Народне цілительство і ладування

широко користувалися послугами наших зільників-відунів. Вже в середині третього тисячоліття до нашої ери існувала широка, обсаджена вербами та липами дорога з Трипільської держави через Колхиду до Шумерії, а звідти до Єгипту. По ній з мережаними полотняними торбинками, на мажах, впряжених неквапними волами, їхали у далекі світи наші прадавні ботаніки й фітотерапевти. Тож неодмінно й на глиняних табличках шумерських, що слугували кодексом древнім лікарям, є й праукраїнські рецепти.

Адже лікувальне мистецтво нашої прабатьківщини славилося на весь світ – батько медицини грецький вчений Гіпократ навчався в знаменитого скіфського ладувальника Асклепія, про це пише видатний історик древності Геродот. Та й сам Гіпократ у неперевершеній книзі "Corpus Hippocraticum" захоплюється скіфськими знахарями й методами їх лікування, наголошуючи на властивостях аїру – чудодійної рослини, що ще й досі таїть багато незвіданого.

Знахарство й волховство у Скіфії особливо шанувалося, а нехлюйство й шарлатанство каралися нещадно. Якщо твоє пророцтво не справдилося або хворий з твоєї вини помер, невдаху-знахаря саджали на віз сухих дров, підпалювали й пускали волів у степ. Жаль, що в сучасних медиків нема відповідних засторог, окрім моральних, зокрема, совісті.

Римський військовий лікар Марк Пліній-старший теж не раз відзначав високе лікувальне мистецтво праукраїнців. Розкопки давніх курганів засвідчують, що слов'яни широко користувалися в своїй лікувальній практиці цілющими зіллями, з-поміж них й отруйними. У Київській Русі зільництву приділяли особливу увагу, що відбилося в знаменитій пам'ятці давньоукраїнської культури "Ізборнику" великого князя Святослава Ярославовича (1073 р.). Українське християнство пишається ладувальниками старокиївської доби Антонієм, Агапітом, Смером, Сиранином, Святошею та іншими. Не на порожнім місці здобули всі вони знання – у них глибока рідновірська основа. А саме з рідновірством церква й повела нещадну боротьбу. У той час, як під впливом буддизму тибетські монастирі перетворювалися у справжні медичні академії, де акумулювалися унікальні цілительські знання людства, нова релігія, принесена на Придніпров'я з ворожої до Русі Візантії, вкрай жорстоко поставилася до тисячолітніх надбань української національної культури. Поза законом було поставлено цілий пласт високодуховної народної інтелігенції, яку представляли волхви, відуни, знахарі, зільники, цілителі, ворожбити, кощуни, черторізці, вузольники. Як не прикро, а їх гоніння тривали досі. Ще недавно, понад шість десятків літ тому, більшовицькі інквізитори завдали найчутливішого удару по народних традиціях голодоморами тридцятих та повоєнних сорокових, передчасно звівши в могили дідів і бабів, серед яких було чимало хранителів успадкованих від предків народних знань і мудрості. То чи ж можна було говорити про українську медицину? Противники такого виразу можуть аргументувати свої заперечення тим, що Україна довгий час не мала своєї державності, своїх шкіл і тому, мовляв, звідкіля могла взятися українська медицина. Але вона була, вона розвивалася на українському матеріальному і духовному ґрунті. Це, насамперед, предковічна народна медицина-ладування. Це благодійницька медицина, документально констатована з часів Київської Русі як перший паросток своєрідної, хай і спонтанно-стихійної, системи охорони здоров'я.

Та повернімось в наші часи. На моє переконання 1989 року сталася історична подія в українській медицині, а можливо і в медицині світового масштабу – український вчений, доктор біологічних наук, Зеновій Дмитрович Скрипнюк першим у світі експериментально довів, що поруч з речовиною та енергією лікувальним фактором може бути й інформація, що існують клітинні мови із розділами: фонетикою, морфологією та синтаксисом.

До останнього часу вважалося, що лікувальними засобами можуть бути лише речовина або енергія фізичних факторів. А дослідженням лікувальних властивостей цих засобів – речовини та енергії, а також розробкою нових методів лікування із їх застосуванням, займається фармакотерапія та фізіотерапія.

Про те, що гомеопатію традиційно відносять до фармакотерапії, а рефлексотерапію до фізіотерапії і ці методи лікування значною мірою відрізняються від інших фармакотерапевтичних та фізіотерапевтичних методів, ми знаємо або, принаймні, здогадуємося.

Різниця між ними, в першу чергу, полягає у визначенні дози лікувального впливу. В гомеопатії її визначають у розведенні гомеопатичного засобу, - на відміну від фармакотерапії, де визначення здійснюється в одиницях маси. Дози лікувального впливу в рефлексотерапії визначають у кількості та тривалості сеансів, в інших фізіотерапевтичних засобах – в одиницях енергії. Детальний аналіз гомеопатичних та рефлексотерапевтичних методів лікування, а також результати експериментальних біофізичних, електрофізіологічних досліджень та клінічні дані дозволяють зробити висновок: у гомеопатії та рефлексотерапії роль лікувального засобу виконує інформація*, тому більш логічним є вилучення гомеопатії з фармакотерапії, а рефлексотерапії з фізіотерапії та об'єднання їх з психотерапією, де також застосовано інформацію в якості лікувального засобу.

На підставі цього висновку 1989 року Скрипнюком З.Д. було запропоновано розділ медицини, який з його легкої руки отримав назву - "ІНФОРМОТЕРАПІЯ". Цей розділ вивчає вплив інформації на фізіологічні, біохімічні, біофізичні, патологічні та валеологічні процеси в організмі людини і тварини, процеси поступання, кодування, зберігання, декодування і використання інформації, розділ медицини, що розробляє методи лікувального впливу і практичного використання інформації.

Інформотерапія – розділ медицини, який вивчає вплив інформації на фізіологічні, біохімічні, біофізичні та патологічні процеси в організмі людини і тварин, процеси надходження, кодування, зберігання, декодування та використання інформації, розробляє методи лікувального та профілактичного застосування інформації.

Проведені під керівництвом д.б.н. Скрипнюка З.Д. на кафедрі фізіології людини і тварин в інституті ім. академіка П.Богача Національного університету ім. Т.Г.Шевченка 1972-1985 роках дослідження впливу токсичних речовин, енергії фізичних факторів, інформаційних сигналів на ізольовані клітини показали, що інформаційні сигнали можуть викликати пошкодження (хворобу) клітин. У 1985-1989 роках в інституті ортопедії і травматології та Київській філії Харківського інституту неврології і психіатрії ім. Протопопова було показано, що "здоров'я" клітин можна відновити при допомозі фармакологічних препаратів, енергії фізичних факторів та інформаційних повідомлень (інформації).

1989 року були сформульовані і експериментально доведені основні положення ІНФОРМОТЕРАПІЇ:

- лікувальнім фактором поряд з речовиною та енергією фізичних факторів може бути інформація (сигнали, іонформаційні повідомлення);

- лікувальна доза інформації в процесі інформотерапії вимірюється в бітах (байтах);

- лікувальні сигнали можна передавати при допомозі енергії фізичних факторів або хімічних речовин, до яких є рецептори (акцептори) в організмі людини;

- лікувальні інформаційні повідомлення (інформацію) потрібно передавати однією з мов, яку розуміють клітини людського організму (мові молекул ДНК, РНК, білка, мембран та ін.);

- для перенесення сигналів або інформаційних повідомлень використовують незначні кількості енергії або речовини;

- в порівнянні з фармакотерапією і фізіотерапією побічна дія інформотерапії значно менша.

Як дисципліну інформотерапію структурно поділяють на загальну і спеціальну. Загальна інформотерапія розглядає методологічні основи коректного застосування лікувальних інформаційних факторів (простих і складних сигналів, шумів, інформаційних повідомлень), механізми їх фізіологічного і лікувального впливу і принципи їх використання в клініці.

Спеціальна (клінічна) інформотерапія визначає особливості використання лікувальних інформаційних факторів при різних нозологічних формах. Об'єктом вивчення інформотерапії є людина, на яку впливають інформаційні фактори (прості і складні інформаційні сигнали, шуми, короткі та довгі інформаційні повідомлення) з лікувальною, профілактичною і реабілітаційною метою. Об'єкти можуть бути досліджені як безпосередньо, так і опосередковано, шляхом екстраполяції даних експериментів, проведених на тваринах або при допомозі математичного, фізичного моделювання лікувального впливу. По природі об'єктів дослідження інформотерапія є клінічною спеціальністю.

Переваги інформотерапії звичайно розглядають як альтернативу хіміо- або фармакотерапії, не дивлячись на те, що в лікування великої кількості захворювань часто застосовують комплекс інформаційних, фізичних факторів і лікарських засобів.

В апробації та подальшій розробці приймали участь: Саратовський медичний інститут, Науковий центр радіаційної медицини АМН України, Українська Асоціація Народної медицини, Полтавська стоматологічна академія, Львівський медичний університет, Одеська державна медична академія, Буковинська державна медична академія, Тернопільський обласний наркологічний диспансер, Брестський Державний університет, Київський НДІ Отоларингології, Запорізький Обласний центр народної медицини, Івано-Франківська медична академія, Коломийське медичне училище, Волинський університет, Санаторій "Збруч" при Кабміні України, Уманська ЦРБ, санаторій-профілакторій "Зоря" Луганська область, санаторій-профілакторій "Рівнеазот", НДІ інформотерапії, НДІ біоінформатики та інші установи.

Особливо звернімо увагу на те, що при використанні лікувальних інформаційних факторів:

- істотно розширюється діапазон лікувальних методів впливу і скорочуються терміни лікування;

- не виникає алергія та побічна дія лікарських препаратів;

- потенціюється дія більшості лікарських речовин;

- не спостерігається лікарських залежностей (токсикоманічна безпека інформотерапії);

- відсутній побічний вплив на інші органи, тканини і системи;

- застосовують неінвазивні методи і способи лікувального впливу;

- наступає виліковування або тривалий період ремісії хронічних захворювань.

Федорівський Василь Миколайович,