Сьогодні зустріла свою однокурсницю, побіжно, бачила з вікна маршрутки, оце згадалося вночі, і згадалися п'ять років присвячених хитрому колупанню граніту знань.

  Подумалося раптом - скільки даремно витраченого часу...корисними реально за п'ять років було тільки право в його різновидах, і три предмети по професії. Все це зайняло б рік , не більше.

  Але це таке, якщо сприймати освіту суто з точки зору професійних знань. А я сьогодні сама собі зрозуміла, що головне, що дало мені навчання там - чудовий навик.. завжди спочатку дочитати написане до кінця, а тоді щось робити 

  І все. 

  Третій день підряд в неї купа справ, кілька десятків розмов, дурна переписка з замовницями...ніколи й вгору поглянути. Поглянула на годинник - майже пів на другу ночі. Нарешті тиша. В відчинені двері легкий вітерець прохолоди, після спеки полудня аж оце з'явилось відчуття відпочинку. Тієї самотності, котра не давить, а радує.

  Вона згадала, що вже три дні не заходила на такий аж рідний за стільки років сайт, і подумала - от зараз, хоч стрічку прогляну, і спати.

  Очі пробігли по стовпчику заголовків... ні, нічого дуже не пропустила , схоже. Зачепилась тільки на одному - про "як би ви хотіли померти" . Читати не захотілося, поглянула тільки хто - ну да, фрю)))) тільки людина з театрально-егоїстичною суттю може таке написати, нормальні думають про життя, і "про себе", тобто в голові.

  Померти? Ха, краще подумати про те, як жити, тут є про що. І раптом згадала. Дістала з сумки гаманець, відкрила. За відділенням для карт є кишеня, куди зручно складати хіба чеки, на речі з гарантією, заглянула туди і дістала папірець, половинку досить поспіхом відірваного аркуша великого "кабінетного" записника. Ось вона, в руці. Півтора року чекала на це... Від довгого лежання складений вчетверо аркуш анітрохи не змінився, не потерся на згинах, не пожовк, тільки так і тримався "галочкою", перегнутий трохи посередині. Пару секунд дивилася на нього, а тоді розгорнула. Пригадався момент, коли зрозуміла що ні, таки житиму, але не викинула, а чомусь переклала в це, дальнє відділення. 

  Іноді буває так, що треба, треба раз!, і доробити до завершення, але щось тримає...так он і мобільний телефон лежить вже пів року, треба продати, бо куплено нового ( гірший, до речі, за цього, і якби не більше пам'яті і краща камера - хоч викинь) але..це подарунок. Хай тому, хто дарував і всерівно, а в неї не піднімається рука, кожного третього дня він дістається з шухляди і ставиться підзарядитися. Так і цей акуратно складений вчетверо папірець, покладений до моменту, коли з'явиться відчуття, що це в минулому, і вже не потрібно.

  Розгорнула, чорною ручкою від руки корявенько - "якщо я померла, повідомте ось цих людей", і короткий список. Пробігла очима, всього то четверо імен з телефонами. Юра, Неля, Серьоженька і Дімка. Дві електронні адреси, Костя, щоб точно дізнався, і Лео, цей просто щоразу коли приїздить в Україну купує нову сімку і дзвонить сам якщо хоче. В кінці логін і пароль до і.ua. і дописано - а тут в блогах додати замітку, просто повідомити .

  Тримаючи записку в руках задумалась, як круто змінюється дійсність за якийсь рік - тому, кого тоді  вона згадала першим, сьогодні байдуже до неї. Серьоженьки взагалі більше немає..ось на днях вже як два місяці. А папірець взагалі не змінився. 

  Такий же, як в той вечір, коли їй було так недобре, що раптом зрозуміла, що смерть це реально. Дістала з сумки записник і не дивлячись на дати , взагалі нехарактерно для бережної і скурпульозної себе, відірвала половину першого ж листка. 

  Як би ви хотіли померти. Хрінь це все, гарні слова про слід в історії й іншу дурню. Смерть це ти і тиша. І помреш ти навіть в оточенні інших виключно наодинці з собою. В вухах шуміло і сильно та швидко стукало голодне серце. Склала написане вчетверо і поклала в гаманець, у відділення для монет, де точно знайдуть. Зранку проснулась з розумінням, що померти точно не хоче, і чітким розумінням, що треба піднапрягтись, інакше смерть її не питатиме. Обдзвонила знайомих, запитала поради - точно, ось тут ще не була! Один дзвінок записатися, і довжелезні десять сходинок вгору..які йти дванадцять хвилин.

  І довгий місяць попереду, який нагадав, що ти в житті насправді треба тільки сам собі, іншим начхати, які б букети не дарували до цього і які б слова не казали. 

  Вона тримала його , цей список, в лівій руці і думала все це. І раптово пригадала зовсім інше. Ліва рука з унікальною, тричі розірваною лінією життя. І далекий 2000-й рік, студентську кімнату , три подруги і товстелезну книгу, яку випросили на пару днів в читальному залі)) - "Хіромантія", яку гортали з величезною цікавістю, розглядаючи свої долоні. У всіх, крім неї, ця лінія була рівною. А в неї так - в сім років ледве не втопилась, врятував якийсь дорослий чоловік, навіть обличчя тоді не роздивилась, про що жалкує все життя, і нічого, плаває як риба, хоча й досі боїться чорної глибокої води. В чотирнадцять кінь проломив череп , увігнавши шматок кістки в формі свого копита аж до мозку, лікар дивувався, що вона не просто жива, а ходить, розмовляє ...місяць в хірургії, реанімації та травмі, і ніяких наслідків, в сідлі й досі. Як засміялась тоді, дивлячись на руку і сказала - це що, тепер в 38? Звідки тоді з'явилася в голові ця цифра, адже за логікою ну 28 же? Так, саме тридцять вісім... Три "вилки" , це остання, третя.

    Зіжмакала папірець і оглянулася по кімнаті, нічого підходящого, а тарілку жалко (( всунула голі ноги в шльопки і підхопивши по дорозі сірники пішла у відкриті двері. Саме вийшов з-за хмари великий, майже повний місяць, але всерівно той малесенький вогник погаснувши на землі залишив відчуття справжньої ночі навколо, темної і тихої. Притоптала попіл ногою і раптом  чомусь підняла голову - яка краса зоряного неба! Завмерла отак, вдихаючи свіже, холодне повітря, дивлячись на зорі і слухаючи тишу, в якій тихо фиркнула і задзеленчала цепом хтось з кобил, доповнюючи собою повноту краси життя. 

   А тоді охопила себе руками і побігла в будинок, бурмочучи собі під ніс - "ще б гола вискочила! Плюс вісімнадцять надворі! Шапку треба! І куртку! Ну або хоч щось на ноги, так і простудитися можна, і точно померти, а записку ти вже спалила!" 

  Коли починаєш зарані, то потім, як нічого не вийде, менше засмутишся   бо спробував все, що можна зробити. Мені це казали, але на собі випробувати вірність твердження схоже вийде оце зараз, з мрією побачити полярне сяйво.

   Проблема, як виявилося, глобальна, і існує зараз, а от кілька років тому дивись без проблем. Виявляється вона в тому, що країни Скандинавії просто заборонили в'їзд всім туристам. Вірніше навіть так - в'їзд до країни дозволено тільки громадянам, офіційно працюючим там не громадянам, їх законним "половинкам", та з довгою волокитою отримання дозволу ще близьким родичам ( батькам чи дітям) . І все. З туристичною метою не пускають, навіть якби в мене були на це гроші.

  Я не громадянка, цей момент простий щоб відкинути.

  Я не маю шансів отримати робочу візу , бо треба мати затребувану спеціальність, найкраще в будівництві, як мені пояснили. 

  Взагалі в одній з груп вайбер для мігрантів Швеції мені пощастило познайомитися з дуже цікавим паном Михайлом ( й досі не можу забути про кладовище як найкраще місце для знайомств)))) котрий там живе вже років три, і котрий дуже конкретно проконсультував з питання як потрапити в Швецію на роботу (використовуючи зв'язки між "нашими" там)))  Ну і просто цікаво спілкуватися   він з західної України, вперше в житті до мене чоловік звертається "пані" 

  Також дуже цікаво розповів про можливість заїхати в країну як подружжя, судячи з того, що час від часу телефонує, то було не просто так  але якщо відкинути жарти, то реально людина без затребуваної спеціальності може легально заїхати зараз в ту ж Швецію тільки на збирання ягід, що теж не дуже легально, цього року багатьох завернули і дали депорт при спробі заїхати навіть по реальному запрошенню на збір. Всі інші варіанти, доступні для мене - для мене при коронавірусі НЕ доступні.... А з ягід ніякої користі, це літо, сезон закінчується у вересні, і хоча в спільноті "місцеві" писали, що полярне сяйво бачили вже навіть 26 серпня, але ж то як виключення, а так сезон починається з настанням полярної ночі, з листопада  Пан Михайло в цьому питанні теж може реально допомогти, він починав з ягід, зараз працює в фірмі що займається будівництвом дахів, але й досі має знайомих скупів ( оптових скупщиків ягід) і може влаштувати запрошення, і навіть хорошого напарника з авто, але ж літо...

  Одним словом я нині трохи занепала духом , реально оцінюючи шанси через рік побачити те полярне сяйво. Хоч йди в ПТУ вчитися на маляра-штукатура  . Ну або заміж, чого хочеться ще менше. А так все, варіантів немає. 

  Сьогодні в мене день відкритих вух, тобто є бажання в які то віки не дивитися, а слухати, а головне вникати в зміст слів, що рідко буває, тому з самого ранку я в навушниках, слухаю різні корисні і цікаві штуки. Взагалі вже другий день є бажання написати одну замітку, стримує тільки те, що ніяк не сформулюю питання  в опросник. Тому тут мала бути заміточка про Білосніжні Труселя.

  А буде ось що. Я багато часу свого життя витратила на те, щоб розвинути трішки егоїзму і перестати відчувати почуття провини щоразу, коли щось хочу таке, егоїстичне. Здоровий егоїзм це здорово насправді. Нещасна людина не здатна зробити когось щасливим. Той, хто все життя свої інтереси ставить в кінець списку, до якого зазвичай ще й ніколи не доходить - не може бути щасливим. Як максимум може відчувати задоволення, від своїх зусиль, хто б мене як не переконував, я це знаю по собі так, що в цьому питанні проти мене більшість просто дилетанти.

  Але в нашій культурі слово "егоїзм" має настільки негативне забарвлення, що варто мені десь про нього згадати, як всі починають фукати і розповідати, що Я остання літера в алфавіті. Що егоїзм це не про стосунки. Що то я взагалі не знаю, що таке почуття, а просто шукаю вигоду. Чого я тільки не чула 

  Егоїзм слово коротке і ємне. А пояснювати щоразу, що таке здоровий егоїзм і що він невід'ємна частина здорових стосунків, і що таке взагалі отой здоровий егоїзм... Набридає. Ну немає в нас якогось такого короткого визначення чи означення саме того, здорового, егоїзму, все треба через довжелезні пояснення і описи... Думала я.

  А ні, є!

  Асертивність. Вміння в будь-якій ситуації врахувати свій інтерес і  поставити його трішки інтересів інших , але так, щоб не завдати незручностей оточуючим. "Дайте мені бути щасливим, і я зроблю все, щоб зробити щасливими вас". Ось він, здоровий егоїзм взагалі , і конкретно в стосунках. 

  А кому не доходить, той просто дуб зелений   і мої йому співчуття. 

  А про білі труселя я ще напишу 

П.С На створення цієї  графоманської цидулки надихнулась ось цим інтерв"ю:

  За що не люблю жіночок пенсійного віку, то це за безцеремонність, а розмовляти з ними доводиться часто. От вчора впіймала мене в свої чіпкі рученята одна, і давай випитувати. А я ж її знаю - пліткарка перша на всю вулицю, саме такій все-все й розповідати 

   Особливо цікава завжди тема "скільки це вже тобі років і чого й досі незаміжня", класика всіх бабських розмов. Доходимо і ми до цієї теми. А в жіночки тієї є дочка, вона після школи вискочила заміж за росіянина якогось, виїхала з ним в тьмутаракань, і років п'ять прожила там , без води і газу, народила двох дітей, і за ці роки нажившись від душі в щасливому шлюбі з алкашем, який на п'ятий рік вже бив її на постійній основі - втекла до батьків з дітьми, тут влаштувалась десь на роботу і так і живе сама з дітьми. Ми з нею знайомі , вчились в одній школі, тільки вона на пару років старша.

  От доходимо в розмові до найцікавішого, і я традиційно кажу, що де ж тих хороших чоловіків знайдеш і тяжко зітхаю 

  Тут вона робить співчуваюче скорботне лице і явно втішаючи мене каже - ну да, кого ти сидячи вдома знайдеш ( тяжке підбадьорююче зітхання)) он даже Таня на Свіштовському аж дванадцять років відробила!! і то ні з ким не познайомилася...

  Виявилося, що Тетяна працювала в кіоску ритуальних послуг на кременчуцькому Свіштовському кладовищі . Другий день не можу перестати сміятися від думки, що це найкраще , виявляється, місце, де можна зустріти достойного чоловіка

  Боже, як скучно нині на блогах 

  І яке задоволення коли , щось нагадає щось призабуте, але ... дороге. Ось, "отвєточка" пустим тарілкам 

   Вспомни мезозойскую культуру:

  Щойно сиджу, один дзвінок від замовниці, через хвилину ще одна теоефонує. Через ще хвилину знову дзвінок, думаю ти диви  - наче змовились. Приймаю дзвінок, а там "приємним жіночим голосом" - "шановний клієнт! Ви підтверджуєте реєстрацію Приват24? Якщо так - натисніть 1, відмовитись - натисніть 2" 

  Який ще Приват24?? На мій номер?? Тисну, звичайно ж, цифру 2. І ось тут мене робоголос трохи аж здивував- ні щоб стандартно сказати "дякую" чи ще щось таке, каже - "ви неправильно натисли цифру, натисніть 1"! Ти диви яке, неправильно , каже. Правильно-правильно...

   В мене дві сім-карти, цікаво б подивитися на який саме номер хтось намагався зареєструвати Приват24. 

  В мене був вчора дуже насичений день, який завершився неочікуваною і дуже приємною розмовою з далекою настільки, що здається іноді вигадкою)) Швецією. Пан Михайло дав мені дуже цікаві і корисні поради щодо мого бажання побачити полярне сяйво, як людина, що живе в Швеції вже кілька років.

  Саме тому я пропустила весь движ на сайті, і аж оце прочитала запит пана Миколи щодо вареників з вишнями. Там один дуже хороший і дієвий рецепт написали, "взяти одну жінку і поставити біля плити..."

  Сама четвертий день дивлюся на дерево і вишні в листі, хочу отих вареників.

  Єдине питання - кого ж мені "поставити до плити"?

  Всі люди діляться на тих, хто любить огірки і хто любить помідори.

  

  А є ті, хто просто любить борщ.

Напишу тут трішки мені особистого, що мені рідкісно.

  

 Цей місяць тяжкий на втрати, для мене. Про одну з них хочу написати трохи пізніше, коли трішки спокійніше почуватимуся при згадці , ще одна , теж від ковіду, це молода смішлива сусідка сорока з хвостиком років, "баба-вогонь", а вчора вночі дізналася, що помер Горький Лук. Багато кому цей нік нічого не скаже, але мене ця смерть дуже вразила.

  Я цікавлюсь новинами і життям, і маю кілька улюблених джерел, їх небагато, як і мого вільного часу. От наприклад на ЖЖ це один дуже відомий блог-мільйонник, і значно скромніший блог військового медика з позивним Горький. Врятувавши десятки життів сам не переніс планову операцію.

  Мені важко писати про це.. не знаю навіть чому. Я бачила його тільки на фото, ніколи не читала його книг, не була серед підписників і ніколи не пересікалась з ним ніде, просто любила іноді почитати його короткі пости. 

  Писав він чудово. Мріяв про журфак, став педагогом, був письменником, закінчив життя медиком передової. Все це поєднувалося в ємні, короткі замітки, які я цінувала за те, що після їх прочитання я завжди мала щось"для подумати", а це найцінніше. Думки, образи, емоції... Накладаєш на себе, приміряєш те, що можеш, уявляєш те, що не дай Боже самій побачити, просто бачиш життя очима іншої людини.

  Він багато писав того, що просто про життя, без війни. Про дружбу, про стосунки, про дітей. Його думки часто хотілося, та й хочеться, цитувати, настільки вони точні.

  Такі речі особисті.. і коли читаєш, мимоволі вимальовуєш собі штрихами людину. За словами завжди вимальовується характер, сутність, ставлення до життя і ті цінності, що мають значення. Мені все це було близько. Але я точно знаю, що він би мені категорично не сподобався б в житті в його двадцять чи тридцять , хоча чоловічий типаж ще той... Його легко кохати, але важко бути щасливою при цьому. Навіть зараз, в його п'ятдесят, легко було відчути, що це чоловік, якого часто хочеться вбити, але якого точно вірно чекають . Жіноче щастя і жіноче горе ) . Харизма, яка відчувається навіть там, де її прямо не видно. 

  Мабуть саме це віртуальне відчуття чоловічої сутності було тим стримуючим фактором, через який одночасно я ніколи б не хотіла якось більш близько до нього "підійти", і тим, чого мене так вразила смерть абсолютно мені чужої і фактично незнайомої людини.

  Таких чомусь небагато , неспокійних, самодостатніх, знайшовших своє призначення в житті і таке різнопланове, багатогранних і разом зі всим цим - простих. 

  Ненавиджу ці слова, але земля тобі пухом...