Відкидаючи любов, людина не тільки відкидає Бога, але й голосно кличе диявола. Авессалом Підводний °Добре висловлюєш тільки ту любов, яку не відчуваєш.  А.Карр

Життя влаштоване так по-диявольському мистецьки, що, не вміючи ненавидіти, неможливо щиро любити. М.Горький

Жодне вдавання не допоможе довго приховувати любов, коли вона є, або зображувати – коли її немає. Ф.Ларошфуко

Коли жінка закохується вперше, вона любить свого коханця; надалі вона любить уже тільки любов. Ф.Ларошфуко

Легко сховати ненависть, важко сховати любов, ще важче сховати байдужість.  К.Берне

Любов – найбільша перешкода в житті.  А.Шопенгауер Любов може змінити людину до невпізнанності.  Теренцій По-справжньому згубна тільки любов до себе.  Авессалом Підводний Ревнощі часто не що інше, як неспокійне устремління до тиранії, перенесене в сферу любові. М.Пруст Спершу любов, потім шлюб: спершу полум’я, потім дим.  Н.Шамфор

Сумувати за тим кого любиш набагато легше, ніж жити з тим, кого ненавидиш. Ж. Лабрюйєр

Та хіба любов має що-небудь спільне з розумом?  І.Ґете Те серце не навчиться любити, яке втомилося ненавидіти.  Н.Некрасов

У людини, закоханої в себе, є та перевага, що в неї мало суперників.  М.Ліхтенберг

Умирає любов від утоми, а ховає її забуття.  Ж.Лабрюєр Хороша людина гідна любові.  Антисфен Чоловік, що розумно говорить про любов, не дуже любить.  Ж.Санд Щоб любити людей, треба від них мало очікувати.  К.Гельвецій Щоб пізнати людину, потрібно її полюбити.  Л.Фейєрбах Якщо збираєтеся кого-небудь полюбити, навчіться спочатку прощати.  А.В.Вампілов Якщо людина не закохувалася до сорока років, то краще їй не закохуватися і після.  Б.Шоу

Головний статевий орган жінки – язик.  Народний жарт

Дівчина з майбутнім повинна уникати чоловіків з минулим.  Жіноча народна мудрість Для жінки з кривими ногами єдиний порятунок глибоке декольте.  Жіноча народна мудрість Для щастя жінці потрібен мужчина. Для нещастя – цілком достатньо чоловіка.  Войцех Бартошевський Жінки звертають увагу не на красивих чоловіків, а на чоловіків з красивими жінками. Мілан Кундера Жінки називають козлами тих, кого їм не вдалося зробити баранами. Чоловіча народна мудрість Краще целюліт в руках, ніж силікон по телевізору. Чоловіча народна мудрість Кращий засіб догляду за руками – робити все руками чоловіка.  Жіноча народна мудрість Легше утримати півдюжини коханців, що не упевнені у твоїх почуттях, ніж одного, який уже в них упевнений.  Хелен Роуленд Молода, вродлива з вищою освітою хоче прошепотіти «ні» заможному мужчині. З оголошення рубрики «Знайомства» Мужчину найлегше знайти тоді, коли в тебе вже є один.  Пейдж Мітчелл Не дозволяй собі зненавидіти мужчину настільки, щоб повернути йому перстень з діамантом!  Сарі Габор Не сперечайся з чоловіками – все одно вони ніколи не бувають праві.  Сарі Габор Немає нічого неможливого для жінки, що вміє розплакатися в потрібний момент перед потрібним чоловіком.  Вільям Нокер Твій чоловік такий нікчемний, потворний, бездарний. Не розумію навіщо він тобі здався – віддай його краще мені! Ірпінська бувальщина

У кожної жінки повинна бути загадка… А також підказка й відгадка! Чоловіча народна мудрість

У нас в роду по жіночій лінії – всі недоторкані.  Жіноча народна мудрість

Уважно слухай міркування чоловіка. Не тому, що вони надто розумні, а тому що ти настільки розумна, щоб їх вислухати. Жіноча народна мудрість Усі чоловіки – чудовиська. Залишається одне – годувати їх краще.  Оскар Уайльд Чоловік уже наполовину закоханий у кожну жінку, що слухає, як він говорить.  Френсіс Бекон Щоб виглядати як богиня, потрібно двадцять хвилин. Аби виглядати природно, потрібно три години. Жіноча народна мудрість

Якщо скидаєш вагу, піклуючись про сідницю – це на шкоду обличчю. Але якщо обличчя гарно виглядає – це на шкоду сідниці. Жіноча народна мудрість  Що таке кохання? Робити для когось більше, ніж він заслуговує.  Ласло Фелемі

Любити — бачити людину такою, яким його задумав Бог, але не здійснили  батьки. Не любити — бачити людину такою, якою її здійснили батьки.  Розлюбити — бачити замість нього: стіл, стілець.    Марина Цвєтаєва

Коли хочеш писати про жінку, вмочи перо у веселку і струси пил з крил метелика.  Дені Дідро

Про жінок, як про небіжчиків, треба говорити або добре, або нічого.  В. А. Жиляков

Жінки — як квіти: одна жінка і одна квітка тішать і захоплюють; там же,  де в кімнаті багато квітів і багато жінок, вони створюють головний  біль.  М. Сапфір

Жінка. Вже одне це слово робить нас чоловіками.  М. Вершин

Зустрів погану жінку — відійди, щоб не зламати собі життя; зустрів гарну — відійди, щоб не зламати життя їй.  М. Вершин

Існує тільки один засіб змусити жінку замовкнути:  дати їй наговоритися.  М. Сапфір

Дар мови першої людини спіткала дивна доля: коли він був один,  йому ні з ким було говорити, а коли з’явилася перша жінка, йому вже  говорити більше не довелося.  М. Сапфір Чому Бог спершу не створив жінку? Тому, що Господь знав, що з жінками нічого не можна почати.  М. Сапфір

Мені жодного разу не доводилося зустріти людину, яка від кохання втратила би розум, але зате я бачив багато людей, які з розуму  позбулися кохання.  М. Сапфір

"Умный мужчина не думает, кто был до него. Он делает так, чтобы после него никого не было...."
                                                                                                                           С Интернета

http://blog.i.ua/user/3516921/987377/?p=1#advA_advC_987377_16010493

  - эта заметка меня заставила порыться в Интернете и найти контраргументы, ибо я - партия Бога! Итак, самые красивы христианки Лика Роман, Украина. Победительница конкурса красоты "Мисс Украина-2007"
 
[ Читати далі ]

 

Рыжее Солнышко




В каждом человеке есть Солнце, только дайте возможность ему светить!



Женщина - это Солнце!



Женщина и солнце - едины!


Все живое тянется к Солнцу!



Ты мое Солнце!



С Днем рождения, Солнышко!



Солнышко забыло дома часы.


Солнце - это Любовь!



Улыбнись!


Неразлучные друзья!






Лучи Солнца



Солнце, вставай!



Солнышко проснулось!



Святая Троица на фоне Солнца



Стрекоза и Солнце




Солнышко - это радость!





Солнышко - это нежность!




Солнышко - это чудо!




Кокетливое Солнце


Мечтательное Солнце



Веселое Солнце



Романтическое Солнце



Лето пришло. Довольное Солнце.



Солнышко, я люблю тебя!



Миром правит Любовь и Солнце


Все картинки - из Интернета

Эту статью написала Александра Советова

БЕЗОБИДНО ЛИ ГРАФОМАНСТВО ?

            Литература… Не одно  тысячелетие она «глаголом жгла сердца людей». Тысячи поколений она  воспитала на лучших произведениях мировых классиков. Это, бесспорно,  мощнейший культурный пласт в развитии всего человечества. Поэтому  каждый, кто берётся за перо, публикует и издаёт свои произведения,  должен осознавать меру своей моральной ответственности и перед своими  современниками, и перед потомками. Увы! Не осознают этой  ответственности графоманы. В ироничном смысле «графоман» - это  бездарный, но плодовитый писатель, который никогда не сомневается в  своём даре. А если копать глубже, обращаясь к словарям и энциклопедиям,  то проблема графоманства приобретает более угрожающие формы и заставляет задуматься: так ли безобидна она? Читаем определение: «Графомания –  страсть, безумие, влечение, патологическое стремление к сочинению  произведений, претендующих на публикацию в литературных изданиях.  Графоманические тенденции нередки у сутяжных психопатов. Это  разновидность паранойи».
К великому сожалению, графоманство у нас в  стране приобретает угрожающие размеры. Об этом с тревогой говорят даже  депутаты Верховной Рады. Так, депутат от коммунистической партии Украины Екатерина Самойлик заявила: «В рамках правительственной программы  «Украинская книга» выделяются бюджетные средства на выпуск  «графоманских» произведений. Поддержать украинскую книгу – достойное и  нужное дело государственного значения. Но только в том случае, когда  речь идёт о действительно стоящих произведениях, а не о том откровенном
«шлаке», которым нас часто пичкают». Все мы прекрасно понимаем, что  образованное молодое поколение – это будущее Украины. И если мы вложим  качественный «продукт» в умы и сердца молодёжи, то получим достойное
поколение в интеллектуальном и духовном плане. Понимать-то понимаем, а в жизни происходит всё иначе.
Я хочу рассказать, каким махровым цветом распускается графоманство в городе шахтёрской славы Стаханове, как
городская власть даёт «зелёный свет» бездарности, пошлости и  безвкусице.
            Далеко за пределами города известно талантливыми  писателями и поэтами литературное объединение «Стахановец», которым 30  лет руководит член МСПУ и Конгресса литераторов Украины, лауреат многих  литературных премий В.М.Мостовой. Но не в чести у Стахановского  исполкома ни литературное объединение, ни сам Виктор Мостовой, который  недавно отметил 60-летний юбилей. Творчество поэта высоко оценило  правление МСПУ и Конгресса литераторов Украины, Национальный Союз  писателей Украины, облгосадминистрация, наградив его почётными  грамотами, дипломами, удостоверением и медалью Международной  литературной премии им. Бориса Гринченко. Но городской голова  просто-напросто проигнорировал это событие, в силу своей чрезмерной  занятости не удостоил своим вниманием ни поэта, ни многочисленных  гостей, ни своих земляков, которые ценят высокое художественное слово и  пришли на юбилейный вечер. Да что там личное внимание! Городская власть
не наградила своего поэта даже простой Почётной грамотой (ну хотя бы без рамочки – в силу тяжёлого экономического положения и отсутствия денег в местном бюджете!) Да, отдел культуры исполкома предоставил для
торжества актовый зал в ГДК им. Горького, по письменному заявлению на  имя заместителя головы выделил машину, чтобы привезти из Луганска  почётных гостей на творческий вечер. ( За это – спасибо великое!) Но  зато в городе устроили настоящую вакханалию славы вокруг местного  поэта-аматора. 19 марта городская комиссия исполкома выдвинула его  кандидатуру на присвоение звания «Человек года - 2011» в номинации  «за творческие достижения в литературе, журналистике и краеведении». При этом была решительно отклонена кандидатура В.Мостового, за которого  ходатайствовали Правления МСПУ и Конгресса литераторов Украины,  аргументируя весомость и значимость творчества поэта не только для  Луганщины, но и для Украины. Невольно напрашивается вопрос: кто же  этот знаменитый поэт-аматор? Каким «золотым ключиком» распахнул он  сердца всех власть имущих и затмил своей могучей славой творчество  земляков?
            Вот его строки:
Я довго-довго якось спав,
Мені приснилась моя мати.
Вона сказала: «Синку,встань
І вірші починай писати».
І я прокинувся в ту мить,
А голова якось боліла.
Взяв олівець, аркуш маленький
І приступив мершій до діла.
***
Оцих я віршів не пишу,-
Вони ідуть якось із неба.
А я беру лиш олівець
І переписую, як треба.
Поэт-аматор часто всуе упоминает имя музы:
Меня сегодня муза посетила,
Мой скромный, милый сердцу уголок.
Мне так приятно стало на душе,
И я пишу теперь очередной стишок.
Собаки лают на прохожих,
Котёнок дразнит старого кота.
Моим двором любуется прохожий,
В нём столько роз – такая красота!
Нормальный
человек, прочтя такие строчки, наверное, подумает: нет, не
покровительница искусства являлась к нему! Просто мозг человека
непонятно от какого воздействия выдаёт такую галиматью!
А когда читаешь бахвально-циничное:
Плевать хотел я на размеры,
На стиль, на ямб и на хорей.
Всегда беру с друзей примеры,
Стихи пишу я для людей. -
        то понимаешь, как далёк он не только от муз и литературы, но и от элементарной человеческой культуры.
В «Оде графоманам» писатель Михаил Веллер точно подмечает: «Нужен  процесс. Всё остальное отдыхает, как отдыхают правила русского языка.  Здесь нет места этим заморочкам». Сам аматор в статье о себе,  «талантливом, признанном, но не почётном», гордо заявляет: «Мои стихи  рассчитаны на простого труженика без особых заморочек, выкрутасов и  вывихов. Я пишу понятным языком о реальных вещах». И опять  возвращаемся к «Оде о графоманстве»: «А ещё главное – не думать, когда  пишешь. Просто писать. Это тяжело, но душа графоманская этого требует.  Требует писать. Ещё можно ковырять свободной рукой в носу и получать  полное удовольствие от снятия оков культуры. Культура там – за стенами, а здесь пещера больного человека. Больного для всех, кроме себя. Графоману надо только писать, строить свои бредни пачками листов. И когда  заканчивается последняя страница, то наступает оргазм». Но последние  страницы, похоже, не заканчиваются у нашего аматора. Он щедро пичкает  пошлой безвкусицей своих земляков со страниц книг, местных газет, со  сцены на многочисленных торжествах, куда его одного, «самого  талантливого в городе», постоянно приглашает исполком городского совета.
И окрылённый, он «тонко чувствует аудиторию и её настрой. Его стихи  жизненны и реалистичны, пропущены через чувства и переживания поэта»  (цитата из газеты «Форум гласности») Каких только тем ни касается перо «признанного таланта»!  Глубоко потрясло его одно трагическое событие – и вот нате вам «шедевр»:
Лежить собака вбитий на дорозі,
Його водій навмисно вбив.
А поруч з ним заплакана дитина,
Невже цей злодій совість загубив?
Собака біг і з ним дитина,
Вона його найкращий друг,
А ти собаку вбив, скотино,
Лихий любителю наруг…
               Восхищение мастерством известного городского хирурга породило строчки:
Скальпель уверенно входит в брюшину,
Всё – одно целое, теперь – не зевать.
Вдруг что-то случилось для нас непонятное,
И алая кровь стала вдруг прибывать.
Все растерялись, не знают, что делать.
Решение принято: всё прекратить.
Тампоном заткнул он кровавую рану.
И Бога он просит: «Оставь её жить»…
            Не обошла его и тема любви:
У меня есть жена,
Я люблю её очень,
Не расстанусь я с ней,
Кто бы что ни пророчил.
Говорили, что пара,
Мол, она не твоя,
Я им всем доказал,
Что она ведь моя.
            А вот как звучит трактат об искусстве:
Свинья в театре
В театре, где танцуют и поют,
Свинья нашла себе приют.
Присела ближе всех у сцены,
Побольше выплеснуть чтоб пены.
Сначала начала жевать,
Затем усиленно плевала,
Потом и хрюкать начинала,
Все думали – дойдёт до кала.
              Когда-то этот «шедевр» напечатали в местной газете – не постыдились.  Не «пощадил» в стихах аматор даже своего влиятельного родственника. Ему  он посвятил патетическое стихотворение «Всё тебе по плечу», которое  закончил такими пожеланиями:
Тебе, как всегда, пожелаю удачи.
Ты стройку кончай, пора уже жить.
А то промелькнёт у тебя за глазами
Жена, твои дети, и будешь тужить.
Ведь жизнь и здоровье даётся не вечно,
тебе тоже надо себя пожалеть.
Тихонько сверни ты великие стройки,
Пора отдыхать и немного жиреть.
                (Я бы и врагу не пожелала, чтобы родственники посвящали подобные строчки. Люди ведь засмеют!)
Можно смело брать любое стихотворение аматора и удивляться, как это возможно  употребить такое огромное количество слов, не несущих смысловой  нагрузки, как можно умудриться сделать огромное количество речевых и
грамматических ошибок, как можно превратить «великий, правдивый и  могучий русский язык» в подобие косноязычной речи? Но, как говорят,  «так или иначе – несчастье произошло» он стал считаться в городе  образцом литературы. Но значит ли это, что ложные идеалы следует  оставлять в покое и благодушно наблюдать их торжество? Кто-то первым  должен крикнуть правду: «Люди! А король-то голый»!
              К сожалению, это  давно стало типичным явлением в обществе, где «балом правят» связи и деньги. Но с ней нужно как-то бороться. Знаю, что графоманы не поймут  моей иронии и сарказма, но всё-таки (а вдруг случится чудо?) обращаюсь к ним строчками поэта конца 18 века графа Хвостова:
Коль чужд тебе талант и скуден дар природный,
Расстанься с музою, твой будет труд бесплодный.
От стихотворного отстань ты ремесла,
Ползущих на Парнас не умножай числа!

Александра Советова

                Катруся прокинулася раненько. Її розбудило привітне сонечко. Воно зазирнуло до неї у вікно: а що там поробляє пустотливе дівча з двома  тугенькими кісками? Вони так весело стрибають, коли дівчинка бігає на майданчику то за метеликом, то за сусідським хлопчиком Костиком. Одного разу сонечко не втрималось – взяло і плеснуло із свого чарівного відеречка сонячної позолоти на щічки дівчинки. Так і  з’явилися на  Катрусиному обличчі золотаві веснянки, які, втім, зовсім не псували дівча.

         Так от, Катруся  солодко потягнулася, встала, взула на свої ноженята жовтенькі капці й помчала до ванної кімнати.

         Дівчинка ретельно вмила личко, почистила зубки. І задивилася на сонячного зайчика, що стрибнув у прочинені дверцята кімнати. Дівча кинулося ловити веселуна, але зайчик уже кудись зник – тільки його й бачили! Катруся за ним. А водичка з крана так і залишилася текти.

         Із зали почувся бабусин голос:

         - Катрусю, ти чому не закрила кран? Вода ж тече!

         - То й що! – прокричала збуджена дівчинка. – Уся не витече, правда ж, бабуню?

        Бабуся лише сумно похитала головою, але нічого не сказала. Вона закрила кран і запросила онуку снідати.          

            Увечері, коли мала прийшла зі школи, виконала всі домашні завдання, пограла з ляльками й лягла спати, їй наснився дивний сон. Ніби до неї прилетіли три янголики й примостилися хто на дивані, хто в  глибокому кріслі. Вони були такі гарні, як на вітальній листівці, яку вона колись отримала від подруги Настуні на Різдво. Світловолосі, у білесеньких льолях, із напівпрозорими легесенькими крильцями.  Тільки були чомусь невеселі.

         - Привіт, Катрусю, - чемно привіталися вони.

         - Привіт, - прошепотіла ошелешена дівчинка. - Я вас упізнала, ви – янголи!          - Янголи! – відповіли вони.          - Тільки чому ви такі зажурені?          - Наша матуся, - почав розповідь перший янголик, - Мати-Птиця. Твої предки, Катрусю, ще у давні часи вірили в її магічну силу. Адже це саме вона зберігала живу воду.          - Живу воду? – перепитала Катруся. – А яка вона, жива вода?          - Це «непочата» вода, настояна на нічних  зорях та травах. Набирали її ще до сходу сонця з криниці чи з джерела. У ній прихована могутня цілюща сила.          - А що ж нею лікували?           - Нею лікували різні хвороби. А ще вмивалися, купали в ній немовлят. Така вода дарувала людям красу, захищала від зурочень та чаклувань.          - А я й не думала, що вода може мати таку силу, - сказала розгублена дівчинка. І спохватилася:          - Ти ж не сказав, що трапилося у вас.          - Наша Матінка, а з нею й ми,  дуже стурбовані тим, що люди почали недбало ставитися до води: забруднюють водойми, кидають у воду сміття, відходи виробництв. Вони думають, що це зійде їм з рук, адже води ще  багато на Землі…          - А ще ми сумуємо тому, - сказав другий янголик, - що зникають копанки, засихають криниці й джерела… Раніше твої пращури дбайливо ставилися до води,  дуже ретельно вибирали місце для криниць.          - А хіба не все одно, де копати криницю? – здивувалася Катруся.          - Ні, звичайно. Спочатку предки знаходили джерело, що било з-під землі. Потім обгороджували його  тином, прикрашали фігурками півнів.          - А чому саме півнів?          - Бо вірили, що цей птах відганяє нечисту силу. А це значить, не буде осквернятися свята вода. Водичку, -продовжував  розповідь другий янгол, - люди в давнину набирали глечиками, щоб не забруднити її, адже вважали, що джерело – це очі Бога на землі. А пізніше на місці джерела вже копали криницю…          Катрусі стало соромно за тих людей, які забруднюють водоймища. Дівчинка подумала, що вона сама більше ніколи не кине до річки обгортку з цукерки чи пляшку з-під лимонаду.          - Це правильно, - прочитав її думки третій янголик. – Якщо кожен почне із себе, то навколишній світ стане чистішим.          - А я сьогодні, - зізналася присоромлена дівчинка, - кран забула закрити… А бабуся потім після мене закривала…          - Ти вже сама зрозуміла, що вода – це велике багатство людини й Божа благодать. А чи знаєш ти, Катрусю, що є такі країни, у яких майже ніколи не буває дощу?          - Ні, - прошепотіло дівча.          - Наприклад, Арабські Емірати. Тому там місцеві жителі турбуються про кожне деревце й про кожну квіточку, підводять спеціальні системи  подачі води для орошення  грунту й поливу рослин.          - А у нашому місті теж є система подачі води? – запитала дівчинка.          - Аякже! І у вашому місті є величезна народна криниця – підприємство «Водоканал»! Саме воно й забезпечує населення якісною питною водою.          - А де ж це підприємство бере воду для стількох людей?          - З Дніпра!          - Ой, лишенько! – сплеснула Катруся руками, як стара. – Та хіба ж можна пити воду з річки?!          Янгол усміхнувся:          - Така вода проходить декілька етапів очистки, позбавляється мікробів, хлорується, фільтрується. А ще багато кілометрів біжить по трубам – до міста, а потім – і  до осель людей.                    Дівчинка зрозуміла, як важливо берегти кожну краплинку води і стільки людей доклали своїх рук, щоб якісна вода потрапила до неї додому. .         А янголи врешті повеселіли, усміхнулися, затріпотіли крильцями та й полетіли до інших діток у їхні сни.

 

                                Новорічний корпоратив, на який Аліску запросили колишні колеги, був вдалим. Розпашілі від вина,  шампанського, а також від танців і конкурсів, жінки й чоловіки  час від часу зграйками  виходили  у коридор – тут було прохолодно й просторо. Вийшла з подругою Лідою і Аліска.
        - Ти тільки поглянь, Марина Ігорівна полетіла! – збуджено сказала Ліда.
        - Той важкенький ангел  із напівпрозорими крильцями – наша строга Маринка? Ото дива! Перед нею і зараз  підлеглі тремтять, мов осинові листки?
        - Тремтять! – посміхнулася Ліда.
        Ангел прошелестів крильцями вже зовсім поруч і зник у напрямку туалету, оскільки він, все ж таки, був земний.
        Алісці було весело, як ніколи. Уже півроку минуло з тих пір, коли вона пішла з роботи, але завжди раділа, коли її запрошували на свята колишні друзі. А скільки хороших слів від них сьогодні почула! Ось і зараз щось приємно залоскотало її щоку. То була борода Діда Мороза. Він прошепотів:
        - З Новим роком, Алісо Іванівно!
        - З Новим роком,  - усміхнулася.
        Дід відступив, із-за спини дістав пляшку шампанського й два фужери, налив ігристого напою, вручив один бокал Алісці, а інший підняв угору й голосно сказав:
        - Щоб у цьому році ви знайшли собі пару! А якщо не знайшли – то відібрали у когось!
        - Так і зроблю! – відповіла захмеліла Аліска.
Їхню дружню розмову з Дідом Морозом перервала Серафима Кузьмівна. Її, сімдесятирічну пенсіонерку, теж запросили  на вечірку.
        - О Боже, Аліско, на кого ти схожа?
        - На батька!
        - Ти пофарбувала волосся у чорний!
        - Божеле.
        - Який жахливий колір! Тобі не пасує!
        Знаючи ангельський характер Серафими Кузьмівни, Аліска швидко додала:
        - А ще я потовщала і у мене криві ноги!
        - До чого тут криві ноги? – пирхнула Серафима Кузьмівна, - тобі нічого не можна сказати, - стаєш дибки! Додому ще не збираєшся?
        - Ні, мені в інший бік, хочу ще у магазин зайти!
        - То це ж добре! І я з тобою! – пожвавилася стара.
        « Піймала», - приречено подумала Аліска, а вголос сказала:
        - Тоді ходімо, тільки я на хвильку…» - і Аліска  галопом помчала у той заклад, куди донедавна літала ангел Марина.
        Через деякий час Аліска спускалася сходами з другого поверху. І тут їй в око впала картина: Кузьмівна,  мов на плацу, вишикувала декількох колишніх колег і пройшлася по кожній.
        -Ось ти, Наталко, - почула Аліска, - одягнена гарно: чорна спідниця, біла кофтина, зачіска людська, та ще й помітно схудла!    Молодець! – винесла вердикт стара. – Так і ходи!
         Відчувалося, що Наталія Степанівна почувалася незручно, але чемно подякувала колишній колезі.
        - А тобі , Алло, оця сукня зовсім не пасує. Одягнула казна-що! Не так часто у вас проходять вечірки, щоб таке на себе натягнути!
        Алла спаленіла, але,  зціпивши  зуби, мовчала.
        - Тобі ж , Світлано, - понесло Кузьмівну, - ця зачіска – як корові сідло! Завжди такі пишні кучерики, а зараз якесь непорозуміння!
        Аліска перелякано глянула на Світлану. Красива модельна зачіска, волосся м’якою хвилею спадає на  пружні плечі…
        Тим часом у Світлани на очі навернулися сльози.
        - А я ж за неї в салоні краси   370 гривень віддала, - тихо мовила й  рвучко пішла від колег, які   тепер застигли на плацу,  мов пам'ятники загиблим воїнам .
        Аліска швиденько підхопила Серафиму Кузьмівну під  руку й потягла до виходу, нашвидку попрощавшись із жінками.
        Колись Серафима скаржилася Алісці, що її  колишні колеги не запрошують пенсіонерку на свята. Зараз Алісці так хотілося підсказати Кузьмівні чому, але вона стрималася, щоб не псувати, в першу чергу собі, святкового настрою. Та процес пішов, як колись сказав відомий Михайло Сергійович.
        - І як тобі вечір? – відразу ж взяла за горло Серафима Кузьмівна, тільки-но вони опинилися на вулиці.
        - Добре, а вам?
        - О, такий бардак! Ти підмітила які всі брехливі й нещирі? На словах одне, а думають інше! Ось я, наприклад, говорю завжди тільки те, що думаю!
        «А кому потрібна така правда?» - подумала Аліса.
        - Якось не помічала, - сказала старій, - у мене за столом всі були доброзичливі й привітні!
        - Не, знаю, як там у тебе, а у мене –так жах Господній! Марина принесла  з дому відбивні, та малі такі, розміром з пігулку!
        - І що? – починала нервуватися Аліска.
        - Що?Що? – перекривила її Кузьмівна, при цьому  бридко закопиливши нижню губу, - почала всім роздавати, господиня хрінова, а слона-то і не помітила! Мені так і не дісталося! Я б їх і не їла, вони ж як пігулки!.. Тьху! – смачно сплюнула на землю Кузьмівна.
        - А ви що принесли до столу? – запитала Аліска.
        - Чому це я їм ще й повинна приносити? – зателіпало стару. – Не я їм повинна нести, вони у мене в боргу!
        - Хто?- здивувалася Аліска.
        - Профспілка, хто ж іще!
        - Так ми ж до колег у гості приходили…- почала було Аліска.
         - Нічого не буду нести! – репетувала Кузьмівна.
        - Навіщо ж тоді приходили, коли робота у вас викликає такий негатив?
        - А зо зла! Щоб подивитися… Як вони тут, без мене!
        - А я – друзів побачити…
        Так і не порозумілися жінки. «Але пару Серафима-таки  випустила», - подумала Аліска. Та помилилася.
        - Аліско!
        - Що?
        - А ти Альону Водоп’янову знаєш?
        - Особисто не знайома. А хто це?
        - Як хто! Це ж відома моделька! – і Серафима Кузьмівна пустилася детально розповідати про не відому до цих пір Алісі Водоп’янову. Зрозумівши, що це надовго, Аліса швидко закивала головою:
        - А, Водоп’янова! Згадала!
        - Отож-то й воно, а то не знаєш…- незадоволено сказала Серафима.
        - А чому ви про неї згадали?
        - А тому! На неї ж  і глянути гидко – ні шкіри, ні пики! Одні кістяки. Але ж як поталанило – за англійського принца вийшла!
        - Не може бути! – стомилася Аліска. І додала : Так це ж добре! Хоч одна дівчина знайшла свого принца!
        - Як би ж то дівчина... А  бридка, як жаба! Знайшла… Вона, бачте, вже принца не хоче, на Березовського перекинулася… Ти знаєш Березовського?
        - Знаю, – приречено кивнула Аліска. – Кузьмівно, та чому ви так переймаєтеся цією моделькою, хай собі живе!
        - Ага, цій  простолюдинці,  яка із бруду та в князі, і принц, і Березовський!
        - ???
        - А моїй Марусі, -  тремтячими руками Серафима почала діставати зі старої сумки фото доньки, - немає везіння. Дивися сюди: і красива, й розумна…»
         Аліса думала, що сорокарічній Серафиминій Марусі ні на принца, ні,  тим паче, на Березовського розраховувати точно не доведеться.
        І тут, на превелику радість Аліски, у Серафими Кузьмівни задзвеніла мобілка. Поки Серафима кричала у стільниковий, Аліска хутко знялася, помахала колишній колезі ручкою «пока-пока»  й швиденько пірнула у перші відчинені двері. Так вона потрапила до чистенького  кафе на розі вулиці.
        Аліска пила запашну каву і думала про те, що Серафима Кузьмівна за скільки років так і не зрозуміла, чому колеги не запрошують її на вечірки.

  Різдвяного вечора Алісці принесла вечерю давня подруга. Із плетеним кошиком у  руках, Катюшка була в екстравагантному  червоному кардигані, такого ж кольору чобітках, а на носі у неї стирчали жовті
окуляри.
                - Привіт, бабанько! – заявила вона, тицьнувши з порогу Алісці важкенький кошик. – Стіл готовий?
                - Аякже, чекала на тебе!
                - З Різдвом будьте здорові! – це вже Катя до мами.
                - І вам не хворіти! – мама  Аліски у відповідь.
                Після святкової вечері та співу колядників, мама пішла  до своєї кімнати, а подруги до зали. Катька впала в глибоке крісло,  Аліска ж кинула свої кості, як вона над собою жартувала, на гігантських
розмірів розкішний диван.
                 - Катюшко, - запитала Аліска, - відколи це ти почала окуляри носити?
                - Віднедавна. Тільки стає сумно на душі – зразу ж одягаю жовті окуляри. Оптимізму додають.
                 - Тоді я тобі теж де в чому зізнаюсь, - по-змовницьки  прошепотіла Аліска й полізла до своєї шафки-домовинки. Домовинкою вона  її  жартома називала за подібністю форм. Насправді ж це був
звичайнісінький пенал від стандартної стінки.
        - Алісо, навіщо ти всі шафи прибрала зі своєї кімнати? – запитала Катя.
        - Скажи: вдало здихалася! – засміялася Аліса, порпаючись у безоднях домовинки, як Самійленко у своїх кишенях.
        - Пригадую, колисьтвоя кімната   нагадувала мені публічну бібліотеку! А зараз – просторо!
        - Ну, от ти й відповіла на своє запитання, - сказала Аліса,  знайшовши те, що шукала, - ковану залізом старовинну скриньку. Звідти Аліса дістала чорні окуляри й почепила на носа.
        - Коли робота перестала приносити мені радість, діти розлетілися по світу, а коханий чоловік сказав мені  «до побачення», я відчула  непереборне бажання звільнити свою квартиру, як і душу, до речі, від
усього зайвого! Воно давило на мене й не давало дихати!
        - Перекрило кисень?
        - Бачу, що не дарма товаришую вже стільки років з учителем  біології! Так, перекрило кисень і здавило горло… - гірко мовила Аліска. - Десять років на стіні моєї кімнати висіло фото того негідника й 
нагадувало мені про те, якою б я могла бути щасливою. Я зняла його,  Катю! А той мотлох на балконі, пам’ятаєш,  як тремтіла над ним, боячись  позбавитися «музею споминів»? Він переїхав на місцевий смітник.
        - То тепер ти вільна й можеш зняти чорні окуляри?
        - Можу.
        - Тоді викинь їх, адже вони тобі більше не потрібні!
        - Знаєш, Катю, коли іноді вмикаю телевізор і чую плямкання  політичної богеми біля народного корита,   коли частенько бачу у своєму ж під’їзді молодих людей після чергової дози «кайфу», коли доводиться  розмовляти з людьми, які мені неприємні, я одягаю чорні окуляри – не так болить серце.
        - Значить, твої окуляри теж не зір коригують?
        - Виходить, що так…
        - А чому чорні? Ти ж сама часто говориш: «Жити треба на позитиві»?
       - А у мене є й інші, - зізналась Аліска, зняла чорні окуляри, поклала їх до скриньки й одягнула уже рожеві.
       - А ці коли одягаєш?
        - О, ці у мене з дитинства! Бачиш, які у них маленькі скельця,  й форму вони мають двох кумедних сердечок!
        - У дитинстві теж, певно, багато мріяла? – засміялася Катя.
        - У дитинстві ми всі сприймали світ  через призму рожевих  окулярів. І я будувала повітряні замки, марила  цікавими  подорожами,  далекими країнами, заритими скарбами...
        - І принцем  на білому коні?
        - І принцем! Не обов’язково на коні, можна й на «Мерседесі»!
        - Або хоча б на велосипеді!
        - Ну, якраз на велосипеді й був. Потім – на мотоциклі. І ще один – на «Тойоті»!
       - Чому ж ти їх не трималася, своїх  принців? Хоча б того, що на велосипеді?
       - Катю, життя – велика ковзаниця, і щоб впіймати свого чоловіка,  як казкову жар-птицю, треба гарно лоба набити і міцно тримати, хоча б за хвоста,  бо станеться, як у моїх випадках: тільки пір’я й лишилось…
         Аліска зняла рожеві окуляри, поклала до скриньки, натомість дістала звідти декілька пір’їн.
         - Так вони ж гусячі!
         - У тім-то й річ, що не було серед них птахів високого польоту…
        - Навіщо ж тоді зберігаєш?
        - Щоб нагадували про мої помилки.
        - А що там ще, Аліско, у твоїй скиньці є? – допитувалася Катеринка.
Аліса дістала червоні окуляри. Їх уже не одягала.
       - Це моя інтуїція, - сказала. – Іноді вони  мені підказують, що треба бути більш обачною.
        - Як червоне світло на світлофорі!
        - Як червоне світло… Пам’ятаєш, я встановила вдома телефон з АВН?
        - Так. У мене теж такий.
        - Із  таким телефоном мені спокійніше жити на світі.  Відтоді я не завжди піднімаю слухавку, коли мені дзвонять.
        - Але ж це не зовсім етично, - глузувала Катька.
        - Зате нерви міцніші. От телефонує, наприклад, тобі директор у твій законний вихідний або у суботу… - це Аліска.
        - І запитує: "Чи не хотіли б ви, дорогенька, вийти на заміну?" – їй в тон Катька.
        - А потім завуч: «Тут ваші діти вікно розбили в учительській! Терміново біжіть на килим!»
        - А ви у ванній, бо вчителі вдома ще й миються!
        - І дивляться телевізор!
        - І кохаються!
       Подруги качалися від сміху.
        - Або ж двонять і говорять: «Алісо Іванівно, ми вам повідомляємо гарну новину – на вас чекає премія у розмірі місячної зарплати…"
       - Міністра освіти!
        - О-о-о!  …А іноді телефонують  чоловіки з минулого,  вони  чогось від  тебе чекають, на щось сподіваються, а ти їм аж ніяк не можеш цього дати…
        - Це як Юрчик, пригадуєш: «Катю, зроби хімію. А то зачіска, як у Гітлера!»
        І знову – сміх!
        - А ще ці окуляри захищають мене від необдуманих учинків! Ось  учора зустріла  сусіда,  Миколу Степановича. Побачив мене біля під’їзду і  зразу ж: «Зустрінемося? Погомонимо про те, про се…» А тут червоні  окуляри де не візьмись – і стриб мені на носа!
        - Ну, то й поговорили б! Він один і ти одна!
        - А любов? – сумно мовила Аліска.
        - Отож-то  й воно… - зітхнула Катя і вже згодом:
        - То що, мати, може, там, у скриньці, ще які окуляри завалялися?
        - Чого б і ні! Є фіолетові. Вони на мені, коли сідаю писати вірші чи оповідання.
        - Колір творчості?
        - І наснаги, що  частенько застає саме у них. А є ще зелені.  Колір душевної рівноваги  та спокою. Іх одягаю, коли розмовляю з дітьми.
        - Сумуєш за ними?
        - Допоки не поговорю по телефону чи Скайпу.
        - Яна давно була?
        - На мій день народження.
        - А Ярослава?
        - Теж, тільки рік тому.
        - А у Скайпі?
        - Знаєш, іноді хочеться просто обійняти й  притиснути до серця…
        - А ти візьми й притисни монітор! – піднімала настрій подруга-оптимістка.
        - Це точно, - витерла сльозу Аліска. – І буде, як у тому анекдоті.
        - А як було в анекдоті?
        - Та закохався заєць у слониху. Одружилися. Підходить він до коханої,  притискає до себе й говорить: «Ого, у тебе зад – як братська могила! »-  «Чому?» - дивується слониха. – «Хоч обіймай та плач!» -  і Аліса
несподівано дістала зі скриньки …жовті окуляри!
        - О, так у тебе теж такі є?
        - А то! Хіба можна жити у цій країні й не носити жовтих  окулярів? Не будемо їх одягати – деградуємо зовсім. А ти ж не хочеш  деградувати?
        - А що, помітно?
        - Ні, звичайно, - засміялася Аліска, а за нею й Катюшка.
        Подруги ще довго говорили й розпрощалися за північ.
        - Аліско, а ти мені позичиш на завтра чорні окуляри? – уже біля дверей запитала Катька.
        - Аякже! А навіщо тобі?
        - У нас у школі завтра педрада на дев’яту!
        - О Боже! Після Різдва?
        - Так. І вони мені завтра ой як знадобляться!
        Під’їхав ліфт. Аліска кинула  Каті вслід чергову фразу: «Ти ж  дивися мені, нікого дорогою не ображай!», зачинила за подругою двері.  Зайшла до кімнати, де тільки-но  лилася душевна жіноча розмова та  лунав сміх. Взяла до рук скриньку і вже було поставила її у шафу-домовинку,  як спохватилася: не зняла свої жовті окуляри!
        Лягаючи спати, Аліска ще  погомоніла з Богом. Подякувала  за те, що дав їй хороших діток, що ще жива мама,  розпитала, чи не важко  Йому слідкувати за порядком на Землі. Попросила для своїх рідних,
друзів, екс-чоловіка (а що їй, жаль?) здоров’я та достатку, а для  ворогів – щоб були добрішими та людянішими.
         А з Богом в окулярах розмовляти не можна!

                Наступило лето. Алиска успешно сдала экзамены в институт и уехала из пыльного города в село к бабушке Оле. Бабка, откровенно говоря,  у Алиски была еще та: ворчливая, вредная и лукавая. В детстве внучке от бабки  частенько  попадало. Нет, физической расправы не было, баба Оля ее только ругала. Но если бы вы хотя бы раз попали к ней под раздачу, вам бы мало не показалось, уж вы мне поверьте на слово.

                 Когда Алискина бабка ругалась, казалось, летели копья, ревел гром и блистали молнии. Поэтому в  самый дальний угол забивалась кошка, кубарем летел в свою   конуру пес Шарик,  в открытом хлеву умолкали обжорливые свиньи; тесно прижавшись друг к другу,  они испуганно  таращили на бабку глазки-буравчики. Вяли цветы, дохли мухи, падали из рук горшки и разбивались вдребезги. А домашние разбегались кто куда. Когда на бабу Ольгу  накатывало, дед Сашко ( так звала его бабка, а  за ней -  и все остальные) срочно находил какие-то важные дела по хозяйству: он вспоминал, что ему ятери нужно поставить на речке и  сена  накосить  корове Лысуне. Алиска тоже пряталась от бабкиного гнева: забиралась в сад на грушу, сигала  через огород к подружке Таньке или же  увязывалась вслед за дедом.

        Пока, входя в раж,  бабка упоительно и смачно ругалась, она  не сразу замечала, что близких уже давно рядом нет – сбежали. Когда же, оглядываясь по сторонам, она не находила подходящего объекта, то переключалась на мух.

        - Ах вы, черти гнилозадые, -  кричала она,  - управы на вас нет, чтоб вы все повыздыхали, чтоб у вас ручечки и ножечки повыкручивало…

        С соседями баба Оля по причине ее вздорного характера тоже не ладила. То ей вдруг казалось, что Манька хотела ее собаку отравить, то им мерещилось, будто бы она цыганскую иголку возле общего колодца подбросила – со свету их сжить захотела!

            Алиска всегда удивлялась, как бабку так долго терпел дед Сашко. Говорили, что когда он пришел с войны, стал захаживать к ней.  Потом бросил свою жену с двумя детьми и вовсе перебрался к бабе Ольге. Позже, поняв, что поменял шило на мыло, дед дал задний ход, но назад бывшего летчика-залетчика аэродром уже больше не принимал. Пришлось деду и коротать век с Алискиной взбалмошной бабкой. А может, это была любовь? Она ведь зла...  Кто его разберет эти амурные дела…

        Хотя дед приходился Алиске и не родным, но к девочке относился хорошо, никогда не ругал и от бабки защищал частенько. Когда Алиска была маленькой, дед рассказывал внучке сказки. Их он знал всего две – о Репке и о Кобыльей Голове. А еще доставал из тайничка свои медали и разрешал Алиске их поносить.

        Эх, детство, детство, золотая пора… Алиска  вдруг вспомнила, как в первый день ее приезда бабой и дедом  всегда выполнялся своеобразный ритуал.

        - Алиса, иди сюда, - садясь для пущей важности на  тяжелый табурет собственного производства, говаривал дед.

        - Что, деда?

        - Иди сюда! Денег дам!

        Алиска мчалась к деду на всех парусах. Тот,  не  спеша,  доставал свой потертый, видавший виды старый кошелек и доставал три или пять рублей.

        - На вот тебе, внучка, купишь себе что-нибудь в магазине.

        Тогда и бабка звала Алиску к себе (деньги у них были  у каждого свои ):

        - А иди ко мне, и баба даст.

        Так Алиске что-то перепадало. Довольная, она мчалась к деду:

        - Дед, можно, я твой велосипед возьму?

        - Зачем это? – заводилась бабка.

        - А в магазин съезжу.

        - Не успели деньги в руки попасть, сразу же их тратить, - ворчала баба Оля.

                Но Алиска уже наперед знала, что она поедет в магазин, купит бутылок пять лимонаду «Буратино» или «Саяны» (какой завезли в сельский  магазинчик),  полкило халвы, два килограмма колбасы (бабка за один присест кило съедала, уж очень любила она колбасу!). Да еще и на велике промчит с ветерком! То не беда, что до седла не достает, она и под рамой проедет, не впервой! Или на педали, как на самокате – не пробовали?

        Да, было время…  Но теперь-то Алиска выросла, уже вот в институт поступила, и у нее появились другие интересы. Да  и сельские парни начали засматриваться на миловидную Алиску! Но только начнут подбивать к ней клинья, как бабка тут как тут – не спит бабка, бережет внучку. Никуда от себя не отпускает.  «Сиди, -  говорит, - возле двора на лавке, мне спокойнее будет». Алиска сначала подсмеивалась над бабкиными словами, но потом порядком загрустила: что заскукотище – возле двора сидеть в семнадцать лет! Начала Алиска  просить бабку отпустить ее хотя бы в клуб:  кино посмотреть!

        - Нечего тебе там делать! – отрезала баба Оля. – Еще изнасилуют!

        -   Да что ты, бабуля, кому нужно меня в клубе насиловать!

        - Так по дороге и  пристанут эти лобуряки сельские, наркоматчики проклятые, - начинала ругаться бабка.

         - Бабушка, да откуда в нашем селе наркоманы?

         - А оттуда, думаешь, я телевизор не смотрю, радио не слушаю? Не пойдешь никуда!

Уже они и вдвоем с Танькой  бабу просили, но та ни в какую:

        -  Нечего тебе там делать! Я уже старая, с тобой не пойду. Ноги вон не ходят, спины не сведу!

        - Так и я с тобой, бабуля, не хочу идти…

        - А почему это ты со мной не хочешь идти? – гневалась бабка. – Ты что, стыдишься бабы, да?

        И смех, и грех с этой бабой Олей…   Тогда Алиска подключила тяжелую артиллерию – деда.

        - Ольга, да пусть идет, - не выдержал дед, - молодая же! Ты себя в эти годы вспомни!

        - Да я в ее годы на свинарнике работала!

        - Ты хочешь, чтобы и я на свинарнике работала? – начала было Алиска, но спохватилась и уже помягче:

        - Ну, баб, можно, мы сегодня с Танькой в кино пойдем?

        - А что же там будут показывать?

        - Индийский фильм, - вставила Танька. – О любви.

        - Вам бы только о любви, - ворчала бабка. – Ну, ладно, идите, только в десять чтобы  дома была!

        - Баб Оль, так фильм только в десять начинается! – затараторила Танька.

         - Тогда в одиннадцать!

        - Так в половине двенадцатого только закончится, да полчаса дойти… - вторила Таньке Алиска.

        Сошлись на двенадцати.

        - Но ты мне смотри, - отдавала приказы баба Ольга, -    не придешь ровно в двенадцать, я беру палку и иду тебя искать!

        - Хорошо, ба,  хорошо, -    закивала  обрадованная   Алиска.

        Подходя к драмсараю (так шутя  называли клуб в селе),  подружки увидели, что народу собралось еще немного. Кто же засветло смотрит в селе в кино? Постепенно  к клубу стали подходить  стайки девушек-хохотушек, поодинокие парни, за ними подтягивались и  влюбленные парочки. Последние заняли места на задних рядах зала. На передние нехотя потащились малыши, зная, что ни на средние, ни тем более на задние им не попасть. И вот уже в зале не было, казалось, ни одного свободного места – в селе любят индийские фильмы!

          Все находились  в предвкушении просмотра очередной любовной истории, одна Алиска сидела как на гвоздях, то и дело спрашивая, который час. Уже и десять давно прошло, скоро одиннадцать, а фильм  не везут! В клубе  было жарко, шумно, народ от нечего делать начал переговариваться все громче и громче. Вот уже какой-то парень,  сидя неподалеку от подружек, смачно грызет семечки и громко кричит ряда через четыре:

        - Миколо, а семечки еще есть?

        - А шо?

        - Давай сюда, Ленин завещал делиться!

          И уже к ним:

        - Девчонки, будете?

        Возбужденная Танька взяла, строя глазки деревенскому казанове, Алиска  же культурно отказалась.

        Некоторые нетерпеливые парочки на задних рядах  уже принялись целоваться, не дожидаясь фильма, еще одна вышла из зала,  направившись  к речке.

        Алиска  нервно ерзала на стуле и  думала, что скоро для нее наступит комендантский час, а фильма она еще и  не видела.           И тут в зал вбежало  несколько ребятишек, они  закричали:

        - Едут! Едут! Кино везут!

        О чем был фильм? Алиска плохо разобралась в его сюжете. Даже песни о вечной любви сладкоголосого и неотразимого главного героя, которого играл  Радж Капур, не тронули ее. Девушка думала лишь о том, что фильм оказался двухсерийным, уже второй час ночи  и что в любую минуту в клуб зайдет ее бабка, тогда полсела окончание фильма так и не увидит – все будут смотреть уже другой фильм с ее, Алискиным, участием.  А баба Ольга слов на ветер не бросает…

      Алиска с горем пополам  дождалась конца фильма. Еще писались титры, а  ее как ветром сдуло с клуба. За руку она тащила Таньку, та, не успевая за бешеным темпом подруги, в темноте потеряла босоножек, его нашли в густой дорожной пыли. С грязными руками подружки мчались домой, как угорелые.

        - Быстрее, быстрее, - подгоняла  Алиска, - а то бабка сейчас как придет, как опозорит…

        - Да перестань, - успокаивала ее Танька, - неужели она у тебя такая…

        Какая, она не успела сказать, потому что  вдалеке послышалась трехъэтажная  бабкина брань.

        - Ну вот, мой судный день и пришел, - с ужасом подумала бедная Алиска. Сейчас она была готова сквозь землю провалиться, чтобы только не слышать всего этого.

        - А бабка, еще не видя внучки, чихвостила ее направо и налево. Ее  грозная тень с толстой палкой в руках, трубный голос, что  постепенно приближался и звучал все громче,   наводили ужас.

        - Девчонки, помощь нужна? – пробасил кто-то над Алискиной головой. Это была группа вздыхателей, которые до этого тщетно пытались догнать двух симпатичных девушек, дабы проводить их культурно домой.

        - Не нужна, - шепнула злая Алиска, - но потом сменила гнев на милость: - А знаете, что, пацаны, прикройте нас от моей бабки. В темноте она нас между  вами и не разглядит. А будет спрашивать о нас  нас, скажете, что мы идем где-то сзади.

        - Без проблем, - гоготнули парни,  - всегда готовы прислужиться.

        - Ой, хлопчики, а не видали ли вы моей внучки Алиски? – неожиданно елейным голосом пропела бабка, поравнявшись с ними.

        Добрые самаритяне ответили то, о чем их попросила Алиска. Пока бабка бросилась искать пропавшую без вести внучку,  парни  тем временем проводили девушек домой  и нехотя начали расходиться. Конечно, они были бы не прочь и до утра стоять с городскими девицами, но Алиска скомкано поблагодарила джентельменов и рысью метнулась к дому.  Выходит, испортила вредная баба Ольга настроение не только внучке! А парни в селе были на выдумки хитры.

        Алиска же, вбежав на крыльцо, осторожно сняла обувь, чтобы не разбудить деда, который спал на веранде. Чуткий дед  что-то забормотал во сне.

        - Спи, деда, я уже пришла, - прошептала Алиска, прошла к себе в комнату и нырнула под одеяло. Сердце ее  учащенно билось:   два часа ночи,  а бабки все еще не было.  Алиска представила, что будет, когда баба Ольга вернется…  Девушку начало колотить.

        Наконец громко залаял Шарик, и Алиска услышала приближающуюся ругань родной бабки. От  продолжительного ора баба Оля порядком охрипла, и поэтому ее  ругательства казались Алиске еще более зловещими. Словарный запас  у бабки был безграничен, поэтому девушка не расслаблялась. Вот баба Ольга  уже влетела в дом и, увидев благодарного слушателя в лице деда, сразу прервала его ночные грезы. Протирая глаза, он пытался ей что-то сказать - да куда уж там! Ему не удалось вставить ни слова. Самое цензурное из сказанного бабкой было то, что она больше никогда не согласиться смотреть за Алиской (словно та – дитя малое!) и что если внучка принесет в подоле, то няньчить байстрят она не собирается!

        - Да замолчишь ли ты в конце концов, - побагровел дед Сашко от последних слов  и уже  взвизгнул:

- Алиска уже час как дома и спит без задних ног!

        - Спит? Как спит? А когда же она пришла, что я не видела?

         С минуту в избе  стояла звонкая тишина.  Потом бабка сказала: «Врешь!» и помчалась в Алискину комнату.

        - О дитя мое, - увидев спящую Алиску, запричитала бабка, -  а я же думала, что ты…

        Теперь настал выход Алиски. Внучка скорчила сонную, обиженную мордочку, зевнула для пущей важности  и спросила:

        - Баб, а ты почему кричишь? Я уже давно третий сон вижу…

Бабка стала тереть руками свои маленькие водянистые глазки и пустила скупую слезу. Она начала рассказывать, как искала Алиску, прошла километр до клуба, но в окнах уже свет не горел, потом расспрашивала всех об Алиске.  

        «Ну, теперь завтра все село будет только об этом и говорить», - пыхтела  обиженная  Алиска и упустила часть бабкиного рассказа.

        - Так вот, - услышала она издалека,  - когда  я возвращалась назад и шла улочкой возле Ивана Шитика,  то упала. Какая-то зараза натянула веревку от одного забора к другому, чтоб меня совсем в могилу свести.

         - Да ну, ба, может, это тебе показалось?

        - Мне показалось? Вот, смотри! – бабка стала задирать цветную широкую юбку и показывать изодранную коленку.

"Инициатива парней,  - подумала Алиска. - Перестарались..."

        - А это все твои бахури, Алиска, спасу от них нет! - изрекла  в конце вердикт старуха. – Вот и спички в доме где-то запропастились, видно, кавалерам своим отнесла, - бубнила она.

        Алиске стало жалко бабу Олю, она уже и раскаяться хотела перед ней, прощения попросить.  Но потом вспомнила, как ей было стыдно, когда родная бабка похабила ее, Алиску, на все село,  обвиняла и подозревала во всех мыслимых и немыслимых грехах.  И передумала.

        - Ладно, баб, давай спать, - отвернулась Алиска к стенке.

        - Давай, - буркнула  баба Оля и стала готовить постель.

        Засыпая, Алиска думала, что никакой индийский фильм не сравнится с ее походом в клуб, а  слащавый Радж Капур и в подметки не годится ее бабке – вот где страсть и поэзия темной,  импульсивной,  украинской  души!