Сумна лірика на ніч...

Здавалось я тримаю щастя за руку. Здавалось, що якщо ти поруч то всі негаразди мають втікати якнайдалі. Я вважала що жити стане набагато легше якщо ти кохана. І я якщо кохаєш сама.

Проте не все таке як гадалось…

Ти живеш на іншому кінці телефонного дроту. І наше кохання обмежене купкою залізяччя та пластику. Телефонне кохання… якось банально.

Ти пестиш мене по щоці рукою, ніжно цілуєш в губи і я зникаю… я зникаю всього на кілька днів, так і не сказавши найголовнішого. Проте цього вже достатньо щоб ти змерз без мене. Нема палких слів. Лиш маленька жаринка жевріє у тебе в грудях. Десь глибоко…

Я чекаю. Я лічу години. Хвилини. Секунди. Митті до нашої зустрічі.

Я ріжу час телефонними гудками. Я долаю щільні стіни сну і чекаю на твій дзвінок до півночі. Бо ти мав подзвонити… Ти обіцяв…

Проте телефон мовчить. Я натискаю кнопки дрижачи ми руками. Я боюся що тебе там, з іншої сторони дроту, нема.

Люди проходять повз мене. Дехто зупиняється. Проте всі вони рано чи пізно йдуть геть.

Дехто, грюкнувши дверима. Дехто, залишивши неприємні спогади, зникає у коловороті часу.

Я не хочу щоб ти зник. Я не хочу щоб ти розтав у натовпі, ніжно посміхнувшись на прощання. І я продовжую гіпнотизувати телефон до ранку…

Подзвони… Я тобі скажу те, що не встигла… Я кохаю тебе…