Віктор Бойко ЗОЗУЛЯ

У садочку вишневім
Мати рідна стояла,
Тихо так прислухалась,
Як зозуля кувала.

Вона тихо молилась
І зозулю просила:
Накукуй мені долю.
Потім заголосила.

Щось Зозуля сказала,
Мама скрикнула з болю:
«Чоловік твій загине
В сорок першім у полі.

Твій синочок-первісток
Проживе двадцять рочків,
І загубиться в вирі,
І не буде відстрочки»

А про меншого сина
Не сказала нічого.
Пожаліла напевно –
Не схотіла тривожить.

І дочці її рідній
Не відміряла строку.
Вже живе вона довго,
Не рахуючи років.

Потім ще щось зозуля
Матері мовить хотіла,
Та затихла в півслові
І кудись полетіла.

З відкіля ж вона знала,
Що наврочила долю.
Коли правду сказала
У садку, біля поля?..

Мати плакала тихо,
Сльози капали в роси.
І з тих пір посивіли
Її чорні коси.

Уже й саду немає,
Лиш пеньки на тім боці,
Де зозуля кувала
В сорок першому році.

     Червень 2001 рік.
(із пам’яті повоєнних років).

    *****
Край села у садочку
Зозуля долю кувала.
Всім, хто просить – синочка
Чи дочку дарувала.

Дарувала всім роки,
Довго жить обіцяла.
У життя за пороги
В світ людей проводжала.

Та забула сказати,
Що в світі горе буває,
Коли мати синочка
На війну споряджає.

Споряджає та плаче,
Та зозулю все просить:
«Хай страшне лихоліття
Мого сина не скосить.

Нехай вернеться додому,
Та косу поклепає,
Та скажи дорогому –
Його мати чекає».

_A-S_

Віктор Бойко ЗОЗУЛЯ

Останні статті

Коментарі