Рік, що пройшов швидко як день.

Куди швидше за попередній, у якому був спочатку зворотній відлік днів до моменту, коли неминуче треба було щось міняти, а потім ще один відлік, куди довший, ніж я очікував, бо все пішло не зовсім так, а у якийсь момент узагалі валилось шкереберть.

І все ж вийшло, бо, можливо, єдиний раз у цьому безглуздому житті я хотів чогось по-справжньому, а не плив за течією.

365 днів, за які я вже хтозна скільки разів радів просто від усвідомлення того, що я тут, а не деінде. З інакшими, по-своєму чужими людьми й перманентно тривожною атмосферою в країні, і просто в найскрутніші моменти, можливо, мене підтримував тільки твій незламний дух, який, я в тому впевнений, існує насправді, несе в собі спомин всієї твоєї 650-річної історії й наповнює неповторною силою твої затишні спокійні вулички.

Дякую тобі за можливість відкривати для себе нові, незнані й недосяжні раніше світи, за те що ти взагалі є – неймовірне чарівне місто, яке ніколи не стане мені рідним, але в якому я б так хотів віднайти свій дім і давно втрачений спокій.

Ти прекрасне.

Як і у випадку з Одесою, ніякі фотографії не можуть передати усю неповторну чарівність і атмосферність Чернівців, а особливо їхньої прекрасної архітектури. Вони тут хіба що для заохочення відвідати (для тих, хто ще не був) і побачити на власні очі наш маленький Париж, який, на відміну від Парижу справжнього, не перетворився на арабсько-негритянську колонію.

Правда, коли з самого початку очікуєш чогось неймовірного й чарівного, розчаруватись набагато легше. Так, Чернівці заочно мені здавались тихим казковим містечком, тому дуже здивувало, які вони насправді метушні й переповнені – людьми, собаками і машинами, а ще там досить убиті дороги. Але залишимо це все за дужками, і – вперед.

Почну не з центру, а з Садгірського району – найбільшого за площею, найменшого за населенням, найбільш україномовного, словом, величезного приватного сектору. Ці місця найбільш тихі і затишні у місті, проте віддалені від цивілізації. А ще тут на малесенькому п’ятачку, в символічному центрі району, ужились храми яких тільки можна придумати конфесій.

Православна церква Свято-Різдва Богородиці, наприклад.

Далеко не завжди найголовніше знаходиться на першому плані. Частіше треба добре придивитись, аби побачити його.

Іще одне невеличке повернення до одеських фотографій. Тоді я, звісно, знімав статую-надгробок скорботного ангела. І вже набагато пізніше, неспішно перебираючи кадри, звернув увагу на напис на задньому плані; і в цьому написі, мені здалось, зашифрований ключ до значної частини наших проблем.

Пішла людина, можливо, цілком добра й достойна; тим не менш, як і всі інші, вона грішила, чинила зло і бувала несправедливою. Але для тих, хто її любив, це вже не має значення. У скорботі погане забувається, залишається лише хороше. Гострі кути згладжуються в пам’яті. Вони думають, що пам’ятають її до кожної дрібниці – насправді вони пам’ятають образ, який з кожним днем усе менше і менше має спільного до людини, якої вже нема. І ось тут вони підсвідомо, але чесно зізнались, що сумують не за особою, а за образом у своїй уяві.

Але це все стосується в ще більшій мірі в ставленні до живих, і в цьому і полягає найжахливіша помилка. Ми подумки, на основі суб’єктивних хибних вражень і бажань, навішуємо оточуючим купу ярличків, а потім дивуємось, коли вони їм не відповідають. Ми ставимось до них щиро й по-доброму і ображаємось, коли цього не цінять, хоча цим людям, якщо розібратись, ніколи й не подобалось конкретно таке ставлення.

Здавалось би, це частіше може статись між людьми, які знаходяться в розлуці, але ми примудряємось зробити таку химеру навіть з тих, кого бачимо щодня. І якщо б зупинитись вчасно, можна було б жахнутись з того, наскільки реальна особа відрізняється від світлого чистого образу в чиїйсь голові, і що ще можна все виправити, аби не втратити її назавжди.

В моєму вже далекому, безповоротно колишньому житті, я так і не зрозумів, що справді втратив – людину реальну чи уявного вигаданого ангела. Напевно, все-таки друге, судячи з того, як сильно час від часу спливає з минулого і тримає жаль цієї втрати. Зате я знаю, що те, як усе скінчилось, обернулось кращим для всіх. І що ти є, нехай в тому минулому житті по інший бік межі, але живеш та квітнеш. І зрештою перевершиш навіть все найсвітліше, що було тільки в моїй уяві.

Копаючись в особистих фотоархівах, витягнув на світ Божий одну з останніх своїх кримських подорожей. З одного боку, так, це всім відомий Севастополь, але пам’ятка, яку я тоді відвідав, відноситься не до Кримської війни, і не до Великої Вітчизняної, як це традиційно буває у Севастополі, а до Першої Світової.

На тлі майже істеричного ставлення до Другої Світової, яке роздулось в останні роки, про Першу майже не згадують. Можливо тому, що для Росії, яка чи найбільше зараз формує наш інформаційний простір, ця війна лишилась неоднозначною – ніби то й виграли, а ніби й не зовсім.

Крім того, пам’ятка знаходиться на Північній стороні, яка, з одного боку, той же таки Севастополь, а з іншого – свій окремий маленький світ. Щоб дістатись сюди з великої землі, треба або обігнути довжелезну бухту, або переплисти її на пасажирському катері. Таким чином, більшість відпочиваючих бачила на цій стороні лише оборонні батареї бухти і прибережні пляжі – Учкуївку, Любимівку і т.д.

В той же час на цьому великому і дуже рельєфному клапті землі чого тільки не намішано: приватний сектор, трущоби, садові товариства, діючі й недіючі військові частини, арсенали і батареї, балки, урвища, сміттєзвалища, бази відпочинку, меморіали і воєнні кладовища, ферми, лісництва, вантажні термінали і навіть недобудована сонячна електростанція.

Одним з найцікавіших місць тут є 30-та батарея (або форт «Максим Горький-I») – і як пам’ятне історичне місце, і як військовий музей. Але вона має обмежений доступ, бо там знаходиться діюча військова частина. Так як подорож відбулася вже за часів окупації, я зі своїм бандерівським паспортом обійшов її десятою дорогою, і направився до місця, яке не охороняється взагалі, і якому переважно присвячена ця нотатка – до форту Шишкова.

Поки жовтень зовсім не радує температурою, але хоча б не поливає ненависними дощами, ще можна трошки розвіятись і вдосталь обмазатись краєвидами одного з наймальовничіших місць Поділля – села Печера. Про наймальовничіше місце, це не тільки моя думка, а, наприклад, таких собі панів Потоцьких, які створили були собі тут маєток, а всяке таке панство добре розумілось в місцях для вибору маєтків.

Страшенний дубак, який утворився на вулиці, прозоро натякає на те, що сезон подорожей завершено. Прийшов час переосмислити побачене і заодно пройтись по тому, чим не було часу поділитись безпосередньо після відвідин.

І почну з того, з чим чи не найбільше асоціюється Вінниця десь так з 2011 року. Найбільший в Європі і єдиний в Україні фонтан на відкритій водоймі, який не просто світломузичний, а дозволяє побачити на собі повноцінні 3D відео. На зиму він просто ховається під воду, що і відбудеться вже 18 жовтня, тому хто хотів побачити його в дії, краще зробити це вже в новому сезоні.

А побачити його таки варто. Програма протягом сезону одна і та ж (а судячи з фото-відео минулих років, не дуже відрізняється від попередніх), але тим не менш набережна забивалась народом щовечора. До речі, на трибуні набережної на час програми вмикається підігрів, щоб глядачі нічого собі не відморозили. І люди реально їдуть у місто – просто заради фонтану. Ну і чарівно-спокійної нічної Вінниці, звичайно.

Насолоджуйтесь.

Після огляду Одеси у глобальному виді, час пройтись по деталям – скульптурам, пам’ятникам і настінним картинам. Як у мене водиться, почну з кладовища.

Наскільки мало виявилось трьох неповних днів, щоб побачити хоч малу частину цікавинок цього величного і чарівного міста, настільки складно потім упорядкувати це і поділитись з іншими. Так як вражень насправді багато, Одеса піде у двох замітках. Ну, поїхали.

Одеса на перший погляд має в собі плюси і мінуси всіх великих міст. З одного боку це означає чимало занехаяних будинків і вуличок, високу засміченість, пробки на дорогах, натовпи людей і завищену концентрацію бидла. Але з іншого – надзвичайно велику кількість справжніх архітектурних перлин, розкішних парків, які втопають у яскравій зелені навіть в кінці вересня, та необмежений простір для найоригінальнішої творчості скульпторів і настінних художників.

І звісно ж, на додачу до цього тут ще є море і непередавана атмосфера міста-героя із насиченою колоритною історією, багатим фольклором і яскравим обличчям. Якщо коротко, Одеса просто прекрасна, тому досить говорити, час дивитись.

Почнемо з дендропарку «Перемога», який знаходиться біля площі 10 квітня (дата визволення міста від фашистських загарбників). Тут окрім власне парку і зони відпочинку заслуговує на увагу каскад із трьох озер (або одне довжелезне озеро), де масово тусять лебеді, черепашки і качки.

Приведений нижче текст не має нічого спільного з реально існуючими людьми, подіями та місцями, і є лише результатом хворої фантазії автора, помноженої на сезонне загострення мізантропії.

– Це просто наче ти спатимеш і не будеш бачити снів. І ніколи од того не прокинешся.

– Ага. А може, реінкарнуєш в шотландського карликового віслюка.

Хиря засміявся зі своїх слів, як завжди сам і як завжди своїм хриплим дратівливим сміхом. У тій реальності він вчився на ветеринара, хоча навряд хто із присутніх ризикнув би заприсягнутись, що таки довчився. Крім того, постійні помутніння Хиріної свідомості, і без того з дитинства якоїсь ненормальної, ще більше ставили під сумнів існування шотландського карликового віслюка.

Як і ставили під сумнів те, що все має піти саме так. Зараз відчуттів не було ще ніяких, окрім задухи, але тут і справді було душно. Ясько згріб на підлогу мотлох і огидь, що вкривала ще недавно білосніжне підвіконня, і відкрив кватирку; відтак подумавши, розчинив навстіж усе вікно.

Туман.

В цьому місті в цю пору року туман був звичним явищем, але сьогодні він був особливим – мав запах диму і, якщо уважно до нього придивитись, рухався як дим. Ясько не зважив на запах гарі, що почав проникати в кімнату, і лишив вікно відкритим. Якийсь час позирав крізь нього на подвір’я, яке й без туману було на диво сірим і монотонним.

Із недосяжних і темних глибин людського болю донісся стогін. Присутні в кімнаті зробили вигляд, що нічого не помітили, бо був він негучний та короткий, але містив у собі стільки прикрого розпачу, що всі одвели погляди одне від одного. Навіть Кабан, ця непробивна людина-скеля зі статурою, подібною до Халка, і той сором’язливо потупив очі у підлогу.

Займався ранок. Людей у дворі майже не було, лише одна тітка несла навпростець великий чорний мішок зі сміттям, мірно й замріяно розмахував мітлою двірник та недалеко від їхнього під’їзду бавились пару дворняжок.

Він раптово відчув несилу, наче з малесенької бруньки вибухнула всередині чорна квітка, заполонила собою все нутро і так само швидко зникла. Обвів поглядом кімнату в пошуку вільного місця. Хиря розлігся на дивані, Кабан зайняв крісло, а Художник – єдиний справний стільчик біля шафи. Залишався хіба що журнальний столик, з якого можна було скинути мотлох, та й Хиря міг би посунутись. Але ще з більшою ймовірністю, просто заїхав би кулаком Яську в пику, тому той, подумавши трохи, все ж сів на підлогу, обпершись спиною об бильце крісла.

Стогін повторився, трохи довший і гучніший.

Щоб його було не так помітно, Хиря увімкнув телевізор. На маленькому екрані заметушились ведучі вранішнього шоу, час від часу уступаючи місце на ньому бадьорим музичним кліпам. Хиря задриґав ногою в такт примітивній музиці, похітливим й посоловілим поглядом роздягаючи напівоголених дівок, що саме витанцьовували на екрані.

Через кілька хвилин стогін повторився втретє, іще дужчий. Кабан невдоволено покосився на Яська, і той вже подумки наїжачився, очікуючи неприємної розмови. Втім, здоровань перевів свій важкий погляд на Хирю.

– Зроби гучніше. – наказав йому. Потім поглянув на Художника, - Худік, а ти організуй мені п’ять крапель.

– Горілка – то зло, - відказав той.

Художник, єдиний із четвірки принципово не вживав горілки. Як і Хиря, він начебто колись вчився в університеті, але ніхто напевно не знав, чим те скінчилось. Власне, жодної його картини хлопці теж не бачили, а називали так більше за образ – носив він великі, на півобличчя рогові окуляри в чорній оправі, а на одязі весь час були плями від фарби.

Лише Кабан ніде не пробував здобувати вищої освіти. Це був класичний тип людини, абсолютно несумісної з наукою, і зі скрипом закінчені дев’ять класів були для нього неабияким успіхом. Відсутність розуму природа компенсувала йому вражаючою статурою і волячою фізичною силою, яку Кабан використовував направо й наліво. Зрештою, його слава обігнала його, і вже навіть не завжди для вирішення проблем доводилось розмахувати кулаками – досить було цього важкого невиносимого погляду.

Зараз саме такий погляд був спрямований на Художника, і той, зітхнувши, все ж поступився своїм принципам – узяв із шафи пляшку горілки, наповнив стопку і підніс Кабану. Лише зауважив:

– Небезпечне поєднання…

Небажання вступати в конфлікт у нього було таке ж саме, як і в Яська – зовсім не хотілось, щоб гігантське кулачисько розмазало тобі великі рогові окуляри по обличчю, вдавивши уламки скла аж до кісточок.

Кабан байдуже хмикнув, перекинув у себе стопку і на якусь мить нерухомо задумався. З підлоги за ним уважно стежив Ясько, точніше не за ним, а за шприцом з двома кубиками жовтуватої мутної рідини, що лежав на бильці крісла. Це лишився останній, і зараз, можливо, був найбільш підходящий момент, щоб…

– Я тебе зараз!.. Ану киш! – кулачисько піднялось в повітря й зависло там, і рука Яська, яка потягнулась було за шприцом, швидко сховалась за спину.

Кабан хуткими й звичними рухами, за допомогою зубів і руки, намотав джгут на іншу руку. Глухо луснув нігтем по випуклій фіолетовій вені, весь цей час не зводячи пронизливого погляду з Яська. Але той вже навіть не дивився в цей бік – шанс було втрачено. Через мить шприц повернувся на бильце, але замість цінної жовтої рідини там лишилось тільки трохи темної кривавої жижі.

– Та ти не переймайся так, - уже почав лагіднішати Кабан. – Тобі й так дісталось сьогодні як віп-персоні… Скільки там, три, чотири? – він грайливо штовхнув Яська ліктем. Той нічого не відповів, та й сам не пам’ятав уже – три чи чотири? З деяких пір полічити хоч до п’яти стало великою проблемою. Та й він же не для себе насправді хотів, а для…

– Аааааааааааааааааааааааааааааааа!...

Це був уже навіть не стогін, а суцільна й непробивна концентрація надлюдського болю, яка густою течією заливала кожну шпарину простору, і не можна було від неї ні сховатись, ні заглушити телевізором. Лагідність Кабана зняло як рукою.

– Бля, заткни її, а то я це зроблю сам! – гримнув він на Яська, і той слухняно поплентався до суміжної кімнати. На порозі всередині його знову вибухнула чорна квітка, і хлопець обперся об двері, щоб не впасти. Погані двері, пропускають всі звуки. От клятим сусідам за товстими цегляними стінами нічого не чутно, а їм…

…У неділю по обіді площа була зазвичай майже безлюдною. Той світ дуже відрізнявся від цього – там було літо, яскраве й насичене, наче хтось узяв весь простір навколо і щедро налив його барвою у фоторедакторі. То було інше, благополучне життя, коли в кишені просто на всякий випадок перекидалась сума грошей, на яку інші виживають протягом цілого місяця, а вдома стояв набитий різною смакотою холодильник. Чомусь тепер йому те минуле й безтурботне життя асоціювалось саме з тим високим, сріблястим і забитим по саме не хочу холодильником.

Зліва від площі знаходився новий, але пустий дитячий майданчик, а в центрі – стара совкова коробка будинку культури. На перший погляд, будинок був геть закинутий, але якщо неспішно прогулюватись під ним у цій блаженній недільній тиші, можна було почути звідти звуки – тупотіння ніжок, музику й вигуки – один дорослий голос і кілька дитячих. А якщо придивитись до запилених і завішених ширмами вікон, можна було побачити й танцюючі силуети дітей, над якими нависла постать викладачки.

Ззаду будинку культури поза високим парканом знаходилась котельня, вже точно безлюдна у вихідний день, а за нею направо й наліво починались мікрорайони багатоповерхівок, на передньому плані – нижчі, а далі – справжні хмарочоси. До правого мікрорайону звідси вела лише ґрунтова дорога, яка густо поросла ізумрудною соковитою травою.

Дорога підіймалася вгору понад парканом котельні, далі кружляла цівкою між деревами і вже десь там зливалась зі своєю асфальтованою родичкою. Звідти, згори, спочатку маленькою цяткою, а потім все більшою й більшою фігуркою, спускався Ангел. Її ніжки неквапно й безшумно ступали у густому трав’яному настилі, і могло здатись, що вони й справді не торкаються цієї грішної землі, а пливуть злегка над нею.

Тоді відступав назад будинок культури з дітьми-танцюристами, мікрорайони хмарочосів й поодинокі випадкові перехожі на площі; залишався тільки Ангел. Якби Ясько зустрів таку дівчину десь випадково на вулиці, то й за пару секунд міг би надовго запам’ятати її, хоч би й ніколи більше не побачив, і дуже жалкував би з того. Але сьогодні жалкувати не доводилось, бо напевно знав, що спускається з височини не випадково, а напевно – до нього.

Його марево було грубо перервано. В квартирі стояло те ж таки нелюдське виття. Кабан повторно вилаявся і запустив стопкою у двері. Склянка гучно гепнула, відлетіла на підлогу і закотилася десь. Важко видихнувши, Ясько відчинив двері.

…По той бік дверей знаходилась лікарняна палата на чотири ліжка. Мінімум меблів, старі й строгі білі простирадла з темними лікарняними печатками. Окрім неї, ліжка були зайняті трьома пенсіонерками, які займались своїми справами і не зважали на нього. В носа вдарив гострий лікарняний запах.

…По той бік дверей знаходилась завалена мотлохом кімната – тут недавно щось шукали (ба, шукали таки гроші!), тому речі були абияк викидані із шафи й комоду, так і зостались. …Тільки біля ліжка було півколо вільного простору. Мозок вже добряче затуманився, до того ж у Яська була нежить, тому він ніяк не зважив на різкий запах, який буває від людини, що кілька днів ходить під себе, й те ніхто не прибирає.

…Жодних видимих слідів хвороби не було видно. Навіть обличчя не виражало ніяких негативних емоцій – хоч бери й викрадай її з цієї моторошної лікарні, де зовсім не місце таким чарівним створінням.

…Він укотре побачив її такою і все одно жахнувся. Ніяк не міг звикнути до лисої голови, та ще більше його чомусь страшала відсутність брів і вій. Навіть добре помітні колись веснянки, і ті вицвіли на цьому вмираючому, збайдужілому до всього обличчі. Усе тіло, окрім голови, було вкрите брудною й обісраною коричневою ковдрою. Ковдра невисоко здіймалась над ліжком хаотичними складками, що інший раз здавалось – немає під нею вже нічого – того тіла, що ти колись хотів більше за все на світі, вже не існує.

…У нього в руках традиційно був букет квітів і пакет із фруктами. А ще, пригадав це зараз особливо чітко, тоді він стояв на колінах – уже після того, як вона його прогнала. Навіть пенсіонерки одірвались від своїх справ, одна відклала газету, друга – в’язання, а третя перестала споглядати однотонну стіну навпроти свого ліжка; і всі вони безцеремонно втупили в нього свої погляди, бо напевно то все йшло в розріз із їхніми уявленнями про нинішню байдужу й беземоційну молодь.

Він говорив тоді дуже багато й сумбурно, усе підряд – про вічне кохання, про неможливість жити далі без неї, і що взагалі ще нічого не втрачено. Пустити себе по світу, позбутись усіх матеріальних благ, усе для боротьби з хижою хворобою – та хоч зараз. Тільки не проганяй мене отак. Але вона не відступила. Пакет гупнув тут же на підлогу, мандарини ліниво покотились у різні боки. Тримаючи високо голову й майже фізично відчуваючи тягар свого приниження, рівними неспішними кроками він вийшов з палати, напевно знаючи, що ніколи й ні перед ким більше так не впаде.

Але ось зараз, знову отямився вже стоячи таки ж на колінах перед ліжком. Вона не звертала на нього ніякої уваги – дивилась незмигно в стелю. Намагаючись вирватись із марень, що все більше наступали з усіх боків, Ясько теж звів очі до стелі, намагаючись там щось побачити.

Й тоді роздивився на тій вибіленій стелі, де не було нічого, крім люстри, те ж саме, що бачила вона, і більше ніхто не міг би помітити, окрім їх двох. І бачив там обличчя свого ворога, який був зараз насправді десь далеко, вже й думати забув про них, але тим не менш, усе одно залишався тут.

Кулаки Яська стиснулись у безсилій злобі. В проміжках часу, коли його свідомість не була скаламучена, він міг визнати, що й сам би закохався в цього красеня, якби був бабою. Він навіть не міг обрати, що в тому було більш прекрасне – ідеально накачане спортивне тіло чи відкрите й привабливе обличчя голлівудського актора.

Ворог періодично то з’являвся, то зникав у їхньому житті, одним махом руйнуючи усе те, що Ясько так довго й старанно зводив. Хирлявий і маленький від природи, він ніяк не міг тому завадити. Хоча б відкрити її очі, на те що цього разу все скінчиться так само як і раніше… Ворог просто насміхався своєю неперевершеною голлівудською посмішкою – з них, з Яськового незграбного кохання, яке можна було засунути на темні задвірки, доки йому хочеться потрахатись, а потім, задовольнивши свої бажання, зникав, як і зник одного разу назавжди.

Але й зараз, покинувши її напризволяще у найскрутніший момент, він лишався тут, єдиною світлою зіркою її мізерного крейдяного неба, і хоч досі Ясько заслужив вже більше ненависті й зневаги, все одно залишався в тіні.

Із-за дверей донісся гучний регіт. То Кабан зробив підніжку Художнику, і той з гуркотом полетів сторчма на підлогу. Ранкова розважальна передача у телевізорі змінилась серйозними новинами. Десь зовсім недалеко продовжувалась війна. Репортер у касці звітував про нічні бої. Великі втрати противника, у які ніхто не вірив… П’ятеро загиблих наших…

– От же підараси! – вилаявся Кабан. – Посилають пацанів на вірну смерть. Гниди…

– А ми відібрали знеболююче у онкохворої, в якої більше нікого немає, щоб ширнутись. Як думаєш, хто гірше, вони чи ми? – філософськи зауважив Художник, зводячись на ноги.

Хиря як завжди недоречно й хрипло зареготав, тільки цього разу сміх перейшов у затяжний судомний кашель. Десь в цей же момент Ангел відкрив свого скривленого від болю рота, звідки вкотре донісся протяжний і сумний стогін-крик. Ясько нервово замотав головою, зрештою схопив з підлоги якусь ганчірку й заткнув нею того рота. Вона перестала стогнати й засмикалась, закашлявшись і з огидою намагаючись виплюнути смердючу ганчірку.

І тільки тепер звернула на нього увагу.

Найбільше він хотів би побачити в її погляді ненависть – щиру, всеохоплюючу ненависть в цих страшних голих і пожовклих очах без вій. Щоб принаймні не було жалю за зробленим, а надто втраченим – тим, що безжально мучитиме усю решту життя, навіть якщо воно скінчиться од сьогоднішнього передозу. Всіх тих невикористаних можливостей, всіх ймовірних варіантів розвитку подій, із яких відбувся найгірший; всіх найщиріших і непочутих молитов до Всесвіту, у якого просив лиш одного – її, і той жлобський сраний безкінечний Всесвіт, у якому мало б вистачити усього й для всіх, - не дав.

У погляді були тільки смуток і біль. Руки Яська зрадницьки затремтіли, і від того трошки розвиднілась імла в голові. Вона говорила дуже тихо.

– За що ви зі мною так?.. Ви ж мої єдині друзі…

Каламутні сльози покотились з очей без вій по сірим щокам. Він продовжував знаходитись в прострації, тихо розхитуючись у сторони. Питання стукало, калатало у скроні беззв’язною мішаниною звуків. Тим не менш, у якусь мить мозок, ошалілий від того, що відбувається з тілом, пробив несвідомість і вирвався на волю – один з останніх проблисків ясного розуму, що з усіх сил намагається придумати, як урятуватись.

Але йому не потрібен був порятунок. І єдиними ясними думками були виправдання й гнів.

– А я казав, що на друзів не можна покладатись! Усі вони здатні лише використати тебе, доки це їм буде вигідно, після чого кинуть напризволяще, а деякі ще й лишаться із задоволенням спостерігати, як ти захлинаєшся у власному лайні. А надто чекати чогось хорошого від торчків.

Краще б я ніколи тебе не зустрічав. Жив би собі, як раніше, на самоті, самозадовольнявся, жер всяку гидоту, а головне, мене б ні разу не колихали оці ваші сімейні цінності, любов і те, скільки вже виблядків сумарно народили мої однокласниці.

І ще б я ніколи не став одним з них… якби тільки не оце бажання понад усе забутись і вирватись з цієї безвиході.

Він тільки зараз помітив, що почав говорити голосно, потім все тихіше, а останні слова вимовив лише подумки. Ясність у голові пропала, а з нею і гнів, і хоч якась впевненість у собі.

– Вииибач мене!.. – здався, протяжно заголосив Ясько і знову впав на коліна перед ліжком, вчепившись у нього нігтями; він продовжував вимолювати прощення, і ті молитви все менше нагадували людську мову, зрештою, стали нерозбірливим виттям. З обличчя його текли сльози й соплі, які він деякий час намагався витерти рукавом, а потім покинув це; тоді вони просто капали на підлогу чи зависали із носа й підборіддя довгими слизькими цівками, химерно відблискуючи у мерехтливому світлі осіннього ранку.

Схлипування потроху поступились місцем тиші, яку іноді переривав тільки регіт торчків за дверима. Вона теж не подавала голосу, власне, беззвучно плакала. Ясько уперся лобом у м’який ріг ліжка, насолоджуючись всеохоплюючим болем чорної квітки, що вкотре розпускалась всередині. Потім різко схопився з місця, тримаючи рукою живота, і чимдуж помчав до туалету, ледве стримуючи млосну масу, що підступила до горла.

У туалеті, однак, було вже зайнято: хтось із «друзів», він не розібрав хто саме, уже обіймався з унітазом. Не маючи вже сили бігти у ванну, хлопець виблював йому на спину, а що той був так захоплений, і не звернув на це уваги, Ясько поспішив убратись назад.

Повернувшись до ліжка, сів перед ним цього разу по-турецьки і так закляк, лиш злегка похитуючись. Пройшло ще з півгодини важкої отруйної тиші. Два погляди, обоє майже незрячі й несвідомі, на якийсь момент знову зустрілись.

Тоді Ангел відвернувся од нього лицем до стіни, оголивши з-під старої ковдри плечі і трошки спини. Не було там ніяких крил, тільки хворобливо сіра шкіра. На його очах вона старіла на сотні років, вкривалась пігментними плямами й всихала, розтираючись в пил. Зрештою почала меншати й віддалятись, лишаючи навколо себе тільки суцільну чорноту, доки не зосталась на її тлі малесенькою білою точкою, настільки мізерною, що годі уявити щось менше за неї, але все одно продовжувала звужуватись і гаснути на очах.

І коли вона нарешті розчинилась, темряву навколо востаннє прорізав ясний і яскравий відблиск. І був то не спогад про ту нездійсненну любов, чи може про маму, дитинство, або хоча б повний холодильник із того, зовсім іншого життя. А промайнула у чорноті лише одна думка: «Як же ви всі мене дістали. Дайте, ну дайте мені, нарешті, спокій». І згасла.

На березі спокійного і розлогого Дністровського лиману, недалеко від місця його з’єднання з Чорним морем, знаходиться древнє місто з найбільшою в Україні фортецею – Аккерман, а нині – Білгород-Дністровський. Фортецю залишимо на кінець, а для початку прогуляємось самим містом.

Свято-Вознесенський собор.