Христос воскрес!


В той день ішов Він на Голгофу,
Ніс на собі животворящий хрест.
Народ Йому кричатиме вже потім:
- Христос воскрес! - Воістину воскрес!

Тоді ж тягнув Він непосильну ношу,
За ним товпилася  юрма пуста.
А Він кривавим умивався потом,
Від спраги тріскались вуста.

Саднили рани на руках Месії,
 А від важкої ноші ноги гнулись.
І розуміла, плачучи, Марія,
Що від Ісуса люди відвернулись…

А розпинали, Господи, як страшно!..
- Терпи, Ісусе! - шепотів до Себе.
Байдужий  натовп хоронив  довчасно -
Холонуло від сліз зчорніле Небо.

Принизити хотіли: смерть ганебна,
Бо розіп'ятий, бачте, на хресті...
А Він гріхи усіх прийняв на Себе,
Спаситель людства, Мученик Святий!

Сьогодні світ хрещений йде до Бога,
Слова лунають із землі й небес
(Як їх не вистачало на Голгофі…)
- Христос воскрес! - Воістину воскрес!

Фотоальбом : Христианский портал Dubus.by


Моя подорож в Емірати (закінчення)

10.10. 2015 «ФЕРРАРІ-ВОРЛД»,  ДЖАКУЗІ  ТА ВСЯКА  СЕНТИМЕНТАЛЬНА  ВСЯЧИНА

             Яну цього дня ми зі Славкою благополучно сплавили милому Ханні. Він її супроводжував на «Феррарі-ворлд»  (пригадуєте, там  проводилися зйомки «Формули-1»?). А самі насолоджувалися плаванням у басейні, пальмами, неквапним спілкуванням  й усім, чого тільки душа забажає – спокусливим богемним життям. Я думала про те, яке це щастя – мати вдячних діток, і в душі моїй цвіркуни вигравали на  скрипках. Мимохіть спостерігала за перестарілим чоловіком, що пропонував своїй  молодій дружині то шматочок кавуна, то місцеві солодощі, а вона смішно копилила свої гарненькі губи й поверталася до нього спиною (і не дивно, бо ж і бридкий, нівроку!). Цікаві купальні костюми в арабів,  як у дівчаток, так і в хлопчиків, вони більш схожі на костюми водолазів: закривають руки, ноги, шию… На маленьких дівчатках рідко можна побачити золоті прикраси, зате у дорослих арабок їх безліч. Жінки завжди носять їх на собі як запоруку того, що коли чоловік прожене  з дому, то хоча б із чимось залишаться… Багаті арабки мають служниць: філіппінок, тайок, африканок - усміхнених, приязних, завжди готових служити вірою й правдою.

            Потім ми з дитям пішли в СПА-салон і довго ніжилися в джакузі…  Ох ці водні процедури з бульбашками!  Окрема подяка від мене італійцеві Рою Джакузі за чудовий винахід!  Допоки Яночка з Ханною активно проводили відпочинок, випускаючи адреналін, ми з Ярославкою дозволили собі пасивно провести сеанс релаксації, Мільйони малесеньких і більших бульок пестили наші тіла,  розслабляли м'язи, поліпшували  кровообіг, наповнювали  киснем шкіру, а також виводили  токсини, яких ми набралися з надлишком за своє життя. Підсвітки, орхідеї, розслабляючий чай і контрастний душ привели наші тіла й душі в абсолютну гармонію.

            Під вечір  ми лежали на тих же лежачках-диванах біля басейну, піді мною аж поскрипував чистесенький новенький рушничок, нагадуючи, що сьогодні останній день мого раювання на іншому континенті. І не вірилося, що ввечері я буду прощатися зі своєю донею.  На півроку? На рік? Як Бог дасть.  Як Бог…

            Телефонував Ханна. Продав один квиток на «Феррарі-ворлд»  (підприємлива Ярославка навчила), отже, неймовірно дорогі квитки на атракціон «відбив»!  Ох оці вже мені знижки, ваучери й ментальна українська економія… А як же вижити нашому бідному селянину серед акул капіталізму? Зате на фото вони не економили, й чотири професійні світлини коштували стільки, як доба нашого перебування в готелі!

         Так швидко збіг день… Утрьох ми металися в номері, по черзі забігаючи в душову кімнату, поквапом збираючи й розпихаючи свої речі, що якимось чином збільшились удвічі. Якісь із них клали до валіз, а якісь виймали, встигали на ходу щось гризти, запивати, цьомкати одне одного й обмінюватися подарунками, компліментами та вибаченнями.

            А він, цей сентиментальний Ханна, вже понад годину чекав на всіх нас, щоб попрощатися.

            - Чому ж Ханна  не зайде до номеру? – дивувалася я.

            - Тут не прийнято, щоб чоловіки заходили до незаміжніх дівчат.

            - Але ж у приміщенні присутня я, ваша мама.., - почала я, але вчасно прикусила язика, згадавши, що теж незаміжня. – Ну, не  можна, так не можна… Тоді швидше збирайтеся, дівчатка,  незручно: людина чекає!

            Нарешті, ми на вулиці. Ханна робить останні знімки. Обіймає нас. А потім розчулився й ледь не заплакав. Очі зрадливо заблищали, і він підозріливо швидко рушив до машини. За мить до цього він сказав Ярославі, що хоче звернутися до мене. Вона приготувалася перекласти, та Ханна мовив, що перекладати не треба. Активно жестикулюючи, він розвів руки й показав, настільки глибоко я запала в його серце. Ох, ці сентименти… А ще додав, що полюбив мене назавжди. Я відповіла, що його  ще заочно полюбила й обов’язково приїду в Емірати  знову. Як зясувалося, є речі, зрозумілі й  без перекладача…

            В аеропорт Дубаї нас відвозив не Ханна – у цьому еміраті він мав якісь проблеми з документами на авто, а колега Ярослави по роботі. Ми з Яною сиділи мовчазні й упокорені. Янця попросила Ярославку передати нашому арабському другові на електронку, що у нас усе гаразд, ми в дорозі й молимося, щоб у його особистому житті склалося все якнайкраще. Потім ми чомусь розвеселилися, як на погибель. Почали сміятися, мов навіжені, жартувати й кричати на весь салон. Думаю, Ярці стало за нас незручно.

            Прийшла відповідь від Ханни. Він написав нам те, після чого ми знову притихли, а потім заревіли, як два бегемоти. Яна хрюкала, сякалася й просила вологі серветки. Добре, що я ними вдосталь запаслася. А Ханна писав, що прикипів до нас, як до  рідних, тому буде дуже-дуже багато працювати, щоб заробити на поїздку  в Україну… Після цього я твердо вирішила збільшити світлину, де ми всі вчотирьох, й повісити в себе над столом серед інших, еміратських.


 11. 04. 2015. АЕРОПОРТ «ДУБАЇ»

          Незчулися, як опинились  в аеропорту.. У готелі зважити валізи, пакунки й пакуночки не вдалося. Тепер перед нами постала дилема: як спакувати всі речі в три валізи. Я почала нервуватися, Яночку лишила в черзі біля каси, а сама з Ярославкою не йшла – бігла до пункту пакування. Попереду Славка, як та комашина, пхала непідйомний груз кілограмів так з півста,  позаду неї дріботіла я, швидко-швидко перебираючи своїми ноженятками. Зараз доня, як ніколи, нагадувала мені свого батька – росіянина за паспортом, єврея за сутністю та українця за своїми патріотичними переконаннями! Тільки він, здавалось би, із безвихідної ситуації, може знайти отой єдиний вихід!

             Баранка зважила речі – і почався «шмон!». Вона їх кидала туди-сюди, а я тільки крутила головою, як циган сонцем. Як вона все вдало розштовхала – до сих пір дивуюся! Лишилася лише  пара кефірчиків та хлібчик.

            Розплата за наше невгамовне іржання в машині дорогою до аеропорту таки прийшла.  А я вже думала, що пронесло! Мою валізу прийняли, а от дві Яниних треба було спакувати, як один «твікс». І знову наша мурашка поштовхала через увесь аеропорт візочок з валізами для перепакування. Це ще не все. Біля каси з’ясувалось, що Янин квиток є, але  її дані не внесені до компютера … Півгодини очікування результату зробили нас смиренними й покірними.  Зате потім ми відігралися й попросили квитки ближче до хвоста літака.

            Якщо дорогою в Дубаї мене обмацували в Борисполі (спрацював пасок на джинсах), то тепер  не поталанило Яні – в її сумочці знайшли підозріливий предмет – залізну кришку-сувенір для пляшок.

            На нервовому грунті мене занесло до туалету. Я рвонула на всіх вітрилах у вільну кабінку. «Чому так смердить?» - здивувалася я. Після чистесеньких дубайських туалетів з живими орхідеями та м’якими  шкіряними кріслами, де можна присісти, поправити макіяж, це мені здалося досить дивним. Але часу на роздуми не було: до відльоту літака лишалося зовсім нічого.  І я помчала мити руки. Мабуть, я їх так і не помила, бо вилетіла з приміщення як навіжена – туалет виявився чоловічим.

            - Ярославко, мене не заарештують? – зарепетувала я.

            - Ні, мамо, - заспокоїла доня.

            - І не оштрафують?

            - Уже ні, ти так рвонула, що тебе й собаками не наздоженеш! – посміхалася вона.

            - Я так злякалася…

            - А араб, напевно,  ще дужче, - реготала пізніше Яна.

            Минуло шість годин. Ну от ми й наближаємося до рідної землі. Зліва – туман, справа сходить сонце.

            Добридень, Україно! Ти не повіриш, але перед першою поїздкою за кордон я найбільше боялася двох речей: літака й розлюбити тебе. Літати  я вже не боюся, та й розлюбити тебе ніколи не зможу. Бо, перефразовуючи Коцюбинського,  «поза всякими програмами й партіями» ти належиш мені! Ти моя. Всю тебе, «велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі!» І де б мене не носило, я завжди повертатимуся до тебе!

           

Моя подорож в Емірати (ч.9)

09.10.2014. АКВАПАРК  АБУ-ДАБІ

            Ледь продерши кліпки і нашвидкуруч поснідавши, ми помчали до сусіднього готелю, щоб безкоштовним автобусом дістатися аквапарку в Абу-Дабі. Я сиділа в салоні й милувалася красивим водієм. Ох уже  ці араби, уміють же підібрати обслуговуючий персонал!

            Лише чверть години – і ми в аквапарку. Учора я слізно просилася в дівчат дати мені перепочинок. Але  дітки безапеляційно відхилили моє прохання:

            - Мамо, не сподобаються атракціони – будеш кваситися в басейні внизу.

            Я погодилася. Але малі сатрапи потягли мене на «Ледачу» річку», буквально запхнули в  глибокий круг (сідниці торкалися води, а ноги стирчали десь угорі) й пустили у вільне плавання. Швидкий потік ріки мчав мене в безвість, а я думала про те, де я й де мої речі (з речей на мені був лише купальник). Із штучних водоспадів потоками лилася вода, руками я греблася, як та курка лапами, відвертаючи свій хиткий «човник» від чергових водних потоків, але його все одно крутило, вертіло вусебіч. Моє  підношене серце драйвувало на повну. «Господи, хоч би не гавкнути», - шепотіла я впереміш із криками: «О-о-о!... А-а-а-а!»

            Врешті мої поневіряння закінчилися. У кінці атракціону до мене мило посміхалися дві доні, і я подумала, що на сьогодні одне випробування вже пройшла!

            Опісля ми втрьох, як два пінгвіни й одна мала куріпка, спочатку пошльопали босими ноженятами якимись лабіринтами по жовтих плитах, а потім гвинтовими сходами піднімалися вверх. Черг було дві, і ми стали в довшу. Яна швидко зметикувала, що краще пробратися через канатик  у коротшу. Ми подерлися за нею. Яким же було розчарування, коли нас знову завернули назад – то була черга для VIP-персон.

            - Дискримінація, - зітхнула я.

            - Атож, - закивали доні.

            Знову вистоявши чергу, ми нарешті потрапили до двох гірок – синього й зеленого кольорів. Як глянула я на ті гірки, ноги підкосилися, і я вже хотіла накивати п’ятами, але дівчата в один голос як крикнуть:

            - Мамо! Ти куди???

            - Та щось страшнувато…

            І ти півгодини вистояла, щоб повернутися?

            Мимоволі я подумала про свою  покійну бабусю-партизанку (у такі моменти я завжди її згадую). Вона б не спасувала! І я покірно дала себе вклендати в ту кляту гірку (синю, напевно). Склала, як покійниця (за інструкцією), рученятка й почала молитися. (Слід зауважити, що Господь того дня почув від мене стільки молитов, скільки не чув, певно, впродовж усього року!) І полетіла вниз із шаленою швидкістю. Від страху я заплющила очі,  а вода наповнювала мого носа, ротову порожнину, адже я волала так, як кричить недорізане порося.

            Коли розплющила очі, то подумала, що вже на тому світі. Над собою побачила стурбоване лице старшої:

            - Мам, жива?

            - Жива, - буркнула я, опираючись на її руку. - «Та дуже нездужа», - процитувала Шевченкову «Наймичку». – Ви мене доконаєте…»

            Тут і Яна матеріалізувалася.

            - Все, дівчатка, я пас!

            Але ролі змінилися, бо Ярославка, як я колись їй, малій, сказала:

            - Мамо, пригадуєш, як  ми в Гаграх каталися з тобою на машинках? Правда, класно було?

            - Класно! – посміхнулася я.

            - Поглянь уверх, які чудові машинки!

            І справді, високо над нами кричали-галасували якісь щасливці, мабуть, від радості. То вже потім я збагнула, що ні.

            І ми знову подерлися вверх. Над собою я побачила жахливу пащу страшидла  й напис: «Кишки дракона».

            - Тільки не це! – зарепетувала я.

            - Ні, мамо, ми на машинки.

            Ми дерлися все вище й вище, до самих небес. Я вже повзла східцями й думала: «І навіщо  все це роблю?» Нарешті опинилися в епіцентрі натовпу, знайшли кінець черги для пересічних (ми вже були навчені). А збоку, і знизу, й зверху  чулися крики, репет і вереск. Драйв, драйв, драйв!

            Атракціон з «повітряними машинками»  виявився американськими гірками й називався «Бандит-бомбер». Треба було сісти на одне з чотирьох сидінь, застібнутися паском, щоб, бува, не випасти дорогою, і ловити кайф. Що ми й зробили. На неймовірній швидкості нас мчало по рейкам, піднімало то високо вверх, то різко вниз, а я вже не кричала, а хрипіла: «О-о-о! А-а-а! О-о-го-го! Е-ее..» Тут тобі  козі й смерть…

            Із «машинок» я сама не виходила – мене витягали мої доні, як напівживий «бегеж», а мені було зовсім байдуже, що представники всього світу реготали з такого дійства. І хто вони мені такі? І хто мене тут знає?..

            Я нічого не говорила доням, вони все зрозуміли без слів. Така бажана свобода всміхнулася до мене біля басейну  глибиною курці до колін. Ярославка купила мені «комплімент» від себе - різнокольорові кульки морозива й пляшку крижаної води. Морозиво я з’їла, а водичку прихопили наші  «браття-росіяни»,  поки я ніжилася в басейні.

            - Ми зранку тут, і води вашої не бачили», - розвела руками молода пара.

            «А Бог з вами», - подумала я, зручно вмостилася в шезлонзі під парасолею й поринула у світ морфея.

            Трохи покімаривши, я звернула увагу на медиків, які швидко мчали на носилках дівчину-африканку з кисневою маскою на обличчі. Когось-таки доконала полуднева спека!

            Коли мої дівчатка відвели душу на атракціонах, ми  ще раз пропливли «Ледачою річкою» (тепер уже страху не було) й тільки-но зручно вмостилися на лежачки, як ввічливий працівник нагадав нам, що за чверть години парк припиняє роботу.

            Знехотя ми піднялися й рушили до виходу. Дорогою, почувши нашу мову, мене зупинила гарненька дівчина-рятівниця й схвильовано запитала:

            - Ви з України?

            - Так, з Черкас. А ви?

            - З Александрії…

            - Кіровоградської області! – дружно закінчили ми. – Земляки!

            І почали обійматися. Це було так зворушливо. Ми з Яною пообіцяли дівчині обов’язково передати привіт Александрії.

            На виході нас проводжав звук бубона – індійське хлоп’я хвацько вибивало нехитрі мелодії, відвідувачі підтанцьовували в такт, плескали в долоні й кидали малому музиці мідяки та мілкі  купюри в залізну посудинку. Ми теж трішки потусувалися, зняли на відео і, вдоволені, рушили до автобуса.

            А ввечері знову зустрілися із Ханною, знову ресторанна вечеря, задушевні розмови, обмін сувенірами. Особливо припала до душі кістяна скульптура письменниці – натяк на моє хобі. А ще чоловік подарував штучні магнолії, що будуть завжди нагадувати про єгипетського друга – християнина Ханну, хай благословить його Господь!

      (Продовження.  Далі буде)    

Моя подорож в Емірати (ч.8)

08.10. 2014. О ХАННА! МИЛИЙ  ХАННА!

            Увечері ми вже втрьох валялися під пальмами в шезлонгах, коли Ярославці зателефонував її арабський друг Ханна, півдесятка років безнадійно закоханий у мою доню.

            Він підійшов несподівано – середнього зросту, міцної статури, з бородою та вусами,  які, мабуть, відростив для солідності перед зустрічі з нами. Спочатку тримався статечно, як і належить за правилами етикету, потім розслабився і почав усміхатися, щиро й відкрито, як людина, що не ховає каменя за пазухою. Здавалося, ми знайомі багато років,  настільки невимушеною була наша розмова. І то нічого, що я нібельмеса не розуміла, але моя душа почувалася у товаристві цього молодого чоловіка навіть дуже комфортно.

            Як справжній джентльмен, Ханна запросив нас повечеряти до найближчого ресторану. Ми присіли на відкритій терасі, а нам принесли електронне меню. Оскільки, як ви уже зрозуміли, ми дівчатка нахабні й відкриті, то замовляти не соромилися. Аж раптом я згадала про тренажерку і збагнула, що її  сьогодні не буде. Тому скромно замовила лише мікс із червоної рибки під різними соусами та незмінний апельсиновий фреш.

            Красива тайка, що нас обслуговувала (і де тут таких красунь знаходять?) час від часу запитувала, чи сподобалися страви, чи смачно нам, чи ми вдоволені. «Вері, вері гут!» - дружно кивали ми. Тоді вона запропонувала поперчити нам їжу з великої дерев’яної труби-перечниці. «Так! Так!» - сказали ми з Яною. Нам було цікаво побачити такий цікавий предмет в дії.

            Насамкінець ми отримали «комплімент» від закладу – смачні шоколадні цукерочки з морозивом усередині. Чотири з них скряцала Яночка, нам з Ярославкою дісталося по одній, а бідний Ханна отримав облизня. Але він не розгубився, і коли дівчина принесла рахунок, Ханна сказав, що мем (це мені) дуже сподобався «комплімент». Розчулена тайка принесла іще декілька цукерок. Тепер уже я волала: «Ханні, Ханні залиште!», знаючи з Ярославчиних слів, що її друг полюбляє солоденьке.

            Після того, як ми натоптали чималенькі шлуночки, Ханна відвіз нас до Перської затоки помилуватися нічними краєвидами. Поки молодь фотографувалася, я переглядала в авто захопливе відео про спільну поїздку Ханни та Ярослави в пустелю. І яка ж та Ярослава вередлива! Чомусь не захотіла ночувати в пустелі з групою, бо їй там, бачте, «воняло рибою», і бідолашний Ханна повіз її назад у місто. Дорогою вони заблукали, авто заглохло в піску. І чоловік півночі лопатою вигрібав пісок з-під колес машини, а це мале знімало його на відео. Додому вони все ж не потрапили, а повернулися туди, де «смерділо рибою». І до півдня спали, а  їхні друзі варили уху. Отаку санту-барбару я й переглядала, поки діти гуляли біля води.

            Близько другої ми вповзли до номеру, крім Яни, яка поїхала дивитися нічний Абу-Дабі та знайомитися з локалами.

            - Дочечко, Ханні можна довірити нашу Яну? – запитала я Ярку.

            -  Якби у мене була власна дитина, то я  її довірила б тільки Ханні, - відповіла та.

            -  Добре, їдь, - винесла я вердикт.

            Яна заявилася під ранок і впала спати. Але  цього я вже не чула, бо поринула в сон, як муха в солодкий мед!

(Продовження. далі буде).

Моя подорож в Емірати (ч.7)

08.10. 2014 «МАМО, МАМО, Я В ДУБАЇ!»

            Сьогодні я прокинулася рано – о восьмій. Ярослава спала на відкритому балконі, її підкусували комарики (цього добра й тут вистачає!), Янця закотилася на край сексодрому, а я почалапала до ванної кімнати. Плескаючись у душовій,  захоплювалася чудовою сантехнікою фірми «Valadares» і думала, що в Україні на неї, певно, ціни захмарні.       

            Крізь шум води до мене долинула незнайома східна мелодія, а моя молодша натхненно волала: «Мамо, мамо, я в Дубаї»!

            -О, а це що за Голлівуд? – здивувалася я.

            - Дівчата переслали на мобільний, - кивнула Янця і продовжила виспівувати, зіскочивши з ліжка й пританцьовуючи в такт.     

             Це було так в точку і так захопливо, що я піддалася магії танцю і приєдналася до неї. Тепер ми нагадували аборигенів із острова Гоа. Наші ритуальні рухи та співи розбудили «арабську дитину». Бачили б ви її круглі очі після ранкового сну на  балконі! Нас із нею відділяли щільно причинені двері (у номері весь час працював кондиціонер). Ярка вирвалася із полону й теж почала запалювати. А що, є у цих нехитрих  рухах щось магічне, що заряджає людину якоюсь неземною енергією!

            Опісля релаксу ми чи не вперше вчасно спустилися униз до ресторації – поснідати. Оскільки страви тут вибираєш сам, то спочатку даєш собі слово покласти на тарілку щось дієтичне й небагато, а потім розпалюєшся, твої завидющі очі шепочуть тобі: «Та поклади ще й це…» - і поступово твоя посудинка наповнюється картопелькою, м’ясцем-гриль, салатиками, соусами… На десерт мені заманулося скуштувати драконового плоду, тож я пошльопала за ним. Але стався казус: він, певно, хотів ще пожити на білому світі й тому зіслизнув з моєї виделки прямо у загальну тацю зі сметаною. Уже щипчиками я почала його старанно виловлювати і раптом зліва відчула на собі погляд світлих очей, що невдоволено буравили мене наскрізь. Немолодий німець, певно, теж хотів їсти, а тут я займаюся риболовлею, точніше – драконоловлею. Я пролепетала щось на кшталт «сорі» чи «бонжур» (кажу ж собі: треба англійську вивчати під старість!), зробила скорботну мордочку і,  виловивши таки нещасний десерт із сметани (хай йому грець) шмигнула до столу, дорогою прихопивши два  смаколики. Як називаються? А хто зна, назви написано все ж тією англійською!

            Нарешті сімейство зручно вмостилося за столиком. Яночкина тарілочка мало чим відрізнялася від моєї, що там тільки не лежало! Лише  Ярослава скромно взяла собі вівсяних пластівців з молочком і мовчки поглядала на наші «мікси». Вона вже не сумнівалася, чому ми такі вгодовані в Україні. Мені зробилося ніяково, і  в глибині душі, десь там далеко-далеко, я дала собі слово сьогодні ж відпрацювати всі свою зайві калорії на тренажерах.

            Після сніданку Ярослава поїхала в Дубаї на співбесіду по роботі, а ми з Яною  в Абу-Дабі – шопінгувати. Мови ми практично не знали, то й вибір у нас був невеликий – мол для туристів. У магазині ми довго прицінювалися, купуючи  сувеніри й подарунки для рідних і  друзів. Оскільки ми дівчатка товариські, то з’ясувалося під кінець, що в Україну ми їх не довеземо – не вистачить місця у валізах. Я сиділа на виході з пакетами та пакетиками, коробками й коробочками, а Яна шукала «пристойну» валізу – тільки за цієї умови я виділила для неї гроші. Через півгодини вона з’явилася із «дуже  пристойним» чемоданом ядовито-бузкового кольору.

(Продовження.  Далі буде)


Моя подорож в Емірати (ч.6)

І  НЕХАЙ  СВІТ  СПОЧИНЕ  БІЛЯ  НАШИХ НІГ!

            Вдосталь накупавшись, ми зручно вклендалися ні, не на якісь там пластмасові шезлонги, а на королівські (а може, й шейхівські?) ліжка з пругкими матрацами. Під розкішним балдахіном їх було всього лиш два, але ми  дружно втиснулися на них  утрьох (затісно трохи, зате вкупі) і тихо ловили кайф, поклавши ногу на ногу, як три напівграції (ви, напевно, читали книгу Катерини Вільмонд?) і вели бесіди про не важливі на перший погляд, елементарні речі. Треба ж, за тисячі кілометрів від Батьківщини я нарешті вперше про неї забула і на деякий час відчула себе не жителькою України, а частиною тієї нації, що зветься людською расою.

            Термін «людська раса» мені різонув слух, коли я перекладала книгу «Заповіт крові» американського євангеліста Джона Метьйоса. Тоді я дуже здивувалася, як таке може бути. Виявляється, може, ще й як! Повз мене неквапом сновигали німці, поляки, африканці, тунісці, араби, звичайно, а мене це надзвичайно тішило, здавалося, світ проходив повз мене, так-от робив дефіле, а я мило споглядала його не з екрану телевізора чи монітора, а наяву.

            Ніч тут настає дуже швидко – нечутно сиза пітьма огорнула серпанком  і наш готельний комплекс, і басейн, і все навкруги. Загорілися сотні вогників, ми споглядали підсвічені пальми, прозору водицю басейну і одна одну, адже не бачилися сто років. І раптом я підняла голову вгору й помітила її – зірочку! Сльоза розчулення покотилася по моїй щоці, бо без зірок, як з’ясувалося, я зовсім не можу існувати!

            На острові, здається, і повітря інше, нарешті я відчула довгоочікувану прохолоду.

            Гречний африканець приніс із ресторану замовлену піцу, ще теплу, із в’яленою яловичиною та овочами, а  також апельсиновий фреш. Дитя дало чайові – і   ми отримали комплімент: пляшечку холодної негазованої води.

            О 23-й в басейн уже заходити не можна. Нам ввічливо повідомили, що на ніч в нім  воду спускають, наповнюють свіжою, дезінфікують. Тож ми знехотя підвелися з шезлонгів, віддали великі сині рушнички, які отримали перед входом на територію басейну, і пішли до готелю.

            Закінчувався найщасливіший день мого життя. Я це усвідомлювала, і тому знову очі були на мокрому місці.

            -  Мамо, ти колись перестанеш плакати? – запитувала стурбована Ярославка.

             Та то  од щастя, - посміхалася я крізь сльози.


(Продовження. Далі буде).

Моя подорож в Емірати (ч.5)

07.10. 2014. «ХЕППІ  БЕЗДЕЙ…»

            Нерозпещені українським сервісом, ми зайшли в такий крутячий, такий чистесенький, такий усміхнений хол. І знову яблучка на ресепшн, тільки червоні, великі, соковиті. Тут нас оформили, зареєстрували та видали картки-ключі від номеру.

            Коли  речі доставили і ми зайшли в кімнату, наші шість пар очей завмерли від здивування: тут чекали, певно, на молодят, бо ліжко було велике-превелике, такий собі сексодром. На сніжно-білих простирадлах із темно-червоних пелюсток троянд виклали  «Love», а пара  закоханих лебедів із таких же білих рушників схилила свої голівки одне до одного і застигла у вічнім коханні. У нас спочатку сталася істерика (ви, певно,  чули вислів «гомеричний сміх»? Так от, йому до нашого було далеко!) Портьє довго вибачався і запропонував інший номер, але ми відмовилися – і почалася спека! Ох і ж нафотографувалися ми!

            - Зробіть мені приватне фото в купальнику! – репетувала я. – Тільки не сплутайте з  іншими й не закиньте до «Контакту» чи в «Однокласники»!

            А дівчата несамовито гуділи: «Хеппі бездей…» і цьомкали мене в щоки. За криком не відразу почули, як хтось постукав у двері. Тоді ми принишкли й випхали Ярославку «врегулювати обстановку». Високий красень-портьє заніс до номеру шоколадний торт з вітальним написом і двома полуничками  та привітав мене із минулим Днем народження.  «Дочечко, дай чайові», - зворушено замуркотіла я до Слави. А сама була приємно здивована таким кніксеном. У моєму серці раптом затьохкав соловейко та  почали витати маленькі янголики щастя. Розчулена, я дякувала доні за такий незабутній ювілей, а Богові – за  вдячних, золотих  донь (ось де справжні коштовності в Еміратах!)

            Чи  почувалися ви коли-небудь на сьомому небі від щастя? На ньому я  побувала  сьомого жовтня 2014 року!

            Опісля цьомкань та сюсюкань щасливе сімейство сиділо на балконі з прозорими стінами й трапезувало, тобто справляло святковий підвечірок, а також  милувалося видом на Перську затоку, зеленим полем для гольфу, смарагдовим басейном та жаданими пальмами. Ми насолоджувалися щебетом якихось екзотичних пташок, заходом сонця і смакували каву з вершками та неймовірно смачнючим іменинним тортиком.

            Через півгодини, високо задерши носи  й поважно крутячи задами, як пінгвіни в дубайському акваріумі,  ми почимчикували до басейну.

(Продовження. Далі буде).

07.10. 2014. НА ОСТРІВ!


            Сьогодні ми покидаємо Дубаї, і, за планом Ярославки, відвідаємо острів Яс, де й залишимося до кінця подорожі. На нас там чекають зелененькі, а не запилені пальми, басейн і Ханна – єгиптянин, друг доні. Я вже четвертий день говорю дівчаткам, що тільки-но побачу Ханну, то обійму його, як рідного сина.  У такому великому бажанні є  доля меркантильності – дуже вже мені набридло ловити таксі, а в нашого Ханни чудове авто.

            Оскільки доня побивалася, що не змогла за такий короткий термін показати якомога більше дубайських принад, то вирішила сумістити приємне з корисним – замовила для нас із Яною оглядову екскурсію «Джумейра».  З вікна таксі ми бачили море зелені (те, чого мені так не вистачало), вілли для богеми з пташечками, квіточками, пальмочками та іншою екзотичною красою. Особливо вразила резиденція одного з місцевих шейхів.

            Авто заїхало в підземний перехід – повіяв вітерець. Ярослава пояснила, що зараз ми знаходимося під водою – і спрацював природний інстинкт: мене почало нудити. Найбільше я боялася за водія-пакистанця ( міліція ж не винна, що коні здохли…).

            Нарешті, ми вибралися із підземелля. І Яночка захотіла сфоткатися, адже тут було справді чудово! Дитина робила чергове селфі, лічильник байдуже рахував дирхами, У моїй голівоньці грали марші та фуги. Водій звично дивився на воду. А Ярослава терпляче спостерігала за всіма нами.

            Доїхати до готелю на цім таксі не вдалося. Діти мене пожаліли й випустили на волю. Але тридцятип’ятиградусна спека не приносила поліпшення, і доні вирішили мене тимчасово транспортувати туди, де є кондиціонер,  – на станцію метро. Я й там надулася, як та жаба-ропуня, і то плакала, то сміялася, життя втратило свої барви, стало нелюбим, немилим і пісним, а я жалілася, що тут, у цій Арабії, немає навіть зірок. Слабкий аргумент, однак, адже Яна одну все ж бачила.

            - Мамусю, а почитай нам свої дорожні нотатки! – раптом почула голос старшої.

            - І справді, мам, що ти там накрапала? - це вже Яна.

            Знайшли-таки моє слабке місце. Мене ж хлібом не годуй – дай вдячного слухача. І я купилася. Знову розплакалася, потім розсміялася. Потім реготали вже всі ми. І мене врешті попустило. Під кінець я вже іржала, як старий німецький трофейний кінь.

            Автобусом добиратися не ризикнули – тож знову вмостилися в таксі на заднє сидіння. Я по черзі лежала то на м’якесенькім Яненяті, то на субтильній Славці. Голівонька мені вже не належала, а капелюх покоївся десь у ногах під сидінням. Доні принишкли, як пташенята перед грозою. Дякуючи Богові, грози не сталося, і ми, нарешті, під’їхали до готелю «Park in».   

            О, диво! Нарешті я побачила свою давню мрію – білосніжний готель серед зелених пальм! Це повернуло мене до життя, і я почала думати, що воно мятежне,  непередбачуване й таке принадне!

( Продовження. Далі буде)

ЗНО (із знайдених неопублікованих записів)

1. Людина пішла від мавпи. Але ще жодна мавпа не перетворилася на людину.
     Перевіряючий із цього приводу: "А що, відріж хвоста, набий морду, дай в руки лопату - от тобі й людина!"
2. Люди, які знімаються у кінах, виступають у театрах... вони хочуть, щоб люди йшли до ідеалу".
3. Деякі люди живуть у чорно-білих тонах. Деякі плавають у песимізмі".
4. Життя Шевченка складалося із тюрмів та конСтаборів...
5. Бува, накинешся на когось і потім "гониш бочку" на ту людину...
6. Не є гарним сидячі у транспорті сидіти як і сидів коли зайшов дідусь або бабусь.
7. А так  хочеться змішатися з товпою, з кольором волос...
8. У кожного є і повинен бути людина, що завжди прийде на допомогу.
9. Кожен дума по-різному та робе все по-своєму.
10 Людина без "я" дорожче цінується без цієї букви.
11. Один стане успішним бізнесменом, інший буде збирати пляшки.
12. Ми однакові - народжуємося, працюємо все життя, потім пенсія і смерть.
13. Я приведу вам прімір із власного прожитого года.
14. З крапки цього зору...
15. Моя думка, що кожна людина должна жить по своїм понятіям (автор - дівчинка).
16. Треба жити, розвиваючи своє хазяйство.
17. Для мене зачинене повітря для розвитку.
18. Дідусеві стало погано, він почав галасувати, панікувати. Подруга не знала, що робити. А я намочила дідусеві хусточкою    обличчя.       Йому стало краще.
19. У кого не глянь - по 5 пальців, 2 ноги,2 руки, 1 ніс, 1 губи...
20. Всесвіт чекає на нас із розгорнутими руками.
21. У моєму класі є дуже розвинутий хлопчик, а інший недорозкинутий.
22. Так що рухайте наші професора вперед, і не забувайте все рухати потрошку.
23. Великий філосов.
24. Пісникарка М. Чурай.


                         (Авторську орфографію й пунктуацію збережено).

Такий близький мені Тарас

Карався,  мучився - не каявсь
Такий близький мені Тарас.
Не був  він осторонь чи "скраю",
Коли щось сталось з зором в нас.

Коли всі разом вмить оглохли,
Мов миші, ниділи в пітьмі,
Коли коріння роду всохло,
Лишились спогади сумні

Про ті славетні перемоги,
Що здобували нам діди,
А ми ж топтали їх під ноги
І воленьку не зберегли.

Пророк будив і звав на сполох,
Сліпим повіки розтуляв.
Ревів  громами сильний голос,
Рабів на битву піднімав.

Байдужа нація прозріла,
"Немудрі" скинули панів,
І схвально предки задзвеніли
Кайданами з глибин віків.