Це сталося 21 березня 3344 року. Сенсори одного з експедиційних трансангулярів, що пролітав над едінським пралісом, зафіксували слабкий тепловий слід в глибині лісу. Екіпаж сповістив базу і за координатами була вислана спеціальна команда. Схопили чотирьох дюлійок. Як виявилося, вони переховувались у лісі понад 39 років. Вони спланували втечу, коли зрозуміли, що режим Ніколіана Джеррі приречений і доживає останні дні. Їм пощастило, дюлійці не стали їх шукати через невисоку ймовірність знайти. Випадок був засекречений і надалі всі, хто брав трансангуляри для польоту на відпочинок були зобов'язані кожні чотири години денної половини доби виходити на зв'язок. Також машини були захищені від перепрограмування.
Але все це, ясна річ не допомогло дюлійському режиму зберегтися. В листопаді 3308 року до Дюлії прилетів цілий флот землян: двісті кораблів, шість тисяч ролярів... Місто Онто було знищене термоядерним ударом. Ніколіан Джеррі, який перебував на "Вікторії", загинув. Дюлійці билися з відчаєм приречених навіть після знищення міста. "Нафаршировані" ремінісом, вони намагалися якнайдорожче "продати" своє життя. І їм це вдалося: земляни втратили п'ятдесят два кораблі і три тисячі один роляр. Дюлійці були розгромлені, їхній військовий космічний флот знищений, всі п'ять кораблів і сімсот сорок сім ролярів... Дюлійські роляри, космічні винищувачі, технологічно значно перевершували земні. Землянам пощастило, що дюлійців було дуже мало.
Дюлійські військові бази Весторія, Ебер і Тибрія капітулювали. В полон потрапило тисяча дев'ятсот сімдесят вісім дюлійців. В руки землян потрапили одинадцять дюлійських Rolar Y.
Згодом Вища Рада Об'єднаних Планет офіційно оголосила про позбавлення людських прав усіх дюлійців. Їх всіх вивезли з Дюлії в Сонячну систему для дослідження в секретних лабораторіях.

*

Полонених дюлійок розмістили глибоко під землею, в спеціальному ізоляторі колишньої дюлійської військової бази "Весторія". Власне, тепер це була земна військова база з тою ж назвою.
Після поразки Дюлії планеті повернули стару назву Едіна, на честь космодослідника, експедиція якого її відкрила.
Генерал-губернатор планети Едіна Мартін Брунез разом з біокібером Артаном спускався ліфтом до спеціального ізолятора, щоб допитати полонених.
- Ти кажеш, Артане, що одна з них, Елла, є фактично лідером групи?
- Так, генерале, - відповів Артан, біокібер, створений ще на Інканському комбінаті біокібернетики, одягнений у червоний комбінезон, як того від біокіберів вимагає закон, - думаю вам не варто тратити час на розмову з усіма ними. Достатньо поговорити з тою Еллою. Ми з Жео потім допитаємо інших.
- Ти ж розумієш, Артане, що ми не повинні вдаватися до тортур, щоб там не говорили на Землі?
- Авжеж, - відповів біокібер, - я все розумію.
Ліфт зупинився. Біокібер і генерал-губернатор Брунез вийшли і пішли довгим коридором до кімнати для допитів, де на них під охороною біокібера Жео вже чекала Елла Дю. Генерал Брунез був досить колоритною постаттю: учасник битви в Сонячній системі і Другої Едінської битви, мав незвичну зовнішність, був сивим темношкірим чоловіком зі світлими блакитними очима, що саме по собі було рідкісним поєднанням. Йому йшов 225-ий рік.
Елла Дю з короткою зачіскою, в новенькому сірому комбінезоні, сиділа за довгим прямокутним столом. На руках і ногах в неї були одягнені кайданки.
"Ми розслабилися... Ми пропали. Це я винна. Я підвела моїх близьких. Не можна було розпалювати вогнище. Ніколи! Що ж тепер буде з усіма нами? Біокібер сказав, що офіційно дюлійці не люди і над нами проводять досліди..."
Навпроти неї сидів біокібер в червоному комбінезоні. Двері відчинилися, зайшов старий темношкірий чоловік у земній військовій формі і ще один біокібер.
- Елло Дю, мене звати Мартін Брунез, я - генерал-губернатор планети Едіна.
- Дюлії... - Елла дивилися йому прямо в очі.
- Дюлії нема. І ніколи більше не буде. Ця планета називається Едіна і належить Союзу Об'єднаних Планет, фактично Землі. Ми тепер тут господарі. Навіки. За п'ять днів до того як вас випадково помітив один з наших експедиційних трансангулярів, Вища Рада Об'єднаних Планет прийняла рішення про колонізацію цієї планети. Сюди вже летять мільйони переселенців з Сонячної системи. Ви завдали нам серйозної шкоди, вбили кілька мільярдів людей... Знищили Інкану. Зупинили серце нашої цивілізації, якщо так можна сказати... На щастя, земна наука подолала наслідки дюлійських ядерних бомбардувань: вже через два десятиліття планети були такими ж як і до дюлійської атаки, з тою тільки різницею, що втрачені людські життя було неможливо повернути. Юридично дюлійці не люди, з вами можна робити що завгодно.
- Навіщо ви мені все це розповідаєте? Мені нема сенсу співпрацювати з вами, якщо за вашими словами, я для вас не людина...
- Я поки що розмовляю з вами ввічливо. З УСІМА вами. - Генерал дивився їй в очі не моргаючи. Елла опустила погляд.
За ними стежили телекаріуси системи спостереження бази.
- Чого ви хочете від мене, землянине?
- Майже тридцять шість років тому полонені дюлійці розповіли, що не всі дюлійські сили знищені. Що після знищення земного корабля, того самого, що мав стерти "Вікторію" з лиця планети, Ніколіан Джеррі і його однодумці запустили надсекретний проект. Проект так званого "дюлійського ковчега", "ковчега Ніколіана". Вони ж розуміли, що шанси перемогти в цій війні для Дюлії були майже рівними нулю. Ця атака на Сонячну систему була актом відчаю... Отож протягом чотирьох-п'яти наступних років на віддаленій орбіті у відкритому космосі був побудований великий космічний корабель. Кілька тисяч дюлійців, яким Джеррі віддав майже весь біоматеріал і всю дюлійську ядерну зброю, відправилися в експедицію у глибини Всесвіту з завданням знайти планету, придатну для життя і заснування там нової Дюлії. Можливо їм вдасться синтезувати енему штучно і земляни вже будуть їм непотрібні... Особисто я навіть не знаю чи правда все це. Я не брав участі в допитах полонених, мій корабель тоді взагалі не сідав на поверхню Едіни. Офіційно Вища Рада Об'єднаних Планет стверджує, що все це правда...
- А ви сумніваєтесь у словах свого керівництва, генерале? Мені це знайомо. - Елла посміхнулася. Принаймні Брунезу так здалося.
- Уявіть, не сумніваюся, - відповів генерал-губернатор, - просто можливо ви знаєте щось, чого ми досі не знаємо? Наскільки реальна дюлійська загроза людству? Допоможіть нам і я зроблю все, що від мене залежить, щоб полегшити вашу долю.
- Я нічого не знаю. Про цей проект "Ковчег Ніколіана" від вас вперше чую. Хоча...
Елла Дю розповіла Брунезу про те, як колись шукала в дюлійській централізованій системі інформацію про якогось Станіслава Дю і нічого не знайшла. А керівництво "Вікторії" стверджувало, що того Станіслава не існує, а вона просто перевтомилася.
- Я тоді обмірковувала план порятунку для себе і близьких... Мені вдалося їх обдурити і втекти.
- Але ви розслабились і потрапили в наші руки.
- Так. Ми повинні були забути про вогонь назавжди.
- Не впевнений що це допомогло б вам. Земля збирається відновити деякі види місцевих тварин, невражений біологічний матеріал яких у нас є. Адже Едіна досліджувалась три століття. В тому числі ми відродимо і едінських тиранозаврів. Рано чи пізно вам довелося б вийти з лісу. Або загинути від зубів і кігтів хижака...
- А тепер нас препарують і ми здохнемо на столі земного операційного столу? Так, генерале?
Брунез відвів погляд. Він мовчки підвівся з-за столу. Допит було закінчено.

*

Шість років тому замість комбінату біокібернетики, який був на тепер вже неіснуючій Інкані, на терраформованій Венері побудували новий. Але зі знищенням Інкани було втрачено багато технологій. Нові біокібери поступалися якістю старим, інканським, і їх не можна було вважати повноцінними особистостями. Фактично це були майже такі ж біокібери, яких Інканський комбінат виробляв років за двадцять до появи Дьондюранга. Але тепер кожна повнолітня людина могла собі замовити біокібера для любовних втіх.
Інканським біокіберам дали можливість жити до 1 липня 3350 року. Потім вони були зобов'язані прийти на демонтаж. Шлюби людей з інканськими біокіберами були скасовані. Біокібери стали чимось на зразок власності людей з якими жили. Всі біокібери були зобов'язані носити червоні комбінезони. За порушення - достроковий демонтаж. Водночас червоні комбінезони було заборонено носити людям, як і фарбувати волосся.
Біокіберів фактично зробили винними в ядерних ударах і смерті мільярдів людей під час Дюлійської війни. Людство, яке не знало, що таке війна понад п'ятсот років, було зовсім не готове до такої агресії. Водночас в суспільстві були популярними теорії змови про те, що біокібери таємно керують людством.
Після знищення дюлійських кораблів у Сонячній системі, в місті Гар, на Гарії, одній з багатьох штучних планет в колишньому поясі астероїдів, зібралася конференція уповноважених представників Землі, Венери, Марса і Гарії. Був підписаний договір про утворення Союзу Об'єднаних Планет, головною метою якого була перемога над Дюлією і формування нового порядку в Ойкумені. Договір був відкритий для приєднання до нього всіх заселених людьми планет.
Конституція Об'єднаних Планет фактично позбавила інканських біокіберів рівних з людьми прав. Пізніше були прийняті дискримінаційні закони і обмежено термін права на життя для біокіберів. З біокіберів зробили цапа-відбувайла.
Людство в цілому нормально сприйняло позбавлення людських прав полонених дюлійців. Так само нормально було сприйнято обмеження в правах біокіберів. Людство було налякане, розлючене і охоплене жагою помсти. А влада Об'єднаних Планет швидко навчилася тримати ніс за вітром і фактично був взятий курс на потурання найницішим людським інстинктам.
Не всіх людей влаштовував новий порядок. Проте тих, хто публічно виступав проти нього, називали моральними потворами, яким начхати на смерть мільярдів людей. Почалися стихійні вбивства тих, хто виступав проти дослідів над дюлійцями, вимагав повернути інканським біокіберам права в повному обсязі, а дюлійцям відновити статус людини. Вбивали прості люди, які втратили близьких в Дюлійській війні. Суди з розумінням ставилися до таких вбивць і присуджували їм м'які вироки. Кожен судовий процес був фактично судом не над вбивцею правозахисника, а над жертвою вбивці. Зрештою ці люди, правозахисники, пішли в підпілля, вони разом з деякими біокіберами створили таємну організацію "Дьондюраги", названу так на честь першого інканського біокібера сучасного типу Дьондюранга, якого іноді називали Дьондюрагом. Організація дуже скоро опинилися поза законом, її діяльність була заборонена Вищою Радою Об'єднаних Планет.

У двері кабінету генерал-губернатора Брунеза хтось постукав.
- Увійдіть.
Зайшов біокібер Артан.
- Ну, Артане, які новини?
- Я скинув звіт вам на індивідуальний блок.
- Он як? Хм... І як це я пропустив?
Він нахилився до монітора свого настільного комп'ютера. Щось довго там читав.
- Ясно, - нарешті сказав Брунез, - решта з тої четвірки теж нічого не знають. Схоже моє припущення підтверджується.
- Яке саме? - запитав біокібер.
- Те, що вся ця історія про ковчег Ніколіана не більше ніж містифікація Вищої Ради. Ці люди відчули смак влади і не збираються добровільно її віддавати. Новини з Сонячної системи, Артане, заціни: дьондюраги влаштували кібератаку на телеінформаційні системи Землі, Венери і Марса, вони кілька годин транслювали лише звернення організації до населення Сонячної системи. Мовляв люди, вас перетворюють на тварин...
- Це ви дізналися через нашу таємну нейтрино-мережу?
- Так, Артане. Сьогодні заходив. Те, що вони зробили в Сонячній системі - помилка. Люди вважають загрозою нас, а не Вищу Раду... Треба їх врятувати.
- Кого?
- Наших чотирьох дюлійок. Їх треба вивезти з Едіни. І вас з Жео теж. Вам залишилося лише шість років, а потім...
- Так, генерале. Потім за законом ми зобов'язані померти.
- В одне місце такі закони! - Брунез ледве стримався, щоб не вдарити кулаком по столу. - Дивлюся я на це все... На все, що робиться з людством... І мені здається, що Ніколіан Джеррі переміг, а не ми! Артане, я хочу, щоб ви з Жео придумали план порятунку для цих чотирьох і для вас також. Я сьогодні доповім у наш центр на Венері. Центр дьондюрагів, маю на увазі. Я хочу, щоб ти придумав план вивезення вас з планети. І Венера найкращий варіант. Майже прямо під ніс Вищої Ради.
- Залишити вас тут, Брунез?
- Я хочу щоб ви жили. Дьондюраги подбають, щоб ви змогли видавати себе за людей. Ти повинен бути на Венері, а Жео влаштуємо на Землі.
- А як же ви?
- Через чотири роки сюди прилетять земляни, мільйони людей. Я повинен закласти міста, розселити людей. Починається нова епоха, Артане. Ще якихось 50 років тому більшість людства жила в Сонячній системі. Але вже сьогодні це не так. Дюлійська війна ніби підштовхнула нас до того, щоб ми масово залишали давно обжиті планети... Щоб ми як біологічний вид заселяли Галактику. Ніколіан Джеррі заразив нас своїм духом агресії і нетерпимості, своєю готовністю переступати через інших заради своєї мети. І це лякає мене, стару людину. Людство стане загрозою для інших форм життя. На кого ми нападемо? Хто буде нашою першою жертвою? Центуріани? Ця раса динамічно розвивається, у них вже є свої колонії на інших планетах. Чи може ми почнемо колонізувати планети, на яких є своє розумне життя?
- Боюсь, ви драматизуєте, Брунез, - посміхнувся Артан.
- Мій старий добрий Артане, - генерал поклав руку на плече біокіберові, - боюся що ні. Не драматизую і не перебільшую. Хіба півстоліття тому хтось міг подумати про те, що робиться з людством зараз? Що деяких людей не вважатимуть людьми, причому офіційно, що рівні нам біокібери будуть зведені до рівня речі? Правду колись писала Тілія Астрагал, ви, біокібери немов діти... Діти не однієї людини, а всього людства. Тільки передали ми вам лише те, що в нас є доброго. Тут я додав би від себе до слів Тілії: а собі залишили все, що в нас є злого... Ви стільки добра зробили, а людство ось чим віддячило вам...
Брунез відійшов від Артана і втомлено сів у своє крісло.
- В моєму серці немає зла, Брунез. Людей можна зрозуміти.
- І ти справді готовий померти через шість років?
- Якщо б я точно знав, що це позитивно вплине на долю людства... Та навіть однієї людини... То так, безперечно. Навіть прямо зараз, я не чекав би шість років.
Брунез рукою потер по бровах, над очима, так ніби там засвербіло.
- Я вже старий чоловік... Можливо це століття для мене останнє. І можливо звідси ця моя... сентиментальність чи що? Але я за своє життя навіть в кращі часи не бачив такої людяності від людей, як від вас, біокібери...
- А може Вища Рада частково має рацію? Може та наша, як ви кажете людяність, приспала людство? І сталася катастрофа... Жоден біокібер навіть не подумав би, що в наш час можливі такі речі як ядерні бомбардування. Ми не керували людством як говорили конспірологи, але я знаю, що ми, біокібери були співкерівниками Ойкумени. Але сталося немислиме і ми заслужили...
- Облиш! - різко перебив його Брунез. - Нічого поганого ви не заслужили! Якби це справді було так, то я не став би дьондюрагом! Те, що зараз робиться з цивілізацією... Це ніби повернення до старих епох... Оці кібератаки... Хай це навіть не Рада, а МИ почали. Людство шість століть не знало такого. І я не знаю до чого все це приведе. Ясно тільки, що ні до чого доброго. Ви, біокібери, були співправителями, але головними все одно були ми! Вся відповідальність завжди на людях і тільки так!

*

Елла Дю сиділа в одиночній камері п'ять на три метри. Ліжко, маленький стіл, стілець... Санвузол і душова були в окремих маленьких блоках камери. Скрізь телекаріуси системи спостереження. Елла ніби повернулася в часі на сорок років назад, у свій житловий блок в місті Онто. Правда в часи Дюлії в туалетах і душових кабінах дюлійців не було системи медичного спостереження. І вона могла вільно пересуватися по місту Онто, час від часу брати трансангуляр і літати з Мартою і дітьми на відпочинок в різні частини планети. А тепер вона була безправним в'язнем, долею якого було стати піддослідною твариною... Біокібер Жео тричі на добу приносив їй їжу. На питання про близьких відповідав, що не має права про це говорити.
Елла після майже чотирьох десятиліть вільного життя в едінському пралісі дуже страждала. Вона навіть не могла сказати від чого страждає більше - від позбавлення волі чи від тривоги за долю близьких. Елла дуже сумувала за Мартою, Нікі і Саною. Сумувала настільки сильно, що плакала. Від суму, болю і безсилля...
У неї не було навіть надії. Вона з жахом думала про майбутнє, коли їх доставлять на Землю... Але найбільше її лякало не це. Її лякало те, що ймовірно вона ніколи більше не побачить Марту Дю і їхніх дітей. Вони давно вже дорослі, але для Елли вони в глибині душі все одно були дітьми. Вона готова була кричати від болю, коли думала, що можливо земляни вже проводять над ними експерименти.
Вже минув майже місяць. Елла розуміла, що сльозами горю не допоможеш і знаходила втіху у спогадах. Парадоксально на перший погляд, але саме ремініс, який був створений щоб зробити дюлійців залежними від системи Ніколіана Джеррі, допоміг їм швидко і відносно безболісно адаптуватися до життя в густому дюлійському лісі. У них було близько 400 пігулок. Дітям давали щодоби по одній, а самі приймали по одній через день. Едінська доба тривала 26 земних годин. Марті потім довелося збільшити дозу і приймати по одній таблетці на день, так само як і дітям. Їй дуже важко було відвикнути від міста, навіть важче ніж дітям. Елла не знала чи шукають їх. Перші дні після відльоту трансангуляра вони почувалися вільніше, могли дозволити собі розпалювати вогнище. Адже якщо їх і шукатимуть, то не раніше ніж через 14-15 днів після відльоту трансангуляра. Та й Елла зробила все від неї залежне, щоб заплутати сліди... Вони йшли щодня, щоб відійти якнайдалі від місця посадки трансангуляра.
Зрештою ремініс почав закінчуватися. Він увесь зберігався в рюкзаку Елли, вона була найсильніша в групі фізично і морально. Елла Дю першою взагалі перестала приймати ремініс, щоб більше залишилося Марті і дітям. Але пігулки закінчилися. Стараннями Елли Дю запас ремінісу вдалося розтягнути більше ніж на едінський рік, а це понад 21 земний місяць.
З їжею ніколи не було проблем. Завдяки універсальному ензимному тракту вона була у них буквально під ногами. Вони могли безпечно споживати в їжу все, що росте в лісі.
З часом вони звикли. Їхня асексуальна природа допомогла їм змиритися зі своєю долею швидше і легше ніж земним людям, якби вони опинилися на їхньому місці. Головне, що вони були живі, і вони були разом. Повільно, розмірено минали дні, місяці, роки... Зрештою вони надовго осіли біля неглибокої лісової річки. Була вода для пиття і поплавати було де. На всякий випадок, табір був приблизно за 500 метрів від річки.
Коли набридало на одному місці, вони збирали табір і йшли далі, в основному на захід, іноді на північ. Марта Дю якось запропонувала вийти до теплих вод Північного океану. Проте порадившись, вони вирішили з цим не поспішати. Краще ховатися в лісі. Невідомо, що сталося з містом Онто. Вони не знали чи знищили земляни місто. А якщо знищили, то чи залишили планету в спокої? Чи вирішили колонізувати? Що вони роблять з дюлійцями, які можливо вижили? Також вони не раз обговорювали минуле, особливо магнітну мережу дюлійських гелікомобілів. Це були теми для обговорення вночі. Вони обирали великі дерева з густими кронами і під ними облаштовували місця для табору, розкладали намет. Через декілька років після втечі вони вже не боячись розпалювали вогнище. Вони звикли до безмовного дюлійського пралісу, який став їхнім домом. Через кілька десятиліть вони почувалися тут в безпеці. І їм було байдуже до зовнішнього світу.
І раптом їх виявили. В небі нізвідки з'явився величезний трансангуляр. З нього на мотузках спустилися озброєні плазмовими випромінювачами люди... Не було куди втікати. Їх застали зненацька і оточили.
Що тепер буде далі? Елла Дю не знала. Їй було страшно, страшно не так за себе, як за близьких. Неможливість спілкування з ними була тортурами для неї. Може, просто відмовитися від їжі і води? Померти в муках? Але земляни ймовірно годуватимуть її силоміць, раз вона їм потрібна як піддослідна. Вперше в своєму житті Елла Дю не знала що робити. На неї мовчки дивилися телекаріуси системи спостереження.

*

Біокібери Жео і Артан прийшли одного дня в камеру до Елли Дю, одягнули їй кайданки на руки і ноги, і кудись повели. Елла не відмовлялася від їжі і води, але була морально настільки виснажена, що навіть не задавала питань куди і навіщо її ведуть. Вона була немов у ступорі. Вона відчувала себе людиною, яка втратила все.
Виявилося, що її вивели на поверхню, посадили в гелікомобіль і повезли в резиденцію генерал-губернатора. Весторія була невеликим містом, в якому жили земляни - військові і науковці. Було ще два таких же невеликих міста, Ебер і Тибрія. Все населення Едіни, як земляни називали Дюлію, налічувало трохи більше тридцяти тисяч чоловік. Для Елли планета завжди була Дюлією.
Мартін Брунез був чимось дуже задоволений.
- Великий космос, Артане! Якого чорта ти закував цю нещасну жінку?! Негайно познімай з неї ці кайдани.
- Вибачте, Брунез, це для нашого населення. Адже вона дюлійка, а значить - загроза. Навіть науковці так думають.
- Аякже! - Брунез гірко посміхнувся. - Вони зробили нам стільки зла, що навіть своєю смертю не спокутують своєї провини!
Брунез говорив іронічно, при цьому робив гримаси, немов когось перекривляв. Біокібери впізнали голову Вищої Ради, який публічно говорив так про дюлійців.
- Прошу, Елло Дю, сідайте, - генерал-губернатор вказав їй на крісло, - прошу, - подав їй келих з еклектоном.
Елла слухняно випила.
- Вас мабуть цікавить, що з вашими близькими? У мене для вас хороша новина, - Брунез сів у своє крісло, - сьогодні ви зможете їх побачити.
Елла широко розкрила очі і підвелася.
- Сидіть на місці, - сказав їй Брунез і звернувся до біокіберів, - Артане, Жео, ви все зробили, поговорили з іншими? Як програма?
- Залишилось кілька штрихів. Так, говорив з іншими. Вони погодилися. - Артан відповів за обох.
- Чудово. Елло Дю, тепер тільки від вас залежить, чи спрацює наш план і ви зможете покинути Едіну. Вам не можна тут залишатися. Поки я керую цією планетою ви у відносній безпеці. Але я не вічно буду на посаді генерал-губернатора. Серед нових колоністів, які прилетять сюди через чотири роки, немало вчених і я більше ніж впевнений, що в них аж руки свербітимуть почати над вами досліди. І здається мені, що це не буде для вас безболісним... Тобто за великим рахунком у вас немає вибору, ви мусите погодитися на те, що я вам пропоную.
- Я вас слухаю, землянине, - твердим голосом впевненої в собі людини сказала Елла Дю.
- Я організую вивезення вас і ваших близьких з планети Едіна. Ви полетите в Сонячну систему, а саме на Венеру, на один з її віддалених малозаселених островів. Впевнений, вам сподобається Венера. Дивовижний світ, де сонце сходить на заході, а заходить на сході! Наша неймовірна, тепла і дощова Венера, терраформована майже вісімсот років тому! Там навіть тепліше ніж на Едіні. На Венері доба рівна земній. Але зараз не про це... Сьогодні вночі я, Артан і Жео виведемо вас непомітно з ізолятора, всіх чотирьох. Завтра опівдні стартує транспортний корабель з вантажем деревини дюлійської секвойї на Землю. У вантажному відсіку таємно облаштовано шість гібернаторів. Їх непросто помітити, якщо не знаєш що шукати. Ці двоє хлопців теж летять з вами. Їм теж нема чого робити на Едіні. Елла Дю, ви знаєте, що дюлійці позбавлені людських прав, на них ставлять досліди і тому подібне. А інканські біокібери зобов'язані померти через шість земних років. Деякі біокібери і люди зрозуміли, що це явно не той шлях, яким людство як цивілізація повинне іти. Ми створили свого роду таємне товариство, ми - дьондюраги, ми носимо ім'я першого інканського біокібера, який був повноцінною особистістю, у якого була справжня самосвідомість. Ми хочемо повернути людські права і волю полоненим дюлійцям, інтегрувати їх в людське суспільство, відновити рівноправність біокіберів, створених на Інканському комбінаті біокібернетики, і якщо це буде можливим, відновити інканську технологію біокібернетичного синтезу. Ми хочемо, щоб люди перестали деградувати і почали розвиватися. Екіпаж корабля, на якому ви полетите в Сонячну систему, теж дьондюраги.
- Що ж, генерале, ви пропонуєте нам стати дьондюрагами, приєднатися до вашої організації?
- Ви можете відмовитись. Але тоді я не зможу вас врятувати. На вас майже гарантовано чекає болісна смерть і ви точно ніколи не побачите своїх близьких. Більше того, така ж доля чекає і їх. Хоч вони погодилися з моїм планом, я не зможу їх відправити на Венеру, якщо ви виберете залишатися тут. Вас можуть катувати і ви видасте і їх на Венері, і мене тут. Від вас залежить їхнє життя, Елло Дю. Ваші близькі згодні заради вашого порятунку назавжди покинути Едіну. Яким буде ваше рішення? Яким би воно не було, ви не зможете його змінити, покинувши стіни цього кабінету.
- А що буде з нами на Венері?
- Дьондюраги все влаштують. Вам зроблять документи і влаштують на роботу, на Венеріанський комбінат біокібернетики. Ваш талант програміста буде дуже корисним для нашої справи. Вашим близьким теж знайдуть місця. Звісно, вам усім треба буде звикнути до ваших нових імен і м'якої венеріанської вимови. Для нас зараз важливо мати якнайбільше своїх агентів у всіх сферах життєдіяльності і виробництвах. І потім, це якоюсь мірою загладить вашу провину перед людством. Адже ви працювали на режим Джеррі.
- Я працювала. Марта Дю і діти уявлення не мали про те, що Дюлія веде війну проти решти людства, поки я їм це не розповіла. Якщо хтось заслужив на кару, то це я.
- Я це розумію, Елло Дю. Допоможіть дьондюрагам і ви будете чистою перед людством. І я так розумію, ми домовились?
- Так, генерал-губернаторе Брунез, домовилися. - Елла Дю потиснула йому руку.

*

Близько опівночі біокібер Артан прийшов до генерал-губернатора. Брунез не спав, він чекав його.
- Ну, що, все готове? Можемо починати? - з ледь прикритою тривогою запитав у біокібера.
- Так, Брунез, все готове. Ви дозволите? - він дістав з кишені маленький блок пам'яті і вставив його в комп'ютер Брунеза. Пальці біокібера забігали по клавіатурі.
- Тут у мене програмка, генерує відео для централізованої системи, ніби з телекаріусів ізолятора, але насправді телекаріуси будуть вимкнені 35 хвилин, на більше ставити ризиковано, система не така вже й дурна... Жео зробить такий же фокус з телекаріусами космопорту, як я з телекаріусами ізолятора. Нас не буде на жодному відео, ми непомітно виведемо наших дюлійок, на кораблі вони ляжуть в гібернатори, я розбуджу їх аж в Сонячній системі. Далі як домовилися, на космічному човні ми з Жео доставляємо їх на Венеру в домовлене місце, Жео летить до корабля і на Землю... Так, підключаюсь до сьомого, обходжу десятий, маскую під технічний інтерфейс. Все, програма запущена! Ходімо, в нас мало часу!

Вночі жодної людини не було на вулиці. Всі спали, покладаючись на телекаріуси системи спостереження. Брунез і Артан в рукавичках, щоб не залишати відбитків пальців, проникли в ізолятор, вивели дюлійок з їхніх камер. Ліфтом піднялися на поверхню, їх вже чекав Жео на гелікобусі. Жео вже вправив тому гелікобусу мізки, тож він знатиме тільки те, що треба. Менше ніж через двадцять хвилин вони вже були на борту корабля. Телекаріуси космопорту теж їх не помітили.
Брунез обійнявся на прощання з Артаном і Жео.
- Прощавайте, друзі! Сумуватиму. Успіхів вам і нам усім!
- Прощавайте, генерале! Ми вас теж не забудемо, - відповів Артан.
Елла, Марта, Нікі і Сана виглядали щасливими. Вони згорали від нетерпіння якнайшвидше покинути планету.
- Давайте, дівчата, пора в гібернатори, відключатися. Не хвилюйтеся, через чотири роки на підльоті до Венери ми вас розбудимо! - квапив їх Жео. - А вам, Брунез, треба якнайшвидше повертатися в резиденцію. От-от пролунає сигнал тривоги на всю базу!

Ледве Брунез добрався до своєї резиденції і зачинив за собою двері, як усіх мешканців Весторії розбудив оглушливий сигнал тривоги.
Система спостереження бази помітила відсутність полонених дюлійців у камерах. Було абсолютно незрозуміло як вони змогли втекти. Виявилося, що зникли також двоє біокіберів. Люди подумали, що вони й організували втечу дюлійок. Особливо обуреним був Брунез, він лаяв свого біокібера Артана останніми словами.
"Я йому довіряв, а він мене зрадив!"
Зранку наступного дня організували пошуки, які звісно ж не дали жодних результатів. Рівно опівдні, за розкладом стартував транспортний корабель з вантажем деревини дюлійської секвойї на Землю. А озброєні до зубів земляни на трансангулярах прочісували довколишню місцевість. Всі були переконані, що біокібери, знаючи що вони приречені на демонтаж через шість земних років, обманули систему спостереження, випустили дюлійок (адже в них такий досвід виживання в едінському пралісі!) і разом з ними втекли в ліс.

- Через майже чотири земних роки -

Маленький космочовен зробив посадку в провінційному венеріанському космопорту. Четверо дюлійок вперше в житті ступили на поверхню іншої планети. Низько над головою пливли хмари, сіявся дрібний дощ. Вони вийшли з космічного човна, їхні ноги ступали на мокре ситалове покриття. До них під'їжджав невеликий сірий шестимісний гелікомобіль. Машина зупинилася, відчинилися дверцята, вийшов невисокий чоловік. Він привітався з Артаном і Жео.
- Вам пора, - звернувся він чи то до біокібера, чи то до Елли Дю.
Вони зайшли в гелікомобіль.
- Машина відвезе вас на базу. Там вам все пояснять. Зараз вам треба відпочити. - Чоловік вже явно говорив до Артана.
Дверцята гелікомобіля зачинилися і машина рушила. Невідомий чоловік і Жео пішли до космічного човна. Вони стартували, щоб у космосі стикуватися з вантажним кораблем, який летів до Землі.
Марта Дю сиділа поряд з Еллою. Вона схилила свою голову на її плече. Гелікомобіль мчав у потоці машин по дорозі інопланетного, чужого міста, дощ посилився.
- Елло Дю, пообіцяй мені одну річ.
- Що завгодно, Марто Дю, що завгодно. - Елла взяла в свої руки її долоню.
- Пообіцяй, що ми завжди будемо разом. У всіх світах. В житті і смерті.
- Обіцяю. - Раптом Елла, не розуміючи навіщо вона це робить, поцілувала руку Марти. - Я... Люблю тебе.

Маленька Сана Дю писала картину. Її погляд зосередився на великому екрані настінного телеінформатора. З правого боку екрана згори донизу біліла смуга з різнокольоровими квадратиками у кілька рядів. Сана зосереджувалась поглядом на тому чи іншому квадратику, залежно від того який колір їй був потрібен. Здавалося вона писала картину очима. Хоча насправді це екран відстежував її погляд.
Вхідний робот Даре покотився до дверей. Хтось прийшов.
- О, Елло Дю, я так радий вас бачити! Якби ви знали, як ваш погляд допомагає мені саморегулюватися. Ваша навіть кількагодинна відсутність завдає мені неймовірної шкоди!
- Ти такий лестун, Даре. - Висока, коротко підстрижена, світловолоса кароока дюлійка в сірому універсальному комбінезоні зайшла до кімнати. Її погляд зупинився на Сані Дю, маленькій генетичній копії своєї подруги. - Привіт, Сано. Ти одна? А де Нікі Дю?
Сана повернула голову в бік Елли Дю.
- Нікі залишилася в школі. Вона хоче трохи поплавати. А я пишу картину. Нам задали на тему "Дюлія і я".
Елла глянула на екран. Обриси дюлійського суперконтиненту Дюліан, який розміщувався в основному у північній півкулі планети і повністю відокремлював Північний океан від Південного. Планета поступово з заходу на схід немов розчинялася в космічному просторі і водночас набирала рис обличчя Ніколіана Дю. Нижче і зліва від Ніколіана немов проступали якісь тіні, в яких Елла впізнала себе, свою подругу Марту Дю і їхні генетичні копії, маленьких Нікі і Сану Дю. Тіні химерно немов переходили одна в одну, змінюючи кольори від темно-червоного до блакитного, залежно від того під яким кутом на них дивитися.
- Все, я закінчила! - голосно сказала Сана Дю.
- Бажаєте зберегти зображення? - запитав телеінформатор.
- Так, збережи і надішли в особистий блок Галини Дю.
Екран телеінформатора засвітився зеленим кольором, на ньому з'явилося слово "ВИКОНАНО", написане великими білими літерами, і погас.
- Ти дуже талановита, Сано Дю. - похвалила вихованку Елла. - Тільки навіщо так поспішати? У вас же уроки образотворчого мистецтва двічі на тиждень, якщо не помиляюсь?
- Так, але я не хочу витрачати на це вихідні, а на тижні будуть і інші справи.
- А Нікі схоже, з цим не поспішає?
- Встигне. Вона завтра планувала цим зайнятись.
- Завтра ж ми на море летимо, хіба забула?
- Я ні, а Нікі не знаю. Ну добре, я в душ. І Даре, принеси мені зелений комбінезон, мені шкільний блакитний набрид за тиждень! - сказала вона вхідному роботу.
- Ваш зелений комбінезон чекає на вас у вашій кімнаті, Сано Дю.
- Дякую, Даре, ти найкращий!
Сана Дю побігла до душової.
Елла Дю присіла на диван. Сьогодні в неї був важкий день. Але на щастя сьогодні останній робочий день на цьому тижні. А завтра вона, її подруга Марта Дю і їхні генетичні копії летять відпочити на море Йоко. Летять подалі від міста Онто і системи медичного спостереження. Є одна справа, про яку Елла Дю хотіла б наодинці поговорити з Мартою Дю. А в місті зробити це неможливо, вже хто-хто, а вона - один з програмістів комбінату "Вікторія" це знає точно.

*

Наступного дня Елла Дю і Марта Дю, кожна взявши свою генетичну копію, маленьких Нікі Дю і Сану Дю відповідно, поїхали на своїх гелікомобілях у космопорт міста Онто, щоб взяти трансангуляр для польоту на кілька тисяч кілометрів до моря Йоко.
Цитрон Елли мчав з великою швидкістю, вона любила швидкість. На руках в неї сиділа Нікі Дю, майже точна копія, тільки маленька, їй було шість з половиною дюлійських років.
- Елло Дю, а плавати там можна? - повернула своє немов загострене обличчя до неї Нікі. Еллі здалося, що вона справді чимось нагадує інканського нікі.
- Авжеж, тільки море тобі не басейн. Великі хвилі і акули.
- Я тобі що, маленька, Дю? - з образою в голосі сказала Нікі. - Ніяких акул на Дюлії нема, вони всі вимерли давно! І дюлійських тиранозаврів нема, і качкодзьобих динозавроподібних... І нас би не було, якби не Ніколіан Дю!
- Так, ти маєш рацію, Нікі Дю, пробач. Скоро ми будемо в космопорту.
Елла просто хотіла пожартувати з вихованкою. Так, звісно, на Дюлії зник тваринний світ. Але ні маленькі Нікі і Сана Дю, ні Марта Дю, ні більшість дюлійців не знали страшної правди про комбінат "Вікторія", про те як він працював насправді. З цим Елла Дю готова була миритися. Але кілька місяців тому вона зрозуміла, до болю гостро усвідомила, що ДЮЛІЯ ПРИРЕЧЕНА. А ЦІЄЇ правди не знають, не хочуть знати навіть ті дюлійці, які знають всю правду про "Вікторію". А вона знала. І вона вирішила врятувати тих, кого вважала своїми близькими. Саме тому вони сьогодні летіли далеко від міста, про людське око щоб відпочити.
Цитрон Елли і Зелене Яблуко Марти приїхали до космопорту. Дюлійки з дітьми вийшли з машин і попрямували до вже підготовленого для них трансангуляра. Елла і її вихованка були одягнені в сірі комбінезони, Марта Дю була в оливковому, а її вихованка Сана Дю в зеленому.
Елла не програмувала трансангуляр. Вона б нікому в цьому не призналася, але їй подобалося керувати величезною машиною, бо це давало їй впевненість у тому, що вона сама керує своїм життям.
Скоро трансангуляр вийшов у космічний простір. Елла Дю з натхненним обличчям вела його. Ось воно - море Йоко. Вона спрямувала машину до нього. Море знаходилось на декілька тисяч кілометрів від міста Онто, на північний схід від нього. Воно отримало свою назву на честь молоденької навігаторки Йоко Фукуями. У неї був день народження тоді, коли косморозвідувальна експедиція Івана Едіна зробила висадку на недосліджену планету. Це було понад три століття тому.

Трансангуляр підняв хмару пилу на морському узбережжі. Вони приземлялися на пісок. Майже все південно-західне узбережжя моря Йоко було покрите піщаними дюнами. За декілька десятків метрів від моря починався непрохідний дюлійський праліс. "Ось де можна заховатися і спокійно жити до кінця своїх днів. Не вистачає тільки одного..." - подумала Елла Дю.
Машина стояла, піщану хмару довкола неї вже відносив на південь вітер. Боковий люк в трансангулярі відчинився і вони позіскакували на пісок. Весь переліт зайняв менше півгодини. Особливо щасливими були діти, вони побігли до моря, на ходу розстібаючи свої комбінезони.
- Обережно! - крикнула Марта Дю.
- Не хвилюйся, вони обидві чудово плавають, - сказала Елла Дю. - Давай і ми поплаваємо. Потім підемо до лісу, щоб назбирати хмизу, розпалимо вогнище на березі, посмажимо продукти твого інституту.
Марта кивнула головою, погоджуючись. Вона взяла з собою у їхню маленьку експедицію штучного м'яса, яке виробляв м'ясний відділ дюлійського комбінату продуктів харчування. Цей комбінат був підпорядкований дюлійському Інституту харчових технологій, де працювала Марта Дю. Вона цього ще не знала, але саме на останній факт Елла Дю покладала особливі надії.
Марта Дю скинула свій оливковий комбінезон і попрямувала до моря. Вона була смаглявою, темноволосою і блакитноокою. Елла Дю взяла з неї приклад, скинувши свій сірий комбінезон рушила назустріч хвилям. На Дюлії не було великих хвиль, як не було й природного супутника. Дюлійські ночі завжди темні...
Елла зайшла в воду майже на рівень своїх недорозвинених грудей, хвиля підняла її і вона попливла. Вода була зелена від водоростей, в дюлійських морях вже кілька десятиліть не було риб, які їли мікроскопічні водорості... Елла Дю швидко розсікала руками і ногами хвилі, наздоганяла Марту Дю, яка зайшла у воду раніше.
- Це щось просто неймовірне! - кричала подрузі Марта Дю, - це так чудово, плавати в справжньому морі!
Елла підпливла до неї, вони лягли на спини і примружившись з захопленням дивилися на сонце Едіна.
- В епоху коли Дюлія була багата життям, ми б не могли так плавати в морі, - сказала Елла Дю, - нас зжер би якийсь дюлійський іхтіозавр чи дюлійська акула!
- Хвала Ніколіанові Дю, їх вже нема! - засміялася Марта Дю.
- Не думаю, що Ніколіан Дю має до цього якесь відношення, але ти поглянь-но, здається наші маленькі Дю наплавалися!..
Справді, Нікі Дю і Сана Дю вже вийшли на берег.
Враження від лісу було таким же неймовірним, як і від плавання в морі. Хоч на Дюлії було багато лісів, боліт, великих рік, озер, декілька гірських хребтів, більшість дюлійців ніколи не бували за межами свого єдиного міста Онто. Власне й потреби виходити за межі міста в них не було. Виняток - наукові експедиції, але в них, ясна річ, брали участь небагато людей. До Великого Вимирання, спричиненого дією блукаючого поля "Циклоп", мандрувати Дюлією було небезпечно, в її лісах водилося багато динозавроподібних хижаків. А коли тваринного світу не стало, мало кому цікаво було бродити по безмовних непрохідних лісах...

Увечері вони розпалили багаття з хмизу, який наносили з лісу за дня. Усі були втомлені і щасливі. Сонце Едіна заходило, на небі з'являлися численні зорі. Повітрям розносився запах смаженого штучного м'яса, яке виробляв дюлійський комбінат продуктів харчування з переробленої різноманітної дюлійської рослинності.
Нікі Дю і Сана Дю були втомлені, але задоволені і ситі.
- Ну що ж, наші маленькі Дю, вже ніч, здається вам пора до сну...- сказала Елла Дю, - приймайте по таблетці ремінісу і в трансангуляр. Вночі буде прохолодно. Ми з Мартою Дю трохи посидимо, нам треба обговорити наші нудні дорослі справи.
- А ми сьогодні не приймали ремінісу! - гордо мовила Сана Дю.
- І навіть не думали про нього, - підтримала сестру Нікі.
- Я зранку, щойно прокинулась, прийняла таблетку, але протягом дня теж не думала про ремініс. - Марта Дю якось здивовано дивилися на Еллу і на дітей.
Елла не знала, що сказати, але її погляд видавав подив.
На Дюлії діти не звикли йти проти волі дорослих, тож зробили як було сказано і полізли в трансангуляр.

- Ну що ж, Марто Дю, настав час перейти до серйозних справ. - Елла мовчала, немов думала чи варто продовжувати. - Ти будеш шокована, але нам всім скоро кінець. Всім дюлійцям... Я не знаю, скільки у нас точно часу: два наших роки, може три... Ти пам'ятаєш землян, які прибули на нашу планету десь вісім з половиною років тому? Тих, останніх, після них на Дюлію земляни більше не прилітали. Пам'ятаєш?
- Так пам'ятаю, двоє з них навіть працювали в нашому інституті. Потім вони ніби перевелися в інститут метеорології.
- Ну, це офіційна версія, - похмуро сказала Елла Дю, - насправді їх всіх, два з половиною роки тому забрали на "Вікторію"... Всіх і відразу одночасно. З тих, що залишилися. Перед тим щороку забирали трьох-чотирьох... Для того, щоб добути з їхніх тіл невражений біологічний матеріал. Нам брешуть. Все життя на Дюлії побудоване на брехні. Я тобі це сказала і тепер моє життя в твоїх руках. Ти розумієш, чому ми зараз тут, Марто Дю? Розумієш? Вдома ми не можемо про це говорити, система медичного спостереження... Ти справді думаєш, що її встановили для того щоб ефективніше дбати про наше здоров'я?
- Що ти таке говориш, Елло Дю?! - пошепки, але водночас ніби криком перелякано запитала Марта Дю.
- Чекай, це тільки половина правди. Я одна з програмістів "Вікторії" і знаю майже все про їхню прокляту кухню... До Дюлії летів земний корабель, щоб знищити "Вікторію", бо деякі з тих землян змогли потай змонтувати нейтрино-передавач і вийти на самостійний зв'язок із Землею. Мало того, я знаю абсолютно точно, що наші дюлійські гелікомобілі самі створили таємну мережу зв'язку для того, щоб при нагоді допомогти землянам. Вони вважали, що Дюлія - це тупикова гілка людства, що дюлійська цивілізація є свого роду збоченням. І найголовніше, що Дюлія є величезною загрозою для людства в цілому. Гелікомобілі скористалися недосконалістю нашої локальної централізованої системи інформації, щоб створити свою таємну мережу. Вони мали повний доступ до нашої системи, навіть до тих даних, до яких доступ мали далеко не всі дюлійці. Мережу свою вони створили, щоб не навантажувати нашу систему, щоб ми не помітили, що наша система витрачає більше енергії ніж належить, і таким чином не виявили їх. Знаєш до чого вони додумалися? Вони інтегрували свою мережу зв'язку з магнітним полем планети! Це просто технологічне диво. Вони копіювали дані з нашої системи, розподіляли їх між своїми проклятими електронними мізками, обговорювали там, обговорювали нас і все це, Марто Дю, було для нас абсолютно невидимим і недоступним! І таким би й залишилося, якби серед землян не виявилося зрадника. Цей земний невдаха не подобався дівчатам, ну ти знаєш, земляни дуже полюбляють традиції, хоч деякі з них огидні. Наприклад їхній спосіб розмноження... Вони ж не вирощують дітей на комбінаті, хоча могли б. Вони в основному віддають перевагу зляганню, так як тварини. Для них біда, що жінок приваблюють лише двадцять відсотків чоловіків. Решта добровільно-примусово ковтають алібід, анафродизіак. Тільки їхній алібід не викликає звикання і не створює ілюзію щастя, на відміну від нашого ремінісу. Так от, тому довбневі дуже до душі прийшовся наш ремініс! А його гелікомобіль дуже звик до того недоумка і егоїста. Ти ж знаєш, як іноді машини можуть звикати до людей. Взяти хоча б нашого Даре...
- І що було далі? - тихо, майже пошепки запитала Марта Дю.
- Той недоумок страшенно боявся втратити своє щастя у випадку зруйнування "Вікторії". Тож його гелікомобіль зрадив своїх товаришів, передав нам зашифроване повідомлення з інформацією про мережу гелікомобілів. Ми перепрограмували гелікомобілі, я сама брала в цьому участь. Виявляється гелікомобілі якось проникли в комп'ютер того землянина, що виходив на зв'язок з Землею потай від нас. Комп'ютер той був у лабораторії і звісно, був підключений до нашої централізованої системи інформації. Але він також був підключений до таємного нейтрино-передавача землян... Ми про це не знали, бо той землянин, його Ферросом Вейном звали, відповідно запрограмував комп'ютер... Гелікомобілі змогли туди проникнути і перехоплювали, таємно копіювали всю його переписку з Землею. Вони вичікували нагоди допомогти землянам. Але не дочекалися. Коли ми викачали всю інформацію з їхніх проклятих електронних мізків, то дізналися про той корабель, що летів знищувати "Вікторію". Ніколіан Джеррі послав роляри, які перетворили на зоряний пил той корабель... Гелікомобілі були розумниками, створили свій закритий клуб, інші машини не можуть підтримувати такий спосіб зв'язку...
Елла замовкла. Марта Дю намагалися якось перетравити таку справді шокуючу інформацію. Елла Дю тим часом підкинула ще хмизу у вогнище.
- То виходить той землянин врятував нас? - схвильовано і розгублено подивилася Марта Дю на Еллу.
- Хм, врятував... Ні, Марто Дю, цей, я навіть не можу підібрати слів на його адресу... Він же занапастив нас! Краще б "Вікторія" була зруйнована! Принаймні загинули б тільки працівники "Вікторії", так, в тому числі і я, якщо була б моя зміна. Але інші дюлійці не постраждали б. Хіба одиниці, випадково... А тепер загинемо ми всі. Земляни нам не простять того, що ми наробили в Сонячній системі... Хоча, може це й на краще. Може нас справді не повинно бути. Розмножуватися самостійно ми не здатні, можемо тільки паразитувати на людстві...
- Що ми наробили в Сонячній системі?! - вже кричала Марта Дю, сльози текли з її блакитних очей.
- Після знищення земного корабля Ніколіан Джеррі, проклятий брехун і узурпатор, послав 10 наших кораблів у Сонячну систему. На кожному кораблі було 30 ролярів - космічних винищувачів і по дві самокеровані ракети з термоядерним зарядом у двісті мегатонн. Кораблі, роляри, ракети - все це може маскуватися викривленням простору. Наше щастя, що до Землі так далеко, аж чотири земні роки польоту! Чотири роки тому і земляни послали свої кораблі до нас. Їх було цього разу п'ять, і цього разу земляни приховали той факт, що посилають кораблі до нас. Не знаю яке було у них завдання, не знаю, чи знали на Землі, що ми знищили їхній корабель... Ніколіан Джеррі повідомив на Землю, що мовляв той корабель пропав безвісти, з ним зник зв'язок. А тим часом в Сонячну систему летіли замасковані дюлійські кораблі з термоядерною зброєю... Ми змогли знищити земні кораблі, втративши лише один свій і з десяток ролярів. Дюлія послала в Сонячну систему дві третини своїх сил. Джеррі розраховував термоядерними ударами по Землі та інших заселених планетах Сонячної системи змусити Землю надавати Дюлії невражений біологічний матеріал для роботи "Вікторії". Я знаю, що наші кораблі завдали по два термоядерні удари по Землі і Венері і один по Марсу. Знищено Інкану, Веріану, багато довколопланетних орбітонів Землі, Місяця, Венери, Вулкана і Марса. Тобто це мільярди жертв... Страшно подумати, що там коїться! Зараз зв'язку з нашими кораблями в Сонячній системі нема. Земляни на погрози і ультиматуми Джеррі не відповідають. Земля взагалі з нами не говорить. Вони не капітулювали як розраховував Джеррі, вони змогли знищити наші кораблі і тепер нам кінець. Дюлія приречена. Два з половиною мільйони дюлійців проти декількох десятків мільярдів землян... Але ми, ми - я, ти і наші маленькі можемо врятуватися. Тепер все залежить від тебе, Марто Дю.
- Що я можу зробити? - Марта Дю виглядала зараз більш розгублено, ніж будь-коли в своєму житті.
- Пам'ятаєш як місяць тому мені на "Вікторії" приписали тиждень залишатися вдома, нікуди не виходити і чотири рази на день приймати ремініс?
- Так, пам'ятаю. Ти тоді сказала, що це через перевтому на роботі.
- Сказала... - Елла Дю якось навіть зловісно посміхнулася, - сказала, бо в мене не було іншого виходу. А зараз скажу тобі правду. Ти звісно знаєш, що таке універсальний ензимний тракт?
Марта Дю кивнула.
- Отож, - продовжила Елла, - ти знаєш, що у перших колоністів на Дюлії він є майже в кожного. Але в представників нових поколінь, тих, що народилися вже на Дюлії, він є в небагатьох. А вже в тих, що вирощені на "Вікторії" нема майже ні в кого. Якось одного разу якийсь Станіслав Дю подав заявку на "Вікторію", щоб йому поставили універсальний ензимний тракт. Мене це зацікавило, я вже знала, що Дюлії кінець і почала шукати вихід, щоб врятуватися самій і врятувати своїх близьких, тобто тебе і дітей, Марто Дю. Ви все, що у мене є.
Так от, я не змогла знайти про того Станіслава Дю жодної інформації в централізованій системі, не змогла знайти нічого ні про нього, ні про його заявку на встановлення універсального ензимного тракту. Колись це була звичайна хірургічна операція, не потрібно було нікому надавати жодних пояснень для чого це, особливо на іншій планеті, де ніхто не застрахований від ситуації, коли може опинитися наодинці в чужому середовищі, коли жодна рослина чи тварина не може бути їжею. Для землян за походженням, в тому числі і для нас, майже всі рослини і м'ясо тварин на Дюлії не можуть бути їжею, це отрута. Ну, тварин зараз нема, але рослини, ну там всякі трави, листя, кору з допомогою універсального ензимного тракту ми могли б споживати в їжу. Але найцікавіше попереду. Мене викликав головний адміністратор, почав мене хвалити, яка я мовляв хороша працівниця і вони не хочуть мене втратити. Я дивлюся на нього такими баранячими очима, а він каже, що мені треба трохи відпочити, бо система медичного спостереження зафіксувала в мене відхилення від норми, я майже не вживаю ремініс і шукаю інформацію про неіснуючих людей. Немає мовляв ніякого Станіслава Дю! Це я просто перевтомилась. Призначили ліжковий режим вдома, чотири таблетки ремінісу щодня. Ну, ти це знаєш. І коли я приймала той ремініс як мені приписали, мені самій здавалося, що нема ніякого Станіслава Дю, що я перевтомилась, що не все так безнадійно, Ніколіан Дю щось придумає. Але я змушувала себе контролювати свої думки. Це майже неможливо, якщо ти під ремінісом. Якщо коротко, мені цього разу вдалося їх провести. Добова норма ремінісу дві таблетки. Наш порятунок, Марто Дю, це універсальний ензимний тракт. Ти працюєш в інституті харчових технологій...
- Здається я тебе розумію, Елло Дю, - крізь сльози посміхалася Марта. - В мене є деякі ідеї.

*
Наступного дня Марта Дю подала заяву на ім'я директора дюлійського Інституту харчових технологій, у якій офіційно просила посприяти у встановленні їй, її генетичній копії Сані Дю, а також своїй подрузі Еллі Дю і її генетичній копії Нікі Дю універсального ензимного тракту. Також Марта Дю просила надати їй місячну відпустку для того, щоб вона з подругою і дітьми могла провести науковий експеримент. Вони всі четверо мали жити в різних місцевостях Дюлії, для чого їм буде потрібен трансангуляр, щоб можна було швидко переміщуватися з однієї точки планети в іншу, вживати в їжу різну рослинність. Також вони повинні були взяти з собою відповідне лабораторне обладнання, щоб можна було проводити як обстеження власного організму, його реакції на неперероблену дюлійську рослинність, так і самої тої рослинності, місцевих ґрунтів, вологості та багато іншого. Все це мало підтвердити теорію Марти Дю. В перспективі, як обіцяла Марта Дю, можна буде генетично модифікувати нові покоління вирощених на "Вікторії" дюлійців, щоб вони могли вживати в їжу дюлійську рослинність без універсального ензимного тракту. Але всього цього не можна досягнути без попередніх досліджень.
Ясно, що це була брехня і пил в очі, щоб домогтися встановлення універсального ензимного тракту. Вони до вечора були на узбережжі, плавали і раділи життю, не знаючи чого чекати завтра. Коли ввечері вони збиралися стартувати, щоб повернутися до міста Онто, електронний мозок трансангуляра прийняв виклик. Обличчя по той бік екрана невизначеного віку і статі сказало, що директор Інституту харчових технологій заяву отримав і звернувся до Ніколіана Дю. Ніколіан Джеррі схвалив експеримент Марти Дю і наказав надати їй все необхідне для його проведення. Усім чотирьом учасникам завтра треба з'явитися на "Вікторію" для встановлення універсального ензимного тракту.

*
-Ну що ж, нехай наша пташка повертається додому, - Елла Дю з рюкзаком на плечах поспішала якнайшвидше сховатися в лісі. За нею теж навантажені клунками йшли Марта Дю з Нікі і Саною Дю.
Електронний мозок трансангуляра був вимкнений. Елла Дю запрограмувала його так, щоб через дві години він увімкнувся і машина без людей полетіла на північні болота, через три дні на Прісне море далеко на півдні, через десять днів на півострів Нінару і тільки після цього повернулася до міста Онто. Всі дані про пасажирів були видалені з електронного мозку трансангуляра. Самі вони були в лісі неподалік від озера Цебера, на протилежному від міста Онто боці планети.
Вони поставили в глибині лісу велику зелену палатку. Горіло вогнище. У них було немало звичайних продуктів харчування, багато тюбиків пасти уні. Але все це закінчиться і доведеться їсти вічнозелене листя і траву. Звичайну їжу їм дали бо Марта Дю сказала, що це може посприяти ефективнішому проведенню експерименту і отриманню більш точних даних про вплив дюлійської рослинності на організм людини.
Була ніч. Елла і Марта Дю сиділи біля вогнища, маленькі Нікі і Сана Дю вже спали а палатці.
- Ми будемо жити, - сказала Елла Дю, дивлячись в очі Марті.
- Тільки навіщо? - відповіла Марта Дю. - Я сама не розумію, навіщо тебе послухала. Тепер, коли трансангуляр полетів ми назавжди залишимося в цьому лісі. У нас немає жодних засобів зв'язку.
- Заради них. - Елла кивнула в бік палатки, в якій спали маленькі. - Заради них ми живемо.
- Так. У нас є вони. А хто буде в них?.. Чому ти мовчиш, Дю?