У Бродівський ліс, або Фільварський, як значиться на старих географічних картах, радивилівці полюбляють навідуватися по гриби, ягоди. А ще два десятиліття тому, заглибившисьу гущавину, випадало раз у раз натикатися на високу й щільну загорожу з колючого дроту. Попри велику секретність військової частини, яка знаходилася по той бік «колючки», допитливі радивилівці знали: там – ракетна база з велетенськими ракетами, схованими в шахтних установках.

Ще в 1990 році в тодішньому СРСР було вивезено й знищено останні балістичні ракети з ядерними боєголовками. З-під Бродів їх вивезли дещо раніше, причому важкі тягачі йшли й вулицями Радивилова, якими пролягала тоді автотраса на Рівне. Пам’ятаю це вражаюче видовище.

А недавно вирішив у черговий раз навідатися на територію колишнього ракетного полку – як-не-як, велосипедна прогулянка на 4 кілометри в одну сторону – непогане гайнування часу. Тим паче, що інтерес підігріли розміщені в Інтернеті фотознімки любителів екстремальних вражень – вони не тільки оглядали руїни колись могутнього комплексу, а й з фотоапаратами та, вочевидь, ліхтарями полазили небезпечними тунелями та переходами.

З автотраси на Броди біля кафе при обочині, де часто-густо зупиняються пообідати «далекобійники», звертаю вліво, в ліс.
Заасфальтована дорога, яку від міжнародної автотраси у «секретні» часи раз у раз прикривали насипним земляним валом, уже втрачає свою колишню надійність, подекуди колеса велосипеда в’язнуть у піщаних переметах.

Ось вертикальні плити колишнього периметра військової частини з занедбаним контрольно-пропускним пунктом. Величезна галявина вирубаних дерев.

Далі дорога розгалужується. З Інтернет-публікацій знаю: та, що звертає вправо, вела до одного з дивізіонів, а пряма – до двох інших. За відомостями блогерів, під Бродами базувалися балістичні ракети типу SS-4 "Sandal"  (або Р-12, або шахтної модифікації Р-12У), які заправлялися гасом і азотною кислотою як окислювачем, довжину мали 17,7 м, діаметр – 1,65 м, стартовий комплекс складався із 4 шахт, згодом їх замінили SS-5 "Scean" (або Р-14 чи Р-14У), заправляли їх несиметричним деметилгідразином і тією ж азотною кислотою, довжина ракети була більшою – 24,3 м, діаметр – 2,4 м, стартовий комплекс мав 3 шахти. Насамкінець тут з’явилися SS-20.

Читаю чийсь запис: «Після переходу на SS-20 («Піонер») у 80-х роках вся частина стала розміщуватися на місці 3-го дивізіону, поряд із шахтами від Р-12».

Проїжджаю повз розвалені будівлі, які колись слугували офіцерам, де-не-де бетонка ще радує добротністю, ось уже в прогалині між деревами видно кришку, яка прикриває ракетну шахту, збоку є тьмяний, зарослий чагарником і вкритий мохом вхід, але без відповідного спорядження і без підстрахування товаришів туди краще не потикатися. Фотографую вентиляційні люки біля шахти.

Поблизу цієї ще одна – цього разу велика обезглавлена (без кришки) шахта, до якої лячно підходити, адже ширина і глибина її здатна вразити кожного. Тільки на фото може здатися, що це заглиблення схоже на копанку для розведення риби. Діаметр «копанки», між тим, перевищує три метри, а глибина, судячи з параметрів ракет, сягала під 30 метрів. Не впевненим у собі і, тим паче, нетверезим до цього експоната краще не наближатися.

Іноді виникає запитання: невже таких масштабних об’єктів при всій їх секретності ті ж американці не могли розгледіти з космосу? Відповіді знайшов у блогерів – такі об’єкти маскували під піонерські табори, будинки відпочинку:

«У період з 87 до 90 проходив службу в Бродах. Полк знаходився за 4 км від міста, були 4 шахти і приміщення від старого командного пункту. Усі споруди для піонерського табору стояли навколо цих шахт».

«Офіцери розповідали, що року до 65-го на старти викочувалися ящики з дерном, дороги і під’зди до стартів завішувалися маскувальними сітками. Я прийшов у дивізіон у 70-му, а обривки ще догнивали на деревах. З поліпшенням якості знімків із космосу все це закінчено. Що приховувати, коли половина старшин-понадстроковиків була з навколишніх сіл».

«Дерну не бачив, а маскувальну сітку на майданчику і учбових ракетах, що стояли під відкритим небом у 66-му році, встиг потягати. До весни 67-го сітка успішно чи то сама собою, чи з нашою допомогою згнила. Залишками її вкривали вироби, а потім і цю справу закинули…»

Вельми цікаві спогади. Піонерський табір у Бродівському лісі? А чи не була ідея будівництва піонерського табору в березині біля Радивилова (Червоноармійська) під кінець 70-х продовженням ідеї маскування балістичних ракет середньої дії? Якому американцеві могло спасти на думку, що комуністична влада спорудила табір для відпочинку дітей всього за якихось три кілометри не від іншого подібного дитячого табору, а від ракетної бази з ядерними боєголовками? Кожний ядерний заряд, за висновками авторів блогів, мав вагу понад 5 тонн і термоядерну потужність від 2 до 5 мегатонн.

Колишній ракетний комплекс під Бродами являє сумне свідчення хаотичності дій високопосадових військовиків при розформуванні таких частин. Адже залишені на століття зариті в землю величезні брили бетону із містичними забутими коридорами і засміченими сходами тепер навіть пам’яткою історії назвати важко – все варте уваги підприємливі ділки давно розібрали, розламали і розтягнули. Залишилися, по суті, болячки на тілі природи. А в Естонії, до слова, колишні ракетні комплекси перетворили на пам’ятки історії. Відповідним чином доглянуті, вони привертають увагу туристів.

У нас же колишня надсекретна база стратегічних ракет розташована всього за 1,5 км від туристичної траси, однак показати заїжджим іноземцям уже нічого. Хіба вряди-годи навідаються сюди поодинокі юні шукачі пригод та заїдуть колишні військовослужбовці, у яких повсюдні руїни викликають особливий відгомін у душах. За свідченням тих же шукачів пригод, радіаційний фон біля ракетних шахт удвічі нижчий норми – вимірювання здійснювалися різними типами приладів. А що стосується високотоксичного пального, яке не могло не проливатися, то про такі заміри грунту жодних відомостей не виявив. Мабуть, таки неспроста один з мандрівників підмітив у своїх нотатках незвичні розміри чорниць, що їх ніхто не наважився взяти до рота, і рідкісні види неїстівних грибів, які проростають біля колишніх ракетних шахт, і навіть невчасне пожовтіння листя на деяких деревах. А в Радивилові серед забудовників закріпилося стійке упередження щодо безпечності піску, який тут добувають. Гадаю, то випадковість, але мобільний телефон, до того заряджений, після мого перебування в «ракетному» лісі враз розрядився і погас. Що стало мені додатковим сигналом: пора додому.

Дорогою назад звернув на інше відгалуження, при якому висить застережний щит про заборону в’їзду. Однак стовпи електролінії вказували: саме там розташоване відоме з преси поселення для людей без певного місця проживання, як правило, тих, хто, відбувши покарання за вчинені злочини, прагнуть повернутися до нормального життя. Вникати в їхні проблеми цього разу не визначалося як мета моєї мандрівки, тож обмежився фотографуванням поселення із доволі значної відстані. Як живуть там люди і чим займаються, можна при бажанні прочитати в Інтернеті.
 

Володимир ЯЩУК.

Фото автора.

Тисячі моряків, які брали участь у бойових діях у Середземному морі під командуванням адмірала Дмитра Сенявіна, в 1810 році через Радивилів («Радзивилов») поверталися в Росію. Росія і дві сотні років тому влазила в чужі конфлікти й війни. Росіяни, зокрема, намагалися запобігти захопленню Наполеоном І Греції і зберегти Іонічні острови як головну базу російського флоту. Затим воювали і з турками, недавніми союзниками. І врешті-решт змушені були поступитися багатьма завоюваннями, а ескадра в основному була розформована, кораблі за домовленостями довелося передати французам, і російські моряки в піших колонах вирушили додому.

Одним із таких загонів керував Іван Савич Сульменєв (1771 – 1851), командир бригу «Фенікс», а також захопленого турецького корабля. 23 березня 1809 року він був призначений командиром 4-ї колони морських сил і відправлений суходолом з Трієста через Угорщину і Галичину в Росію. Подорож довжиною більш як у 2800 верст, котра тривала майже пів року, докладно описав Володимир БРОНЕВСЬКИЙ (1784 – 1835), лейтенант у колоні Сульменєва.

Свої нотатки під назвою «Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 году» (в 2-х частинах) він випустив у 1828 році в Москві. У другій частині цього видання мені пощастило натрапити на кілька сторінок про Радивилів (тоді «Радзивилов», тут подано цю назву як Радзивилів). Пропоную нотатки в перекладі, з дотриманням особливостей мови.

Отже, йдеться про 1810 рік:

«Радзивилів, 10 червня.

Радзивилів, місто, яке не має повіту, не заслуговувало б цього титлу, якби не стояло на кордоні і не пожвавлене було перебуванням головної митниці. Жидівське населення його промишляє одним ремеслом – контрабандою, якій вельми багато сприяє близькість вільного міста Броди.

Дві чи три сотні донців, пильних, обережних, і декілька митних чинів, наскільки б вони, втім, не були з добрими намірами, ніяк не можуть зупинити зловживання, що значно зменшують тяжкість казенної скрині, адже жиди спритніші за козаків і хитріші за митників. Вигоди, що надає цей заборонений торг, надто великі, щоб хто, бувши на місці їх, не скористався такими.

Прикордонна варта проходить через ліс і болота, де козакам незручно переслідувати промисловців уночі, відстань же до австрійського кордону не більше двох верст, отже, якби козакам вдалося перехопити на одній стежці кипу з товарами, то в двадцяти інших місцях упустять декілька возів. Жид, якого спіймали, ні під яким видом не відкриє своїх співнавмисників, а оскільки з австрійської сторони нема ніякої варти, то очевидно, що контрабандисти знаходять там покровительство, і весь бариш обертається в сторону жителів Бродів. Словом, тут усе, що рухається, пахне контрабандою. Коли йдеться придбати за декілька годин сотню червінців, ні одна спина жидівська не побоїться козачого батога.

Не подумайте, любий друже, що у багатому Радзивилові можна знайти всі зручності в житті; за винятком заборонених товарів, все інше за зовнішністю являє собою бідність, злидні і істинно єврейську нечистоту. Жиди, здається, будують тут свої дерев’яні будиночки тільки для тимчасового перебування; поки вони в місті, то живуть як на биваках і більшу частину свого життя проводять у руках капітан-справника і по тюрмах. Найбільш прибутковий торг, і при тому, на подив мій, проводячись явно, полягає в проміні срібної і мідної нашої монети на асигнації, зрозуміло, більшою частиною фальшиві, зроблені в Бродах з такою точністю і мистецтвом, що треба бути досвідченим губернським казначеєм, щоб уміти розрізнити згадані від справжніх.

Курс на монету змінюється майже щоденно за волею жидівського товариства, і при тому так, що при всякому проміні покупщик втрачає, наприклад: якби сторублеву асигнацію проміняти спочатку на червінці, потім на срібло і мідь, і повторити промін назад, при кінці у вас не залишилося б ні однієї копійки в руках. Всього більше тутешні міняйли жадібничають отримати п’ятаки старого штемпеля, і коли за гріш дають срібну копійку, то за п’ятак дають тільки дві – намір очевидний. Ось чому Броди завалені російською мідною монетою.

Утім, кордон наш настільки обширний і розтягнутий на таку відстань, що встерегти її від провозу контрабанди майже неможливо. Якщо розташувати на ній кілька дивізій, то й тоді знайшлися б вдатні промисловці, котрі на замовлення взялися б протягнути що кому завгодно. Австрійський уряд, оголосивши Броди вільним містом, оживив сим торгівлю Галичини, таємне провезення обернув на свою користь, а що всього важливіше, усунув від себе ймовірне невдоволення з нашим прикордонним начальством.

З одного боку, в Броди привозять всякого роду товари без найменшої перешкоди, але провіз їх далі у внутрішні австрійські володіння підлягає митному тарифу. Стягування мит стає тим зручнішим тому, що для наших контрабандистів вигідніше доставляти заборонені товари в Броди, де їх приймають з розкритими обіймами, ніж перевозити в інші імперські міста, де їх без далеких манівців зразу ж поважать.

З нашого боку таємне провезення товарів в Австрію і назад обертається явним збитком державних доходів, нітрохи не поліпшує добробут прикордонних жителів, і сам Радзивилів як був, так і буде бідним містечком (…)

Звернемося до наступних записів, назву села занотовано як «Крупцы»:

«Крупці, 15 червня.

7 червня колона, до якої я належав, не зупинилася в місті, а пройшла далі чотири версти і розташувалася в селі Крупцах. Перші дні перебування в своєму кордоні я провів у Радзивилові з товаришами, які прийшли туди раніше за нас, доволі весело, до того ж митний директор почастував нас, як мовиться, не шкодуючи нічого. Учора, попрощавшись із товаришами з Чорноморського флоту, які отримали повеління рухатися в Миколаїв, відправився пішки на свою квартиру.

Визначена мені хатинка вросла в землю, стоїть схилившись і являє собою напівзогнилу халабуду з розкиданим під час пожежі дахом. Одні двері, в які необхідно входити зігнувшись, служать замість вікна, осколок зеленого скла, вмазаний у стіну, настільки слабо освітлює халупу, що і вдень треба все шукати навпомацки. Одна лавка становила собою всі меблі, два чи три горщики і стільки ж розколотих і скріплених дерев’яних тарілок – інше начиння. Бідна господиня декілька днів уже не їла хліба, я охоче почастував її своїм, і взамін міг отримати від неї в’язанки соломи. Розтягнувшись на голій лавці, я міг однією ногою діставати до розваленої печі, а рукою знімати павутиння в другому, протилежному кутку. Наскільки кепською не була моя наскрізна хата, однак же від втоми я спокійно проспав у ній до ранку.

8 червня. Сільський староста запропонував мені вибрати квартиру, яка мені сподобається. Я знайшов у жида порожню комірчину – і без заперечень у ній помістився. Відразу проворний мій вістовий вимив підлогу і стіни, заклеїв розбите скло папером, влаштував із двох дощок похідну постіль, і комірчина моя постала затишною, чистою кімнаткою.

Оскільки ми не раніше повинні виступити, як прийде в Радзивилів остання в ар’єргарді колона, то мені досить було приємно мати таке приміщення, в якому міг би пристойно прийняти своїх товаришів, з якими давно не бачився і Бог знає коли знову побачусь. Проливний дощ три дні підряд примусив мене відмовитися від прогулянки і сидіти, підкуливши ноги, у своїй келії.

Відправлення наше відстрочене на невідомий час, і ця новина подвоїла мою нудьгу (…)

11 червня. Після дощів настали нестерпні спеки, які, однак, не завадили мені почати звичайні свої прогулянки. Щодня піщаною дорогою ходив я в місто, бродив у сосновому лісі або в околицях озера. Поселення наше належить генералові Ігельстрому, тому самому, який начальствував над нашими військами в 1794 році, під час тодішнього збурення у Варшаві. Містечко це разом з багатьма іншими пожалуване генералові імператрицею Катериною ІІ, яка щедро нагороджувала за сумлінну службу. Бідні халупи, більшою частиною без дворів, розкриті і напіврозвалені, розтягнулись майже на три версти, чотирикутна площа заросла травою, а кам’яна будівля, в якій раніше жили жиди, залишена і розламана (…)

(12 червня автор побував у Почаєві, про що й розповів у записах).

13 червня. Від часу не легше: ми з’їли весь запас у радзивилівській коморі (в оригіналі – «в радзивиловском магазейне»), тутешні селяни давно не знають, що таке хліб, волинський цивільний губернатор на вимогу нашого начальника не погодився відпустити з казначейства необхідну суму для продовольства команди і за відсутністю повеління від свого начальства не наважився навіть прийняти під заставу золото, яке міністр фінансів заборонив тратити. Бог знає, що з нами буде.

Все це сталося, кажуть, через те, що митне прикордонне начальство не повідомлене було про наше прибуття, а між тим граф Шувалов спеціально посланий був у Відень для якнайшвидшого нашого відправлення з Трієста, ми ж готувалися до виступу більше шести місяців.

Командуючий першої колони несподіваною зустріччю був приємно здивований: митний чиновник, засумнівавшись, що ми були росіяни, хотів затримати колону доти, доки не отримає повеління від свого начальства, простодушно запевняв, що він боїться пропустити контрабанду і що командир у нього щодо цього дуже суворий. Караульний козачий офіцер не послухав його милих заперечень, прийняв відповідальність на себе і, піднявши шлагбаум, закінчив суперечку.

15 червня. Наш капітан, подібно до цезаря, прийшов, побачив, переміг, і завтра одружується на племінниці митного директора. Дай Боже йому щастя, людина він добра, пора остепенитися. У неділю після обідні я за звичаєм поздоровив його зі святом, а він поважно додав: привітай і з нареченою. Такої кмітливості, їй-право, від нього не чекав, але за обідом легко погодився, що така скромна, добра, благородна фізіономія хоч кого підніме на ноги. Наречена, як радість, частувала нас привітно.

Нарешті ув’язнення наше тут закінчується: корпусний командир генерал Дохтуров змилостивився над бідними морехідцями, надіслав командуючому декілька тисяч, і завтра виступає перше відділення. Кожна колона розділена тепер на два загони, ми всі підемо тією ж дорогою, партія від партії на два дні (…) Я поступив у третє відділення (…)

Луцьк, 22 червня.

20 червня, Лемча. …На половині першого переходу в 35 верст у селі Козин команді приготовлений був обід, але ті з людей, яким дісталися бідні господарі, повинні були задовольнятися шматком якоїсь суміші з гречки, м’якуша і невеликої частини борошна. Уникаючи спеки, ми з братом Д. виїхали незадовго до заходу сонця. Від Крупців їхали путівцем, спочатку пісками між болотом і густим лісом, потім прекрасними полями, які обіцяють багате жниво. Що крок вперед, то ставало краще, на кожних двох чи трьох верстах траплялися великі людні поселення (…) Сонце сіло, і ми в’їхали в дубовий гай. Яка чарівність! Повітря наповнене запахом конвалій, соловей, прекрасний співак ночі, зустрів нас своїми трелями. Ми вийшли з коляски і пішли пішки…»

З Козина автор книги “Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 году” вирушив на Демидівку, Луцьк.

А тепер час повернутися до тлумачення окремих записів Володимира Броневського.

Радивилівське одруження командира, про яке йдеться в записах, – це шлюб капітана 2 рангу Івана Сульменєва з племінницею начальника Радивилівської митниці Наталією Літке. Приблизно в той же час узяв шлюб і радивилівський поштмейстер Карл Гірс – його дружиною стала Анна Літке, я колись уже писав про їхнього сина Миколу Гірса, уродженця Радивилова, згодом міністра закордонних справ Росії. Наталя і Анна були сестрами. Їхній малолітній брат Федір, залишившись без батьків, деякий час виховувався у домі свого дядька Ф. Енгеля, жив у Радивилові, але після одруження сестри Наталії опинився під опікою її сім’ї. Будучи аристократом за походженням, він, незважаючи на відсутність системної освіти, дуже швидко здобув прихильність багатьох впливових людей. Слід зазначити, що дід Федора був запрошений у Росію за царствування Анни Іоанівни на ректорські посади в гімназії; батько, Петро Іванович, статський радник, був інспектором митниць.

У 1817 – 1819 році Федір Літке (1797 – 1882) здійснив навколосвітнє плавання під командуванням В. Головніна. У 1821 – 1824 рр. вивчав Кольський півострів, Арктику. У 1826 – 1829 рр. здійснив нове навколосвітнє плавання на шлюпі «Сенявін», під час якого вдалося зібрати обширні колекції, відкрити багато нових островів (нині Мікронезія поблизу Автралії), складено атлас морських карт. Наприкінці життя очолював Російську Академію наук. А починалася життєва дорога Федора, як уже сказано, в Радивилові.

Володимир ЯЩУК, почесний член Національної спілки краєзнавців України.

На малюнку: Федір Літке, чиє отроцтво пройшло в Радивилові.

За десяток років, уже на схилі віку, він зібрав і опублікував маловідомі матеріали про яскравих особистостей, причетних до історії Радивилова, – письменників Модеста Левицького і Юрія Горліса-Горського, лікаря-просвітянина Петра Шепченка, священника Іоанна Петровського, воєначальника армії УНР Максима Борового, винахідника-бджоляра Лянкова, а ще друкував у різних виданнях спогади про пережите в 30 – 50-і роки, про знайомих та друзів, які стали жертвами політичних репресій.

Цікава й складна особиста доля Федора Бортника. Народився він 1911 року в Радивилові. Батько керував цегельнею князя Урусова, а також мав власну цегельню, мати шила жіночий одяг. У 1918 – 1919 роках Федір навчався в українській народній школі, затим до 1926 – в польській семирічці. У 1924 році отав членом молодіжної організації "Пласт"" і перебував у ній, ведучи активну діяльність, до 1928-го, коли та була заборонена польською владою. У 1929 – 1933 роках навчався в гімназії в Бродах. У 1931-му вступив до Організації українських націоналістів. "Після смерті матері в лютому1928-го, – розповідав мені Федір Каленикович, – я почав жити самостійно, займався малярством, яке давали добрі прибутки, тож мав змогу поступити на навчання до гімназії, до 5 класу, і за чотири роки здобув там атестат зрілості. Затим два роки вчився на юридичному факультеті університету в Львові.

У бібліотеці Федора з’явилися перші видання творів І.Котляревського, прекрасне єкатеринославське видання творів T.Шевченка, праці про Україну, видані ще до Першої світової. Усе це було конфісковано й знищено польською поліцією після арешту Бортника" у серпні 1937 року в справі Ярослава Старуха (згодом командувач УПА в Закерзонні). Під слідством Федір перебував у Дубенській тюрмі до березня 1939-гo. Але 1 вересни, коли розпочалася Друга світова війна, його заарештували знову – і відправили у польський концтабір Береза-Картузька. Звідти звільнили червоноармійці 18 вересня. Повернувшись додому, завідував 4-класною школою в селі Сестрятині. Однак примара репресій не відступилась. Бортником зацікавилися енкаведисти, і з 24 грудня 1939 року він опинився на довгій дорозі страждань по тюрмах і таборах Радянського Союзу як "социально опасный элемент" (Дубно, Київ – Лук’янівка, Миколаїв, Старобєльськ, Красноярськ, Норильськ).

Строк ув’язнення закінчився рівно через дев’ять років, 24 грудня 1947-гo. Через півроку приїхала дружина.

Федір Бортник залишився працювати на вугільних шахтах Норильська, здобув освіту гірничого інженера-геолога. Реабілітований 1960 року. Отоді й з’явилася надія знайти застосування своїм знанням та силам в Україні. Але зустрів упередженість і недовіру. З неабиякими труднощами відкупив колись “експропрійовану” половину батьківської хати. Зайнявся садівництвом, дослідницькі статті став друкувати в спеціалізованих журналах. Лише з початком перебудови зрозумів, що недалеко той час, коли зможе всім розповісти правду про своїх мужніх товаришів-патріотів, про своє життя. Його публікації з’явилися в місцевій періодиці, у збірнику “Із криниці печалі”, підготовленому обласною редакційно-видавничою колегією з випуску книг серії “Реабілітовані історією”. Утвердження незалежності України мовби окрилило вже немолодого інтелектуала. Бортник неодноразово виступав на науково-теоретичних конференціях, присвячених історії краю, його повідомлення увійшли у випущені збірники. Листувався з літераторами, науковцями, діячами української діаспори. Зокрема, про його краєзнавчі інтереси та напрацювання схвально відгукувалися письменник Федір Погребенник, доктор медичних наук Євген Боровий, науковець із США Василь Ящун. До останніх днів (а помер він у віці 92 років) не полишав Федір Каленикович і захоплення юності – малярства, писав ікони. Деякі роботи художника експонувалися в Бродах, Радивилові.

Володимир ЯЩУК, краєзнавець. 

Швидкоплинний час стирає з пам’яті багато подій і фактів. Коли як краєзнавець намагаюся встановити якісь додаткові подробиці про далеке й не надто далеке минуле міста Радивилова на Рівненщині і нашого краю, щоразу натикаюся на нестачу достовірної інформації. Звичайно, Радивилів ніколи не був таким містом, яке б привертало особливу увагу істориків, художників, фотографів. А все ж навіть те, що в ньому, бодай проїздом, бували Григорій Сковорода і Леся Українка, Іван Франко і Михайло Грушевський, Оноре де Бальзак і Олександр Купрін, роблять минувшину Радивилова більш привабливою. Про Радивилів згадували в  своїх творах Микола Гоголь і Лев Толстой, Володимир Короленко і Михайло Шолохов, Козьма Прутков і Ісаак Бабель… І з огляду на це кожний новий факт історії набуває важливого значення.

Адже навіть про те, як жилося нашим краянам за часів Польщі, вже мало хто зі старожилів може пригадати – як-не-як, від часу входження Західної України до складу Великої України (тоді УРСР) минуло понад 70 років.

Про ті вже доволі далекі части ділиться спогадами голова районної ветеранської організації Віктор Якович Повшик:

– Я 1930 року народження, у тридцять сьомому батько відвів мене в школу, яка діяла біля залізничного вокзалу в Радивилові (Радзивилові). А жили ми в Лев’ятині, який здавна славився джерельною водою, і в цю школу ходило до 70 дітей – з нашого села, яке мало до ста хат, а також із частини Немирівки і з околиці міста (Цибухів і привокзалний район). Було чотири класи, уроки проводили суміщені – другокласники з четвертокласниками, першокласники з третьокласниками. Школа розміщувалася на першому поверсі в двоповерховому будинку – ще з тих, які залишилися з часів Росії. Всього їх було три чи чотири, за теперішнім сквером і вулицею М.Залізняка, стояли майже рядком паралельно до залізниці. До Першої світової війни там розміщувалися прикордонні і митні служби. Будинки були знищені в роки Другої світової війни, коли біля міста майже чотири місяці стояв фронт, а це – безперестанні гарматні обстріли, авіаційні нальоти і бомбардування гітлерівців. Тоді ж, до речі, була зруйнована Свято-Введенська церква, яку спорудили під кінець ХІХ століття для потреб головним чином тутешніх військових та митних чиновників.

А церква виявилася обстріляна з гармат через те, що тут сидів навідник «катюш», які тримали під прицілом позиції ворога, знаходячись на піщаній горі біля Лев’ятина. Ставу тут ще не було, його облаштували в 50 – 60-і роки – з використанням техніки із бродівських військових частин.

Про моє навчання. Були тільки двоє вчителів, чоловік на прізвище Карч (він же директор) і його дружина. Викладання велося польською мовою. Ми сиділи за учнівськими партами, за зарахування на навчання батьки повинні були заплалити певну суму – «описове», тож потім нам видавали книжки, що їх ми носили з собою, зошити, олівці-ручки; чорнильниці з фіолетовим чорнилом стояли на партах. При нестачі якихось книжок їх розігрували між учнями, одного разу виграв книжку і я, тому до мене в селі приходило чимало учнів – узяти її почитати. Бібліотеки в школі не було.

Взимку будинок опалювався дровами і вугіллям – пічки були в кожному класі. Щоп’ятниці проводилися уроки Закону Божого – приїздив бричкою ксьондз із радивилівського костелу (уже був збудований із цегли на місці колишнього дерев’яного), приїздив бричкою і православний священик Біронт з привокзальної церкви, приходив рабин. Розводили нас по різних кімнатах: православних, католиків і – називали по-польськи – жидів (їх було найбільше). Але щоранку і після закінчення уроків мусили ми проказувати «Отченаш» польською мовою. Часто вчитель за гарну відповідь на уроці заохочував дитину цукеркою.

Готувалися свята з нагоди польських дат історії і на честь діячів Польщі. У самому приміщенні висіли портрети на той час уже покійного президента Пілсудського і його соратника маршала Ридз-Смігли. Одного разу до свята потрібно було зробити прапорці Польщі, і мої батьки сплутали розміщення білої і червоної смуг, за що я отримав добрячих ляпасів по обличчю. Для зібрань з нагоди польських свят був великий зал у довгому цегляному двоповерховому будинку під цинковою жерстю, мабуть, там проводили якісь заходи й залізничники.

На перерві можна було через гарно доглянутий парк із акуратними, посипаними гравієм доріжками побігти в розкішний буфет, що працював у тоді ще двоповерховому приміщенні вокзалу. Вчителька часто посилала мене туди по спеціальні жіночі цигарки. Поїзди курсували через Радивилів від Варшави до кордону під Житомиром, у нас зупинялися біля водокачки. Була велика рампа (неподалік мосту через Слонівку, зі сторони Лев’ятина, при відступі в 1944 році німці той міст підірвали), з рампи відправляли на Європу велику рогату худобу, свиней, значними партіями заготовлені в нас раки і зелені жаби – населення на цьому промислі непогано підзаробляло.  Від того чудового парку, в якому пожежники навіть регулярно скидали на землю воронячі гнізда, до наших днів залишився досить занедбаний сквер, але дерева там є іще ті, що були посаджені в ХІХ столітті.

У 1939 році я закінчив два класи польської школи. 17 вересня 1939-го у Радивилів увійшли червоноармійці, незабаром Західна Україна офіційно була включена до складу Радянського Союзу як частина УРСР, і навчання школярів відновилося, але вже в іншому приміщенні – під школу відвели пристанційний будинок по другий бік колій (зараз вулиця 24 Серпня). Перевезли сюди парти. Однак уже в 1940 році під школу визначили колишній польський народний дім, де в 30-і роки збиралися учасники художньої самодіяльності, організовувалися вечори і концерти (тепер там районна ветеринарна лікарня, це по вулиці Тихій). Тут і почався новий навчальний рік у вересні. Уже було не чотири класи, як раніше, а сім. Учелів працювало четверо-п’ятеро. У класах висіли портрети Леніна, Сталіна, а також Молотова, Кагановича, інших членів політбюро партії. У цьому будинку діяв і районний військовий комісаріат, який призивав юнаків в армію. Четвертий клас я так і не встиг закінчити – почалася війна, довчатися довелося після вигнання гітлерівців, школа була в Лев’ятині, сьомий клас закінчував в Опарипсах.

Напередодні приходу більшовиків і в перші дні їх перебування в місті звідси виїхало багато польських родин. Разом з тим червоноармійці заарештували чимало колишніх польських офіцерів з числа тутешніх осадників. Справа в тому, що ще в 20-і роки відповідно до колонізаторської політики польського уряду територію нинішнього Радивилівського району почали заселяти польські осадники. Біля Радивилова польська влада їм виділила масив – від ставу (став Молодіжний – сьогоднішня назва; а переліска, який зараз є при дорозі до табору «Веселка», не було) аж до Бродівського лісу і від лісу біля залізниці до автомобільної дороги на Броди. До кінця 30-х років тут сформувалося приміське поселення з хутірським розселення на півтора – два десятки сімей: вони змурували добротні будинки і сараї, заклали садки, облаштували криниці. Лев’ятинці наймалися сюди на роботу – копати криниці, обробляти поля, доглядати худобу, збирати врожай. Поляки непогано платили.

Але в 1939 році цей плин життя припинився: багатьох чоловіків заарештували, сім’ї втекли в Польщу, яка вже була втягнута у війну. Польських полонених помістили в приміщенні, де я починав вчитися в школі, та інших сусідніх приміщеннях поблизу залізниці. Польські бійстя  біля міста залишися бездоглядні. Частково вони були розграбовані в роки війни. А остаточно понищені навесні 1944 року, коли опинилися в зоні фронтового протистояння.

Пам’ятаю, як у 1942 році через наше село, повз кладовище за залізницею, до хутора Пороховня вели розстрілювати євреїв. Старих, жінок і дітей везли підводами. До того всіх їх утримували за колючим дротом у трьох гето – на території теперішнього парку Т.Шевченка, в районі лікарні при вулиці Почаївській і там, де недавно біля комбінату хлібопродуктів був речовий ринок. До речі, в тому місці, де була стара контора комбінату, а тепер стоїть елеватор, після війни проводили земляні роботи і натрапили на великий скарб золотих речей. Ймовірно, були скуплені євреями, але мали й мистецьку цінність, бо знахідками зацікавилися працівники ленінградського Ермітажу, їх приїхав оглянути в райвідділі міліції перший секретар обкому компартії.

Зігнані в колону нещасні не знали, куди їх поведуть, тому мали з собою якісь пожитки. Місце страти майже трьох тисяч чоловік опинилося тепер серед густого лісу, а тоді, як і навколишні піщані пагорби, було поросле незначними верболозами, молодою посадкою, так що розстріли з кулеметів та автоматів було чути і в нашому селі. Ями дещо раніше викопали радянські військовополонені. Тоді ж було прочищено дорогу від зарослів. Під командуванням німецьких офіцерів стріляли поліцаї з місцевих прислужників. Після війни одного з них, знаю, розшукали аж у Польщі, кари він не уникнув.

Радивилів років війни запам’ятався як малолюдний. Магазини й численні єврейські крамнички зачинилися. Люди виживали як могли. Вимінювали жито (пшеницю не сіяли) на одяг, взуття. У районі залізничного вокзалу стояла військова частина з мадярів, їх розмістили в колишніх царських казармах, у службових будинках залізниці і колишньої митниці. Вони організовували відправку молоді на примусові роботи в Німеччину, забезпечували безпеку проходження фашистських ешелонів з технікою і живою силою, з залученням населення цілодобово охороняли оточене лісом залізничне полотно в напрямку Бродів. Мій батько теж за наказом виходив з вилами на чергування, люди стояли на віддалі бачення один одного. Далі в сторону Бродів пильнували чоловіки з Гаїв-Лев’ятинських, Гаїв-Дітковецьких. 

У повоєнні роки Радивилів довго відбудовувався. У центрі, на місці теперішнього адміністративного корпусу райради, був двоповерховий будинок, у ньому працював молокозавод, діяли загс, аптека. Поряд, на розі, стояв ще один невеликий двоповерховий дім – у ньому продавали ланцюги, скоби та інше залізяччя. Через вулицю напроти був базар, працювали буфет, ще з часів Польщі – фотоательє.

При відбудові залізничного полотна і самого міста була остаточно знищена велика піщана гора біля Лев’ятина перед залізницею, її почали розкопувати ще 70-і роки ХІХ століття, коли взялися сполучити залізниці Росії і Автро-Угорщини на ділянці Радивилів – Броди.

Як бачимо з розповіді В.Я.Повшика, навіть упродовж віку однієї людини Радивилів зазнавав неабияких змін. Тож, не маючи відповідних документів, важко скласти уявлення, як виглядало містечко, наприклад, сто літ тому, не кажучи про більш давні часи. Тим важливіші для збереження пам’яті ось такі спогади. Тож звертаюся з проханням до вчителів історії, до старшокласників: у написанні історії своїх населених пунктів використовуймо і свідчення старожилів, поквапмося їх записати. Можливо, сімейні фотоальбоми зберігають і рідкісні знімки першої половини ХХ віку – вони теж багато в чому могли б допомогти нам при вивченні минувшини рідного краю.                           

Володимир ЯЩУК.