Ода яєчку, або Курчам тобі не бути



Жовто-золоте сердечко,
Білосніжні  світлі шати.
Щиро жаль тебе, яєчко,
Приговорене до страти...

Вже сьогодні з тебе знімуть
Білу крем'яну сорочку.
І поріжуть дрібно-дрібно
І жовточок, і білочок.

Додадуть твердого сиру,
Дрібку солі, часнику.
Майонезиком прикриють -
В шубу одягнуть легку.

До розв'язки недалечко...
А в очах - печаль спокути.
Щиро жаль тебе, яєчко,

Бо курчам тобі не бути...
           

Хлопчик і морські зірки






  Під впливом притчі із блогу
taniette http://blog.i.ua/user/4092853/


Під вечір на  морі бурхливий прилив
Міріади зірок  залишив на свободі.

Хлопчина малий по пісочку бродив, 

Кожну зірку жбурляв він  чимдалі у воду.


 
«Безглуздо! – хтось кинув малому услід,
-
Усіх не спасти,  зате стільки мороки…
Завтра будуть лежати вони  неживі,
А ти, хлопче, у справі своїй одинокий».

 
А хлопчина продовжував брати зірки,
Повертати туди, де була в них потреба.
Поспішав ще хоча б одну зірку спасти.
А чому? І не знав. Відчував, що так треба…

Поетові



В агонії вечірнього гротеску
Конало сонце з формою цитрин.
Віршовані орнаменти і арабески
В пітьмі, схилившись, він творив.

Рядки стогнали, корчились від болю,
І скоро вже  папір саднити став.
Чи був митець вдоволений собою?
Не знаєм ми, але писав, писав...

А потім прочитав. Скупа сльоза
Скотилася в затятого поета.
Насправді він уже і сам не знав,
Де вимисел, де правда у сюжетах.

Усе переплелось, як у віночку:
Червоне - чорне, суть і небуття.
Сидів поет, в одну дивився точку.
Димів папір... А може, і життя...

Життя вдалося!




За вікном - машини табунами,
Осінь просіває день на  сито.
У густому, білому  тумані
Двірники метуть несамовито.

Крізь прозору тюлеву фіранку
Пробивається  пучечок світла.
Зранку вип'ю  кави філіжанку,
Із вікна вдихну ковток повітря.

Запах диму із горОдів  в'ється,
Пестить моє сонячне волосся.
Запитаєш, друже, як живеться,
Усміхнуся, мов  життя вдалося!


      

В червонім намисті горобина молилась





Красною кистью Рябина зажглась. Падали листья. Я родилась.

Спорили сотни Колоколов. День был субботний: Иоанн Богослов.

Мне и доныне Хочется грызть Жаркой рябины Горькую кисть.

 Переспів вірша М. Цветаєвої

                       В червонім намисті
                       Горобина молилась.
                       Падало листя -
                       Я народилась.

                      Сперечалися сотні
                      Дзвонів-основ.
                      День був суботній,
                      Іоанн Богослов.

                      Хочу й сьогодні
                      Притиснуть до лона
                      Горобини гіркої
                      Пишнії грона.



Вікна-очі (урбаністична елегія)



Будинки-велети стоять на варті
Осіннім смутком заколисаних ночей.
На світ Господній глипають квадрати
У таємничність упокорених очей.

У тих очах таїться щирий смуток,
Мелодії тужливі виграє на скрипці.
Тут першого кохання ніжний жмуток,
Й останній подих, й "мамо" у колисці.

Журба і радість, сміх дзвінкий і сльози,
Звабливий рай, нестерпна  ностальгія...
О, скільки очі сліз лили в морози,
І скільки в щасті із людьми раділи!

Якщо  відчуємо колись ми біль утрати,
А чи вантаж захочем  скинути з плечей,
Згадаймо в сує, що нас ждуть квадрати
Будинків-велетів всерозуміючих очей!

Ода светрику (гумор)



Примітка:  вірш на шедевр не претендує)


В оцю жовтневу днину
Так холодно без тебе,
Мій светрику єдиний,
Блакитний, наче небо...

Теплом від кашеміру
Мене ти зігрівав,
А взимку так безмірно
І ніжно обіймав...

Лишився на світлинах,
Де я й мій друг-електрик..
Бо міль нещадно згризла
Тебе, мій любий светрик...


tears tearstears tearstears tears

Самотою бродить душа

За вікном, де шугає вітер,
Вчора рідна, сьогодні - чужа,
Боса, плащем не прикрита,
Самотою бродить душа.

У будинку розваги, танці,
Ллється музика, сміх лунає,
Лиш маленькі домашні капці
Щирий смуток і біль відчувають:

"Хто, сердешну,  її приголубить,
Дасть притулок вночі без гроша?
Чи її хтось у світі полюбить
Просто так, бо вона -  ДУША?"

А душа - тонка павутинка -
Віднайшла, бідолашна,  житло:
Чи то Хуха взяла Моховинка,
Чи то білка забрала в дупло...


*Хухи — лісові  істоти в слов'янській міфології.
В уяві слов'янських народів добрі духи, що за
своїм зовнішнім виглядом схожі на маленьких
 пухнастих звірків.



Просто я любила Вас...



Осінь. Вечір. Листя шепіт.
Поруч Ви. Легка печаль...
Я накинула на плечі
Павутинку - світлу шаль.

Стукіт серця, лунко-лунко,
Трепет рук,  легкий-легкий...
І прощальна мить цілунку -
Присмак осені терпкий...

Знову верби жовтокосі,
Як тоді, танцюють вальс...
Я не плачу...Просто осінь...
Просто я любила Вас...


и перевод стиха

ego39


Осень. Вечер. Листьев шепот...
Рядом Вы. И тень печали.
Я накинула на плечи
Паутинку легкой шали.

Стук сердечный. Звонко-звонко,

Трепет рук. Слегка-слегка...
И прощальным поцелуем
Осень, вкусом чуть горька...

Снова вербы в желтых косах,

Как тогда, танцуют вальс.
Я не плачу. Просто осень..
Просто я любила Вас...

Ми живемО у вік модерну і нейлону




Ми живемО у вік модерну і нейлону,
У час концернів і "наколотих" цитрин.
І манять нас  із поволокою неону
Чужинські блудні очі вікон та вітрин.

Навік впокорені в бетон та арматуру,
Один в один будинки, наче близнюки.
Чужу сповідуєм релігію, культуру,
Свої  лишилися лиш сленг і матюки.

Мені  ж -  ковток повітря в чистім полі,
Де до  небес злітають  горді птиці.
Там п'ють у буйних травах дикі коні
Джерельну воду з чистої криниці.

Там вольний дух славетного Тараса
Витає з козаками, дивиться з небес.
Там око Боже, невсипуще Око Спаса,
Нагадує усім, чому Христос воскрес!

Задумуюсь: а хто ми в  цьому світі?
Легенький пил  на кам'яних скрижалях.
СпішІмо по собі достойний  слід лишити :
Відійдем в небуття - про нас і не згадають...