Кицюня із серцем Лева?

Раз жив у нас чоловік і жінка, що були дуже щасливі. Дід мій вповідали, що їх дід до них навіть на храм ходили. Одно одному не перечило, що синє під нігтем. Раз досвіта вибрали ся вони в місто.
— Ти, стара, завтра раненько, але дуже рано, бись не забула коні, хату і ворота свяченою водою покропитя. Чуєш?
— А де той васильчик, що був у коморі за кроквою?
— Я злагодив нового; бо мені страшно тепер говорити за то, з ним не годиться урудувати більше, аби, не дай Боже, знов не перейшов мене той ’’авцихрист’’.
— Добре, добре.
Полягали спати. Досвіта встали, жінка обійшла хату, покропила, зробила всьо, а навіть льоху (свиню. – Авт.) натерла лиликом, щоби добре гостили. Сіли та й їдуть. Ще не розвидняло ся, а вони вже були далеко в лісі. Але чують, щось кричить: ’’Гов, гов’’. Вони стали. Дивляться, а то той борець, що тогіт чоловіка переходив. Чоловік поблід, а капелюх кац з голови на землю. Волос зджуджурив ся в гору. Дивиться жінка на чоловіка та й каже: ’’Не бійся, бри, вже я собі з ним раду дам’’. Чоловік умирає, не чує, а жінка собі й вухом не веде.
— Ой бійся Бога, жінко, заплатім му та най пропадає до Божої Матери, на щоб тобі смерти?
— Мовчи, — крикнула жінка, — вставай з фіри.
Чоловік встав. Жінка скинула сорочку, підперезала ся нею верх пояса та й до борця, а той аж зарув, як величезний лев, і хап за передну вісь, хоче віз перевернути. А жінка живо їмила за задну вісь і підоймила цілий кошик. Сіпають ним сюди, туди, не йде, не переборе одно одного. Лишили віз. Борець прискочив до жінки, а вона єго попід обидві силі, як не здійме, як ним не лусне до землі, як не тевкне, аж земля затряслася. А він лиш застогнав.
— Чоловіче, ходи вже сюди, бо вже го нема!
            

Чоловік прийшов, перехрестився, посідали обоє й поїхали. В місті добре гостили та ще їх люди обдарили за то, що того страшняка убили.
Прийшли вечером назад та й полягали потомлені спати. Рано встав чоловік скорше, та й десь збирається.
— А чи куди, чоловіче? — питає ся жінка.
— Йду собі в світ, — відповів чоловік. — Я з тобою жити не буду, бо ти би могла й мене колись так в свої руки сціпити, як тамтогось сціпіла.
— Ой, не бійся, чоловіче, а ти се від тепер знаєш, що я з борецького роду?
Чоловік як учув за борецький рід, то аж стрясся. А жінка єго обіймила, поціловала та й сказала: ’’Від коли світ світом, не була жінка старша за чоловіка. Вже то так Господь постановив. Я хоч така дужа, але моєї сили на твоїх костях пробувати не буду’’. — І вони жили щасливо далі.

Гнатюк В. Народні оповідання про опришків.// Етнографічний збірник. Львів, 1910. Т26.С 5-8.