Чудне мереживо із слів,

Про що писати вже й не знаю.
Чи ще живу, чи засинаю?
Життя як дим.
Не задалось...

І сам не знаю де взялось
Теє небачене бажання,
Одного разу за перо,
Рукою взятись.
Та й пішло
Чудне мереживо із слів,
Коли ранішше і не вмів,
Зязать три слова.
Лиш вони
У світ само-собі пішли
(Із під пера).

Можливо з того,
Що ношу тяжкую, страждань,
Несу від Бога?
Чи то люди
Мене до того довели?!…
Бо всі крутили як могли,
Моїм життям...
І от батьки
“поета” мають!
Що-ж поробиш. (с)

Вже того часу не вернеш.
Але не знаєте ви, люди,
Що щастя більшого не буде
Коли свою дорогу йдеш.
І хрест тяжкий по ній несеш.

В пилюці, давлячись душею,
Та все-ж ковтати світу гріх.
Аби пройти дорогу зміг,
Той, хто піде наступним нею…

Він сліду бачачи мого,
Глибоко вдавлену, ямину
Розправить зігнутую спину.
І буде далі легше йти.
Як око вбачить, що нести
Комусь велось більш тяжку ношу.

І словом більше не хорошим
Він дні свої не проклене.
Й згадає бідного мене
В своїй молитві.

Чи-ж не варто
Заради цього вгору йти?

Одно прошу лиш тільки в Бога,
Щоб та тернистая дорога
Ще трішки вилась поміж мук.
І душу викупить стражданням
(За ті гріхи, що в час останній
Він пригадає всі менні)
Я зміг колись.

Якби-ж то так!
То може б знову
Привітну зміг почути мову,
І грішний я, від свої долі.
Коли, в підставлені долоні,
Бог щастя влив би і мені.
І хрест, на зігнутій спині,
Вже не давив би тяжко плечі...

Й мені слова кохання вперше
Ще-б може мовити прийшлось…

Ох як би легко тоді йшлось.
Бо хтось би, поряд, свою ношу
Плече в плече зімною ніс.
І не ховав би більше сліз
Від тихих поглядів чужих…

Але, здіймаючись між них,
Синє небо застилають
Хмари сірим полотном.
І мої надії сном
покривають,
Не дають
слово лагідне почуть
Від Бога знову.

Він мою нескладну мову,
Через хмарево гріхів,
Теж почути не зумів,
У котрий раз.
Як грішне тіло,
В небо віршами, летіло
Розбиваючись об хмари,
Що для плоті тоі стали
Певно карою небес!

Я згораю, Боже, весь
Від страстей.
Позбав них душу.
Бо ще в світі цьму мушу
Жити я.

То-ж підкріпи,
Всі непевні молитви,
Тим, що стане нині сили
Страстей позбутись, і могили
Не буде суєтній душі.

І в небо чистії вірші
Полинуть знову.

В синє море
Пройти зпроможеться й душа.
Яка не знала що в віршах
Про це життя ще написати.

Ох як же мало треба мати
Для цього в серці.

Тільки віру!
Таку маленьку і святу,
Яку поставив за мету
Як цінний скарб уберегти:
Що дасть Господь мені пройти
З добром у серці це життя.
І через чисте каяття
Прийти до нього!
Як дорога
Життєва кінчиться моя.
І тихим спокоєм земля
Зустріне немічне це тіло.
Яке вязницею хотіло
Навіки стати для душі.
Та не змогло.

Старанням Бога і віршів
Душею в небо полечу.
І там, нарешті, до схочу
Дощем наплачусь.
Вам на втіху.

А ви –ж, нещасного базіку,
У молитвах своїх згадайте.
Образи в серці не тримайте
Як проти кого согрішив.

На цьому світі разом жив
З усіма вами.
Тож гріхами,
Слабкий душею, багатів.

Та може в серці все-ж зумів
(Хоч у одному)
Знайти маленьке співчуття?

Ви не картайте за життя
Гріхами зповнене до краю.
Я шлях до Господа шукаю
Та мряка в серці не дає…

Ой, бідне серденько моє!
Мабуть не довго нам терпіти!

У синє хмарево летіти
Кудись збирається душа…

І лиш в тих немічних віршах.
Залишить згадку про себе.
Душі що крапельку знайде
В рядочках схожості з собою.

І сиротиною сльозою
Стрій темних літер розведе