Незалежності присвячується

Сьогодні 20 років з початку путчу. І фактично через чотири роки ми  стали державою. Хотілось би сказати трішки, щодо своєї хоч і куцої, але все ж таки Батьківщини. Так вже вийшло, що я прожила своє життя в цій країні. Я не знаю, як воно там по іншому, я не знаю, що таке жити у складі іншої країни, не знаю, як це знати одну мову, не знаю, як воно там. Моя Батьківщина вже вільна, незалежна Україна, бо тут я виросла, бо на українських піснях я зростала, бо звикла до звичного суржику, українського телебачення, і мови по телевізору. Мені дико дивитись російське телебачення, дико і по чужому чути російську мову, бо тут не чуєш мову, якою розмовляють сусіди. Тут щось, інше своє…І мені боляче дивитись на все те, що зараз відбувається. Мені боляче дивитись на те, що зараз у моєму місті з’являються фашисти, мені боляче від того, що наша освіта губиться і вбивається, боляче від того, що вбивається звична і така глибока культура. І інколи мені не вистачає сил, хочеться все покинути та втекти. Але все одно ще хочеться зберегти трішки віри у те що, ця куца, крива, змучена, забита, вбита країні підніметься з колін. Хочеться вірити, що отой хлопець у вишиванці, якого бачила сьогодні, також буде мати таку ж віру. І може, справді щось зміниться. Я хочу у це вірити.  Бо, якби пафосно це не звучало, моя Батьківщина - Україна.