Як для пересічних громадян, прокинулися ми доволі пізно а як для богеми, то  в самий раз. Ледь устигли до шапковбирання  - поснідати в ресторані.

            Ярославка, яка відсипалася у себе на квартирі, заїхала за нами опівдні, щоб ми, бува,  не пропустили екскурсію на вежу Бурдж-Халіфа. Квитки доня придбала заздалегідь, тож ми знову піймали таксі й помчали до пам’ятки, якою араби надзвичайно пишаються: ще б пак, вона майже втричі вища за Ейфелеву! Не знаю, скільки часу знадобилося Ейфелю для того, щоб спорудити свою Залізну Леді, а в Дубаї хмародер будували шість років.

            Щоб потрапити на вежу, нам довелося пройти через довжелезний, багатокілометровий мол – Торгівельно-розважальний центр «Дубаї»  (сотні магазинів, магазинчиків, відділів, кафе, ресторанів – і усе це в золоті, сріблі, стразах, килимах,  блискітках!). Від сяєва миготіло в очах, а переді мною пропливав численний натовп людей різних націй і національностей, кольору шкіри й віросповідань: арабів, індусів, філіппінців, єгиптян, англійців, непальців, китайців, японців, тунісців… І все це кишіло, посміхалось, розмовляло, сміялось, реготало, але, що дивно, - не нервувало!  За два дні перебування в ОАЕ я не помітила жодної дитини, яка б плакала, жодної пари, яка б з’ясовувала  стосунки, жодної нетверезої, закумареної, з цигаркою в зубах  людини.  Не траплялися й безхатьки. Може,  не там ходила?

            І ось ми біля вежі. Один із 57 ліфтів за  декілька секунд домчав нас на  N-ний  із 162 поверхів. З переляку ми навіть не збагнули, на якому із них знаходимося. З оглядового майданчика ми разом з усіма  фотографували краєвиди Дубаї. З майже півкілометрової висоти воно нагадує масштабну карту.  Дубаї – місто доволі молоде, немовля, скажімо так,  – йому ледь більше 20 років. Але темпи  розвитку можна зрівняти хіба що з Шанхаєм. Акселерат, одним словом.

05.10.2014. МІСТО КОНТРАСТІВ

            Дубаї – місто контрастів.

            Як на мене, місцеві араби– лукули –  занадто показні й гонорові. Вони не ходять – пливуть, задерши голови й думаючи, напевно,  про вічне. Чоловіки тут  одягнені в довгі, до п’ят,   дішдаші – білі, чисті-пречисті й ідеально випрасувані сорочки; їхні голови покриті традиційними  хустками, закріпленими  жгутами,  – гутрами. Жінки - у чорні довгі сукні – абаї. Під абаями в них може бути й інший одяг, наприклад, кольорові сукні – гандури, вишиті золотими чи срібними нитками, або ж дорогі моделі з Парижа чи Мілану. На головах у жінок - хустки чи шарфи  чорного кольору. Крім цього, обличчя арабки прикривають тонкою чорною вуаллю чи ж паранджею, тому ми бачили  лише їхні очі, уміло підведені тушшю. А також кисті рук, ретельно розмальовані коричневою хною в дорогих салонах. Ще можна побачити дороге модельне взуття від провідних європейських фірм. Усе інше – за сімома печатями для оточуючих. Воно – для законного чоловіка!

            Від лукулів, як жінок, так і чоловіків,  завжди приємно пахне,  іноді навіть занадто, адже усім нам відомі стійкі  східні парфуми.

          «Місцевих» заборонено фотографувати – за це можна отримати великий штраф чи ж потрапити до відділку.  Але  туристи  не зважають на заборону  й  тихцем  все ж роблять знімки. Зробили їх і ми, звичайно.

       Офіційно араби можуть мати стількох дружин, скількох зможуть безбідно утримувати. У тому ж торгівельному молі ми спостерігали зворушливу картину: подружжя за п’ятдесят неквапом ішло, тримаючись, як у молодості, за руки, а  чоловік  ніс жіночу лаковану сумочку. Поруч прогулювалася ще одна сімейна пара: товстий багатий араб і дві його дружини, яких він «вигулював» одним махом. Неважко здогадатися, кому з  них чоловік надавав перевагу - молодшій і, певно, улюбленій. Уявляю стан  іншої: бути другою скрипкою в сімейному оркестрі ,  звісно, образливо…

            У готелі я бачила мусульманку,  яка гордо ступала попереду, а за нею на відстані дріботіла служанка, несучи на руках немовля «гаспажі» - ну чим не кріпосне право,  скажіть?

            Зграйками, а то й цілими зграями тут ходять індуси й філіппінці – нижча каста, найчастіше – обслуговуючий персонал. Вони змушені їхати  в Емірати й тяжко працювати, щоб утримувати  свої сім’ї. Є квартали для небагатих,  де  мешкають саме філіппінці чи іранці. Спілкуючись із таксистами, ми дізналися, що вони працюють без вихідних  12-14 годин на добу, щоб заробити два  місяці відпустки й навідати рідних. Один індус просив нас помолитися за його вагітну дружину, яка вже півроку лежить в лікарні на збереженні. А коли ми з Яною за неї помолилися, водій ледь не заплакав від зворушення.

            Ці ж самі індуси та філіппінці  можуть бути й небезпечними, особливо якщо їх провокувати. Мої дівчатка ходили уже без мене до затоки. І знову поночі. Коли запливли далеко від берега й, як усі емоційні українці, стали голосно спілкуватися, індуси (цього разу вони теж вирішили поплавати) оточили дівчат з усіх сторін. Довелося Ярославі їх відшивати. Лише погрози зателефонувати за номером 999 трохи вгамували ошалілих юнаків, і вони зі словами «сорі» почали  нехотя розсмоктуватися. Більше своїх донь я не залишала одних: занадто вже  вони  звабливі для таких стурбованих самців.

            У Дубаях дуже багато пишноти. Ми бачили розкішний автомобіль ліванського шейха №1 із щирого золота, дорогі жіночі авто кольору «пінкі» та  у стразах Сваровські; оця любов до блиску виявлялася й у підсвічених уночі пальмах, що були схожі на різдвяні ялинки, у будинках, готелях, які палахкотіли вогнями до самісінького ранку. А що занадто, то не здраво, як кажуть поляки.

06.10.2014. «КІЗОНЬКО МОЯ МИЛА, ЩО ТИ ПИЛА, ЩО ТИ ЇЛА?»

            Знаю, що коли ми приїдемо, моя мама, дитя війни, обов’язково мене запитає: «А що ж ви там, доцю,  їли?»

            Традиційно арабських страв тут не подають, адже  публіка в Дубаї різношерста, та  вибір їжі надзвичайно великий. Так у ресторані готелю чого тільки не було: і  нарізки сирів, овочів, фруктів, і величезний вибір соусів та йогуртів, чаю, кави (без молока, із вершками, із молоком холодним/, із молоком теплим), соків-фреш і просто соків -  «чай, кава, потанцюємо», одним словом. Не було тільки свинини – мусульманська ж країна. Любителі м’яса могли вдовольнитися  в’яленою яловичиною, курячими відбивними чи сардельками. Сподобалися мені й драники, смачнючі такі! На гарнір подавалися   і бобові, і вівсянка, і картопелька. От гречки не бачила. Вона в арабів вважається дієтичним, ледь не аптечним продуктом. Ходиш великою залою з тарілкою – і кладеш на неї все, що тобі заманеться. Тоді сідаєш за столик – і їси на здоров’я!

            Зразу вам скажу: схуднути тут вгодованим українцям не вдасться: порції, що пропонують кафе чи ресторани, завеликі навіть для Яни, яка любить смачненько попоїсти. Та й для мене також. Тож добре, що в готелі ми замовили лише сніданки! Наш брат українець ніде не пропаде – то йогурт до номера прихопить із шведського столу, то яблучко смикне, то круасан  скубне. І все те тягне до себе в номер. А ввечері, харчуючись у ресторанах чи в кафе, ми просимо запакувати їжу, яку вже не подужаємо, із собою. Це вам не економна Європа, де на сніданок вівсянка й варене яєчко! Мимоволі пригадуються слова із казки: «Кізонько моя мила, що ти пила, що ти їла?» Ой, і пили вже ми, і їли, скільки наша душенька бажала!

(Далі буде)

04. 10. 2014. ЗОЛОТО, ЗОЛОТО, ЗОЛОТО

            Це золото уже миготіло в очах. Справа в тому, що доні вирішили подарувати мені золотий ланцюжок - на пам’ять. Нам не поталанило з транспортом, бо цього дня Дубаї відмічали якесь місцеве свято, тож таксі піймати було нереально,  а громадським транспортом тут не їздять (окрім метро, звісно). За весь час я один раз побачила автобус, але  зупинку він благополучно минув. З великими труднощами ми все ж дібралися до величезного базару золотих речей. Не знаю, що було написано на наших українських обличчях, але нас точно за своїх не приймали і ламаною російською пропонували хутро і  золото, золото, золото… Скільки золота, як тут, я не бачила ніде. Від нього вже нудило. І якби не моя природна впертість, а також здатність будь-яку роботу доводити до логічного кінця, я б уже давно відмовилася від таких виснажливих поневірянь. Нарешті ми побачили те, що не тільки мені сподобалося, а, як не дивно, усім нам трьом. Ми рідко бували одностайними, а тут  втома таки далася взнаки!

О, як ми затято торгувалися! На це було варто подивитися!

            - Мамо, у тебе мудра доня! – констатувала Яна після тривалих перемовин старшої з трьома продавцями.

            - А то! – хмикнула я. -  Чия ж  школа! Жаль, що я в англійській – як свиня в апельсинах – нічогісінько не петраю! А то б ми їм такий бінарний квас-джаз показали!

            Як ви вже зрозуміли, ланцюжок ми придбали. На радощах ми вирішили це зафіксувати - форткалися то з неграми на газоні, то я, Яна і ланцюжок; далі -   я, Яна, Ярослава і ланцюжок; просто я і ланцюжок… Аж стомилися.

            Іще  встигли скупатися в  Перській затоці, повернутися назад, відвідати з десяток магазинчиків, повечеряти в маленькому затишному ресторанчику…

            Наш перший день перебування в АОЕ був таким насиченим, що спати полягали відразу. Та заснути я ще довгенько не могла. Я лежала й думала: скільки ж за сьогодні мої бідні українські ніженьки подолали арабських кілометрів? Не знаю, але дуже вже вони стомилися. Також міркувала,  чому в Еміратах так мало гладких людей. І дійшла висновку, що  вони багато п’ють  води й  долають десятки кілометрів на день. От у кого треба повчитися здоровому способу життя! Крім того, жителі міста щоденно вживають морепродукти, гриби, салати й свіжовичавлені соки… Смакота, скажу я вам, оті соки-фреш… Хочеш – тобі полуничний із бананом та м’ятою, хочеш – малиновий чи полуничний... Будь-які твої фантазії чи забаганки за твої гроші! І скрізь: «Будь ласка, мадам!»,  «Чи вам сподобалося?», «Чи мем вдоволені?» О, який бальзам, який фіміам для не попсованої українським  сервісом душі!

            Тут, в Дубаї,  ми з Яненям відчули себе богемою, що вдень спить, а вночі шукає собі пригод… ну,  знаєте, на що… Ви запитаєте, певно: «А що, було  й таке?» Було, хіба ж із моїми дівчатами не потрапиш у   яку-небудь халепу?

04.10.2014. БОГЕМА

            Оскільки не спалося усім нам, то більшістю  голосів було ухвалено  рішення піти до крутезного житлового району «Марина» - скупатися, «щоб путівка не згоріла».  Купатися поночі в Україні? Легко, бо це вдома.  В Еміратах же  заходити в воду після заходу сонця заборонено після того, як «божевільні індуси та філіппінці» почали частенько тонути, не вміючи добре плавати. Оскільки у нас в сім’ї демократія, то мені прийшлося мовчки погодитися. Штраф би все одно платила Ярославка… А в поліцейському відділку ми ще не були.

            Одну частину дороги ми здолали в таксі,  а другу довго теліпалися пішки. Я уже почала сумніватися,  у правильності обраного курсу, бубніла під носа, що під старість діти мене уграють раніше, ніж треба,  і пропаду я в чужій країні ні за цапову душу, що ніякою «Мариною» тут і не пахне, а добряче смердить якимось курятником. Доні тільки підсміювалися з того, що «пані мамі і Дубаї пахнуть курятником». Аж ось, нарешті,  показалася вода, і ми помчали до затоки. Як на березі, так і в самій воді й справді не було жодної душі, тому це мене добряче збентежило. Ще більше насторожило, коли з-за рогу випірнув  молодий філіппінець із рюкзачком на спині. До цього він ішов за нами, тримаючи відстань, але,  мені здалося, я чула його дихання. Потім він зник із поля зору. І ось знову прямував до нас уже із зграйкою таких же невеличких представників своєї раси. Молодики щось жваво обговорювали, озиралися вусебіч і час від часу кидали на нас недвозначні погляди. Мені стало моторошно, Яні також. Ярославка ще бадьорилася,  але  тут спрацювала та ж  демократія, тому ми дали ходу й подолали назад шлях значно швидше, ніж  до цього.

            Богема пару випустила, як і адреналін теж, тому залишок цієї ночі уже спала як убита.

(далі буде)

03.10. 2014 «ПАСПОРТ В ЗУБИ – І В ДУБАЇ!»

            Завтра у мене ювілей – півстоліття. У цьому є як  свої недоліки, так  і переваги.  Мінус – це старість, що дихає в спину. Плюс -  старша доня вирішила мамі зробити царський подарунок – поїздку в Емірати на цілий тиждень! І це класно, бо мій закордонний  паспорт-незайманець давно уже бажає пригод і незабутніх вражень. А враховуючи те, що зі мною поїде ще й молодша донька, я уже почуваюся щасливою: і обох донечок побачу, і днюшку відсвяткую!

            У турагенції  я мучила оператора, як дібратися до терміналу «Д», до яких віконечок підходити за квитком, щиро дивувалася, що ніяких кас, як на залізничному вокзалі,  в аеропорту немає, запитувала, як обміняти мій «віртуальний» квиток на реальний посадочний талон і т.п. Вона ж терпляче пояснювала всілякі нюанси для «чайників» а насамкінець резюмувала: «А далі паспорт в зуби – і  в Дубаї!»

            І ось ми з Яною летимо із Борисполя до Дубаї вже третю годину. Слід сказати, що ні я, ні Яна літаком ніколи не подорожували. Останні мої спогади лишилися в далекому дитинстві, коли на «кукурузнику» бабусенька ризикнула доправити мене з Херсона в  Скадовськ - на море. Як мені тоді було зле і скільки їжі я «перевела», писати не буду…  З тих пір слово «літак» у мене супроводжується  вельми неприємними  асоціаціями. Як не дивно, але у салоні  я почуваюся нічогенько: ще жива й доволі вгодована. Хоча з такої нагоди й скинула декілька  кілограмів. Чого не скажеш про мою полтавську дитину:  її штормить конкретно.  Особливо, коли Яна позирає  в ілюмінатор (за звичкою, вона вклендалася «біля віконця»). Уперше і я глянула в ілюмінатор. Нічне небо вразило: внизу – золоті злитки спочатку турецьких, а потім еміратських міст, трохи вище – легке марево синявих  хмар, а над усім цим… - то вже не штучне, а справжнє -   Боже  - золото  мерехтливих зірок.

            Опівночі моя знесилена польотом доня прошепотіла: «З Днем народження, мамо!»  О, а я уже й забула, що  іменинниця! «Дякую, улюбленець!» - сказала я і цьомкнула мою дорослу дитину в пухкеньку щічку. Романтика – День народження в літаку! Швидше б уже на землю, чомусь почуваюся   там більш звично.

04. 10. 2014. СІМ’Я    ВОЗЗ’ЄДНАЛАСЯ!

            Усе погане, як і хороше, колись закінчується. Не минуло й шести годин, а ми вже на іншому континенті! У Дубаї нас зустрічала старша доня – малесенька й субтильна порівняно із своєю українською ріднею. «Арабська дитина» щиро нас розцілувала й повезла до готелю. Температура повітря  на початку жовтня неприємно здивувала – плюс 38 о третій! Таксі ми обрали «жіноче» - було цікаво проїхатися із водієм-філіппінкою нічним мегаполісом.

            Двері готелю гостинно розчинилися – нам тут були раді. Хоча й завчені, але люб’язні посмішки, компліменти як «мадам”,  так і «ледіз» (до речі, вони супроводжували нас впродовж усієї подорожі  - в молах, кафе, ресторанах, на найвищій у світі вежі Бурдж-Халіфа…) Симпатичний портьє запропонував нам екзотичні для цих країв фрукти… – великі соковиті зелені яблука!

            Через півгодини нам снилися голі поросята, жовті верблюди, білосніжні шезлонги і чувся звабливий шепіт Перської затоки.

(Далі буде)

III.       Зимовий день – як заячий скік. Наче нещодавно засвітився – і ось уже  згас. Аліска поверталася додому з ліхтариком, бо другий тиждень поспіль вимикають світло, коли їм заманеться. Пихтіла, як їжак, на сьомий поверх і думала, що несе на собі зайвих три-чотири кілограми лахміття… Вдома поскидала з себе капустяне листя,  заварила в гейзері духмяної кави,  плюхнулася на диван і стала думати про вічне. Мабуть, усе пізнається в порівнянні, бо як тоді пояснити такий феномен: коли сидиш вдома, то хочеться десь зірватися в пошуках мандрів. А поносить тебе вулицями, принесе додому – і о, щастя,  тебе попустить.

            Нарешті ввімкнули світло – і Аліса порисила до свого одноокого вірного друга – комп’ютера. Саме  звідси  вона дізнавалася останні новини в житті її доньок. Зазирни на стіну ВКонтакті чи в Однокласниках – і вся інформація: де були, що робили, коли заходили на сторінку. Що ж, живі-здорові, не дзвонять, значить, усе гаразд.

            Її думки перервав дзвінок молодшої. О, певно, щось сталося. І правда. Доня розповідала,  що ледь дібралася зі Львова в Полтаву – забула вдома паспорт.

            - Буде наука, - зауважила Аліса. – Паспорт – твоя візитівка. Я вже два роки, як з паспортом скрізь ходжу. Старість, напевно.

            - Яка там, мам, старість! – доня їй у відповідь.

            - Ну, не кажи, не кажи, - бурчала Аліса. – Ось я сьогодні вийшла надвір за позитивом, шукала-шукала, та й піймала облизня. А раніше? Мій сміх  весь район чув!

              - Мам, зять тобі привіт передає!

            - А я йому передам тоді, коли він на роботу влаштується! –припечатала Аліска. – Навіть повітряні поцілунки буду слати! Щодня! – додала вона.

                  - Так він уже сьогодні й вийшов! Перший день!

            -  Не може бути! П’ять років цього чекаю! Збулися таки мої молитви! Не тільки ж бомжам сьогодні радість, та Ольці, яку пожалів собака.

             День таки вдався! – засинаючи, бурмотіла вдоволена Аліска. – Пошуки позитиву увінчалися успіхом.

II.  До аптеки знову влетів ненаситний чоловік. Вона подумала, що , певно, йому не сподобалися презервативи. Чи не підвели, бува, ультратонкі? «Сваритися буде, а це надовго», - приречено подумала вона. Народ знову притих. Як не дивно, він знову попросив упаковку. «Значить, пішли на душу», - пораділа черга за людину й полегшено зітхнула. Але Аліска уже цього не бачила, бо їй набридло чекати. «Аптек у Черкасах – як собак нерізаних, - філософськи  видала вона. – Це вам не Емірати!»  І вирушила далі у пошуках життєвих гараздів.

      Надворі надсадно каркали ворони. «А що їм, чорним?..» - пригадалося Лінине. На одній із лавочок примостилося двійко  синявих безхатьків. Час від часу вони квапливо позирали наліво. Нарешті з-за рогу будинку випірнув третій – із пляшунею оковитої. Очиці у бездомних засвітилися щастям, з них так і визирали грайливі бісики – по парі на кожного. «От і люди  знайшли свій позитив», - констатувала Аліска.

      Задзвонив сотовий. Подруга Оля скаржилася на свого френда:

- Уявляєш, не дзвонить зі своєї клятої Італії! Певно, алкаш нещасний, знайшов собі іншу жертву!

- Забий! – втішила Аліска.

- Та як же тут заб’єш, коли воно, падлюка, ночами сниться!

- Та ну! – підтримувала розмову Аліса.

      - Ось і сьогодні наснилося, наче я вигулюю його собаку, породистого такого ( у нього навіть кота поганого ніколи не водилося!), а воно, зараза, дзвонить мені! Я його мокрим рядном:

      - Ти де?!!

              - На морі!

            - Як на морі? Ти, значить, там на пісочку кістки свої смажиш, а мені собаку твого вигулюй!

А воно взяло і трубку кинуло!

- От гад! – це Аліска їй.

- І так мені досадно стало, що я аж заплакала. Так ти думаєш, хто мене втішав уві сні?

- А хто?

- Та собака ж! «Не плач, каже, - він тебе не вартий!» І гладить так мене по голові, гладить…

Сміхотлива від природи Аліска не втрималась і як зарегоче, так щиро, від душі, аж бомжі підозріливо  на неї покосили.

      - Прямо так і сказав собака?

-  Прямо так і сказав!

- І гладив лапою по голові?

- Та ж лапою, напевно… - розчулено замуркотіла Олька.

I.         День благословився на світ морозним зимовим ранком. Аліска, як та капустина,  неквапом вивалилася зі свого під’їзду і почвалала в пошуках хоч якого-небудь позитиву. Люди цього недільного дня, на щастя,  не плутались під ногами, бо сильна половина мирно товкла продавлені дивани, слабка вовтузилася на кухні, варячи своїм домочадцям супи й  борщі та смажачи котлети із субпродуктів. Натомлені нічними «стрілялками» та «бродилками», їхні  інтернетні чада ще догравали вві сні останні раунди, долали «ступені» та втрачали «життя».

            В Аліси все було не так, як у людей, про що не раз говорила їй нині покійна бабця. Запитайте-но у будь-кого, чи любить він зиму. І більшість відповість схвально, наводячи безперечні плюси: білосніжний одяг землі, свіже повітря, ковзани й снігові баби, новорічні свята, довгі канікули у дітей насамкінець! Аліска ж терпіти не могла нудні процедури одягання, слизькі дороги, червоно-сизі носи перехожих, вороняче каркання біля смітників - чорно-білий зимовий негатив…

            Узимку люди нагадували Алісі продукти із супермаркету. «Он та жіночка в модних дутих чоботях та в незграбному пуховику так схожа на сосиску, - думала зараз наша героїня. – А її чоловік – на перезрілий круглий гарбуз». Тут Аліскині роздуми перервалися: її  ледь не збили з ніг два сухорляві опеньки-підлітки, які мчали у пошуках геморою на дупи своїх батьків. «Засранці», - буркнула про себе вона. Двометрові підлітки натхненно репетували на всю вулицю, при цьому встигали лузати насіння, залишаючи після себе лушпиння, цвіркати через губу,  смачно при цьому спльовуючи на землю; за лічені хвилини вони зуміли облаяти бабцю, яка мала необережність зробити їм зауваження, підгилити дворового облізлого кота та ледь не потрапити під колеса авто. Нарешті молоде покоління пірнуло в генделик під назвою «Грузинська кухня», і Аліска полегшено зітхнула: «Слава Богу!»

            І тут вона згадала, що мама просила її купити ліки від серця. Тож Аліска відчинила двері аптеки. Черга була невелика, й вона зраділа. Раптом двері рвучко відчинилися - і до приміщення  влетів захеканий чоловік. «Це терміново! - рявкнув він, відштовхуючи миршавого чоловічка від віконця,  і до продавчині: Мені презервативів та  швидше!» Черга притихла.

-        -  Яких вам? – запитала аптекар.

-         - Ультратонких! Для чутливої шкіри! Із червоною смужкою! Та швидше!

-         - Скільки вам? –допитувалася дівчина.

-         - Упаковку!

      Черга  культурно мовчала, переймаючись проблемами чолов’яги. Видно, добряче припекло людині.

      Чоловік хутко схопив засоби контрацепції й вибіг на вулицю. Черга поступово розсмоктувалася. Після миршавого обслуговувалася бабуся. Вона в деталях розповідала дівчині-продавцю про болі в суглобах, про кольки в кульші, ранкову гикавку та поганий сон. А ще вона недочувала, тому декілька разів перепитувала, як часто приймати ліки,  після їжі чи на ніч. Позитиву Аліска чомусь не відчувала, тож скривилася, мов  кислиця.

            Василеві вже давно нічого не снилося. Може тому, що  виріс і перестав вірити в мрію. А в дитинстві він міг годинами уявляти себе маленьким янголом, що  робить добрі справи. Які? Ну ось,  наприклад, рятує від пожежі людей у будинку. Вогонь швидко пробирається до квартири, лиховісно дише, мов триголовий дракон, жаром, але тут з’являється він – кирпатий янгол – і виносить на руках мале дівча, що забилося з переляку десь у віддалений кутичок кімнати. Йому тиснуть руки, обіймають, а він щасливо посміхається до людей.

            Василь  перестав посміхатися. Коли це сталося? Може,  тоді, коли від нього пішла дружина з маленьким сином. Чому вона так зробила? Навіть наодинці із собою чоловік не міг зізнатися у своїй слабкості – пристрасті до спиртного.

            З дитячих літ Василько мав характер м’який та спокійний. А йому так хотілося стати схожим на сусідського хлопця Мишка. О, тому пальця до рота не клади – відкусить! І за словом до кишені Мишко не ліз, і кулаки мав залізні. Що не так – зразу одкоша дасть. А коли підріс, то дворові хлопці його навіть боялися, а дівчата так і липли, мовляв, не дасть образити іншим. Правда, і сліз дівочих тоді чимало пролилося через того ж Михайла. Але то вже інша історія…

            А от Василь довго чомусь не ріс – був найменшим у класі. Тому й перепадало йому від однолітків частенько. Не те щоб били, але ображали за зріст та за спокійну вдачу. У десятому класі Василь однак добряче здивував товаришів – після літа як на дріжджах виріс. Високим зробився, показним. Від колишнього Василька лишилася тільки м’якість характеру. Мабуть, з тих пір і покохала його Оленка – відмінниця й перша красуня класу. Через декілька років молоді побралися, а потім і синочок у них знайшовся, Сашко, копія батько, тільки волоссячко біляве, як у нього в дитинстві. «Та то нічого, ще потемніє», - тішився Василь сином.

            Олена сиділа в декретному, а Василь (якраз інститут закінчив) почав шукати роботу. Та чи хороша робота не траплялася, чи погано шукав, як брала на кпини його теща, але сім’ї прийшлося тяжко. У малого якраз лізли зуби, він кричав ночами, стомлена й знервована Олена сновигала, мов привид,  квартирою від плити до ванної, до Сашка й знову до плити. Грошей катастрофічно не вистачало, тож  Василь вирішив не перебирати харчами, а піти працювати на місцевий базар вантажником. То нічого, що не престижно, що після вишу, що сусіди сміятимуться. Треба було рятувати сімейний бюджет.

            Нові колеги з першого ж дня наполягали: «Проставляйся, Васю, у нас такий закон!» - «З першої зарплати», - видавив, щоб відчепилися. Отоді-то, коли отримав зарплату, Василь і випив уперше. Якась тепла хвиля приємно розлилася по його тілу, кудись на задній план відсунулися й щоденні турботи, і стомлена дружина, і в’їдлива теща, і крикливий малий Сашко. «Ой, як добре!» – думалося чоловікові. І уже не здавалися масними заяложені анекдоти, які вилітали із беззубих ротів добірного товариства у прокуреному приміщенні брудної підсобки. Пляшки горілки здалося мало, тож купив ще і ще…

            Десь серед ночі двоє друзів доставили напівживого винуватця свята додому, буквально затягли його до квартири, промовляючи до заплаканої Олени:

            - Приймай, жінко, хазяїна!

            Що було далі, Василь не пригадує, але вранці розколювалася голова, нило все тіло, терзали муки совісті й мучила спрага. Тоді він дав слово і собі, і Оленці, що пити більше ніколи не буде. Але тримався недовго, бо скоро у Петра святкували день народження, потім у Валерія помер тесть, а там Сергій вийшов із лікарняного. І пішло, і поїхало … Не було й дня, щоб Василь не випив. Тепер уже він, наслідуючи своїх приятелів, кричав до Олени: «Зустрічай господаря!», а коли дружина робила спроби достукатися до його сумління, рявкав: «Хто в домі хазяїн?». На запитання про гроші рубав: «Мої гроші, на свої й  п’ю!»

            Одного разу захмелілий Василь штовхнув Сашка, той аж відлетів убік, а на дружину, що стала на захист малого, підняв руку… Більше він своїх не бачив.  Скільки з тих пір вже минуло часу? З півроку, мабуть. Зразу тримав марку (хлопці підказали), потім так щось у грудях защеміло, коли побачив молоду маму з хлопчиком і згадав про маленького сина та дружину. Тоді наплював на амбіції, купив навіть букетика тюльпанів, а малому -  машинку. Звісно,  для хоробрості перекинув чарку. Ні теща, ні дружина на поріг не пустили. «Нам п’яниця-батько не потрібний», - відказала тоді Олена.

             А от сьогодні, на диво, наснився Василеві сон. Та чудний такий. Ось біжить він, кирпатий, світловолосий, мов кульбабка (як Сашуня, його синок, -  копія!) та по білій-білій хмарці. А позаду за плечима в нього, не повірите, крила! Справжнісінькі білі крила! О, то він уже не Василь, і не Василько, а  янгол, якому треба пильнувати, що ж там на землі робиться.

            Пролітає він, кирпатий янгол, повз той двір, де минуло дитинство, і бачить неголеного, брудного чоловіка невизначеного віку у витягнутих на колінах спортивних штанях. У ньому впізнає колись красивого Мишка, його однокласника. Та що це? П’яний Михайло здіймає ножа над своєю дружиною і перерізає їй  з ревнощів  горло. А віддаля плачуть двійко діток – хлопчик і дівчинка, які водночас втратили і матір,  і батька. Одвічна туга й німий біль поселилися в їхніх очах…

            Пролітає янгол через цвинтар, розглядаючи останні прихистки тих, хто пішов у небуття. Серед доглянутих могилок – декілька занедбаних, на них навіть пам’ятничків немає, тільки тимчасові таблички. Вдивляючись у них, янгол помічає дати їхнього короткого життя на цій землі. Це ж поховані його друзі по роботі! «Чому  так мало їм відміряла доля?» - думає він.

            - Вони самі  обрали свій шлях, бо господарі свого життя», - почув голос зверху як відповідь на своє запитання.

            Серед написів знаходить і своє прізвище: «Коваленко Василь Іванович. 1990 – 2014». «Так це ж моя могила!» - жахається янгол. І бачить, як до неї підходить молоде подружжя: він і вона, з маленьким хлопчиком на руках.  Юнак – точна копія його, Василя. «Сашко, мій Сашуня! - здогадується Василь. - Такий дорослий! А на руках мій майбутній онук!»

            - Мама каже, що тато був розумним і добрим, але горілка його згубила (це Сашко).

            «Ні, я не хочу такого кінця! Я оберу інший шлях!» - закричав Василь уві сні й прокинувся.

            Перше, що він зробив, то це пішов до ванної й поголився. Прийняв душ, зробив зарядку (забув, коли й робив), роздивився вусебіч.

            Лише під вечір відшкріб, відмив усю квартиру, поставив на плиту чайник, узяв до рук мобільний телефон.

            - Оленко, ти тільки не клади слухавку… Від сьогодні у нас із тобою все буде по-іншому! Я знайду нормальну роботу, і через тиждень, люба,  приїду за тобою й нашим сином. Ти віриш мені?

            Певно, на тому кінці він почув обнадійливу відповідь, бо щаслива усмішка нарешті з'явилася  на його обличчі.

Написав Administrator   

03.04.2014

27 березня – Міжнародний день театру

Його розіслала на сцені Ніжинського академічного українського театру імені М.М.Коцюбинського наприкінці вистави «остання любов Тараса Шевченка, або Грішниця» Олександра Забарного Лукерія Полусмак. Наостанку свого життя, як грішниця на прощу, ходила вона слідами генія і вклонялася людині, яка, чи не єдина, любила її з усіма чеснотами і вадами. «А чи любила його я?» Це риторичне запитання не дає спокою героїні, автору ліричної драми і режисеру-постановнику… Воно змушує нас задуматися над тим, чи любили ми коли-небудь правдиво: без вигоди, без задоволення власної гордині?..

   Художній керівник театру заслужена артистка України Алла Соколенко поставила п’єсу дуже тактовно: без хрестоматійного пафосу і цинічного смакування, як ми часом бачимо в телевізійних і театральних версіях. І тому в неї вийшла вистава про любов як не здійсненну, недосяжну мрію.

І що у тій Лукерці він шукав:
Така ж пісна була і неохайна…
Ну свіжа… Ну юрлива… Молода…
Йому б – до пари, а вона… звичайна.

Надія Онищенко. «Ніжинський вісник» 22 березня 2014 року

http://www.nezhin-dram.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=362&Itemid=9