Вірші Антонич Богдан-Ігор

Схилились два самітні клени,
читаючи весни буквар,
і знов молюсь землі зеленій,
зелений сам, немов трава.

Оброслий мохом лис учений
поетику для кленів склав.
Співає день, співають клени,
лопоче сонячна стріла. Весно – слов'янко синьоока, тобі мої пісні складаю! Вода шумить у сто потоках, що з дна сріблистим мохом сяють. Направо льон і льон наліво, дібровою весілля іде. Скрипки окрилюються співом, і дзвонять тарілки із міді. Розкотисті музики грають, свячене сонце в короваю. Весна весільна і п'янлива, червоний клен, мов стяг. Це ти мене заворожила на смерть і на життя. Тешуть теслі з срібла сани, стелиться сніжиста путь. На тих санях в синь незнану Дитя боже повезуть. Тешуть теслі з срібла сани, сняться веснянії сни. На тих санях Ясна Пані, очі наче у сарни. Ходить сонце у крисані, спить слов'янськеє Дитя. Їдуть сани, плаче Пані, снігом стелиться життя. 1934 Шевченко Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі, коли туди відходив, звідкіля немає вороття. За бронзу й мідь тривкіше слово — і як завжди сонце сходить і не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття. Не тихне сторож вишні — соловейко в місяця пожарах, дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам все піддане. Земля і на землі закон зростання й крові. Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ. Країна, що над нею місяць грає, як і грав, волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово. Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснули вітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів, де сплять сповиті у китайку дні минулі і море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів. Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим, ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя, у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив. Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг, бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі. 1936