних спеціальностей, перш за все військових,
інженерно-будівельних, сільськогосподарських, медичних.

 ...Сучасна РФ давно втратила продовольчу незалежність і безславно
доживає свої дні, по-хижацьки розбазарюючи дефіцитну вуглеводневу
сировину, годуючи населення буйволятину, кенгурятиною і іншими
низькосортними продуктами харчування.
 
Збанкрутіла влада залишає в спадок практично повністю зруйновану
інфраструктуру, промисловість і сільське господарство. Жити як і раніше,
розпродаючи енергоносії і купуючи продовольство за кордоном, можливості
не буде, оскільки запаси нафти ось-ось вичерпаються, а видобуток газу
почне падати через виснаження родовищ. Доведеться екстрено вживати
непопулярним заходів, мобілізовувати людей на трудовий і
сільськогосподарський фронт.

 Оптимістично налаштовані російські експерти пропонують готуватися до
виживання і розбудови нової цивілізації з опорою на екологічні
пріоритети. Більшість людей будуть вимушена займатися спочатку переважно
важкою ручною працею, оскільки і з сільгосптехнікою, і з пальним, і
навіть з тягловими тваринами будуть неймовірно великі проблеми.
Більшості колишніх офісних працівників неминуче доведеться освоювати
нові професії землероба і доярки.

 Проблема посилюється тим, що в Росії 90% освічених молодих городян ні до
чого не готові, окрім як папірці в офісах перекладати. А сільська
молодь – переважно пиячить.

 ...Одну тему боязко стороною обходять російські експерти. Що буде з
ядерною зброєю? Чи стануть бомби і ракети надійно зберігатися в умовах
загального краху? Хто займе місце біля пультів замість політично і
морально деградованих російських офіцерів, для яких обов’язок хоч якось
нагодувати сім`ю стане вище обов’язку перед фантомом вітчизни?

 Георгій Бурсов

1686 р. — Ліквідація автономії української церкви, незаконне й
насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату
і встановлення Московським патріархом контролю в Україні над церквою,
освітою і культурою.
1687 р. — Вимоги Москви до гетьмана України
сприяти збільшенню кількості змішаних шлюбів між українцями та росіянами
(«Коломацькі статті»).
1689 р. — Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха.
1690
р. — «Анафема» Московського собору на «киевские новые книги» — книжки
П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Я. Барановича, А.
Радивиловського, І. Славинецького та інших, писані тодішньою українською
літературною мовою.
1693 р. — Заборона Московського патріарха привозити до Москви українські книжки.
1708
р., листопад — Зруйнування за наказом Петра І гетьманської столиці
Батурина (з винятковою жорстокістю було замордовано всіх його мешканців —
6 тис. чоловіків, жінок і дітей, а місто дощенту зруйновано і спалено).

1709 р. — Указ Петра І про запровадження цензури при друкуванні українських книжок у Москві.
1720
р. — Указ Петра І про заборону друкування нових книжок українською
мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях, а старі книжки
перед друкуванням було наказано привести у відповідність з російськими,
«дабы... особливого наречия в оных не было».
1721 р. — Указ Петра І про цензурування українських книжок. Знищення Чернігівської друкарні.
1729
р. — Указ царя Петра II (внука Петра І), який зобов'язував переписати з
української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.
1755, 1766, 1769, 1775, 1786 рр. — Заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки.
1764 р. — Інструкція Катерини II князю О. В'яземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.
1764 р., 10 листопада — Указ Катерини II про ліквідацію в Україні гетьманського правління.
1769 р. — Указ синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.
1775
р., 3 серпня — Маніфест Катерини II «Об уничтожении Запорожской Сечи и
причисления оной к Малороссийской губернии» та про закриття українських
шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1783 р., 3 травня — Указ Катерини II про закріпачення селян у Лівобережній Україні.
1784 р. — Русифікація початкової освіти в Україні.
1786
р. — Заборона церковних відправ українською мовою, запровадження
російської вимови церковнослов'янських текстів. Наказ про обов'язковість
«чистого российского языка» в Київській академії.
1800 р. — Наказ
Павла І про запровадження в Україні будівництва церков у московському
синодальному стилі й заборона церковного будівництва в стилі козацького
бароко.
1817 р. — Закриття Києво-Могилянської академії.
1831 p. —
Скасування царським урядом Магдебурзького права (це поклало край
неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в
Україні).
1834 р. — Відкриття Київського імператорського університету з метою русифікації «Юго-Западного края».
1847
р., березень—квітень — Розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» у
Києві, арешт його учасників і покарання ув'язненням та засланням у
віддалені губернії Росії. Посилення переслідувань української мови,
літератури та культури.
1847 р., 5 квітня — Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим
солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І «під
найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати», що було
рівнозначне ув'язненню (пробув там до 2 серпня 1857 р.).
1862 р. — Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих.
1863
р., 18 липня — Циркуляр міністра внутрішніх справ Роси П. Валуєва про
заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії
(«Валуєвський циркуляр»).
1869, 1886 рр. — Укази царської
адміністрації про доплати чиновникам «в десяти Юго-Западных губерниях
лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев», за
успіхи в русифікації України.
1876 р., 18 травня — Таємний Емський
указ Олександра II про заборону ввезення з-за кордону до імперії
будь-яких українських книг і брошур, заборону українського театру й
друкування українською мовою оригінальних творів художньої літератури,
текстів українських пісень під нотами.
1881 р. — Циркуляр міністерства внутрішніх справ на роз'яснення Емського указу всім губернаторам Росії.
1881 р. — Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.
1883
р. — Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних
вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина,
Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом
10 років (до 1893 р.).
1888 р. — Указ Олександра III про заборону
вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей
українськими іменами.
1895 р. — Заборона українських книжок для дітей.
1899,
1903 рр. — Заборона української мови на Археологічному з'їзді в Києві
та на відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві.
1907 р. —
Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація
виданої в роки революції 1905—1907 рр. української літератури, репресії
проти діячів української культури.
1908 р. — Указ сенату Російської
імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні,
«могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».
1910
р. — Циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих
товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от
преследуемых ими целей».
1914 р., березень — Заборона царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.
1914
p. — Указ Миколи II про скасування української преси. Заборона в
окупованих російською армією Галичині та на Буковині вживання
української мови, друкування книг, газет і журналів українською мовою.
Розгром товариства «Просвіта», зруйнування бібліотеки Наукового
товариства імені Шевченка. Депортація багатьох тисяч свідомих українців
до Сибіру.
1918 р., 29 січня — Битва під Крутами між 4-тисячною
більшовицькою армією М. Муравйова та 300 національно свідомими
київськими студентами (всі юнаки загинули в нерівній борні).
1918 р., початок грудня — Другий наступ більшовицьких військ на Україну.
1921
р., 22 листопада — Розстріл більшовиками 359 полонених бійців армії УНР
під проводом Ю. Тютюнника під м. Базар на Житомирщинні.
1921—1923
рр. — Голод у степових районах України, спричинений політикою «воєнного
комунізму» та продовольчою розверсткою на селі, унаслідок якого загинуло
до 1,5 млн. селян.
1929 р., вересень — Арешт визначних діячів
української науки, культури й УАПЦ за «належність» до вигаданих ОДПУ
Спілки Визволення України (СВУ) та Спілки Української Молоді (СУМ).
1929—1930
рр. — Перша фаза колективізації й «розкуркулення» в Україні. Виселення
сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід.
1930 р., 28—29 січня — Надзвичайний Церковний Собор у Києві ліквідував
УАПЦ і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита
М. Борецького та інших церковних діячів.
1930 р., 9 березня—19
квітня — Судовий процес у Харкові над 45-ма діячами української науки,
літератури, культури, УАПЦ за належність до так званої «Спілки
Визволення України» (СВУ).
1930 р., вересень—листопад —
«Пацифікація» (жорстокі репресивні акції за наказом Ю. Пілсудського
проти українського населення та провідних діячів українського
політичного і культурного життя) в Галичині. Нищення українських
культурних установ, кооперативів, масові арешти.
1931 р., лютий — Арешти колишніх діячів УНР (В. Голубович, П. Христюк, М. Шраг та ін.).
1931 р., лютий Депортація М. Грушевського до Москви.
1932 р., 23 квітня — Постанова ЦК ВКП(б) про ліквідацію літературних організацій і утворення єдиної Спілки письменників СРСР.
1933 р., 13 травня — Самогубство М. Хвильового як протест проти погрому більшовицьким керівництвом української культури.
1933 р., 7 липня — Самогубство М. Скрипника, доведеного до відчаю більшовицькою владою.
Кінець
1932 — весна 1933 року — Організація більшовицьким режимом штучного
голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн. українських селян.
Масове переселення росіян у вимерлі українські села.
1933 р. —Погром українців на Кубані.
1933 р., 22 листопада — Постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.
1934—1941 рр. — Знищення архітектурно-культурних пам'яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.
1936 р., жовтень — 1938 р., листопад — Чергова чистка КП(б)У і масовий терор в Україні (так звана «єжовщина»).
1937 р., 30 серпня - Самогубство голови уряду УРСР П. Любченка.
1937 р., друга половина — Ліквідація майже всього складу уряду УРСР і всього ЦК КП(б)У.
1937
р., листопад — Масовий розстріл ув'язнених на Соловках українських
письменників та інших діячів української культури (до 20-річчя
жовтневого перевороту).
1938 р. — Сталінська постанова «Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР».
1938 р., 24 квітня — Впровадження російської мови як обов'язкової в усіх школах України.
1938 р. — Посилення русифікації України у зв'язку з рішеннями XIV з'їзду КП(б)У 13—18 червня.
1939—1941
рр. — Широкомасштабні репресії органів ДКВС проти українців західних
областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони
СРСР.
1941 р., кінець липня — серпень — Знищення більшовиками під
час відступу радянських військ до 15 тис. українських політичних
в'язнів, що перебували у в'язницях Львова, Золочева, Дубна, Рівного,
Луцька, Києва, Харкова та інших міст. Розстріл у Києві агентами НКВД
групи видатних діячів української культури, серед яких — українська
письменниця й громадська діячка Л. Старицька-Черняхівська, оперний
співак М. Донець та ін. Депортація відомих українських діячів у
віддалені райони СРСР, під час якої багато з них загинуло або були
знищені НКВД (В. Свідзінський, І. Юхименко, А. Кримський, К.
Студинський, П. Франко та ін.).
1944—1955 рр. — Каральні акції
органів НКВД СРСР проти українських сил опору, в процесі яких було вбито
понад 150 тис. бійців УПА та ОУН, заарештовано понад 100 тис. і
депортовано до Сибіру понад 200 тис. осіб із західних областей України.
1945 р., Ув'язнення українських греко-католицьких владик з митрополитом Й. Сліпим.
1946 р., 8—10 березня — Ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві.
1946 р., березень — Закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом Й. Сліпим.
1946
р., 24 серпня — Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки
у висвітленні історії української літератури у «Нарисі історії
української літератури», різка критика часописів «Вітчизна» і «Перець»
(ця постанова була згодом підтверджена XVI з'їздом КП(б)У 25—26 січня
1949 р.).
1946—1949 рр. — Ліквідація російськими шовіністами
українських культурних здобутків під час Другої світової війни
(«ждановщина»).
1947 р., З березня — Призначення Л. Кагановича
першим секретарем ЦК КП(б)У і нова «чистка» серед українських культурних
кадрів, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі».
1947 р., квітень—травень — Депортація лемків та українців з Холмщини до північної та західної Польщі (операція «Вісла»).
1949
р. — Чергова «чистка» в КП(б)У у зв'язку з рішеннями її XVI з'їзду
25—28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949
р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22 175 її членів).
1949 р., 28 серпня — Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з'їзді в Мукачеві.
1950 р.,. 5 березня — У сутичці із загонами МВД біля м. Львова загинув головний командир УПА Т. Чупринка (Р. Шухевич).
1951
р., 2 липня — Погромні статті в московській газеті «Правда» проти
«націоналістичних ухилів в українській літературі» (різка критика вірша
В. Сосюри «Любіть Україну» та лібрето опери «Богдан Хмельницький» О.
Корнійчука і В. Василевської).
1954 р., 23—26 березня — XVIII з'їзд
КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Сибір і до Казахстану для
освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952—1956 рр. туди
виїхало приблизно 100 тис. осіб).
1954 р., 7 липня — Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.
1957—1961
рр. — Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно
половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів, семінарій).
1958
р., 12 листопада — Постанова Пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв'язку
школи з життям і про дальший розвиток народної освіти», на основі якої
Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на
посилену русифікацію України (зокрема, про необов'язкове, а «за бажанням
батьків» вивчення української мови в російських школах України).
1959 р., 15 жовтня – Вбивство агентом КДБ Б. Сташинським Степана Бандери.
1961
р., січень — Закритий суд у Львові над членами Української
Робітничо-Селянської Спілки (Л. Лук'яненко, І. Кандиба, С. Вірун та
ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу СРСР. Засудження Л.
Лук'яненка до смертної кари, яку пізніше замінили на 15 років
ув’язнення.
1961 р., жовтень — Прийняття нової програми КПРС її XXII
з'їздом, яка проголошувала політику «злиття націй» і подальшу
русифікацію союзних республік.
1962 р. — Судовий процес над 20
членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких
було засуджено до розстрілу.
1963 р. — Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.
1964
р., 24 травня — Умисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у
Києві; протест громадськості (самвидавний матеріал «З приводу процесу
над Погружальським»).
1965 р., серпень—вересень — Перша велика хвиля арештів українських
діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П. Заливаха, С. Караванський,
В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та ін.).
1967 р., З серпня — Арешт В: Чорновола (був засуджений на 3 роки ув'язнення в таборах суворого режиму).
1968 р., 26 листопада, 14 грудня — Зумисні підпали у Видубицькому монастирі в Києві.
1969
р., червень — Лист українських політичних в'язнів (М. Гориня, І.
Кандиби, Л. Лук'яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про
отруювання політв'язнів.
1970 р., січень — Судовий процес проти І.
Сокульського, М. Кульчицького В. Савченка — ініціаторів «Листа творчої
молоді Дніпропетровська» проти русифікації.
1971 р., 22 травня — Виступ А. Лупиноса біля пам'ятника Т. Шевченкові в Києві і його арешт.
1971 р., 17 червня — Помер у таборі Дубровлагу український політичний в'язень М. Сорока.
1971 р., літо — Нищення могил Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові.
1972
р., січень—травень — Друга велика хвиля арештів в Україні [В. Чорновіл,
Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець,
І. Стасів-Калинець, о. В. Романюк (згодом — патріарх Володимир УПЦ КП),
Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін.].
1972 р., травень — Усунення з
посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста за український націоналізм;
чистка керівних кадрів КПУ.1977 р., 5 лютого — Арешт членів Української
Гельсінської групи (УГГ) М. Руденка й О. Тихого; суд над ними 23 червня —
1 липня і вирок М. Руденкові 7 років ув'язнення та 5 років заслання й
О. Тихому відповідно 10 та 5 років.
1977 р., 12 грудня — Другий
арешт Л. Лук'яненка в Чернігові (був засуджений у липні 1978 р. на 10
років ув'язнення і 5 років заслання).
1978 р., 11 листопада —
Директива колегії Міністерства освіти УРСР «Удосконалювати вивчення
російської мови в загальноосвітніх школах республіки» (посилення
русифікації).
1979 р., березень—жовтень — Нові арешти українських
діячів в Україні: О. Бердника (6 березня), Ю. Бадзя (23 квітня), Ю.
Литвина (6 серпня), М. Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були
засуджені до максимальних строків ув'язнення в таборах суворого режиму й
заслання у віддалені райони Росії).
1979 р., 18 травня — Загадкове вбивство композитора В. Івасюка біля Львова.
1979 р., 29 травня — Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.
1980 р., червень — Арешт засновника УГГ Оксани Мешко.
1981 р. — Арешт українських політичних діячів С. Набоки, Л. Мілявського, Л. Лохвицької.
1983
р. — Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і
виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури
(«Андроповський указ») та директива колегії Міністерства освіти УРСР
«Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в
загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і
позашкільних установах республіки», спрямована на посилення русифікації.

1985 р., 4 вересня — У концтаборі помер поет В. Стус.
1986 р.,
26 квітня — Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції
(побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і
широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних
геноциду.
1989 р. — Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову [російську] в СРСР.
1990 р., квітень — Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.