3 листопада 76 років тому розстріляно еліту української нації

3 листопада 1937 року в карельському урочищі Сандармох було розстріляно Леся Курбаса, Валер’яна Підмогильного, Миколу Зерова, Миколу Куліша та інших найяскравіших представників української культурної еліти. 

Убивства здійснено «на честь двадцятої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції». Вирок виконав майор НКВД Матвєєв. З 27 жовтня по 4 листопада 1937 року він, переважно власноруч, убив пострілом в голову 1111 політв’язнів Соловецького табору. Серед них - 290 українських митців, письменників, учених, священнослужителів та державних діячів. 

Переважну більшість із них убито 3 листопада. 

Так комуністичний режим знищив еліту української нації. 

В Сандармосі обірвався земний шлях геніального режисера Леся Курбаса, драматурга Миколи Куліша, літераторів Миколу Зерова, Мирослава Ірчана, Григорія Епіка, Павла Пилиповича, Валер’яна Підмогильного, Михайла Ялового, міністра освіти УНР Антона Крушельницького, академіків Матвія Яворського та Степана Рудницького й інших визначних українців. 

Частину розстрільного списку опублікувала газета «День», а радіо «Свобода» розпочало спеціальний проект, присвячений пам’яті українців, убитих у Сандармосі. 

Загалом же за 15 місяців масового терору в 1937-38 роках в СРСР було ув’язнено чи депортовано понад 2 мільйона людей, з них 682 тисячі розстріляно. В Україні було знищено всіх, хто міг розвивати національну культуру чи бодай теоретично чинити опір режиму, і кого не встигли знищити під час війни 1917-22 років, репресій 1930 і наступних років і геноциду 1932-33. 

Короткі цитати та фото, звичайно, не дають уявлення про те, що значили ці люди для України, але відтворюють їхній дух. 

Згадаймо їх, вдивімося в їхні обличчя, вдумаймося в їхні слова. 

Лесь Курбас, розстріляний в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року

зі щоденника:  «Я все таки вірю, що останнє слово скаже та моя частина, яка вміє бути свідомістю моря, хмар, гір нації, людини взагалі. Сказано десь: досягнена на підйомі ступінь осяяння не пропадає. Вона навіки наша власність. Навіть у калюжі вона до нас повернеться. На її світло ми будемо йти — навіть наосліп і навпомацки. Бо те, що просовує нас — це бажання вищого стану. Всі сили, всі мислі, кожен атом звертається на нове опанування анархічною республікою моєї індивідуальності під одним кріпким гаслом: дійти до того самого високого, на яке здатен я. В першу чергу — дійти до тривання на тому рівні, на якому я робив кращі вчинки свого життя — і морального, і творчого мистецького характеру. Скільки можливо — і скільки треба, щоб (здобути) вищу ступінь свідомості і осягти вищий її вияв. Цього хочу і цеглину за цеглиною складатиму знову на будівлю себе, як тарана в житті, як клітину вищої свідомості» 

Микола Куліш, розстріляний в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року

з п’єси «Народний Малахій»

Малахій: — Негайно потрібна реформа, найнегайніше, кажу, бо бачите, що робиться з людиною, бачите? (Показав на бабу-прочанку, що закуняла на стільці і тихенько хропла.) Бачите? Чуєте? Тільки що ввійшла у свій раднарком — і вже заснула! Наочний приклад до негайності реформи — ось... Покличте сюди голову РНК! Тільки, будь ласка, мерщій. Це буде цікаве й повчающе видовище: найкращий син народу, голова РНК, розбудить у себе в комендатурі найтемніший елемент з того ж народу, в присутності реформатора з того ж таки народу... О друзі! Голову мерщій! До речі, й фотографа покличте!.. (Замріяно.) Увійде голова, торкнеться її... Між іншим, скажіть, щоб не забув він булаву взяти, бо до голови треба й булави... Увійде, торкнеться булавою й спита: хто ти, громадянко, що прийшла й заснула?

Баба: (прочулася) — Агапія Савчиха я! Підбилася, голубе, — йду в Єрусалим. — Куди? — перепита голова. — В Єрусалим або на Ахон-гору. — Темна ж ваша путь, громадянко, й непрогресивна! — скаже голова. — А темна, голубе! Така вже темна, що йдеш і не знаєш, чи є туди путь, чи нема — і ніхто не зна. Казали на селі у нас люди, що буцімто совіцька власть у турків гроб Господній вторгувала і дорогу говільникам розгородила, та чи так же воно?.. — О люди, люди! — скаже голова і додасть вельми ввічливо: не до Єрусалиму тепер треба йти, а до нової мети. — До якої ж, голубе? — До якої? До вищезазначеної, великої, № 666006003, голубої мети... Тоді вернеться громадянка назад, на своє село, і, йдучи, проповідуватиме слово нове й благокрасне.

Михайло Бойчук, розстріляний у Києві 13 липня 1937 року

«Дівчина»

Михайль Семенко, розстріляний у Києві 23 жовтня 1937 року

 Микола Зеров, розстріляний в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року