Тьолкі спітнілі
більше не дошкуляють. 

В лосінах вони чи без 

Немає уже різниці… 

Безмежна блакить небес 

Те саме, що ґрати в’язниці.

Оні злоєбучі...

у небі ширяв рубанок.

І різав хмаринки 

на мєлкі частинки

неначе маньяк коханок...

Серед степів, де Дике Поле

Тече ріка, тече поволі,

Водою пестить береги.

Нема нікого навкруги,

Хіба що байбаки блукають

Та їжачки когось гукають

Своїми криками. А так

Тече ріка, тече кой-як

Тече в далеке Чорне море.

Вночі над нею сяють зорі,

Вдень тихо хмари пропливають

І вітер листя хилитає

Верб, що на березі схилились,

Немов назавжди зажурились

І плачуть. Де не кинеш оком

Усюди тиша, всюди спокій.

Лежить Василіч трохі п’яний

І згадує про ті роки,

Коли з горілкою у джбані

Ось тут бухали козаки.

Неначе скиглення звірів

Лунав над степом їхній спів.

Колись фортеця тут стояла

І Україну захищала

Від турків та од москалів. 

“Так то були часи славетні

Москаль тоді не панував

Бо наші козаки шляхетні

Всім били пику хто бажав

Загарбать рідну Україну,

А особливо москалям,

Які тікали без упину

Світ-за-очі, ка всєм чєртям.

Та час пройшов, спливли роки,

Повиздихали козаки 

Усі, і жодного немає.

Москаль радіє й прославляє

Свого величного царя.

А над Вкраїною зоря

Встає і лад, і спокій.

Мабуть так буде довгі роки,

А може й ні. Мені до того

Немає діла ніякого.

Була б горілка, сала шмат.

Що нам москаль? Що нам царат?

Нехай вони собі як знають

Чи скаженіють, чи конають,

Чи дірки свердлять в головах,

Чи промовляють злі слова,

Чи чимчикують з голим задом

По Красній Площі на параді,

Чи брешуть наче злі собаки,

Нам це вже все давно до сраки.”

Про це Василіч міркував

Коли у бур’янах лежав,

Задерши свої ноги вгору,

Із недопалком у зубах.

Він, трохи схожий на потвору,

Розумний наче Фейєрбах.

Копає кляту цю фортецю 

Вже третій рік, та все дарма.

Знаходе’ глечики, скелети,

Якесь лайно, чиїсь штіблети

А золота ніде нема .

“Де ж вони золото сховали 

Ці наші пращури дурні?

Чи може все попропивали,

Чи щось залишили мені?

Коли б ми це напевно знали

То ми б мабуть скоріш копались

У цім смердючому лайні,

Тоді б ми стиснули лопату

Неначе дівоньку кирпату,

Попестили б її бодай…

А так ти риєш землю кляту

Неначе йолоп той завзято.

І бозна де кінець і край.”

“Кінець твій у трусах дебіле,

Візьми його, як маєш сили

Й приходь скоріше у кущі.”—

Одне дівча йому сказало,

Воно неподалік лежало,

І очі, ніби дві свічі,

Поміж гілок полум'яніли.

В Василіча знайшлися сили.

Й спіткаючись через дрючки

Він почвалав в чагарники.

Ішов недовго – дві хвилини.

Прийшов, а там лежить Мівіна 

І посміхається вона, 

А в роті всякого лайна

Повно-повнісінько, і тихо

Вона шепоче: ”Милий мій

Василічу, моє ж ти лихо,

Моя єдиная утіха,

Іди до мене і зігрій

Моє гниле убоге тіло,

Мої кістки. Я так хотіла

Тебе усі оці роки.

Відтоді як мене убили

Якісь галімі мудаки.

Чотири сотні довгих літ

Чекала я на твій прихід.

Лежала у землі, згнивала

Уся краса моя пропала,

Усе поїли черв’яки.

Мої вуста палкі червоні,

Мої сідниці, мій живіт,

Моя потилиця і скроні,

Моєї шкіри оксамит,

Моїх грудей м’які півкулі

І пальці із яких я дулі

Усім крутила. Все згнило

Немов ніколи не було

Моєї вроди, лиш кістки

Залишилися на віки.

Тобі спасибі, милий друже

За те що ти був не байдужим

До долі мертвої дівчини.

Мене ти викопав із глини

На божий світ. Тебе кохаю

За це Василічу, і я

Без тебе другий раз сконаю,

Баз тебе я не хочу Раю,

Мій діамант, любов моя.

Впади скоріш в мої обійми

Не стій неначе стовбур стійма.

Тобі віддам мою любов

Усю до краплі, і хоч кров

Моя давно землею стала

Тебе я палко покохала

За звабливу твою красу.

В своїх долонях принесу

Тобі я щастя ночви повні,

Зсередини мене і зовні

Кохай наскільки буде сили.

Століттями в своїй могилі

Лиш поцілунки черв’яків

Та пестощі сліпих кротів

Моє дівоче тіло знало,

Але нарешті розрубала

Твоя лопата ці кайдани.

Іди до мене мій жаданий!”

Василіч слухав все це діло,

Стояв, мов йолоп, остовпіло

І думав: “Певно це вона

Гарячка Біла. Все хана

Мені прийшла, я зовсім спився

І алкоголем отруївся 

Мій мозок, і мені кінець

Прийшов напевно. Все, пиздець!”

Василіч так перелякався

Що ледве геть не обісрався,

Захилитався і упав,

І ненароком обійняв

Хребет тендітної Мівіни.

Вона ж цілунками своїми

Покрила все його чоло,

І до Василіча дійшло,

Що все насправді, це не мара

Що саме тут і саме зара’

Їбеться він із кістяком,

Гнилим смердючим мертвяком.

Його занудило, і ось,

На череп полилося щось

Смердюче. То була блювота,

Немов із джерела із рота

Вона текла, і в ній було

Всіляке різнеє бухло:

Вино, коньяк, горілка, пиво,

Наливка , спирт і самогон,

І вся оця вонюча злива

Мівіні вдарила в бубон .

Вона від цього оп’яніла

І заходилася щосили

І далі хлопця ґвалтувать.

Василіч тільки встиг:” О блядь!”

Промовити. Його свідомість

Кудись втекла, але натомість,

Василіч припинив блювати,

І голова його кудлата

Упала лобом на ключицю .

Мівіна ж ніби та вовчиця

Ревіла, вила і стогнала 

Від насолоди що тримала

В обіймах чоловіче тіло.

Їй вже давно цього кортіло…

За обрій сонечко сідало,

Хтось в таборі збирався спать,

Хтось нишком жер в наметі сало,

Хтось вів в кущі когось їбать,

Хтось під гітару біля ватри

Наспівував якісь пісні,

Хтось думав: ”Варто, чи не варто?”,

Хтось смажив шинку на вогні,

Макс Миколайович в палатці

Сховався тихо від усіх,

І шив ретельно свої капці,

Десь там дзвенів дівочий сміх.

Наталка чухала гомілку

Із зосередженим лицем,

Хрон дув щодуху у сопілку,

Хтось бавився своїм яйцем…

Каплун по табору тинявся

І думав: “Де ж Василіч, де?

Я цього дурня обшукався,

Коли цей йолоп вже прийде?

Чекають нас горілка й пиво,

Олена й Віка а він зник.

Не ввічливо це і зрадливо

Ховатися від наших пик. 

Ну що ж, коли його немає

Нехай його сам біс шукає!

Мені набридло, я піду...

Хіба нікого не знайду

З ким можна випити горілки?

Гей, Хроне, кидай ти сопілку

До біса геть, ходім зі мною,

Там попід валом ми з тобою

Нап’ємось наче свині вдвох.

Василічу ж суддя є Бог.

Коли від нас він відцурався,

Кудись світ-за-очі попхався,

То ми й без нього непогано

Відтягнемось. Бери сметану,

Горілку, пиво і дівок.”

Сказавши це Каплун замовк,

Хрон же підскочив наче в сраку

Йому встромили залізяку,

Швиденько все що треба взяв,

Дівчат гарненьких погукав,

І вчотирьох вони до валу

Пішли та пісню заспівали:

Гей, у верби загойдалась гілка,

А у нас з тобою є горілка.

Є горілка, не скінчилось сало.

Вип’єм все, нехай нам буде мало.

Впала з даху льодова бурулька,

А у нас є ще тютюн і люлька.

Є в нас люлька, а вогонь не згасне.

А це значить ,що життя прекрасне.

Гей, тече, тече ріка глибока,

На городі конопля висока.

Гей висока мов Карпатські гори.

Не спіткає нас ніяке горе.

Гей, на лузі, там цапи пасуться.

А дівчата весело сміються.

Зуби їх блищать немов перлини,

А цапи їбуть їх до загину.

Гей, у верби обломилась гілка,

Ще уся не випита горілка.

Є горілка, є і завжди буде.

Вип’ємо! Нехай усіх занудить. 

Недовго пісенька лунала,

Бо всі замовкли як прийшли

До древньої фортеці валу,

Там все своє добро розклали

Та їсти-пити почали.

Тоді вже повністю стемніло

І, запаливши каганець,

Вони вели розмову милу

Про те, що бути педофілом

Не кожен може молодець.

Василіча ще раз згадали

Не злим, але дурним слівцем.

Дівчата гучно реготали

Коли немов мечем із сталі

Каплун махав своїм кінцем...

А потім він узяв Олену

Поклав свій єнг їй на плече,

І мовив голосом скаженим:

“Тепер мені ти наречена.

Тепер нікуди не втечеш!

А спробуєш, погана шлюхо,

Знайду усюди, так і знай.

І битиму тебе по вуху

Оцим кінцем, і вб’ю як муху.

Зроблю із жопи коровай.”

“Це як? – Олена здивувалась, - 

Не роблять короваї з срак.”

Та в ту ж хвилину обламалась,

Бо в дупу їй уже щось пхалось.

То був нетесаний держак.

Вона від цього не зраділа

Сказала: “Тю, оце так-так!

Ти стільки випив, що і сила

Тебе залишила, дебіла,

Що замість хуя ти держак

Встромляєш в бідну мою сраку,

Ще й неотесаний такий.

Куди ж ти преш його, собако.

Я ще не встигла стати рака.

Він і не йде бо не гладкий.”

“Каплуне, щось ти гониш біса.

Ну хто ж дівчину держаком

Їбе у сраку. Ти б ще списа

Туди встромив, такий гульвісо.” – 

Сказала Віка і дрючком

Так відчайдушно замахнулась

(Хотіла влучити в яйце)

Що і сама перекрутнулась.

“Во бля’!” – не гучно матюкнулась,

І впала у лайно лицем.

Держак у сраці розходився.

Як маслом змащений пішов.

Каплун сміявся, веселився,

І так і сяк собі крутився,

І думав: ”Бля’, оце так Show.”

І так він бавився годину

Аж поки не набридло все.

Тоді він відпустив дівчину,

Держак кудись у ліс закинув.

Почухав лівеє яйце,

І, все міркуючи про долю

До табору пошкутильгав.

А Хрон, упавши під тополю,

Заснув і захропів поволі,

Й хропінням ховрашків лякав.

А Віка пикою в лайні

Пролежала всю ніч, падлюка.

І бубоніла уві сні

Слова, лайливі та дурні,

І обблювала свої руки.

Лиш тільки почало світати

Розплющив очі наш герой.

Весь світ здавався кривуватим.

“От тричі клятий геморой!” – 

Сказав, не знаючи для чого,

Ще раз під дерево зблював,

Хитаючись, підвівсь на ноги

І в табір хутко почвалав,

Та не помітив, що Мівіна

Всю ніч лежала поруч з ним.

І спала нібито дружина,

Що спить з чоловіком своїм.

Василіч дівчину залишив

Лежать самотню під кущем,

А сам, прийшовши в табір, нишком

Схотів набити брух борщем.

Дістав улюбленую ложку,

Півлітру, що сховав колись.

І нумо хряцати потрошку,

Ще й трішечки опохмеливсь.

Нутро горілка розігріла

І Всесвіт веселішим став.

Мізки напружив і насилу

Василіч все ж таки згадав

Вчорашній вечір і Мівіну,

І як її він без упину

Вночі завзято покохав.

“О Боже мій, - подумав він, - 

Василічу, ти сучий син,

Яких, напевно, більш немає.

Хіба живих не вистачає

Тобі, поганий гольтіпако?

Порвати б твою жирну сраку

На сто шматків і розкидати

По всіх усюдах, що б зібрати

Ти їх ніколи не зумів.

А ще у рот тобі напхати

Слизьких смердючих хробаків,

Вужів, гадюк, лайно жидів

А також іншої гидоти,

Щоб знав, невігласе, сволото,

Як трахати вночі мерців!”

Облаявши себе ось так

Василіч взявся за держак

Товстий іржавої лопати,

І почухрав попрацювати.

Іде… Лопата на плечі,

У животі щось деренчить.

Плететься стежка поміж трав.

Ось соловейко заспівав,

І підхопили його спів

Ще сто пташиних голосів.

Усюди купками гівно

Коров’яче лежить смердюче.

Якесь дівчатко біля кручі

Блукає і плете вінок.

По небу, тихо мов примари,

Повільно пропливають хмари.

А поміж хмарами снує

Товстого сонця жовта куля,

І променясті свої дулі

Василічу в лице сує…

Прийшов, лопату в ґрунт встромив,

Цигарку сунув між зубів,

І, дим пускаючи із рота,

Так, ніби був він ідіотом,

На лоба очі закотив.

Постояв десь одну хвилину,

Згадав іще раз про Мівіну.

І ледве знову не зблював.

Та врешті працю розпочав,

Напруживши м'язи на спині.

Неначе десять тракторів

Копав він величезний рів.

В якійсь незрозумілій позі

Вгризався в землю мов бульдозер

Всією кількістю зубів.

Мов лопаті гелікоптера

Лопата малювала сферу

В його мозолястих руках,

І він, мов боягуз-ховрах,

Зарився в землю з головою,

Бо був дурний і з перепою.

В той час коли Василіч жваво

Вгризався в шар землі в’язкий

Мівіна гола і кульгава

Лежала й чухала кістки.

Вона так і не зрозуміла

Куди її коханець зник,

І в черепі її засіла

Єдина думка, - “Він утік.”

Сказати, що вона страждала

Знов у самотності своїй.

Цього здається буде мало,

Щоб визначити стан подій.

Мівіну ніби розчавило,

Ковбасило жорстоко так,

Що наче звір вона ревіла

І скиглила мов вовкулак,

Кістками билась об дерева,

Зубами скреготіла страх,

Й безумство кольором рожевим

Палало у її очах.

“Усі вони цапи бридкі

Злі і не щирі мартопляси,

Ці дауни чоловіки.

Лиш спокусять і геть do lasu! 

А потім тільки і шукай

Неначе вошу у чуприні.

А дівчина... сиди страждай,

Рядниной соплі утирай,

І жди народження дитини.”

Такі думки у голові

Мівіни в’яло сновигали.

Вона лежала в кропиві

І хмари в небі споглядала.

А хмари байдуже пливли

Кудись північним вітром гнані,

Задовольнити ї’ бажання

Ніяким чином не могли.

В своїй задумливій печалі,

Не розігнать яку ніяк,

Мівіна пісню заспівала,

Кістками, грюкаючи в такт.

І понад степом неозорим

Чарівні звуки потекли,

І до країв вони були

Наповнені дівочим горем.

Знов моя журба

Стрілася зі мною.

Доторкається

Знов до моїх вій.

Кришталевою

Чистою сльозою

Витече очей

Колір голубий.

І зіллється він

Із безмежним небом,

Тим, яке мені

Ти колись приніс.

І тепер мене

Назавжди від тебе

Віддаляє 

Стежка моїх сліз.

Випите вино,

Зваблива отрута.

Присмак на вустах

Поцілунок твій.

Спогадів моїх

Почорнілий жмуток

Залишився 

У душі німій.

І навіщо це

Неозоре небо,

Лиш моя журба

Шкутильгає скрізь.

І тепер мене

Назавжди від тебе

Віддаляє 

Стежка моїх сліз.

Проте оцю трагічну пісню

Василіч так і не почув,

Бо він у цю годину, звісно,

В своїй глибокій ямі був,

І за роботою забув

Про бідолашную Мівіну.

Вона ж, кістлява мов драбина,

Рішила так: “Тепер мені

Немає сенсу в світі жити,

Нема тепер кого любити,

Нема чого співать пісні.

Отож найкраще вмерти знову

І заспокоїтись навік

Коли коханий чоловік

Мене покинув як корову.

А я на себе накладу

Тонкі тендітні рученята.

Ніж плекати оцю біду,

Хай краще буде самострата.

У затишній сирій землі

Забуду я своє кохання,

Свої даремні сподівання,

Василічеві вчинки злі.

А він насрав на мою честь.

Його падлюку проклинаю,

Бо через нього я вмираю

Удруге. Хай же відсіче

Йому кінець його зрадливий,

Нехай в його горлянку пиво

Не литиметься більш ніяк,

Щоб пам’ятав про мій кістяк

Усе життя, аж до загину!

І більше жодної дівчини

Щоб не спаплюжив він ось так.”

Мівіна у кущах знайшла

Труси Василіча червоні.

Із них зробила, як змогла,

Вірьовку, і свої долоні

З’єднала у молитві та

Сказала: ”Боже мій єдиний,

Пробач мені дурній дівчині

За те що вирішила так.”

І, наче мавпа худорлява,

На дерево залізла жваво

І, тихо зойкнувши, вона

Повісилася… 

Десь поза валом, при дорозі,

Де шавлії кущі рясні

Сидів Василіч у тривозі,

Коверзував думки сумні.

Він все гадав: “Де відкопати

Клейноди славних козаків?

Бо, обламавши три лопати,

Я ще нічого не відрив.

Сьогодні цілий день у ямі

Копаюся я до нестями.

Земля у вухах, в носі та

У сраці, ніби у крота.

Мені копання це набридло

Я, ніби найостаннє бидло,

І дні, і ночі у землі,

Мене ґвалтують трупи злі…

Археологія – робота 

Тільки для superідіота .

Я ж, сподіваюсь, не такий.

Я не дебіл, лишень дурний.

Тому ще трохи покопаю,

Як пощастить – щось відшукаю;

Як ні – покину все к чортам

Й піду до табору, а там;

Якщо Каплун із другом Хроном

Не налигались самогону,

Ми забухаємо утрьох.

А зара’ знову у свій льох

Полізу і продовжу рити,

Як і раніш несамовито.”

Подумав так і плигнув в рів.

Ледь собі яйця не відбив,

Бо приземлився він невдало

На домовину, що стирчала

Кутом із вогкої землі.

“Їбець-Пиздець товстій бджолі!” – 

Василіч закричав від болю

Так гучно, що на всьому полі

Затріпотіли будяки,

А він узявши в дві руки

Своє хазяйство жалісливо

Заплакав і яєчко ліве

Рукою ніжно пестив, м’яв

І мов ужалений волав:

“Бодай труну цю тричі кляту

Чорти б до Пекла понесли!

Хай повилазять оченята

У лібдуна , що ї’ теслив!

Нехай йому лихий прасунок!

Нехай залізе єнг у шлунок

Тому хто тут її покла…”

Василіч раптом замовчав,

Бо остаточно збився з плигу 

Коли побачив, що як дзиґа

На божу землю із труни

Якийсь мертвяк з лицем страшним

Вискочив. В нього між ногами

Висіла шабля, черв’яками

Увесь покійник вкритий був.

Так, ніби лизеня глитнув,

Василіч на траві усівся.

Мертвяк на нього покосився,

Роззявив рота й звідтіля

Гнила посипалась земля

Разом із хриплими словами,

Які не міг Василіч втямить.

“Язъ, урче, Гобхі єсть меганий,

Єдного Йокхі робій кляний.

Язъ буw залеманий давноh

І уквинтарений w лайноh.

Се саме тукъ, у сій теморі

Кушніw’буw лонгії темпори,

Але тепера Язъ отноw

Корокаю, якъ здорвъ немоw.

Зречи мені оh, мій меллоне,

Чи очиw ти мою вiхвону ?

Мівіна – се єсть ном’я ї’.

Зречи де шещити її ?” 

Василіч хлопець був кмітливий,

Дарма що трішечки дурний.

І хоч кістяк той був жахливий

Ввімкнув Василіч мозок свій.

Хвилину так поміркувавши,

Потилицю поколупавши,

Сенс слів Василіч зрозумів,

Бо прочитав книжок немало,

В дитинстві їв багато сала

І мав чоло на п’ять перстів.

“Оце так вскочив у халепу

Мов голим задом в кропиву.

Навіщо ж я, такий дурепа,

Відрив цього мерця вдову?

Навіщо я їй віддавався?

Чому я вчасно не утік?

Навіщо з нею сполучався?

Собі огидно й людям сміх.

Якщо про це мертвяк узнає

Мій єнг напевне відрубає,

Бо перелюбство то є гріх.

І як я потім буду жити

Не маючи свого кінця?

Що ж доведеться обдурити

Цього смердючого мерця.”

І після цього міркування

Василіч перед трупом встав.

І з найщирішого вітання

Свою промову розпочав:

“Дьозґоть, оh Гобхе сонцесяйний,

Язъ glad to see you, як завжди.

Today ти маєш вигляд fine’ий.

Come on, меллоне мій, сюди.

Се язъ відрив тебе з могили,

Бо єстем археолог я.

Таку роботу маю, really.

Василіч єсть моє ном’я.

А ось about твого question’а - 

Не знаю де твоя віхвона,

Її не очив я ніде.

Як речеш звати ї’? Мівіна?

Вона, напевно, в домовині

Кушить і на husband’а жде…”

“Що ти верзеш, дурний собако? – 

Суворо Гобхі відповів

(Василіч всерся з переляку), - 

Ти що блекоти переїв?

Стоїш, прядеш мені очима…

Кого ти хочеш обдурить

Своїми марнями бридкими?

Я знаю все! А отже цить!

Ну а за кучму сю велику

Отримаєш такий ралець 

По перше – вдарю тобі в пику,

По друге – відсіку кінець.”

Сказав і затопив у рило,

Василіча перекрутило,

Він вилаявся “Fuckin’ клятий!”

І нумо звідтіля тікати…

А Гобхі вигукнув услід:

“Тікай, майбутній інвалід.

Тебе усюди відшукаю

І хуй твій легко відрубаю,

А потім з’їм мов ковбасу,

А в сраку впхну тобі косу.

І буду там її крутити

І своє серце веселити.

ГЛАВА VII

Над табором збирались хмари,

Свинцеві хмари дощові.

Каплун, тримаючи гітару,

Сидів сідницями в траві,

Сильнішав вітер, десь гриміло,

В наметі метушився Хрон,

А Каплуна нудьга заїла,

Бо закінчився самогон.

Він сумно поглядав у небо

І думав: “Якось все не так

Коли є випити потреба

А ти сидиш, свистиш в кулак.

Повижерто усе, немає 

Ані горілки, ні вина

І серце в грудях завмирає,

І голова якась дурна.

Хоча б чим-небудь обдовбатись

Замученій душі кортить.

Чи мухоморів наковтатись?

Чи клей “Момент” в кульок налить?

Чи конопельки насушити

Коли скінчилося бухло?

Ой тяжко-важко в світі жити

Мені тверезому як скло.”

Каплун зітхнув, розкривши рота,

Ударив пальцем по струні,

І заволав високу ноту

Як соловей що у польоті

Підсмажив яйця на вогні .

Ой, по небу чорному 

Хмара зла біжить,

Небо гірко плаче,

Дощиком мрячить.

Небо гірко плаче,

Землю полива’,

Щоб висока виросла

Конопля-трава.

Конопелька виросте – 

Розкумарка буде.

Нехай начуваються

Тоді злії люде.

Нехай скаженіють

Прокляті собаки,

А мені то буде

Все давно до сраки.

Буду я ходити

Босий по садочку,

Буду я блювати

Собі на сорочку.

Буду я блювати

Ні про що не дбати.

Лийся, лийся дощику,

Єдиний мій брате…

І дощ пішов… Важкі краплини

Каплуну вдарили у спину.

В макітру влучило штук п’ять.

Він став потроху намокать,

І вже збирався у намет

Ховатися, та в цей момент

Угледів, що якийсь придурок

Летів крізь ліс неначе турок

З лицем кривим від переляку.

То був Василіч-висікака.

Він біг щосили навпростець

Й кричав: “Рятуйте мій кінець!

Небіжчик з шаблею кривою

Женеться через ліс за мною.

Благаю вас допоможіть!

Мене він хоче оскопити,

Невинну кров мою пролити.

Онно, за мною він біжить.”

Каплун на все це подивився

Й подумав: “Він вже накурився.

Добрячий певно в нього план.

Потрібно і собі дістати,

Щоб так по лісу пострибати.

Трава хороша, не бур’ян.”

Та до кінця довести думку

Про коноплю Каплун не встиг.

Василіч, бовтаючи шлунком,

До нього врешті-решт добіг

І закричав: “Каплуне брате,

Мене де-небудь заховай

Не дай покійнику зрубати

Мій хуй. Благаю виручай!”

“Василічу, верзеш ти мару, - 

Каплун йому відповідав, - 

Ти озирнися, дурню старий,

Ніхто тебе не доганяв.

Ти імовірно обкурився,

А з друзями не поділився.

Зробив ганебний вчинок ти!

А отже лізь собі в кишеню,

Насип й мені травички жменю,

І годі вже дурниць нести.

Василіч на слова такії

Ударив Каплуна по шиї,

Заматюкавшись щиро так,

Що я того писать не стану,

Бо ваші вуха геть зів’януть.

Не дозволя’ цього мій смак. 

Але це дуже посприяло

Засвоєнню матеріалу.

Каплун утямив що і як,

Бо що втлумачить неможливо

Розумним словом нелайливим

Через матюк засвоїть всяк.

“Василічу, сюди послухай, - 

Каплун подумавши сказав, -

А нам таких не треба справ.

Потрібно Макса розшукати

Він знає все і може дати

Пораду дуже слушну нам,

Як мертвяка цього забити,

Твій хуй з тобою залишити.

Довіримось його мізкам.”

Макс Миколайович в наметі

Сидів і пиво попивав,

Стирчала в роті сигарета

А мозок думку міркував.

Своєю лівою рукою

Крутив він вуса над губою

І розганяв зелених мух,

Які хотіли в рот залізти

І там що-небудь попоїсти.

Хлющ же на дворі ще не вщух.

Аж раптом всунулася пика

Уся волога від дощу.

Вона носата і велика

Належала Василічу.

Ї’ трохі витріщені очі

Стирчали нижче карих брів.

Макс запитав: “Чого ти хочеш?”

Йому Василіч розповів

Свою історію жахливу

Про мертвяка, який у зливу

Блукає десь неподалік,

Тримаючи в руці шаблюку,

Злий мов задроченая сука,

І хоче розпочати лік

Яєць Василіча великих,

І єнг зрубать зі страшним криком.

Також Василіч розказав

Про бідолашную Мівіну,

Яку вночі він покохав

А потім байдуже покинув.

Що через неї зара’ він

Без єнга може залишитись,

А в нього хуй лише один

І з ним так важко розлучитись

Василіч довго ще базікав

Й подробиці розповідав.

Почервоніла його пика

Так ніби-то він раком став.

Тоді й Каплун в намет заперся,

Принісши самогону дзбан,

В якому плавав кендюх з перцем

І консервований тарган.

Тієї самогонкі літр 

Запас недоторканий був,

Який Каплун минулим літом

Тихесенько, щоб не почув

Ніхто, сховав десь поза валом

На крайній випадок. І ось

Тепер нагода слушна стала,

І Каплунові довелось

Побігти схованку шукати.

Він знав – у наш скажений вік

Без самогону міркувати

Не може справжній чоловік.

Коли своє оповідання

Василіч врешті-решт скінчив,

Макс від значного здивування

На півхвилини остовпів.

На лоба викотивши очі,

Висолопивши язика,

Застиг він, ніби донесхочу

Гівна наївся з-під бика.

Але, коли прийшов до тями,

Сказав: “Каплуне, наливай

Це зрозуміти без ста грамів

Геть неможливо, хоч стрибай.”

Каплун по склянках поспіхливо

Розлив НЗ своє жахливе,

Смердюче ніби двісті срак.

Усіх від нього воротило

Та випить кожному кортіло

Вже байдуже яке на смак.

Через якихось півгодини

Все випили, лише на днині

Тарган нез’їдений лежав.

Ніхто його не скуштував,

Бо всіх добряче занудило

Від самогону, і насилу

Усі тримались на ногах.

Макс вимовив: “Вгамуй свій страх,

Василічу, мій любий друже,

Ти знаєш як тебе я дуже

Кохаю і готовий я 

Тебе у пуп розцілувати,

За тебе свій живіт віддати!

Гик! Ось тобі рука моя.

Казав тобі я, мартоплясе,

Що еротичні викрутаси

Тобі добра не принесуть.

Але тепер не в тому суть,

Бо бачу спосіб я єдиний

Твій єнг спасти від гільйотини.

Коротше, думаю я так – 

Мівіна, в жопу їй кулак,

Мабуть якась нечиста сила.

Бодай бджола її вкусила

У язика! Тому вона,

Коли залишилась одна,

Вже після ночі із тобою,

Була роздавлена журбою,

І, зрозуміло, дуже зла.

Напевно що тебе, козла,

Вона прокльоном обложила

І цим від смерті розбудила

Свого дурного чоловіка.

Нехай йому розірве пику!

І отже мусиш ти тепер,

Як справжній чесний піонер

Мівіну за дружину взяти…”

Василіч розпочав блювати

Прямісінько на Каплуна,

І простогнав: “Вона ж страшна!

Бридке мов смерть кнуряче рило,

Усе обліплене лайном,

Для мене буде більше милим

Ніж із смердючим мертвяком

Кожної ночі секс робити.

Ні! Ліпше смерть свою зустріти

В бою за цілісність кінця,

Щоб більш не бачити лиця

Цієї мертвої повії...

Прощайте, друзі молодії,

І поховайте як помру.

А потім кожен по відру

Горілки випийте міцної

Заупокій душі дурної.

А зараз я візьму лопату

І буду битися завзято

За Славу власного Хуя.

У битві цій загину я,

Але не дам себе женити

На цій дурепі недобитій!”

Сказавши це, Василіч взяв

Велику совкову лопату,

Й до виходу попрямував

На битву з Гобхі м’язуватим.

Ще раз із Максом попрощався,

З Каплуном в рота цілувався,

Шмаркався, сльози витирав.

Усі його випроводжали,

Услід хустинками махали,

Коли у ліс він почвалав.

Що в’ється наче серпантин,

Ішов Василіч головою,

Хитаючи немов кретин.

Скінчився дощ, пташки співали

Десь заіржали два коня,

Крізь листя сонце простромляло

Своє проміння. Комашня 

Гуділа і тинялась всюди,

Гадюки повзали в траві.

Вдихнув повітря на всі груди

Василіч, і у голові 

Його дурній щось увімкнулось,

Бажання жити повернулось.

Подумав він: “На мене як,

Мівіна в принципі нічого

Стрункий привабливий кістяк,

Легка, граційна, довгонога.

А ніжна наче пелюсток

Тонкий духмяної лілеї.

І я під трохкіт ї’ кісток

Готовий вік дожити з нею.

А те що так вона смердить

То не біда – потроху звикну.

Її готовий я любить

Кожну хвилину, кожну мить,

Аж поки назавжди не зникну.

Мені ще рано помирати.

Я молодий і не жонатий,

І за усе своє життя

Ще не напився до пуття.

Ще до пуття не наїбався,

Ще не насрався, не наспався,

І в носі не наколупався.

А як помру то вороття

Мені назад уже не буде,

І не згадають злії люди

Мого недовгого буття.

Тому , велика тобі дуля,

Погана Смерте, не чекай

На мене. Ще моя зозуля

Життя не накувала край.

Я не впаду тобі в обійми,

Хоч виблюй всі свої мізки.

Вже краще до Мівіни в прийми

Полірувать її кістки.”

Василіч з усієї сили

Кудись лопату зажбурнув,

(Вона зі свистом полетіла,

так ніби Хрон був пердонув)

І наче кнур побіг кущами

Мівіну сватати, і піт

Стікав по пузу ручаями,

Бо біг він швидко мов джигіт,

Так ніби в жопу динаміт

Йому запхали й підпалили,

Летів, немов цапи на крилах,

Немов на роверах скопці,

Мов до крамниці покупці

Біжать із торбами на шиї,

Як потяг, що жене на Київ,

Немов до цвинтаря мерці…

Мівіна в зашморгу висіла,

Гойдаючись в усі боки,

Граки летіли темнокрилі

Подзьобати її мізки,

Напитись донесхочу гною,

Який із рота витікав.

Такої страви запашної

Покуштувати всяк бажав.

Але облом спіткав неждано.

Роззявила дівчина рот

І голосом своїм органним

Промовила: “Оце так от!

Даремно я труси порвала, 

Смерть вдруге не приходе’, ні.

Вона здається відцуралась

Від мене в ці ганебні дні.

О Боже мій, невже я буду

Страждати до кінця віків,

Страховиськом блукати всюди,

Нудитися серед степів?

Невже ніколи супокою

Мені у смерті не знайти

І залишатися гнилою

Аж поки Світ не знищиш Ти?”

Та раптом вискочило з гаю

На мацапуру схоже щось.

Усе брудне, штанів немає,

Гіллям обвішане як лось.

Воно підбігло до Мівіни

І заходилось цілувать

Її гомілки і коліна,

І жалісливо промовлять:

“Моя коханая дівчино,

Моя ти зіронько Мівіно.

Навіщо ти зробила це?

Готовий я одне яйце

Своє віддать заради тебе,

Щоб ти спустилася із Неба

І знов для мене ожила,

Мене у руки узяла

І довго-довго цілувала.

Мій єнг долонями стискала,

І щоб з тобою ми могли

Кохатися в полоні мли,

В кущах, на дереві, під тином,

У очереті на ряднині,

В калюжах й іншому багні,

Навшпиньки, рачки, на спині…

Отямся прошу, моя мила

Не залишай мене дебіла.

Без тебе спорожніє Світ,

А моє серце вкриє лід

Мов шкаралупою міцною,

І голову мою лупою

Обсипле тяжкая журба…”

“Василічу, це ти хіба? “ – 

Мівіна в нього запитала.

Мотузка луснула й упала

Дівчина з гуркотом і от,

Вона собі запхала в рот

Василіча червоне вухо

Й зашепотіла, а він слухав

“Давай-но, хлопче, не вагайся

Швиденько зовсім роздягайся,

Скоріше, чуєш, устромляй,

Бо я замучилася вкрай,

Гойдаючись ось тут без тебе..”

Василіч закричав: “Не треба!

Моя кохана, ще не час,

У шлюбі не з’єднали нас,

І гріх їбтися без вінчання.

Вставай, ходімо, геть вагання,

Скоріш до церкви у село.

Місцевий піп хоч і мудло,

П’яниця й телепень завзятий

Та нас він має обвінчати.

Лише тоді, моя Мівіно,

Встромлю тобі я у щілину.

А до весілля не благай,

За єнг і яйця не чіпай,

Мене бажаючи збудити.

Звичайно можеш подрочити

Хвилину-другу у кущах.

Тримай-но цей великий цвях,

Він цьому ділі знадобиться,

Але поквапся, моя кицю,

Бо часу небагато в нас.

Як прикро що мій друг Тарас

Прийти не зможе на весілля,

Не питиме хмільного зілля…

Але то все думки дурні.

Ти вже кінчила?”

“Ой, ще ні.” – 

відповідь тиха пролунала.

Чагарники чомусь дрижали,

Над ними мухи і жуки

Роїлися, і черв’яки

Звідтіль потроху виповзали…

ГЛАВА XI

Коли знесилена Мівіна

Нарешті виповзла з кущів,

Її узявши за хребтину,

Василіч почухрав як вмів

Через байраки й перелоги

До церкви, що була в селі,

Де правив службу кривоногий

Священик Філарет Салій.

Він, вбогий пентюх дурнуватий,

Кадилом як відром махав,

І в кожне християнське свято

Валявся п’яний і блював

На вівтарі у божім храмі

Й такими лаявся словами,

Що Яхве вуха затуляв.

Коли Василіч наречену

Притяг до церкви, Філарет

Дивився як чорти зелені

Його глитають вінегрет.

Порожня пляшка трилітрова

Уже лежала під столом,

І піп давненько був готовий

Чортів побити кадилом.

Але ці наміри покинув,

Бо вгледів краєм ока він

Живу покійницю Мівіну

Й Василіча низький уклін.

“Чего ва хочета, речита,

Бо азъ смь попъ, святый отець.” – 

Сказав Салій ненарочито.

Василіч витяг гаманець.

Відрахувавши сотню гривень,

Й поклавши в руки Салію,

Він, гордовито наче півень,

Сказав: “Зроби із нас сім’ю.”

Отець Салій напружив очі,

Бровами ледь поворушив.

“Се сть збочені, мои хлопче”, -

Здивовано проговорив, - 

Азъ житяхъ зло богато,

Але не видяхъ, о нтъ,

Чьто бысть за србро або злато

Живыи на мертвои с жени…”

“Яке твоє собаче діло 

Що є збоченіє, що ні.

Роби що прошу я, дебіле,

Бо утоплю тебе в лайні,

Або повідриваю вуха

І з’їм у тебе на очах!” –

Сказав Василіч і щодуху

Втопив Салієві у пах.

Салій у бублик закрутився,

За геніталії схопився,

Щось жалісно пробубонів.

Як одійшов, узяв кадило,

Потеліпав їм біля рила

І молодят перехрестив:

“В им Отця і Сина с Духомъ,

Святымъ, речю азъ вама, шо

Ва ста мужъ и жена!” І вухом

Посмикавши, кудись пішов.

Мабуть сто гривень пропивати.

Василіч же почав стрибати

Від радості, що все ось так

Більш-менш приємно закінчилось.

Єнг залишився у штанах,

До того ж і жона з’явилась.

“Гей! Гей! – кричав він мов дурний

Мій єнг зі мною, він живий,

Він навіть може ворушитись!

Яке це щастя залишитись

Живому після того як 

Тобі ледь хуй не відрубали!

Собі в дружину взять кістяк,

Бодай чорти його зглитали!

Ну що ж, коханая Мівіно,

Тепер тебе я, як дружину,

В цей урочистий світлий час,

На знак з’єднання Богом нас,

Повинен міцно обійняти

І в рот гнилий поцілувати.

Тому розкрий його сильніше,

Лиш повипльовуй хробаків.

Моє кохання буде глибшим

В переплетінні язиків.”

Василіч смачно присмоктався 

До щелеп жовтих і брудних,

Їх цьомкаючи так гойдався,

Що ніби жить не міг без них.

Коли ж, скінчивши поцілунок,

Він оченят своїх розкрив

То ледь не загубив свій шлунок –

Такий спіткав його подив.

Мівіна перед ним стояла

Жива рожева і м’яка.

Кістки знов м’ясо покривало

Та шкіра ніжна і гладка.

Великі цицьки, наче дині,

Приваблювали його зір.

А очі величезні сині

Іскрилися немов сапфір.

Усмішка сповнена принади…

Голівка схилена убік…

І золотистим водоспадом

Волосся падало до ніг.

“Оце, бля’, щастя привалило!

Кохання то велика сила

Яка спроможна на усе.

Йок’тамнагок, оце усер!” –

Василіч тільки встиг сказати,

І вдвох вони, мов козенята,

Назад до лісу понеслись.

А там так гаряче їблись,

Що ґвалт стояв в усій окрузі.

А люди думали: “На лузі

Хтось забиває порося,

Чи б’є по бебухам лося…”

Три дні, три ночі безперервно

Весілля в таборі гуло,

І по усій фортеці древній

Лилося річками бухло.

Всі жерли, пили та гуляли,

Валялись п’яні деінде.

Усі розкопи заблювали –

Ногою не ступить ніде.

Народ із сіл туди збігався,

Тягнув горілку та вино.

І навіть Філарет припхався,

Напився і упав в гівно.

Усі Василіча вітали,

Його дружину обіймали,

І кожен випить з ним хотів.

На третій день він так нажерся,

Що всіх дівчат хапав за персі

Й стрибав, мов даун, без трусів.

За ції коники Мівіна

Дала йому під зад коліном,

Й, по пиці з’їздивши дрючком,

Ледь йому носа не зламала.

А потім довго матюкала,

Погрожуючи кулаком.

Коротше, все було як треба.

Гуляли, що аж пил до неба.

Такі вже звичаї у нас.

Ну а що трапилось по тому,

Про те я вам у другім томі

Все напишу, як буде час.

А зара’ розповідь кінчаю,

Перо подалі відкидаю.

Пробачте коли що не так.

Коли незграбна моя мова

Ви не чіпляйтеся до слова,

Бо автор дурень-неборак.

Вірші та пісні, що не увійшли до основного тексту поеми.

Білії дерева, білая тюрма,

Білії дороги, білая зима,

Кістяки біліють, купками лежать,

Москалі гойдаючись на гілках висять.

Всі машини білі, білий автомат,

Москалі, конаючи, голосно скавчать.

Українці хряцають сало, хліб і сіль,

“Слава Україні!” – чути звідусіль.

Понад головами сніг кружляє білий,

А кацапів трупи все навколо вкрили.

Біла крига річку швидко покрива’.

Котиться, як м’ячик, мертва голова…

Гівно…

Воно навколо нас.

Гівно… 

Усюди, де лиш може бути.

Не збутися його, не позабути,

І в душах, і в серцях воно у нас.

Гівно…

Воно на морі і на суші.

Гівна…

Стає все більше з кожним днем.

В майбутнє гівняне ми всі ідем.

Гівніють і гівніють наші душі.

Нехай 

Воно уславиться в віках!

Нехай 

Його все більше з кожним роком!

В Гівняний Рай ми вступим єдним кроком.

Хай світиться гівно в твоїх руках!

ДЕБІЛЬНО-ЕРОТИЧНИЙ МАРАЗМ 

Вірш, складений Василічем і присвячений N.

І знову приїхала Ти,

І знову не буду я спать.

Хочу квітів Тобі принести,

Хочу груди Твої цілувать.

Знову з тобою ми разом,

І це дуже збуджує нас.

На ліжку в кохання екстазі

Знаходимось ми повсякчас…

Було колись… 

Ми в Луганську

Жили-поживали,

Пили мед, горілочку,

Тай біди не знали.

А тепер роз’їхались, 

Як ноги по льоду.

Нема друзів поруч

В осінню негоду.

Якби повернути

Все те що ми мали.

Як пиво пили,

Як п’яні гуляли,

Шукали пригод

Для власних сво’ срак.

Та не повернути

Цього вже ніяк…

Вірш Василіча про тяжку долю Вітчизни у роки ІІ Світової війни.

* * *

Рідне моє село спалили москалі,

І нікуди податься бідному мені.

І я зажурений у поле побреду,

І може у скирті притулок десь знайду.

Може, врятують хлопці із УПА,

А може вб’ють солдати Ковпака.

Миші в соломі нишком шарудять

І не дають мені знесиленому спать.

На Україні третій рік війна,

Обридла вже до смерті всім вона.

А Гітлер й Сталін два дебіли

Щось між собою там не поділили.

Не розділили між собой кордони,

Й біжать до Рейху тисячі вагонів.

Живий товар – людей везуть

А москалі і в вус не дмуть.

В лісах лише герої-бандерівці

Б’ють без розбору москалів і німців.

І чути скрізь по Батьківщині:

“Героям слава! Слава Україні!”

Але невдовзі прийде час,

Коли чіпать ніхто не буде нас.

Ми знайдемо собі місця під сонцем,

І мирно будем жить в своїй сторонці.

Як швидко плине час,

Як швидко дохнуть піонери!

І ось залишилось у нас

Всього лиш 32 холери.

Ні, мабуть більше, ще одна

Сидить у себе у кімнаті.

Вона тепер завжди сумна.

Це все зробили дітки кляті.

Вона подобалась мені,

І, мабуть, я кохав її.

Але ж так швидко плине час – 

Усе закінчилось у нас.

І зараз ділові стосунки,

Нема обійм і поцілунків.

Я цілий день сижу в кімнаті,

У цій нудотній самоті.

І все що треба ще мені

Могла зробити тільки ти.

Але, на жаль, усе скінчилось.

Ce la vie.

1994

вірш кацапською мовою написаний О.Д.Пердвонюк і присвячений Василічу.

Ти вєсь в етіх ґлазах,

В етіх сініх ґлазах,

Цвєта свєтлава, тьоплава нєба.

Ти вєсь в етіх устах,

В етіх мілих устах.

Ґдє же ти для міня толька нє бил.

Я стаю фся ф слєзах,

Етіх ґорькіх слєзах,

Шта тікут па щєкам нєустанна.

Ґдє же крильєф размах,

Етат ґордий размах,

Тот, каторий спасал пастаянна?

Щасьтьє в етіх ґлазах,

Ґорє в етіх ґлазах

Цвєта свєтлава тьоплава нєба.

Ету боль нє маґу пєрідать на славах,

Ту, каторую ти тєпєрь прєдал.

1994

пісня, яку співав Василіч, розлучаючись з Мівіною. 

Знову шлях, наче спис, 

встромляється в небо,

посміхається косо мені небокрай.

Доведеться у путь

вирушати без тебе.

Отже, я вже іду, ти скажи: “Прощавай.”

І нехай мені Бог 

допоможе в дорозі.

Від лихих негараздів рятує нехай.

Ти кохана, не плач,

обітри з пики сльози.

Отже, я вирушаю, ти скажи:” Прощавай.”

Не дивися услід,

Бо твій погляд як куля.

Може і повернусь, але ти не чекай.

Небагато мені накувала зозуля.

Отже, я вирушаю, ти скажи: “Прощавай.”

Набридло мені працювати,

Похмурі осінні ці дні.

Тільки одному ми раді,

Коли залишимось одні.

Коли твої руки сміливо

Мене обіймають за щось,

Коли промовляєш щасливо:

“Візьми мене. Ось я, ось.”

Коли твоя сукня прозора

Зникає мені на подив,

І ти промовляєш : “Потворо,

Дебіле, ти ще не встромив?”

А я тільки тихо сміюся,

Встромити не можу я, ні.

Мій член, щиро вам зізнаюся,

Відбило давно на війні.

Заходить поволі сонце,

Жбурляючи промені в небо,

І прокидаються зорі

Та місяць. Все так як треба.

Тріпоче ніч крилами знову,

Голублячи землю фатою,

Було так все, є і буде,

На світі все йде чередою.

Простягаючи руки прозорі

Ти мене своїм поглядом будиш,

За вікном знову ніч приходить

З її вічним: “Ти мене любиш?”

Сумує ракіта також над рікой,

Сумує собачого купочка калу,

Насерена прям під бірьозкою той...

Сумує рябіна, сумує калина,

Малина ващє в суіцидном брєду...

А врем'я шурує собі без упину

І нєхотя пиздить всіх нас на ходу.

Нам пизда...

А я в холодильник засовую кволо

Запас стратегічний ковбас...

І хай вже зима з-за кута виглядає

І хоче морозити нас...

Та виживу я допоки я маю

Запас стратегічний ковбас.

валяєшся гола ти на кроваті.

Кондиціонер

здох, не працює.

Ти гола, тому тебе це не хвилює.

Синоптики кажуть,

пектиме і далі

Нема тобі сенсу взувати сандалі...

Бо крикунам положено кричать

Какай мовчить...

Йому на всьо насрать.

Мовчить Какай спокійний як удав,

Бо він на всьо давно уже поклав.

Не той у котором співав Шатунов.

Мені Шатунов вообсчє нецікавий,

Бо той Шатунов є звичайним гівном...

А травень тим часом поволі триває.

Каштани цвітуть, засмерділо бузком,

І дивляться очі вузькі самурая

На розовий вечір з саке й гопаком.

Дивиться в синє небо, на облака бентежні,

І мріє - замість Кацапії море тепер безмежне...

Немає уже кордону - пляжі і терикони,

І хвилі лагідно пестять береги Лугандону...

Аж раптом на берег хвиля винесла труп невеличкий,

І спортила весь пейзаж приємна оця дрібничка...

Час засинати, спи і ти мала...

А я заникав трішечки бухла.

Піду навшпиньках,

Ничку відкоркую,

І Місяць цилюлітний в висоті

Відкриє врешті таємницю тую,

Шо є найголовніша у жітті...

І плоть моя зогниє у ямі,

Лишиться тікі скелет мій голий,

Надійно вкритий землі слоями.

Десь край могили ростимуть квіти,

Чи може просто бур'ян миршавий

А череп мій, мов старе корито, 

Обсмокче час язиком шершавим.

Наше життя

То звичайне гівно...

(с)Какаятомася

Вона танцювала із вітром

Десь на краю безодні

Та вітер – лише повітря,

Що танців не вміє модних…

І простогнавши звабно,

В безодню вона упала.

«Який же я, бля’, незграбний», -

Вітер додав із жалем.