Віктор Бойко "ПАМ'ЯТАЙМО"

Сьогодні, як і все людство, сумую про ту безмірно страшну трагедію, яка болем і смутком впала на Японський народ. Тисячі невинних людей лишилися життя, стерті з лиця землі більше 3500 тисяч будинків, порушені важливі комунікації життєдіяльності країни, в  критичному стані знаходяться атомні електростанції. Навіть невідомо куди зникали разом із пасажирами цілі залізничні потяги. Сили природи, вже в котре нагадали людству, що на землі господарями являються вони. Це було ще одне, чергове попередження людству, що з природою експериментувати занадто небезпечно. Не виключено, що поштовхом до цієї трагедії могли стати втручання людства в життя природи: випробування і використання ще не зовсім дослідженої ядерної енергії, випробування всіляких «колайдерів», неконтрольоване нарощування і випробування зброї, безконтрольні викиди парникових газів. Все це і могло стати поштовхом до цієї трагедії. Земля якось мусить захищатися і тому попереджає: «Люди! Подумайте про майбутні покоління. Збережіть для них, нашу, може єдину у всесвіті  прекрасну Планету».

   А нині, вшановуючи пам’ять Японського народу, з дозволу читачів, я хочу вернутись до нашої української трагедії. До Чорнобильської. Бо це був перший дзвінок-попередження людям, що глумитись над природою небезпечно. Трагедія, що сталася в Японії – явище природне, а от Чорнобильська – утворення штучне. Я не знаю ким і в яких кабінетах це так «дальновидно» програмувалося, але факт – залишається фактом. Станцію побудували на пливунах, на землі, яка для цього була категорично не придатна, у гирлі річки Прип’яті, якраз в тому місці, де Прип’ять впадає в Дніпро. І... «Хтось» напевно добре прорахував, що в разі вибуху станції всі радіаційні стоки попливуть Дніпром через всю Україну, аж до Чорного моря: «Пийте українці століттями воду з «берами», та дякуйте старшого брата за щедрий подарунок». А найбільшим поборником будування станції саме в тому місці був академік Александров, але не виключено, що це була спланована політична акція і йому просто було наказано.

   Одне слово Чорнобиль в мене викликає сум і біль в серці. Так вже сталось, що в 1960 році я працював у тій місцині і маю що сказати про неї: про ї людей, що там жили і про природу того краю. Якщо Бог хотів там зробити райський куточок – то він там був. Кругом були гарні ліси наповнені всілякою звіриною, а в заплаві річки Прип’яті було багато озер, де водилось багато риби.  Навіть ще й нині пам’ятаю, як одного разу в озері, яке називалося здається Колодне, місцеві рибалки виловили сома вагою в 300 кг. Та головною цінністю того краю були люди. Лісгосп, в якому я працював, поселив мене з сім’єю в селі Старі Шепеличі – це 12 км. від самого міста Чорнобиль, щоби було ближче їздити на лісові ділянки. Квартирували ми тоді в місцевого жителя Андрія Булави. Господи. Які ж то були добрі люди. Вже пройшло пів віку, а я до сих пір пам’ятаю їхні обличчя: вони сіяли хліб, льон і люпин, вирощували всяку домашню живність. Жили мирно і тихо, як в Бога за пазухою, аж до тих пір, поки «старший брат» не нагородив їх атомною станцією і все їхнє мирне життя кануло в лєту. І, як потім повідомляло радянське радіо, на місті села Старі Шепеличі утворилася радіаційна плутонієва зона і на землі вперше прогудів дзвін людської анти діяльності в результаті якої величезний шматок української території перетворився в мертву зону. Дякуємо тобі «старший брате, за такий щедрий дарунок». Український народ пам’ятатиме про нього вічно. Особливо потомки тих людей, що жили колись в селі старі Шепеличі на Поліссі.

    Перед тим, як сталася Чорнобильська трагедія я тоді працював в Черкаському НІІТЕХІМІ фоторепортером і по роду діяльності часто проводив фотозйомки в Черкаському пожарному училищі, і назавжди зафіксував у пам’яті образи тих молодих курсантів, яких радянська імперія кинула на дах чорнобильської АЕС. І вони, не захищені нічим від радіації, лопатами скидали шматки всякого залізяччя, які дихали на них смертю.

Я навіть фізично відчуваю, як зараз, прочитавши цей мій матеріал зашиплять залишки тих, хто був причетний до тої трагедії. Будуть верещати: «Бандьора, що ти тормошиш прошле, ми ж несли вам благо». Та мені до тої їхньої істерики буде байдуже, бо мені болить за тих, кого спалила радіація,

за тих всіх, хто лишився землі, на якій вічно жили його предки, за наш Дніпро, якого та «велика дружба» перетворила в величезні калюжі, дно яких вщент заповнене багном, що залишилось нам від тої станції.

   До того ж нині відмічається 50 річчя Куренівської трагедії в Києві і ця дата теж нагадує про те, що людям потрібно з природою жити в мирі, а не йти їй на перекір в угоду своїм меркантильним інтересам.

   Можливо комусь моя писанина не сподобається. Та я й не пред’являю ні до кого ніяких претензій. Просто до того мене підштовхнула чергова трагедія в багатостраждальній Японії, яка знов, вже в котрий раз нагадала людям, що господарем на землі є Матінка-Природа і до неї треба відноситись толерантно, з повагою.           Віктор Бойко        

 

      ЧОРНОБИЛЬ

Над краєм Поліським зеленим,

Життєво розміреним, тихим

Здійнялася чорна хмара

Накрила все атомним лихом.

 

Отой, «вседаруючий» атом,

Що мав би служити всім людям,

Підкрався тихенько, підступно,

І життя вже простого – не буде.

 

І час там навпіл розділився,

І серце здригнулось від страху,

І люди в надії молились,

Життя положивши на плаху.

 

Хлопці, що ще й не любили,

Хапали той «атом» руками,

В передсмертній агонії бились,

І кричали згорьовані мами.

 

А в реакторі щось клекотіло,

І небо світилось криваво,

І хмара у небо злетіла,

З’явилась пекельна примара.

 

Накрила усе покривалом:

І небо, і поле, і води,

І горе котилася валом                      

В згорьовані душі народу.

 

А в Києві шабаш травневий,

Крокують шеренги парадом,

А над селом, що Шепеличі звалось

Плутоній «розсипався градом».

 

«Чи Андрій Булава винуватий?,                                                                                          

Що танцює  все  в  атомнім твісті,

Що вельможі з столичних пенатів

Кинуть атом  йому  на обійстя.

 

Що Чорнобиль покинутим буде,

Що з Поліського, чорного  бору,

На  зневірені  голови  людям

Наповзе страхітлива потвора».

 

Колись  тут   возами   возили

Селяни  пахуче  сіно,

А тепер страхітливий  Годзила*

Рушить покинуті стіни:

 

І виють вовки  у  дібровах,

Падають   мертві   олені,

І люди благають здоров’я

Вдихаючи стронцій в легені.

 

У Прип’ять, колись кришталеву,

В якомусь потворнім розгулі

Падають мертві дерева

І риба вмирає в намулі.

 

Тож за що? По чиїй забаганці

Страждають зневірені люди.

Коли ж ці закінчаться «танці»,

Чи спин  невідомому  буде?..

              

P. S. – Та найстрашніше те, що апокаліпсис цей створено не природою,

а  власноруч  людською  істотою. І щось немає впевненості, що подібне не  

повториться на нашій землі.

Тож схаменіться! Люди! Залиште хоч щось  своїм  нащадкам.  

Збережіть нашу, може єдину, животворну планету.              

                                               Автор

                                                                       2 травня 1986 року.                    

 

 «Годзила* – міфічна, людиноподібна мавпа, що  все розрушала. Із кіно».

 

 ОЛЕНИХА.  

 

 Чорна хмара над Поліссям,

Вкрилась  попелом  земля.

Оленина  на  узліссі

Лиже  мертве  оленя.

 

Чорна хмара. Наче з пекла

Над землею пролягла.

Клекчуть стогоном лелеки,

Сиплять попіл із крила.

 

Плаче мати. Плаче ненька:

Я старалась, як могла.

Ой пробач мені, маленький

Що  тебе  не  вберегла.

 

Не моя  вина. Пороблено.

Дзвони  мідні скрізь  гудуть,

Люди злі в тому Чорнобилі

Сотворили  нам  біду.

 

Ліс тепер  росте «нуклідовий»,

Воду з рік ми п’ємо  з «берами»,

Ось  тому  мій  сину  рідний,

Ти  лежиш  тепер  під  деревом.

 

Над твоїм  чолом  дитячим

Гілка  мертва все  гойдається,

Чорне сонце  в  небі  плаче,

Болем  серце  розривається.

               

              Над спаплюженим Поліссям

              Чорний  ворон  дико  кряче,

А на  чорному узліссі

Оленина  тихо плаче.

         9  травня  1986 р.

                           Автор.