Сонця Едіна не видно з Землі

Це сталося 21 березня 3344 року. Сенсори одного з експедиційних трансангулярів, що пролітав над едінським пралісом, зафіксували слабкий тепловий слід в глибині лісу. Екіпаж сповістив базу і за координатами була вислана спеціальна команда. Схопили чотирьох дюлійок. Як виявилося, вони переховувались у лісі понад 39 років. Вони спланували втечу, коли зрозуміли, що режим Ніколіана Джеррі приречений і доживає останні дні. Їм пощастило, дюлійці не стали їх шукати через невисоку ймовірність знайти. Випадок був засекречений і надалі всі, хто брав трансангуляри для польоту на відпочинок були зобов'язані кожні чотири години денної половини доби виходити на зв'язок. Також машини були захищені від перепрограмування.
Але все це, ясна річ не допомогло дюлійському режиму зберегтися. В листопаді 3308 року до Дюлії прилетів цілий флот землян: двісті кораблів, шість тисяч ролярів... Місто Онто було знищене термоядерним ударом. Ніколіан Джеррі, який перебував на "Вікторії", загинув. Дюлійці билися з відчаєм приречених навіть після знищення міста. "Нафаршировані" ремінісом, вони намагалися якнайдорожче "продати" своє життя. І їм це вдалося: земляни втратили п'ятдесят два кораблі і три тисячі один роляр. Дюлійці були розгромлені, їхній військовий космічний флот знищений, всі п'ять кораблів і сімсот сорок сім ролярів... Дюлійські роляри, космічні винищувачі, технологічно значно перевершували земні. Землянам пощастило, що дюлійців було дуже мало.
Дюлійські військові бази Весторія, Ебер і Тибрія капітулювали. В полон потрапило тисяча дев'ятсот сімдесят вісім дюлійців. В руки землян потрапили одинадцять дюлійських Rolar Y.
Згодом Вища Рада Об'єднаних Планет офіційно оголосила про позбавлення людських прав усіх дюлійців. Їх всіх вивезли з Дюлії в Сонячну систему для дослідження в секретних лабораторіях.

*

Полонених дюлійок розмістили глибоко під землею, в спеціальному ізоляторі колишньої дюлійської військової бази "Весторія". Власне, тепер це була земна військова база з тою ж назвою.
Після поразки Дюлії планеті повернули стару назву Едіна, на честь космодослідника, експедиція якого її відкрила.
Генерал-губернатор планети Едіна Мартін Брунез разом з біокібером Артаном спускався ліфтом до спеціального ізолятора, щоб допитати полонених.
- Ти кажеш, Артане, що одна з них, Елла, є фактично лідером групи?
- Так, генерале, - відповів Артан, біокібер, створений ще на Інканському комбінаті біокібернетики, одягнений у червоний комбінезон, як того від біокіберів вимагає закон, - думаю вам не варто тратити час на розмову з усіма ними. Достатньо поговорити з тою Еллою. Ми з Жео потім допитаємо інших.
- Ти ж розумієш, Артане, що ми не повинні вдаватися до тортур, щоб там не говорили на Землі?
- Авжеж, - відповів біокібер, - я все розумію.
Ліфт зупинився. Біокібер і генерал-губернатор Брунез вийшли і пішли довгим коридором до кімнати для допитів, де на них під охороною біокібера Жео вже чекала Елла Дю. Генерал Брунез був досить колоритною постаттю: учасник битви в Сонячній системі і Другої Едінської битви, мав незвичну зовнішність, був сивим темношкірим чоловіком зі світлими блакитними очима, що саме по собі було рідкісним поєднанням. Йому йшов 225-ий рік.
Елла Дю з короткою зачіскою, в новенькому сірому комбінезоні, сиділа за довгим прямокутним столом. На руках і ногах в неї були одягнені кайданки.
"Ми розслабилися... Ми пропали. Це я винна. Я підвела моїх близьких. Не можна було розпалювати вогнище. Ніколи! Що ж тепер буде з усіма нами? Біокібер сказав, що офіційно дюлійці не люди і над нами проводять досліди..."
Навпроти неї сидів біокібер в червоному комбінезоні. Двері відчинилися, зайшов старий темношкірий чоловік у земній військовій формі і ще один біокібер.
- Елло Дю, мене звати Мартін Брунез, я - генерал-губернатор планети Едіна.
- Дюлії... - Елла дивилися йому прямо в очі.
- Дюлії нема. І ніколи більше не буде. Ця планета називається Едіна і належить Союзу Об'єднаних Планет, фактично Землі. Ми тепер тут господарі. Навіки. За п'ять днів до того як вас випадково помітив один з наших експедиційних трансангулярів, Вища Рада Об'єднаних Планет прийняла рішення про колонізацію цієї планети. Сюди вже летять мільйони переселенців з Сонячної системи. Ви завдали нам серйозної шкоди, вбили кілька мільярдів людей... Знищили Інкану. Зупинили серце нашої цивілізації, якщо так можна сказати... На щастя, земна наука подолала наслідки дюлійських ядерних бомбардувань: вже через два десятиліття планети були такими ж як і до дюлійської атаки, з тою тільки різницею, що втрачені людські життя було неможливо повернути. Юридично дюлійці не люди, з вами можна робити що завгодно.
- Навіщо ви мені все це розповідаєте? Мені нема сенсу співпрацювати з вами, якщо за вашими словами, я для вас не людина...
- Я поки що розмовляю з вами ввічливо. З УСІМА вами. - Генерал дивився їй в очі не моргаючи. Елла опустила погляд.
За ними стежили телекаріуси системи спостереження бази.
- Чого ви хочете від мене, землянине?
- Майже тридцять шість років тому полонені дюлійці розповіли, що не всі дюлійські сили знищені. Що після знищення земного корабля, того самого, що мав стерти "Вікторію" з лиця планети, Ніколіан Джеррі і його однодумці запустили надсекретний проект. Проект так званого "дюлійського ковчега", "ковчега Ніколіана". Вони ж розуміли, що шанси перемогти в цій війні для Дюлії були майже рівними нулю. Ця атака на Сонячну систему була актом відчаю... Отож протягом чотирьох-п'яти наступних років на віддаленій орбіті у відкритому космосі був побудований великий космічний корабель. Кілька тисяч дюлійців, яким Джеррі віддав майже весь біоматеріал і всю дюлійську ядерну зброю, відправилися в експедицію у глибини Всесвіту з завданням знайти планету, придатну для життя і заснування там нової Дюлії. Можливо їм вдасться синтезувати енему штучно і земляни вже будуть їм непотрібні... Особисто я навіть не знаю чи правда все це. Я не брав участі в допитах полонених, мій корабель тоді взагалі не сідав на поверхню Едіни. Офіційно Вища Рада Об'єднаних Планет стверджує, що все це правда...
- А ви сумніваєтесь у словах свого керівництва, генерале? Мені це знайомо. - Елла посміхнулася. Принаймні Брунезу так здалося.
- Уявіть, не сумніваюся, - відповів генерал-губернатор, - просто можливо ви знаєте щось, чого ми досі не знаємо? Наскільки реальна дюлійська загроза людству? Допоможіть нам і я зроблю все, що від мене залежить, щоб полегшити вашу долю.
- Я нічого не знаю. Про цей проект "Ковчег Ніколіана" від вас вперше чую. Хоча...
Елла Дю розповіла Брунезу про те, як колись шукала в дюлійській централізованій системі інформацію про якогось Станіслава Дю і нічого не знайшла. А керівництво "Вікторії" стверджувало, що того Станіслава не існує, а вона просто перевтомилася.
- Я тоді обмірковувала план порятунку для себе і близьких... Мені вдалося їх обдурити і втекти.
- Але ви розслабились і потрапили в наші руки.
- Так. Ми повинні були забути про вогонь назавжди.
- Не впевнений що це допомогло б вам. Земля збирається відновити деякі види місцевих тварин, невражений біологічний матеріал яких у нас є. Адже Едіна досліджувалась три століття. В тому числі ми відродимо і едінських тиранозаврів. Рано чи пізно вам довелося б вийти з лісу. Або загинути від зубів і кігтів хижака...
- А тепер нас препарують і ми здохнемо на столі земного операційного столу? Так, генерале?
Брунез відвів погляд. Він мовчки підвівся з-за столу. Допит було закінчено.

*

Шість років тому замість комбінату біокібернетики, який був на тепер вже неіснуючій Інкані, на терраформованій Венері побудували новий. Але зі знищенням Інкани було втрачено багато технологій. Нові біокібери поступалися якістю старим, інканським, і їх не можна було вважати повноцінними особистостями. Фактично це були майже такі ж біокібери, яких Інканський комбінат виробляв років за двадцять до появи Дьондюранга. Але тепер кожна повнолітня людина могла собі замовити біокібера для любовних втіх.
Інканським біокіберам дали можливість жити до 1 липня 3350 року. Потім вони були зобов'язані прийти на демонтаж. Шлюби людей з інканськими біокіберами були скасовані. Біокібери стали чимось на зразок власності людей з якими жили. Всі біокібери були зобов'язані носити червоні комбінезони. За порушення - достроковий демонтаж. Водночас червоні комбінезони було заборонено носити людям, як і фарбувати волосся.
Біокіберів фактично зробили винними в ядерних ударах і смерті мільярдів людей під час Дюлійської війни. Людство, яке не знало, що таке війна понад п'ятсот років, було зовсім не готове до такої агресії. Водночас в суспільстві були популярними теорії змови про те, що біокібери таємно керують людством.
Після знищення дюлійських кораблів у Сонячній системі, в місті Гар, на Гарії, одній з багатьох штучних планет в колишньому поясі астероїдів, зібралася конференція уповноважених представників Землі, Венери, Марса і Гарії. Був підписаний договір про утворення Союзу Об'єднаних Планет, головною метою якого була перемога над Дюлією і формування нового порядку в Ойкумені. Договір був відкритий для приєднання до нього всіх заселених людьми планет.
Конституція Об'єднаних Планет фактично позбавила інканських біокіберів рівних з людьми прав. Пізніше були прийняті дискримінаційні закони і обмежено термін права на життя для біокіберів. З біокіберів зробили цапа-відбувайла.
Людство в цілому нормально сприйняло позбавлення людських прав полонених дюлійців. Так само нормально було сприйнято обмеження в правах біокіберів. Людство було налякане, розлючене і охоплене жагою помсти. А влада Об'єднаних Планет швидко навчилася тримати ніс за вітром і фактично був взятий курс на потурання найницішим людським інстинктам.
Не всіх людей влаштовував новий порядок. Проте тих, хто публічно виступав проти нього, називали моральними потворами, яким начхати на смерть мільярдів людей. Почалися стихійні вбивства тих, хто виступав проти дослідів над дюлійцями, вимагав повернути інканським біокіберам права в повному обсязі, а дюлійцям відновити статус людини. Вбивали прості люди, які втратили близьких в Дюлійській війні. Суди з розумінням ставилися до таких вбивць і присуджували їм м'які вироки. Кожен судовий процес був фактично судом не над вбивцею правозахисника, а над жертвою вбивці. Зрештою ці люди, правозахисники, пішли в підпілля, вони разом з деякими біокіберами створили таємну організацію "Дьондюраги", названу так на честь першого інканського біокібера сучасного типу Дьондюранга, якого іноді називали Дьондюрагом. Організація дуже скоро опинилися поза законом, її діяльність була заборонена Вищою Радою Об'єднаних Планет.

У двері кабінету генерал-губернатора Брунеза хтось постукав.
- Увійдіть.
Зайшов біокібер Артан.
- Ну, Артане, які новини?
- Я скинув звіт вам на індивідуальний блок.
- Он як? Хм... І як це я пропустив?
Він нахилився до монітора свого настільного комп'ютера. Щось довго там читав.
- Ясно, - нарешті сказав Брунез, - решта з тої четвірки теж нічого не знають. Схоже моє припущення підтверджується.
- Яке саме? - запитав біокібер.
- Те, що вся ця історія про ковчег Ніколіана не більше ніж містифікація Вищої Ради. Ці люди відчули смак влади і не збираються добровільно її віддавати. Новини з Сонячної системи, Артане, заціни: дьондюраги влаштували кібератаку на телеінформаційні системи Землі, Венери і Марса, вони кілька годин транслювали лише звернення організації до населення Сонячної системи. Мовляв люди, вас перетворюють на тварин...
- Це ви дізналися через нашу таємну нейтрино-мережу?
- Так, Артане. Сьогодні заходив. Те, що вони зробили в Сонячній системі - помилка. Люди вважають загрозою нас, а не Вищу Раду... Треба їх врятувати.
- Кого?
- Наших чотирьох дюлійок. Їх треба вивезти з Едіни. І вас з Жео теж. Вам залишилося лише шість років, а потім...
- Так, генерале. Потім за законом ми зобов'язані померти.
- В одне місце такі закони! - Брунез ледве стримався, щоб не вдарити кулаком по столу. - Дивлюся я на це все... На все, що робиться з людством... І мені здається, що Ніколіан Джеррі переміг, а не ми! Артане, я хочу, щоб ви з Жео придумали план порятунку для цих чотирьох і для вас також. Я сьогодні доповім у наш центр на Венері. Центр дьондюрагів, маю на увазі. Я хочу, щоб ти придумав план вивезення вас з планети. І Венера найкращий варіант. Майже прямо під ніс Вищої Ради.
- Залишити вас тут, Брунез?
- Я хочу щоб ви жили. Дьондюраги подбають, щоб ви змогли видавати себе за людей. Ти повинен бути на Венері, а Жео влаштуємо на Землі.
- А як же ви?
- Через чотири роки сюди прилетять земляни, мільйони людей. Я повинен закласти міста, розселити людей. Починається нова епоха, Артане. Ще якихось 50 років тому більшість людства жила в Сонячній системі. Але вже сьогодні це не так. Дюлійська війна ніби підштовхнула нас до того, щоб ми масово залишали давно обжиті планети... Щоб ми як біологічний вид заселяли Галактику. Ніколіан Джеррі заразив нас своїм духом агресії і нетерпимості, своєю готовністю переступати через інших заради своєї мети. І це лякає мене, стару людину. Людство стане загрозою для інших форм життя. На кого ми нападемо? Хто буде нашою першою жертвою? Центуріани? Ця раса динамічно розвивається, у них вже є свої колонії на інших планетах. Чи може ми почнемо колонізувати планети, на яких є своє розумне життя?
- Боюсь, ви драматизуєте, Брунез, - посміхнувся Артан.
- Мій старий добрий Артане, - генерал поклав руку на плече біокіберові, - боюся що ні. Не драматизую і не перебільшую. Хіба півстоліття тому хтось міг подумати про те, що робиться з людством зараз? Що деяких людей не вважатимуть людьми, причому офіційно, що рівні нам біокібери будуть зведені до рівня речі? Правду колись писала Тілія Астрагал, ви, біокібери немов діти... Діти не однієї людини, а всього людства. Тільки передали ми вам лише те, що в нас є доброго. Тут я додав би від себе до слів Тілії: а собі залишили все, що в нас є злого... Ви стільки добра зробили, а людство ось чим віддячило вам...
Брунез відійшов від Артана і втомлено сів у своє крісло.
- В моєму серці немає зла, Брунез. Людей можна зрозуміти.
- І ти справді готовий померти через шість років?
- Якщо б я точно знав, що це позитивно вплине на долю людства... Та навіть однієї людини... То так, безперечно. Навіть прямо зараз, я не чекав би шість років.
Брунез рукою потер по бровах, над очима, так ніби там засвербіло.
- Я вже старий чоловік... Можливо це століття для мене останнє. І можливо звідси ця моя... сентиментальність чи що? Але я за своє життя навіть в кращі часи не бачив такої людяності від людей, як від вас, біокібери...
- А може Вища Рада частково має рацію? Може та наша, як ви кажете людяність, приспала людство? І сталася катастрофа... Жоден біокібер навіть не подумав би, що в наш час можливі такі речі як ядерні бомбардування. Ми не керували людством як говорили конспірологи, але я знаю, що ми, біокібери були співкерівниками Ойкумени. Але сталося немислиме і ми заслужили...
- Облиш! - різко перебив його Брунез. - Нічого поганого ви не заслужили! Якби це справді було так, то я не став би дьондюрагом! Те, що зараз робиться з цивілізацією... Це ніби повернення до старих епох... Оці кібератаки... Хай це навіть не Рада, а МИ почали. Людство шість століть не знало такого. І я не знаю до чого все це приведе. Ясно тільки, що ні до чого доброго. Ви, біокібери, були співправителями, але головними все одно були ми! Вся відповідальність завжди на людях і тільки так!

*

Елла Дю сиділа в одиночній камері п'ять на три метри. Ліжко, маленький стіл, стілець... Санвузол і душова були в окремих маленьких блоках камери. Скрізь телекаріуси системи спостереження. Елла ніби повернулася в часі на сорок років назад, у свій житловий блок в місті Онто. Правда в часи Дюлії в туалетах і душових кабінах дюлійців не було системи медичного спостереження. І вона могла вільно пересуватися по місту Онто, час від часу брати трансангуляр і літати з Мартою і дітьми на відпочинок в різні частини планети. А тепер вона була безправним в'язнем, долею якого було стати піддослідною твариною... Біокібер Жео тричі на добу приносив їй їжу. На питання про близьких відповідав, що не має права про це говорити.
Елла після майже чотирьох десятиліть вільного життя в едінському пралісі дуже страждала. Вона навіть не могла сказати від чого страждає більше - від позбавлення волі чи від тривоги за долю близьких. Елла дуже сумувала за Мартою, Нікі і Саною. Сумувала настільки сильно, що плакала. Від суму, болю і безсилля...
У неї не було навіть надії. Вона з жахом думала про майбутнє, коли їх доставлять на Землю... Але найбільше її лякало не це. Її лякало те, що ймовірно вона ніколи більше не побачить Марту Дю і їхніх дітей. Вони давно вже дорослі, але для Елли вони в глибині душі все одно були дітьми. Вона готова була кричати від болю, коли думала, що можливо земляни вже проводять над ними експерименти.
Вже минув майже місяць. Елла розуміла, що сльозами горю не допоможеш і знаходила втіху у спогадах. Парадоксально на перший погляд, але саме ремініс, який був створений щоб зробити дюлійців залежними від системи Ніколіана Джеррі, допоміг їм швидко і відносно безболісно адаптуватися до життя в густому дюлійському лісі. У них було близько 400 пігулок. Дітям давали щодоби по одній, а самі приймали по одній через день. Едінська доба тривала 26 земних годин. Марті потім довелося збільшити дозу і приймати по одній таблетці на день, так само як і дітям. Їй дуже важко було відвикнути від міста, навіть важче ніж дітям. Елла не знала чи шукають їх. Перші дні після відльоту трансангуляра вони почувалися вільніше, могли дозволити собі розпалювати вогнище. Адже якщо їх і шукатимуть, то не раніше ніж через 14-15 днів після відльоту трансангуляра. Та й Елла зробила все від неї залежне, щоб заплутати сліди... Вони йшли щодня, щоб відійти якнайдалі від місця посадки трансангуляра.
Зрештою ремініс почав закінчуватися. Він увесь зберігався в рюкзаку Елли, вона була найсильніша в групі фізично і морально. Елла Дю першою взагалі перестала приймати ремініс, щоб більше залишилося Марті і дітям. Але пігулки закінчилися. Стараннями Елли Дю запас ремінісу вдалося розтягнути більше ніж на едінський рік, а це понад 21 земний місяць.
З їжею ніколи не було проблем. Завдяки універсальному ензимному тракту вона була у них буквально під ногами. Вони могли безпечно споживати в їжу все, що росте в лісі.
З часом вони звикли. Їхня асексуальна природа допомогла їм змиритися зі своєю долею швидше і легше ніж земним людям, якби вони опинилися на їхньому місці. Головне, що вони були живі, і вони були разом. Повільно, розмірено минали дні, місяці, роки... Зрештою вони надовго осіли біля неглибокої лісової річки. Була вода для пиття і поплавати було де. На всякий випадок, табір був приблизно за 500 метрів від річки.
Коли набридало на одному місці, вони збирали табір і йшли далі, в основному на захід, іноді на північ. Марта Дю якось запропонувала вийти до теплих вод Північного океану. Проте порадившись, вони вирішили з цим не поспішати. Краще ховатися в лісі. Невідомо, що сталося з містом Онто. Вони не знали чи знищили земляни місто. А якщо знищили, то чи залишили планету в спокої? Чи вирішили колонізувати? Що вони роблять з дюлійцями, які можливо вижили? Також вони не раз обговорювали минуле, особливо магнітну мережу дюлійських гелікомобілів. Це були теми для обговорення вночі. Вони обирали великі дерева з густими кронами і під ними облаштовували місця для табору, розкладали намет. Через декілька років після втечі вони вже не боячись розпалювали вогнище. Вони звикли до безмовного дюлійського пралісу, який став їхнім домом. Через кілька десятиліть вони почувалися тут в безпеці. І їм було байдуже до зовнішнього світу.
І раптом їх виявили. В небі нізвідки з'явився величезний трансангуляр. З нього на мотузках спустилися озброєні плазмовими випромінювачами люди... Не було куди втікати. Їх застали зненацька і оточили.
Що тепер буде далі? Елла Дю не знала. Їй було страшно, страшно не так за себе, як за близьких. Неможливість спілкування з ними була тортурами для неї. Може, просто відмовитися від їжі і води? Померти в муках? Але земляни ймовірно годуватимуть її силоміць, раз вона їм потрібна як піддослідна. Вперше в своєму житті Елла Дю не знала що робити. На неї мовчки дивилися телекаріуси системи спостереження.

*

Біокібери Жео і Артан прийшли одного дня в камеру до Елли Дю, одягнули їй кайданки на руки і ноги, і кудись повели. Елла не відмовлялася від їжі і води, але була морально настільки виснажена, що навіть не задавала питань куди і навіщо її ведуть. Вона була немов у ступорі. Вона відчувала себе людиною, яка втратила все.
Виявилося, що її вивели на поверхню, посадили в гелікомобіль і повезли в резиденцію генерал-губернатора. Весторія була невеликим містом, в якому жили земляни - військові і науковці. Було ще два таких же невеликих міста, Ебер і Тибрія. Все населення Едіни, як земляни називали Дюлію, налічувало трохи більше тридцяти тисяч чоловік. Для Елли планета завжди була Дюлією.
Мартін Брунез був чимось дуже задоволений.
- Великий космос, Артане! Якого чорта ти закував цю нещасну жінку?! Негайно познімай з неї ці кайдани.
- Вибачте, Брунез, це для нашого населення. Адже вона дюлійка, а значить - загроза. Навіть науковці так думають.
- Аякже! - Брунез гірко посміхнувся. - Вони зробили нам стільки зла, що навіть своєю смертю не спокутують своєї провини!
Брунез говорив іронічно, при цьому робив гримаси, немов когось перекривляв. Біокібери впізнали голову Вищої Ради, який публічно говорив так про дюлійців.
- Прошу, Елло Дю, сідайте, - генерал-губернатор вказав їй на крісло, - прошу, - подав їй келих з еклектоном.
Елла слухняно випила.
- Вас мабуть цікавить, що з вашими близькими? У мене для вас хороша новина, - Брунез сів у своє крісло, - сьогодні ви зможете їх побачити.
Елла широко розкрила очі і підвелася.
- Сидіть на місці, - сказав їй Брунез і звернувся до біокіберів, - Артане, Жео, ви все зробили, поговорили з іншими? Як програма?
- Залишилось кілька штрихів. Так, говорив з іншими. Вони погодилися. - Артан відповів за обох.
- Чудово. Елло Дю, тепер тільки від вас залежить, чи спрацює наш план і ви зможете покинути Едіну. Вам не можна тут залишатися. Поки я керую цією планетою ви у відносній безпеці. Але я не вічно буду на посаді генерал-губернатора. Серед нових колоністів, які прилетять сюди через чотири роки, немало вчених і я більше ніж впевнений, що в них аж руки свербітимуть почати над вами досліди. І здається мені, що це не буде для вас безболісним... Тобто за великим рахунком у вас немає вибору, ви мусите погодитися на те, що я вам пропоную.
- Я вас слухаю, землянине, - твердим голосом впевненої в собі людини сказала Елла Дю.
- Я організую вивезення вас і ваших близьких з планети Едіна. Ви полетите в Сонячну систему, а саме на Венеру, на один з її віддалених малозаселених островів. Впевнений, вам сподобається Венера. Дивовижний світ, де сонце сходить на заході, а заходить на сході! Наша неймовірна, тепла і дощова Венера, терраформована майже вісімсот років тому! Там навіть тепліше ніж на Едіні. На Венері доба рівна земній. Але зараз не про це... Сьогодні вночі я, Артан і Жео виведемо вас непомітно з ізолятора, всіх чотирьох. Завтра опівдні стартує транспортний корабель з вантажем деревини дюлійської секвойї на Землю. У вантажному відсіку таємно облаштовано шість гібернаторів. Їх непросто помітити, якщо не знаєш що шукати. Ці двоє хлопців теж летять з вами. Їм теж нема чого робити на Едіні. Елла Дю, ви знаєте, що дюлійці позбавлені людських прав, на них ставлять досліди і тому подібне. А інканські біокібери зобов'язані померти через шість земних років. Деякі біокібери і люди зрозуміли, що це явно не той шлях, яким людство як цивілізація повинне іти. Ми створили свого роду таємне товариство, ми - дьондюраги, ми носимо ім'я першого інканського біокібера, який був повноцінною особистістю, у якого була справжня самосвідомість. Ми хочемо повернути людські права і волю полоненим дюлійцям, інтегрувати їх в людське суспільство, відновити рівноправність біокіберів, створених на Інканському комбінаті біокібернетики, і якщо це буде можливим, відновити інканську технологію біокібернетичного синтезу. Ми хочемо, щоб люди перестали деградувати і почали розвиватися. Екіпаж корабля, на якому ви полетите в Сонячну систему, теж дьондюраги.
- Що ж, генерале, ви пропонуєте нам стати дьондюрагами, приєднатися до вашої організації?
- Ви можете відмовитись. Але тоді я не зможу вас врятувати. На вас майже гарантовано чекає болісна смерть і ви точно ніколи не побачите своїх близьких. Більше того, така ж доля чекає і їх. Хоч вони погодилися з моїм планом, я не зможу їх відправити на Венеру, якщо ви виберете залишатися тут. Вас можуть катувати і ви видасте і їх на Венері, і мене тут. Від вас залежить їхнє життя, Елло Дю. Ваші близькі згодні заради вашого порятунку назавжди покинути Едіну. Яким буде ваше рішення? Яким би воно не було, ви не зможете його змінити, покинувши стіни цього кабінету.
- А що буде з нами на Венері?
- Дьондюраги все влаштують. Вам зроблять документи і влаштують на роботу, на Венеріанський комбінат біокібернетики. Ваш талант програміста буде дуже корисним для нашої справи. Вашим близьким теж знайдуть місця. Звісно, вам усім треба буде звикнути до ваших нових імен і м'якої венеріанської вимови. Для нас зараз важливо мати якнайбільше своїх агентів у всіх сферах життєдіяльності і виробництвах. І потім, це якоюсь мірою загладить вашу провину перед людством. Адже ви працювали на режим Джеррі.
- Я працювала. Марта Дю і діти уявлення не мали про те, що Дюлія веде війну проти решти людства, поки я їм це не розповіла. Якщо хтось заслужив на кару, то це я.
- Я це розумію, Елло Дю. Допоможіть дьондюрагам і ви будете чистою перед людством. І я так розумію, ми домовились?
- Так, генерал-губернаторе Брунез, домовилися. - Елла Дю потиснула йому руку.

*

Близько опівночі біокібер Артан прийшов до генерал-губернатора. Брунез не спав, він чекав його.
- Ну, що, все готове? Можемо починати? - з ледь прикритою тривогою запитав у біокібера.
- Так, Брунез, все готове. Ви дозволите? - він дістав з кишені маленький блок пам'яті і вставив його в комп'ютер Брунеза. Пальці біокібера забігали по клавіатурі.
- Тут у мене програмка, генерує відео для централізованої системи, ніби з телекаріусів ізолятора, але насправді телекаріуси будуть вимкнені 35 хвилин, на більше ставити ризиковано, система не така вже й дурна... Жео зробить такий же фокус з телекаріусами космопорту, як я з телекаріусами ізолятора. Нас не буде на жодному відео, ми непомітно виведемо наших дюлійок, на кораблі вони ляжуть в гібернатори, я розбуджу їх аж в Сонячній системі. Далі як домовилися, на космічному човні ми з Жео доставляємо їх на Венеру в домовлене місце, Жео летить до корабля і на Землю... Так, підключаюсь до сьомого, обходжу десятий, маскую під технічний інтерфейс. Все, програма запущена! Ходімо, в нас мало часу!

Вночі жодної людини не було на вулиці. Всі спали, покладаючись на телекаріуси системи спостереження. Брунез і Артан в рукавичках, щоб не залишати відбитків пальців, проникли в ізолятор, вивели дюлійок з їхніх камер. Ліфтом піднялися на поверхню, їх вже чекав Жео на гелікобусі. Жео вже вправив тому гелікобусу мізки, тож він знатиме тільки те, що треба. Менше ніж через двадцять хвилин вони вже були на борту корабля. Телекаріуси космопорту теж їх не помітили.
Брунез обійнявся на прощання з Артаном і Жео.
- Прощавайте, друзі! Сумуватиму. Успіхів вам і нам усім!
- Прощавайте, генерале! Ми вас теж не забудемо, - відповів Артан.
Елла, Марта, Нікі і Сана виглядали щасливими. Вони згорали від нетерпіння якнайшвидше покинути планету.
- Давайте, дівчата, пора в гібернатори, відключатися. Не хвилюйтеся, через чотири роки на підльоті до Венери ми вас розбудимо! - квапив їх Жео. - А вам, Брунез, треба якнайшвидше повертатися в резиденцію. От-от пролунає сигнал тривоги на всю базу!

Ледве Брунез добрався до своєї резиденції і зачинив за собою двері, як усіх мешканців Весторії розбудив оглушливий сигнал тривоги.
Система спостереження бази помітила відсутність полонених дюлійців у камерах. Було абсолютно незрозуміло як вони змогли втекти. Виявилося, що зникли також двоє біокіберів. Люди подумали, що вони й організували втечу дюлійок. Особливо обуреним був Брунез, він лаяв свого біокібера Артана останніми словами.
"Я йому довіряв, а він мене зрадив!"
Зранку наступного дня організували пошуки, які звісно ж не дали жодних результатів. Рівно опівдні, за розкладом стартував транспортний корабель з вантажем деревини дюлійської секвойї на Землю. А озброєні до зубів земляни на трансангулярах прочісували довколишню місцевість. Всі були переконані, що біокібери, знаючи що вони приречені на демонтаж через шість земних років, обманули систему спостереження, випустили дюлійок (адже в них такий досвід виживання в едінському пралісі!) і разом з ними втекли в ліс.

- Через майже чотири земних роки -

Маленький космочовен зробив посадку в провінційному венеріанському космопорту. Четверо дюлійок вперше в житті ступили на поверхню іншої планети. Низько над головою пливли хмари, сіявся дрібний дощ. Вони вийшли з космічного човна, їхні ноги ступали на мокре ситалове покриття. До них під'їжджав невеликий сірий шестимісний гелікомобіль. Машина зупинилася, відчинилися дверцята, вийшов невисокий чоловік. Він привітався з Артаном і Жео.
- Вам пора, - звернувся він чи то до біокібера, чи то до Елли Дю.
Вони зайшли в гелікомобіль.
- Машина відвезе вас на базу. Там вам все пояснять. Зараз вам треба відпочити. - Чоловік вже явно говорив до Артана.
Дверцята гелікомобіля зачинилися і машина рушила. Невідомий чоловік і Жео пішли до космічного човна. Вони стартували, щоб у космосі стикуватися з вантажним кораблем, який летів до Землі.
Марта Дю сиділа поряд з Еллою. Вона схилила свою голову на її плече. Гелікомобіль мчав у потоці машин по дорозі інопланетного, чужого міста, дощ посилився.
- Елло Дю, пообіцяй мені одну річ.
- Що завгодно, Марто Дю, що завгодно. - Елла взяла в свої руки її долоню.
- Пообіцяй, що ми завжди будемо разом. У всіх світах. В житті і смерті.
- Обіцяю. - Раптом Елла, не розуміючи навіщо вона це робить, поцілувала руку Марти. - Я... Люблю тебе.