Мне рассказали: один интеллигентный человек, старше 70-и лет, заявил своим знакомым, что камнями выбьет окна в этой школе, если она останется учебным заведением, но станет русскоязычной. Или если в этом здании разместят какой-нибудь салон либо бутик. Полицейским органам нелегитимного режима заранее заявляю: допрашивать меня по случаю «подготовки возможного теракта» бессмысленно. Первое. Я не знаю даже имени и фамилии человека, кому-то сказавшего подобное. Второе. Не в курсе, в каком именно городе Востока Украины находится «перепрофилируемая» школа, которую посещают внуки возмущенного старика. И главное. Судя по рассказу, услышанному из третьих уст, этот человек бить окна нигде не станет. После сорвавшихся резких слов он расплакался.

Он – не станет. А вот как поступят родители и старшеклассники, собравшиеся 8 февраля на митинг против закрытия украиноязычной школы № 136 в Донецке, не знаю. Уж больно накалены страсти. О событии, с вашего разрешения, поговорим чуть ниже.

Сейчас – о том, почему, вопреки классике, не считаю восток «делом тонким», а как раз наоборот. Кто помнит шахтерские ломики, колотящие в знак протеста об асфальт, ежели «чего недодают», меня поймет. А сейчас – ой, как недодают… Агентство «Вэйс-Украина» опубликовало результаты интересного социологического исследования, проведенного как раз в пяти восточных областях страны. 60% респондентов считают свои семьи бедными, 18% — находящимися на грани выживания. Но с политической точки зрения интересен вот какой ответ: 83% граждан этих областей не верят в «способность и желание Виктора Януковича снизить социальную напряженность и повысить уровень жизни рядовых граждан». В тему и другие красноречивые цифры. По данным Госкомстата в течение последнего года цены на продукты питания выросли по стране в среднем на 10,6%. Но и в состоянии всеобщей беды особенно «повезло» Донецку – здесь эта цифра равняется 13,3%.

Ныне власть предержащим стоило бы избавиться от некого мифа по поводу Восточной Украины: их-де здесь любят, скажем так, платонически, и исключительно за то, что они «свои». Некоторые наблюдения свидетельствуют об обратном. Именно восток наименее склонен к романтическим чувствам в адрес власти. Это скорее на Галичине способны многое простить за дефиле в вышиванке. Ну, вот, например в конце 80-х в одном прикарпатском городке люди срочно возлюбили неудачного в хозяйственном отношении мэра за то, что он на митинге не побоялся встать под запретный тогда, «контрабандно» поднятый, сине-желтый флаг. И аккурат в те же годы в городке на Луганщине митингующие чуть ли не за ноги стащили со сцены компартийного местного лидера, говорят, далеко не худшего деятеля. Просто туфельки на нем оказались импортные, явно из закрытого распределителя, а измученному дефицитом народу, подстрекаемому шахтерским стачкомом, это сильно не понравилось. Заметьте, туфельки – даже не из страусовой кожи…

Вопрос, который, судя по всему, вертится на языке у многих читателей-собеседников. А почему, мол, тогда именно условные «донецкие» массово голосовали за Януковича и регионалов вообще? Попробуемте рассмотреть вот какой вариант ответа. Аспект первый. Массированная пропаганда типа «демократы» и абстрактные «западэнцы», ежели они придут к власти, будут делать с вами что-то очень страшное, конечно, побуждала голосовать за вроде бы своих. Но… Ничего страшного в течение 2005-2010 годов не произошло. Более того, при всех минусах, существующих в любом строящемся государстве, появилась даже некая гордость за Украину, уважаемую миром европейскую державу. Аспект второй и главный. В 2010-м восток страны, в меньшей мере, чем в 2004-м, но голосовал за Януковича из меркантильных соображений. ПРдуны, если кто не забыл, обещали мгновенное появление молочных рек с кисельными берегами, как только власть окажется в их руках. Оказалась. В полной, беспрецедентной мере. А результат, как говорится, на лице. Цифры и соцопроса, и Госкомстата были приведены выше.

А вот от второго мифа касательно Востока Украины следовало бы избавиться не нелегитимной власти, а всей стране: столице, центру, западу. Миф заключается в следующем. Здесь, мол, живут исключительно анекдотические вечно пьяные любители чужих шапок и блатного шансона, ну, в крайнем случае, совершенно денационализированные одиозные «донецкие». Кой-какой положительный процесс страна, а в частности, ее политическая элита и интеллигенция, попросту не приметили. За годы независимости, и в частности, за последние пять лет очень многие украинцы восточных областей осознали себя украинцами. И приходится им сейчас нелегко.

В Сети появилась информация: мол, коммунисты выступили против закрытия той самой донецкой школы № 136, потому что там учился «сам» Петр Симоненко. Но стоит ли превращать сигнал беды в сообщение из рубрики «курьезы»? Да, именно 8 февраля в Донецке у обладминистрации планово и безопасно для власти пошумели красные, которые, пытаясь отвлечь свой электорат от процесса раскола КПУ, явно с разрешения «старших братьев» из ПР, заявили, что они – за народ, и…в оппозиции (оставаясь в парламентском большинстве). А против закрытия украинской школы протестовали родители и старшеклассники, на улице Багратиона, где школа и находится. Школа эта, видите ли, попала под раздачу в рамках воплощения в жизнь документа обладминистрации с красивенным названием «Региональная дорожная карта оптимизации сети бюджетных учреждений». По документу запланировано уничтожить (слить с другими) 26 средних учебных заведений в области. Теоретически речь шла о мало заполненных учениками школах. А практически — №136 заполнена под завязку. Просто, видите ли, она украинская. В городе, где школ с обучением на государственном (!) языке мало, ее «сольют» с русской. Есть вполне обоснованные подозрения, что топор «оптимизации» направлен на уничтожение украинских школ. Почему только подозрения? А список приговоренных школ содержится в тайне, «чтобы не провоцировать социального взрыва». Тем временем, на Луганщине в городе Красный Луч собираются «оптимизировать» украинскую школу №15. Родители учеников планируют в знак протеста объявить голодовку. Откуда просачиваются сведения, раз списки закрытые? А попросту в эти школы не принимают заявления от родителей будущих первоклассников (то, что заявления пытаются подать заранее, свидетельствует о востребованности и заполненности учебного заведения). Список школ, подвергаемых сегодня в восточных областях страны насильственной русификации, к сожалению можно продолжить.

Кое-кто спросит: а чего это в русскоговорящих областях родителям так уж понадобились школы украинские? В любом независимом государстве этот вопрос показался бы абсурдным. У нас – нет. Приведем ответ. Люди, отдавшие свое чадо именно в украинскую школу, сделали ставку на свою родную державу. Они исподволь приучились воспринимать Украину украинской. Можно ли отучить? Наверное, да. Именно это пытается сделать оккупационная власть. Но ведь страна, это даже в самом благостном положении общества, далеко не только властные институции. В нашем положении – тем более. И поэтому сегодня вопрос стоит так: согласна ли интеллигенция всех регионов, организации и партии, относящие себя к демократическим, «сдать» людей, пытающихся защитить свое право воспитывать детей настоящими гражданами Украины.

И третий миф, с которым хотелось бы расстаться, говоря о восточных областях: мол, народ здесь сверхпослушен, его легко «загнать в стойло». Совсем наоборот. По непокорному Западу Украины соввласть прошлась таким катком репрессий, высылкой в Сибирь (а лучшие погибли в рядах УПА), что у выживших во многом, пусть простят меня земляки, присутствует генетический страх. Сумщина-Полтавщина, скажем, несут генетический страх, заложенный Голодомором. А у промышленного, во многом «сбродного» Востока, куда бежали, чтобы спрятаться и от Сибири и от голода, в совокупном сознании как раз непуганность. Только вот во что она может, так сказать, конвертироваться?

В безобразный, кровавый бунт, если януковические туфли из кожи страуса покажутся уж слишком отвратительными на фоне невозможности купить картошки и молока? Или – в интересный поворот сюжета, если именно отсюда начнется поддержанный всей Украиной поход на Киев? Поход с понятной целью – дать ПРдунам под зад. Но исключительно методом приемлемого, хоть и непреклонного гражданского протеста. Второй вариант во многом зависит от того, «видят» ли интеллигенция страны, демократические организации Восток Украины. А в принципе, панове, вас здесь многие ждут…

Виктория Андреева, «ОРД»

За рішенням cуду мешканцю Британії офіційно заборонено займатися сексом. Підставою для заборони послужив той факт, що коефіцієнт розумового розвитку у чоловіка (IQ) становить всього 48 балів.

Суд встановив, що у чоловіка дуже високе сексуальне бажання, він не розуміє природи сексу, і не уявляє наслідків заняття сексом. Так, на думку підсудного, дітей приносить лелека, або їх знаходять під кущем, а секс може призвести до появи на тілі хіба що прищів і висипу.

Враховуючи дух англосаксонської правової системи, цей вердикт повинен викликати побоювання у 4 млн британців. Коефіцієнт інтелектуального розвитку нижче 50 балів зафіксовано у близько 10% населення Землі, а у Великобританії - у 4 млн з 61 млн громадян. Прецедент, створений британським судом, може бути застосований і іншими судовими інстанціями.


Джерело: ibigdan

Перегляньте відео на сторіночці, та прочитайте замітку http://infocorn.org.ua/2011/02/09/gde_kabely_bl_yak_rozmovlyaye_bl_geroyi_ukrayiny_bl_chlen_bl_partyi_regonv_bl_vdeo_bl

Поділіться враженнями, бо в мене нема слів...

Можна екстраполювати: у нас, мабуть, ситуація схожа. 55% росіян вважають, що радіоактивність - виключно справа рук людських, а третина опитаних всерйоз впевнена, що Сонце обертається навколо Землі. У російський День Науки Всеросійський центр вивчення громадської думки (ВЦВГД) представляє результати дослідження про найпоширеніші наукових помилках росіян. Кожен третій росіянин вважає, що Сонце обертається навколо Землі. Більшість росіян упевнені, що радіоактивність - справа рук людських (55%). Наші північні сусіди також переконані в тому, що антибіотики вбивають віруси так само, як і бактерії (46%). Третина опитаних всерйоз вважають, що Сонце обертається навколо Землі (32%), причому за останні чотири роки таких респондентів стало навіть більше (з 28% у 2007 році). Трохи менша частка росіян стверджує, що перші люди жили в ту ж епоху, що і динозаври (29%). Близько чверті наших північних сусідів помилково вважають, що лазер працює, фокусуючи звукові хвилі (26%). П'ята частина опитаних всерйоз упевнені, що стать дитини визначають гени матері (20% проти 25% у 2007 році) і що повний оборот Земля робить навколо Сонця за один місяць (з 14% у 2007 році до 20% в 2011 році). Приблизно така ж частка росіян заперечує, що електрони менше атомів (18%) і не вірить у те, нинішні люди розвинулися з ранніх видів людини (17%). Дещо рідше росіяни схильні заперечувати той факт, що кисень, яким ми дихаємо, виробляють рослини (14%) і що радіоактивне молоко можна зробити нешкідливим, прокип'ятивши його (11%). У меншості - ті, хто не згоден з такими відкриттями, як рух континентів (9%) і висока температура центру Землі (8%). Наукові омани дещо більш властиві жінкам, ніж чоловікам. Так, жінки частіше вважають, що радіоактивність - справа людських рук (58% проти 51% серед чоловіків), вірять у здатність антибіотиків вбивати віруси так само, як і бактерії (48% проти 43% відповідно) і більш схильні стверджувати, що Сонце є супутником Землі (34% проти 29% відповідно). Втім, є й виключення: чоловіки частіше за жінок вірять у те, що лазер працює, фокусуючи звукові хвилі (29% проти 23% серед жінок).

Всеросійське опитування ВЦВГД проведено 29-30 січня 2011. Опитано 1600 осіб у 138 населених пунктах в 46 областях, краях і республіках Росії. Статистична похибка не перевищує 3,4%.

Джерело: ВЦВГД

Якби Брем Стокер був українцем, його роман про графа Дракулу нині заборонили б, мабуть, ще раніше, аніж Марію Матіос. За мимовільні асоціації. Отак і виник би цікавий мовно-політичний каламбур: кровосісі проти кровососів.

Хоча різниця між ними, далебі, не принципова. І ті, й інші за природою своєю – паразити найогиднішого і найнебезпечнішого для виду гомо сапієнс типу. З тою лише різницею, що Дракула попри усі свої старання і століття життя нізащо б не спромігся випити стільки крові з людей, як уряд кровосісі за один неповний рік.

Візьмемо, скажімо, міністра оборони Єжеля. Нещодавно йому довелося вигрібати від Януковича досить канкрєтних люлєй за те, що українські солдати з миротворчих контингентів, м’яко кажучи, не відчувають турботи про себе з боку вищого військового керівництва держави. При цьому Янукович явно вважав, що він сам хоч і Головнокомандувач, і Президент, а проте не має ані найменшого стосунку до такого стану справ.

Отож Єжель, добряче утершись після показової екзекуції та підтягнувши штани, миттєво розробив проект постанови Кабміну про підвищення зарплатні миротворців одразу у 2,5 рази. І зітхнув з полегшенням, оскільки відтепер особиста відповідальність перелягла на плечі Азарова. І тепер нехай він думає-гадає, звідки вибити гроші під це взірцево-демонстративне покращення життя вже сьогодні. Заодно, якщо пощастить, і на саме Міністерство щось там перепаде. Можна буде що трохи розпиляти.

А тим часом 15 тисяч солдатів нині сидять голодними через борг Міноборони перед постачальниками. Причому чимось заднім (очевидно, інтуїцією?) відчуваю, що в постачальники військового відомства випадкові фірми не потрапляють за визначенням. Тому що попри повну деградацію та виродження власне військової служби в Україні – гроші там ходять нехілі, і пиляти їх можна безперешкодно.

А бабло на солдатську їжу з бюджету виділялося абсолютно точно, тут і до ворожки не ходи. І якщо виник борг, то, як казав один з персонажів Висоцького, гдє дєньгі, Зін? Це ж тепер з бюджету знову виділять грошей на покриття боргів за статтею, яка вже фінансувалася. І, по ходу, всі в бонусах: і фірмочка-постачальник (яка, готовий битися об заклад, або належить конкретним, навіть чисто канкрєтним, людям, або справно платить відкати), і керівництво Міноборони (яке вже встигло розпиляти виділені на харчі гроші). Більше того, тепер ця фірмочка на цілком законних підставах отримає право і далі постачати військові частини продуктами, за які Міноборони знову не платитиме, розпилюючи виділені на це гроші, щоб уряд знову покрив недостачу з бюджету… Таке собі замкнене коло. Кругообіг кровосісі в природі.

Не відстає від Міноборони і Міністер(в)ство внутрішніх страв. Воно закупило у ЄДАПСівської мафії бланків документів суворого обліку одразу на мільярд гривень. Хоча, скажімо, інші учасники тендеру просили за аналогічні послуги менші гроші. Однак хіба це може зупинити справжніх кровосісів?

Так що Брему Стокеру пощастило, що він народився ірландцем і помер років на сто раніше, ніж на світ з’явився уряд кровосісів…

Володимир Йадороб

Продовжу з історії, котра свого часу набула досить гучного розголосу і певного суспільного резонансу. Справа ж була така…

В селі Просяне Нововодолазького району, що на Харківщині, до часу жив-не тужив такий собі тракторист Михайло Жиденко. Зі слів односельців – чолов’яга скромний, мирний, роботящий, малопитущий. І якось трапилась у нього межова суперечка із сусідкою. Остання, ж замість того, аби вирішити ту проблему якось полюбовно, вирішила натиснути на сусіда. Поскаржилась синові, а той, в свою чергу, приватним чином попрохав допомогти у вирішенні цієї не вартої виїденого яйця справи знайомих ментів, які, до того ж, були із іншого району.

І от одного похмурого листопадового дня 2006 року двійця бравих борців із злочинністю, вдягнених у цивільне, за свідченням очевидців, явно напідпитку, та ще й без відповідних документів, завітали на подвір’я до Жиденка розрулювати міжсусідську суперечку. Правда, виконувати свою миротворчу місію вони почали у досить дивний і агресивний спосіб.

Далі в мене питання на засипку. Що має зробити нормальний чолов’яга, якщо до нього в обійстя увірвуться незвані малознайомі «гості», образять і навіть підіймуть руку на його дружину, а потім накинуться на нього самого? Правильно! Нормальний чолов’яга ухопить, що під руку навернеться, і викине супостатів геть із подвір’я, а якщо ті будуть пручатися – просто зведе їх на нуль. Приблизно саме так і вчинив Михайло Жиденко. А під руку йому навернулась двостволка…

Не відрекомендувавшись і не пред’явивши документів, парочка ментів спочатку обматюкали дружину Михайла Любов Головко і, відштовхнувши її в бік, взялась мотузити господаря, поваливши останнього на землю. Люба ще раз спробувала втрутитися. Захищаючи чоловіка, вона накинулась на невідомих, як вона гадала з їх поведінки, бандитів зі спини. Ті на мить покинули Михайла і заходились бити жінку. Ну, а поки менти розбирались із настирною дружиною, її чоловік встиг заскочити до хати і озброїтися рушницею.

Михайло недвозначно попередив незнайомців, що якщо ті не заберуться геть – стрілятиме на ураження. Але запалу підпилих нападників це не остудило, і вони із криками «Кишка тонка!» кинулись до Михайла. Пролунали постріли. В результаті один із міліціянтів втік, а іншого – старшину Харківського райвідділу Віталія Сидоренка – виносили із двору вперед ногами.

Ця справа відразу ж завдяки ЗМІ набула гучного розголосу. Але попри це, попри значну увагу до її розвитку з боку громадськості, попри те, що долею Жиденка перейнялась низка правозахисних організацій, навіть представники останніх від початку не дуже вірили у справедливість суду і в те, що для Михайла все завершиться більш-менш благополучно. Наприклад, відома харківська правозахисниця Людмила Клочко песимістично пророкувала, що Жиденко може загриміти на нари років так на 15-ть, якщо не по-життєво. Не менш песимістичні перспективи малював в той час ще один відомий харківський правозахисник Євген Захаров.

Але попри ці пророкування, через два роки судової тяганини спочатку Харківський обласний апеляційний суд повністю виправдав Михайла Жиденка, а ВС України це рішення залишив у силі.

Як ви вважаєте, чому в країні суцільного судово-ментівського свавілля та ще й в місті, яке набуло слави ментівської столиці, таке могло трапитися? Мо’ ЗМІ свою роль зіграли, мо’ широка громадськість тиск на суд чинила, а мо’ правозахисники і вправні адвокати розстаралися? Ну, не без того…

Але найголовніше, що вплинуло на рішення суду - як згодом зазначали і сам Михайло Жиденко, і багато хто із безпосередніх учасників судового процесу - це була підтримка його односельців. І справа навіть не в тому, що обурені поселяни, згуртувавшись на захист свого земляка, влаштували декілька стихійних мітингів в самому селі Просяне включно із перекриттям найближчої дороги, і не лише в тому, що вони влаштовували декілька гучних протестних пікетів побіля місцевої облдержадміністрації, облсуду і навіть їздили до ВС України, а в тому, що на кожне судове засідання односельці Жиденка ходили як на роботу – кидали всі справи і їхали підтримати свого земляка у Харків. І так понад два роки…

При цьому представникам влади та правоохоронних органів недвозначно було дано зрозуміти, що якщо суд не винесе щодо Жиденка справедливого вердикту, окреме село Просяне буде оголошене зоною забороненою під страхом смерті для відвідин його будь-якими правоохоронцями.

До речі, декілька тижнів після цього випадку навіть представники прокуратури, не кажучи вже за міліціянтів, боялися поткнутися в село задля проведення необхідних у цьому випадку слідчих дій. А дільничних з того часу змінилось аж чотири, допоки не було призначено молодого хлопця, місцевого мешканця, котрого місцеві добре знали змалку і котрому довіряли.

Зрозуміло, якщо проаналізувати всю цю історію в сенсі технології самоорганізації, то вона знову, як і минулого разу, чудовим чином відповідатиме Чотирьом Золотим Принципам Нестора Махна. Але сьогодні не про це, а трохи про інше.

Односельці Жиденка усвідомили одну просту істину: сьогодні бузувіри прийшли до твого сусіда, а завтра можуть прийти і до тебе. І аби цього не трапилось, сусіда треба захищати сьогодні. І захищати до останнього, як себе самого. А ще краще захищати гуртом, бо, як відомо, колективний спротив завжди був ефективнішим за індивідуальний.

Ну, а ще згадана та інші подібні історії корисні своїм досвідом та прикладом для інших, що можна і ось так: не мовчки похнюпивши голову та тихо підбираючи криваві соплі, а з носака по носопирці у відповідь зайді, а то й і від пуза віялом.
Але про силу прикладу якось іншого разу…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство «Малого Кола»

*Згідно даних опитування Центра Разумкова, лише 4% українців повністю довіряють міліції, при тому, що 44,4% - не довіряють міліції в цілому, 43,9% - не довіряють місцевій міліції та 34,8% - не довіряють своєму дільничному.

В січні цього року головний - на словах - борець з ксенофобією, шовінізмом, екстремізмом та дискримінацією, а на ділі - затятий україножер і провідник московської п’ятої колони в Україні, Вадім Колєснічєнко здійснив чергову шизофренічну «операцію» з викриття цієї самої ксенофобії, шовінізму (далі за списком). Ця операція була здійснена за наводкою певних компетентних осіб (про них скажемо нижче). Отже, колишній працівник стадіону «Умань», агроном та оперуповноважений відділу по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності, а нині народний депутат від Партії Регіонів, виявив осередки ксенофобії й дискримінації на карпатських курортах та на Майдані Незалежності.

Осередки ці були вдало замасковані під виглядом торговельних точок, що продають сувенірну продукцію. Розпалення міжнаціональної ворожнечі та пропаганда ксенофобії проходила шляхом продажу магнітиків з написами: «Дякую тобі, Боже, що я не москаль!» та «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями».

Оцінивши масштаби та наслідки діяльності осередків ксенофобії та шовінізму, Колєснічєнко подав до генеральної прокуратору депутатський запит з вимогою заборонити виробництво, продаж, торгівлю та розповсюдження ксенофобської продукції на території України. В запалі боротьби за шляхетну справу депутат наголосив на необхідності порушення карних справ щодо осіб, котрі займаються виготовленням та розповсюдженням ксенофобської продукції, а в разі доведення їхньої провини – притягнути до кримінальної відповідальності з обов’язковою конфіскацією цієї продукції.

Аргументуючи свої претензії до продавців сувенірів, Колєснічєнко перевершує всі можливі межі тупості й лицемірства. В своєму праведному гніві він доходить до того, що заявляє про небезпеку накладання на Україну міжнародних санкцій, виключення України з міжнародних організацій і втрати її авторитету на світовому рівні. І все це - через магнітики, що продаються в селі Паляниця Яремчанського району Івано-Франківської області та на Майдані незалежності.

Значить, за логікою «синьожопого» борця за толерантність та рівні права: політичні репресії, терор МВС по відношенню до громадян, злочинна соціальна політика діючого уряду – все це не може викликати «міжнародних санкцій» та «втрати авторитету». А от магнітики можуть.

Доречі, про самі магнітики. Цікаво було б почути від «гаспадіна» Колєснічєнка: хто надав йому право паплюжити ім’я геніального українського поета Тараса Григоровича Шевченка, називаючи магніт, що містить зображення поета і рядки з його поеми, засобом розпалювання міжетнічної та міжнаціональної ворожнечі? І чи не треба самого Колєснічєнка притягнути до кримінальної відповідальності за розпалювання цієї самої ворожнечі? Адже він в своїх заявах без жодних вагань ототожнює всіх російськомовних громадян України та іноземців з Російської федерації з «москалями». Цікаво, на яких підставах? На жодному з магнітів, які Колєснічєнко надає в якості доказів, немає навіть натяків ні на росіян, ні російськомовних українців.

Давно вже відомо, що представники Партії Регіонів не дуже розбірливі у використанні етнонімів, і можуть, як пан Царьов, на всю країну заявити, що їм «абідна за жидов і маскалєй». Але таким заявам місце в туалеті офісу Партії Регіонів, але не в депутатському запиті в генеральну прокуратуру.

Дещо прояснюють ситуацію особи, на основі звернень яких наш борець розпочав свою чергову політичну спекуляцію. Ні, це не обурені громадяни Російської Федерації, і не російськомовні українці, це – співголова Латвійського антифашистського комітету Іосіф Коренная і громадській діяч з Ізраїлю Міхаіл Райф. Неважко зрозуміти, чиє політичне замовлення виконував пан Колєснічєно, подаючи свій запит до прокуратури.

А про справжнє ставлення Колєснічєнка до ксенофобії і шовінізму можна зробити висновок зі справи одеського даішника (тепер вже колишнього) Швеця, який відкрито принижував українців, демонструючи недвозначні прояви ксенофобії та шовінізму. Так от, після його звільнення Колєснічєнко прямо заявив, що нікого Швець не принижував, і що він має боротися за своє відновлення на посаді.

Досить характрена позиція для народного депутата України. І вона буде такою, доки політичні сили, що декларують себе, як «свідомі українці», будуть спрямовувати свої сили на боротьбу з нічними клубами і сілуміновими істуканами під офісами комуністів, а не проти політиків, котрі відкрито проводять антидержавну діяльність.

Ну що, шановні донеччани, ви ще не розчарувалися у своєму виборі сорту лайна? Продовжуєте вірити у обіцянки «покращення життя вже сьогодні»? Нічого, це вже не надовго.

Скоро вас будуть виселяти з квартир ті, кого ви обирали, перелякані байками про бандерівську загрозу. І виселятимуть навіть не за борги, хоча і ця інновація вже фактично введена у дію покращувачами вашого життя. А виселятимуть просто так, просто тому, що цим вашим народним об(іс)ранцям потрібне ваше житло.

І нема тут нічого дивного або несподіваного. Зрештою, ідейний Лідєр(с) цієї хижої зграї у свій час, коли йому була потрібна шапка – він її просто ВЗЯВ. У того, хто слабший за нього. Деякі старі жителі єнакіївського району Півновка, які випадково дожили до щастя бачити свого земляка президентом, пошепки згадують, що окрім шапок ті малолітні пустунчики, до банди яких входив і наш діючий Гарант, на бігу рвали у жінок сережки з вух.

Отож якщо завтра вас викинуть геть із вашої квартири – бігме, не варто так хвилюватися. Бадрячком, пацанчікі, як казав репер Сява. Все пучком.

Власне, поки що ще ніхто нікого не виселяє. Вони тільки промацують грунт. Днями губернатор Донеччиини Близнюк заявив, що держава повинна виселяти пенсіонерів із великих квартир у малогабаритки. Нє, ну правда. Отримала, скажімо, баба трикімнатну квартиру ще за часів «совка» - так що їй, так до кінця життя там і жити? Ніфіга. Її треба виселити кудись на окраїну у гостинку три на три метра, а квартиру, звісно, продати. І гроші забрати собі, за турботу.

Головне – Близнюка анітрохи не хвилює, що приватна власність у нас хоча б номінально захищена законами. Це так симптоматично, що не потребує навіть коментарів.

Правда, Близнюк не додумав цю геніальну ідею до кінця. Тому що за його логікою у «малогабаритки» найпершими потрібно переселяти, наприклад, пенсіонерів Кучму або Кравчука, які займають немаленькі маєточки. Та й сам Близнюк разом з головним «покращувачем» Януковичем після виходу на пенсію муситимуть поїхати в гостинки на околиці Донецьку.

Хоча, мабуть, якраз цього Близнюк на увазі не мав. Тому що, перефразовуючи Оруела, усі пенсіонери, звісно, рівні, але деякі з них рівніші за інших. Вони отримують десятки тисяч пенсій, живуть у великих шикарних будинках і не бояться, що їх звідти хтось викине.

А інші пенсіонери чекають дня виборів, щоб піти на дільницю і за кілограм гречки знову вибрати черговий сорт лайна, який потім викидатиме їх із квартир…

Володимир Йадороб

Як це робиться в полтавській глибинці

Це аксіома – будь-яка самозахисна реакція тільки тоді ефективна, якщо вона, вибачаюсь за певну сенсову тавтологію, дієва. Вона може бути активною чи пасивною, гучною або тихою, різкою чи повільною, тотальною чи локальною, але вона, та реакція самозбереження, не може бути ніякою, тобто недієвою.

Зрозуміло, що це правило мусить стосуватися і опозиції, як однієї із форм самозахисту. Але мені вже доводилось писати про апріорну неспроможність старих совкового типу громадських організацій (в т.ч. і партій) стати саме дієвими осередками самозахисту громадян від свавілля влади. Як і деякі інші політологи та суспільствознавці*, я ще років зо три-чотири тому прогнозував, що на хвилі наростаючої кризи мусять виникнути нові самоорганізаційні форми народного гуртування у його протистоянні владі. І в решті-решт вони й стануть тим середовищем, з якого кінцево і зросте в справжня опозиційна потуга в цій країні. Автор навіть трохи згодом ризикнув певними теоретичними та методологічними наробітками з цього приводу із загалом поділитися. Але сьогодні не про теорію, а про те, що ж воно у цій самозахисній сфері в реалі відбувається, та трохи про народну методологічну творчість.

Мова піде про те, як ці процеси відбуваються саме в глибинці, а не у великих цивілізаційних центрах. Бо в останніх часто-густо і не розбереш, з ким маєш справу: чи то із самоорганізацією мас, чи то із штучними утвореннями, котрі під них косять. Як це, наприклад, трапилось на так званому Майдані №2. Благо автор, і сам перманентно застрягши у тій самій глибинці так би мовити локально, минулої осені у творчому відрядженні занурився у її розмаїття по саме не балуй.

Про саме творче занурення скажу лише пару слів, позаяк воно сенсово дотично стосується теми цієї статті. Я переймався збором матеріалів до сценарію фільму про спротив у жахливі голодоморні 32-33 рр. І можу поділитися одним висновком від цієї поки що далеко не довершеної в певному сенсі праці: усталене нині уявлення, що українці у ті трагічні часи просто мовчки здихали, як мухи – це шкідливий великий МІФ. Аби не було опору – українців сьогодні не було би взагалі.

А поки про живі приклади сучасної периферійної самоорганізації.

Гостюючи із парою колег в диканьскому селі Водяна Балка у родичів, у котрих мешкає при світлій пам’яті і при доброму як на її вік здоров’ї моя майже сторічна бабуся Марія – живий свідок вже згаданих лютих часів - я поцікавився у очевидця сучасних глибинних процесів дядька Миколи: а як воно там справа із риболовецьким кооперативом.

Якось років зо п’ять-шість тому в сусідньому селі Лучани трапилась досить цікава історія. Коли одного чудового дня з'ясувалось, що усі навколишні ставки приватизовано, і простому смертному половити там рибку за "так" зась, вирішили найзапекліші дядьки-рибалки дати раду старому сільському ставкові, який на той час перетворився майже на калюжу.

Зорганізувались вони в неформальне рибальське товариство, ставок почистили, заглибили його, запустили малька та й стали чекати, коли рибка підросте. Аж тут внадились якісь напівкримінальні елементи на джипах: то волочок закинуть, то сіточки поставлять.
Дядьки із ними намагались побалакати по-доброму. Раз, другий, третій... "Крутяки" не вгамовувались. І тоді одного ранку в ставкові знайшли напівзатоплений джип, а навколо нього, як поплавки, доверху чобітками бовтались трійко елементів. Винних шукають по цей день. Тому, хто знає, що таке справжня сільська кругова порука, пояснювати не треба – не знайдуть.

Але виявилось, що історія мала продовження. У нас як не понос, так золотуха, тобто як не бандити, так влада - і, як колись казав Кучма: я вже й не знаю, де одні починаються, а інші закінчуються. Різниця поміж ними лише в тому, що одні діють практично не криючись поза законом, а інші офіційно від імені закону.

Після цього випадку дядьки вирішили легалізуватися. Узгодили усі необхідні питання із сільрадою і, хором вступивши до районного Товариства мисливців та рибалок, утворили своє сільське відділення. Та й продовжили вирощувати та ловити собі рибку до столу на цілком законних підставах.

А позаяк собі до столу, а не на продаж, то перейнялись трохи екологією навколо ставка. Від сміття не лише береги почистили, але й смітники із верхів’їв навколишніх ярків, з котрих дощові та талі ручаї у водойму течуть, ліквідували.

До речі, сільський голова виявився теж дядьком із клепкою і, побачивши тут і свою вигоду, запропонував рибалкам укласти угоду. Аби принаймні у тій частині села, що над ставком, більше стихійних смітників не виникало, запропонував за ті мізерні кошти, які якраз на такі цілі сільраді і виділяються, щоби рибалки раз на місяць від поселян сміття із двору забирали і вивозили на загальносільське звалище. Втім, це так - до слова.

Самий же ставочок ожив. Бо після того, як ним почали опікуватися рибалки, до нього потяглися й інші поселяни, аби влітку покупатися та культурно відпочити. Дядьки не заперечували, аби лише неохоплений їхнім товариством люд не засмічував територію та непідрослу рибу потай не смикав. Навіть карася, який там водився споконвіку, дозволили ловити будь-кому, і пару-трійку машин піску для пляжу завезли.

Але позаяк, на відміну від згаданого окремого голови сільради, влада наша суцільно дурнувата та жадібна і все, що їй не належить, вважає таким, яке погано лежить, тобто потенційно своїм, то й незабаром трапилось те, що мусило трапитися.

Коли рибка в ставку підросла, його у дядьків вирішили відібрати у так би мовити законний спосіб. Відшукали старі документи, згідно з якими сільрада не могла одноосібно здавати той ставок в оренду рибалкам, позаяк він був технічною водоймою давно здохлого невеличкого цегляного заводу. (До речі, як не ця біда - відшукалась би якась інша). А до часу, поки суд не визначиться із власниками ставка та рибки в ній, якась відповідальна інстанція заборонила рибу ту виловлювати взагалі. (Автор не юрист, а тому в тонкощі правової складової цієї справи не заглиблювався і розповідає цю історію так, як її почув. Та й справа тут не в юридичних перипетіях.)

Дядьки, до речі, теж в юридичні тенета вирішили не занурюватись і на суд забили, бо рішення його було очікуваним. А просто під ранок одного чудового осіннього дня греблю на ставку так рвонуло, що тую кляту рибку потім усім селом луками декілька днів збирали. А винних знову не знайшли.

А трохи згодом ті ж таки дядьки греблю знову загатили, малька запустили і стали чекати нового «врожаю». А владі дали зрозуміти, що фантазії у них на такі сюрпризи ще не на одну греблю загатити вистачить.

Дядько Микола розповідав, що після цього дурнувата влада від рибалок начебто відчепилась. Мало того - риболовецький досвід почали переймати по інших селах. Він, наприклад, цього року на покинутому якимись заїзними невдахами-орендарями ставку щось подібне із десятком інших любителів риболовлі планує зорганізувати.

Деякі висновки методологічного ґатунку.

Ті, хто ознайомився із залінкованими на початку статті матеріалами (а особливо із двома останніми) зрозуміють без пояснень, а хто ні, най або ж ознайомляться, або ж повірять на слово, що згадані вище дядьки діяли суворо дотримуючись Чотирьох Золотих Принципів утворення будь-якої дієвої та ефективної громадської організації, які, кажуть, нащадкам заповів Нестор Іванович Махно.

Ось вони :

1. Гуртуйтесь на засадах чіткої мети (рибки дядькам дуже закортіло)

2. Об'єднуйтесь без вождів (головним принципом організації рибалок була кругова порука)

3. Жодного політиканства та ідеологій (ну яка вже тут ідеологія)

4. Розраховуйте лише на власні сили (без коментарів)

А що маємо в результаті організованої активної діяльності пари десятків дядьків: бойове згуртоване село; приклад, за яким почали діяти інші; владу з утертим носом; і рибку до столу.

Зрозуміло, що коли буде потрібно, ті дядьки навряд чи подадуться на який-небудь столичний Майдан (хоча як сказати?), але свій невеличкий у випадку чого вони вже точно зорганізують. І треба ще одну річ затямити. Відомо, що всі революції трапляються в столицях, але палахкотіти, як правило, починає саме в глибинці.

Хтось скаже – це окремий випадок, котрий не визначає загальної ситуації в країні. Запевняю, таких прикладів у мене - хоч греблю гати. Але про них наступного разу…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., с. Губарівка, Товариство «Малого Кола»

*Автор себе до племені цих високочолих не відносить. Він не політолог, а усього лише в минулому фаховий геолог, а нині простий сільський дядько та такий-сякий публіцист.

Обычный, будничный видеосюжет макеевского телеканала "Юнион" об одном из окраинных поселков города. Трущобы, грязь, беспросветность, нищета, несчастные, никому не нужные люди. В репортаже рассказывается о подтоплении поселка, но если не обращать внимание на воду, а сосредоточиться на попавшем в кадр быте жильцов, их домах, одежде, интерьере их жилищ, можно понять, что беда пришла в этот край не сегодня, а подтопление - далеко не самое страшное, что случилось с людьми тут.

В этой истории никого не удивляют ужасного вида халабуды и нищенские шмотки на людях. Эти кадры воспринимаются нашими зрителями совершенно спокойно. Это данность. Ее видят каждый день, да многие зрители и сами живут в похожих условиях. В этом сюжете всех пугает только факт затопления домов, надвигающаяся, вероятная в будущем природная катастрофа, в то время, как давно разразившаяся социальная - не привлекает внимания. Кто бы снял сюжет об этих трущобах, если бы их вдруг не начало заливать? Гнили бы себе людишки потихоньку в своих мазанках, да и все.

Не понимаю тех, кто ждет какую-то революцию с Востока. Здесь существовали так годами, при всех властях, с чего вдруг кто-то будет тут бунтовать? Если в нашей стране и произойдут какие-то революционные события в будущем, то это опять случиться в столице. И двигать всем будет кучка отчаянных. А тут, в этих поселках, на самом дне, будет тихо, как на дне океана. Пока наверху шторм, глубинные водоросли лишь слегка качаются из стороны в сторону. Куда волна, туда и они. Взад-вперед.