Нове й незнайоме місце, але здається, що я бував тут раніше. Штучне світло, яке насправді зовсім неяскраве, сліпить очі і не дає зосередитись. До всього, ще й надто гучно грає музика (насправді, десь на фоні ледь чутно співає Океан Ельзи). Я тут уперше і всоте одночасно.

Мене переслідує дежавю од того, чого ніколи не було насправді, і в той же час було – в моїх мріях. Здається, тоді це мало велике значення.

Настільки велике, що займало собою увесь простір думок, забирало сни, перекриваючи їх яскравими і моторошними фантазіями. Змушувало буквально лазити по стінам од безсилля і рвати ці стіни голими руками. Одсунуло на другий план усе сутнє й важливе – це коли навіть смерть здається чимось незначущим, не кажучи вже про честь, гідність і банальний інстинкт самозбереження.

То було настільки давно, що вже встигло покритись маревом забуття. На зміну старим переживанням прийшли нові думки і проблеми, які витіснили все те на звалище пам’яті, що інший раз дивно й думати, що воно могло мати хоч якесь значення. Що у місці, де я бував сотні разів, доводилось довго й напружено думати, щоб згадати, чому воно видається знайомим.

Мрія прийшла, та сама, тільки коли її вже давно не чекали, пошарпана, дрябла, з несвіжим запахом і широкою беззубою посмішкою старої повії. Гнилими зубами вона безуспішно намагалась роздерти старі рани, і за її поглядом то, напевно, мало бути схоже на поцілунки. Від неї хотілось звільнитись, тому після закінчення просторою виглядала навіть задушлива вечірня вулиця, над якою зловісно звісили свої геніталії-кондиціонери будинки, обплели павутинням товсті дроти і скрізь купами снували люди, тягаючи приковані до ніг важкі темні гирі або одне одного.

І водночас важко було не зрадіти тому всьому, не вірити, що щось сталось, бо нічого не сталось насправді; чудес не буває, і стара повія вже ніколи не стане юною красунею, та й взагалі безглуздо чути голос Бога, коли то просто грім.

Але, ідучи далі, я тягну за собою нову й важку темну гирю. Бо коли все скінчилось і стало нагадувати собою видиво, що могло тільки примаритись, стало ясно, що краще ця мрія буде живою. Хоч така, вона все одно додасть кольорів однотонній суцільній тиші, яка була до того, і буде надалі і завжди.

Уже неодноразово доводилось чути/читати, що в Козятині немає нічого цікавого, крім вокзалу. Ну і нехай, подумав я і вирушив туди в день, коли за прогнозами обіцяли дощ – хоч не буде чого втрачати. Дощ таки не пішов, і це добре, бо в місті знайшлось що подивитись. Власне кажучи, тільки сам по собі вокзал вартий, щоб туди поїхати.

Продовжуємо гуляти Вінницею, розглядаючи місцеві наскальні малюнки. У самому центрі біля Макдоналдсу поселилось ціле підводне царство.

В основному графіті у більшості своїй не представляють ніякої художньої цінності, являючи собою незрозумілі написи різного ступеню примітивності, але й серед них трапляються справжні шедеври чи просто оригінальні малюнки. На такі випадки я згоден поступитись у своїй нуднуватій заскорузлості і визнати, що вони дійсно прикрашають стіни, а не навпаки.

Тим більше, схоже, Вінниця не обділена талановитими вуличними художниками.

Тим більше, 4 роки тому тут проходив проект «Арт-інтервенція», деякі творіння якого дожили до наших днів.

Отже, що мені вдалось надибати, поки погода не сприяла більш продуктивним подорожам. Починаємо з найближчого району, Вишеньки, і прогулюючись нею, надибуємо ось такі під’їзди

початок тут

Отже, Вінниця. Обласний центр на Поділлі і найбільше місто цього краю. Трагічні події останніх місяців добре посприяли збільшенню кількості його населення, яке стрімко летить до ювілейної 400-тисячної позначки, хоча не сказав би, що це йде йому на користь.

Незважаючи на розташування майже в центрі України, місто не таке вже й відвідуване та відоме, більшість якщо й проїздили через нього, то вночі на поїзді, з 5-хвилинною зупинкою на місцевому вокзалі. Якщо спитати середньостатистичного українця про Вінницю, найперше він згадає нинішніх президента і спікера (я давно не врубав телик, їх там ще не перемайданили на нових?), цукерну фабрику Roshen і однойменний фонтан просто посеред річки. До речі, фонтану я ще не бачив наживо, то і його фотографій тут не буде.

Але, окрім вищезгаданого, тут ще багато цікавих місць та особистостей. Серед останніх, пов’язаних з містом і областю, найбільш відомі – Михайло Коцюбинський, Микола Пирогов, Іван Богун, Василь Стус. Більш локальні – Іван Бевз, Ляля Ратушна, Григорій Артинов. Взагалі, до місцевих знаменитостей тут досить шанобливе ставлення, ви обов’язково знайдете вулиці, названі їхніми іменами, пам’ятники чи музеї.

Перша згадка про Вінницю датується серединою XIV ст., роком заснування називають то 1355, то 1363, так чи інакше, вік міста перевалив за 600 років. Зараз переважну більшість населення складають українці, але в історії чітко просліджуються польські і єврейські сліди.

Головна вулиця міста – Соборна (як можна здогадатись, в радянські часи носила дико оригінальну назву – Леніна). Як і свідчить її назва, тут розташовані основні культові споруди (синагогу я ігнорую, дуже вже вона неприглядна в нинішньому вигляді).

Головна святиня православних – Свято-Преображенський кафедральний собор. Він збудований у XVIII ст. за проектом архітектора Пабло Фонтана. Спочатку був домініканським костьолом і дещо відрізнявся за своїм видом від нинішнього. Собор входив до оборонного комплексу Мури. Цегляні залишки Мурів добре збереглись на задвірках, хоча час їх неслабо потріпав. А от сам собор розкішний. Фото попсовано всюдисущими електродротами, які мені було відверто ліньки фотошопити.

Якщо хтось із місцевих мешканців натикався раніше на мій блог, то нещодавно зустрів там новину, що я, не витримавши радості од приходу Росії у Крим (де я працював останні три роки), зібрав речі і звалив звідтіля. Отже, зайвий раз подякую Криму за все хороше, що там зі мною сталося, і перегорну цю сторінку, зосередившись на новому етапі свого життя.

Тим більше, пройшло вже три місяці з копійками, і я хоч трохи роззирнувся навкруги. Тим більше, цього разу я шукав роботу, більш свідомо націлившись на конкретне місце проживання, а не спонтанно, як це було у випадку із Сімферополем.

Отже, занесло мене цього разу у Вінницю. Уперше я побачив її майже 4 роки назад, улітку 2011-го (приїхав у гості до товариша, який звалив сюди з Кривого Рогу ще раніше), і вже тоді вона справила на мене враження міста досить комфортного для проживання, водночас не позбавленого різних цікавинок. До того ж, відносно недалеко до батьківщини. До того ж, у полку криворізьких товаришів тут нещодавно прибуло; скоро можна буде організовувати свій синдикат:)

Незважаючи на холодну пору року, я встиг вдосталь покататись по місту, щоб сформувати про нього певне враження. Побачено досить багато цікавого, а ще більше цікавого хочеться побачити, і не тільки у самій Вінниці, а і в області, і взагалі багато де навколо (хоча б в межах однієї ночі їзди – майже центр України все-таки).

Побаченим, звісно, хочеться поділитись на сторінках блогу. Проте, як розумієте, нинішня обстановка ніяк не сприяє оптимістичному погляду в майбутнє і впевненості у завтрашньому дні; тому усі грандіозні плани можуть різко обломатись об воєнні події, як безпосередньо, так і просто в етичному плані.

Тому в найближчій, завтрашній замітці коротко пробіжусь по найбільш відомим і мейнстрімним місцям Вінниці, а там воно своє покаже.

І невеличке нагадування усім, хто подібно мені, хоче розпочати нове життя з чистого листа. Не забувайте, що куди б ви не поїхали, на жаль, скрізь вам доведеться брати з собою себе.

продовження тут

Максимальний бугурт від вищеназваної події припаде орієнтовно на 6 лютого, але припікати починає вже зараз.

По-перше, хотілось би сердечно подякувати особі, або особам, які започаткували традицію проводити цю зустріч в один із найбільш похмурих і мерзенних місяців року в робочий день. Ну і тим, хто свято й мейнстрімно притримується цієї традиції, перетворюючи першу п’ятницю лютого на повсюдну бухалівку.

По-друге, якщо я при наявності усіх сучасних засобів комунікації деяк підтримую зв’язок з одною людиною, і дуже рідко – ще з двома, невже може видатись, що я хочу зустріти інших, побачити фото їхніх личинок (у кого вже є), узнати про їх життя чи розповісти про своє?

А ще вони нап’ються. Незалежно од наявності на зустрічі класного керівника – нажеруться дико, потворно, до чортиків.

Іншого разу я б і не згадав би про таку подію, але усе частіше чую зі сторони – це ж все-таки десять років.

Навіть не так.

ЦЕ Ж АЖ ДЕСЯТЬ РОКІВ, ЙОП ЙОГО НАЛІВО, ЯК МОЖНА НЕ ПРИЙТИ???

Мабуть у цей день я все ж шалено гульну. Наприклад, наготую собі улюбленого кавового напою зі згущеним молоком і сховаюсь під ковдрою з однією із улюблених книжок.

Колись дуже давно, ще століть за шість до нашої ери, невідомо як і звідки на цій землі сформувався перший народ; нечисленні згадки про нього є у записах грецьких та римських істориків. Невідомо, якою мовою вони говорили, звідки виникли і чим займались. Можливо, тому що цей народ не особливо жалував гостей, то приносячи їх в жертву своїй богині, то нанизуючи їхні голови на шести навколо своїх домівок. Потім вони так само безслідно розчинились в інших етносах, залишивши по собі на згадку лише величезні кам’яні ящики-могильники – дольмени.

Цей народ називався таврами. З часу їх зникнення пройшло майже 2 тисячоліття, а в Криму й досі все через сраку.

Посудіть самі. Один з найбільш унікальних за кількістю чудес природи куточок Землі. Тут вам і гори, і море з пляжами на будь-який смак; цілющі грязі і повітря, субтропічний південний берег і степові простори. До того ж, на відміну від більшості подібних курортів, тут практично немає небезпечних для життя тварин і рослин, як на суші, так і в морі.

І інша сторона. Протягом усієї своєї історії Крим був полем ледь не найкривавіших війн, битв, голодоморів і репресій. Кілька століть пройшли під змінним татарсько-турецьким володарюванням, під знаком ісламського фанатизму і невільничих ринків. Потім був перший прихід Росії, але до нього ще дійдемо.

Навіть якби не черговий припадок клептоманії нашого північного сусіда на початку року, я б усе одно звідти поїхав. Можливо, трохи пізніше, але напевно. За два з половиною роки я устиг об’їздити фактично весь півострів від Чорноморського до Керчі і від Севастополя до Армянська, і скрізь, за дуже незначними винятками, мені подобалось. Це дуже прекрасна земля, і тому вона тим більше контрастує з її нинішнім населенням.

Серпень 2013 року. МТС проводить на центральній площі Сімферополя великий халявний концерт на честь якоїсь своєї річниці, виступають Тартак і Mad Heads XL. На завершення свого виступу Сашко Положинський штовхає невеличку промову, закінчуючи чимось на зразок «хоч ми розмовляємо різними мовами, я вас розумію, і ви слова наших пісень знаєте, тож ми єдині…» Натовп задоволено гуде.

Не здивуюсь, якщо люди з цього ж самого натовпу так само задоволено гули через якісь півроку, коли комунальники знімали українські прапори на тій самій площі.

В основі цього навіть не проросійський шовінізм, щось інше. Здатність пристосування до халяви, будь то безкоштовний концерт чи російські пенсії. Зверхність у відношенні до інших (усі, хто там відпочивав, знайомі із знаменитим кримським сервісом). Якась іще озлобленість, більша, ніж будь-де, де я ще бував. Я так і не зрозумів їх до кінця, тому можу помилятись.

Врешті-решт, рік пройшов саме під знаком великоросійського фанатизму. Не думайте, читаючи чергові погані новини з Криму, що вони там змінились. По-перше, дуже багато неправди, по-друге, там реально багато кадрів готові жерти землю, аби тільки в Росії. Україна цю боротьбу програла (наших рідних дебілів, які безхребетно здали півострів, а ще всяко підштовхували його своїми радикальними діями, не забуваємо, але це тема для окремого висеру).

І радіючи в черговий раз новинам про затори на Керчинській переправі, або вимагаючи вимкнення електроенергії, не забувайте, що там досі чекають і вірять в повернення України ті, кого вона байдуже кинула з пустими руками проти озброєних до зубів зелених чоловічків і лояльних до них фанатиків.

Історія «ісконно русскаво» Криму вже дещо набридла, тому про неї коротко. Період 1783-1954 років зовсім не такий однозначний. Починаючи із «заснування» Сімферополя і Севастополя, яке взагалі-то було перейменуванням вже існуючих поселень, і закінчуючи славнозвісним Чорноморським флотом, корита якого сьогодні (як показує практика), як і 150 років назад годяться лише для затоплення на мілині і зашкодження ходу нормальних суден.

Коли читаєш історію російського Криму, все виходить якось всупереч здоровому глузду, а не завдяки. Будівництво міст і палаців силами окремих ентузіастів – Потьомкіна, Голіцина, Воронцова і т.п. Героїчна оборона під бездарним і безвідповідальним командуванням – героїчна числом безглуздих і неймовірно великих людських жертв. Тисячі й десятки тисяч навіки загублених унікальних життів на оборонах Севастополя, в темних коридорах Аджимушкайських каменоломень, які віддано висмоктували воду з вологої стелі, але так і не дочекались наказу відступати.

Нарешті неймовірний за масштабами терор червонозадих вилупків у 1920-ті роки (20 тис. закатованих в одному тільки Сімферополі). Здавалось би, після такого місцеві мали б ненавидіти Леніна і усе що з ним пов’язано, а не носитись з його ідолами, та ж ні.

Можливо, тому що більшість місцевих росіян з’явилась тут якраз після цих подій, зайнявши домівки розстріляних і замучених голодом. І ще раз, після Другої світової, заселившись замість засланих без права повернення.

Іще раз, шановна русня, перегляньте статистику по населенню Криму: кількісно росіяни переважили татар у 20-ті роки ХХ ст., перевалили за 50% - після 1944.

Не знаю, на скільки вистачить чергового пришестя шизофренічного й потворного русского міра, але чекати його кінця я не став – повернувся до розореної й скаліченої, але рідної землі, а там воно своє покаже. І ви там, по той бік «кордону», також не розслабляйтесь. У світі все дуже швидко змінюється, і історичне непорозуміння під назвою «російський Крим» рано чи пізно зникне. Бо ви не заслужили цього шматочка найкращої у світі землі.

І тоді, можливо, я повернусь.