Там, де віками, за гірким туманом,

де турбить вічність у Роландів ріг,
любов була єдиним талісманом,
а талісман ще звався - о б е р і г.

Було життя осяяне красою,
любов і честь цінились над життя.
І що там смерть з великою косою? -
мужчина, лицар, сонячне дитя!

В моїх садах мелодії Провансу,
і жінка, жінка, жінка всіх віків! -
за неї лицар гинув без авансу,
вона чекала цокоту підків.

В монастирях, фортецях і столицях,
з глухих палаців, схожих на тюрму,
якщо він лицар, -
о, якщо він лицар!
вона троянду кидала йому.

Гриміли вальси, пурхали амури,
давили будні, смикала сім'я, -
жіноча туга билася об мури:
де лицар мій, молитва де моя?!

І хоч в'яжіть, хоч плітку або клітку,
хоч бозна-хто розкаже бозна-де,
якщо він лицар - жінка кине квітку ,

на все життя очима проведе.

***

Розкажу  тобі думку таємну, 
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо. 
І сьогодні, і завтра, й навік.

Ліна Костенко.