Гайворон – найсхідніше місто Поділля і водночас найзахідніше у Кіровоградській області та найбільш віддалене від обласного центру (230 км до Кропивницького, на секундочку, це автобусом годин п’ять!). Якщо пересічні громадяни і чули про це місто, то найпевніше, у контексті вузькоколійної залізниці, що проходить через нього. А сам Гайворон залишається у тіні й абсолютній невідомості.

Що ж, настав час трошки підняти цю завісу таємничості, тим більше, Гайворон виявився надзвичайно своєрідним і цікавим навіть без великої кількості пам’яток. І навіть без урахування тієї ж вузькоколійки, про яку буде написано окремо.

І взагалі, хіба може місто на березі Південного Бугу бути поганим?

Словацьке містечко на 30 тисяч населення, карколомна назва якого походить від німецького Rosenberg – «рожева гора» чи «трояндова гора». Воно зручно розташувалося на перетині шляхів у центрі країни, і я обрав його для ночівлі на півдорозі між точками, які хотів відвідати.

Ружомберок сильно зруйнували у Другу Світову, плюс він мав репутацію промислового центру з димним повітрям (хоча екологічна ситуація уже значно покращилась), словом, у туристичному сенсі місто непопулярне, зате це відомий гірськолижний курорт. Тим не менш, я планував свій час так, щоб мати годинку-півтори пробігтись центром до заходу сонця, про що ні разу не пошкодував.

Другий день моєї вилазки у Гайворонський район був присвячений переважно берегу Південного Бугу. У межах Кіровоградської області русло цієї річки не має туристичної популярності, але все одно прекрасне. Можливо, навіть іще краще, бо тут немає великої кількості людей, а відповідно, і сміття.

Ось і добрався я до фотографій, зроблених під час 4-денної вилазки у Словаччину на вихідні до Дня Конституції. Хай це і не найкрутіший закордон, де можна побувати, але то була моя перша самостійна подорож в ЄС і Шенгенську зону, яку я сам собі спланував (ще й все вийшло), тому однозначно запам’ятається. А так як всі дороги ведуть у Кошице, з нього і почнемо.

Ще з минулого року у мене з’явилось нав’язливе та цілком конкретне бажання навідатись у місто Гайворон з ціллю покататись тамтешньою вузькоколійкою. На саме місто я планував виділити години дві. Поверхневий огляд інфи про Гайворон показав, що двох годин може бути замало. Далі виявилось, що можна і за місто прогулятись. І не тільки прогулятись, а й проїхати. І не тільки в одному напрямку.

Словом, апетит прийшов уже в процесі, сама поїздка зайняла повні два дня, і то виявились чи не найяскравіші вихідні усього 2018 року. І вузькоколійку я теж осідлав, але про це згодом.

А почну у хронологічному порядку, з найбільш віддаленої від райцентру точки, містечка Завалля. У таку далечінь від Вінниці можна добратись усього з однією пересадкою, якщо орієнтуватись на автобус Бершадь – Саврань.

Колись, іще в шкільному віці, мені пощастило об’їздити обласні центри північного сходу України. То було так давно, що все намертво забулось і можна відкривати їх для себе фактично заново. Харків і Суми ще чекають своєї участі, Полтава була минулого року. Тепер ось настала черга Чернігова.

Одне з найдавніших українських міст, розквіт якого прийшовся ще на 12-13 ст., зараз асоціюється більше з провінційною бідністю і зневажливо розглядається ледь не як далеке передмістя Києва. У той час як насправді воно надзвичайно цікаве, із збереженими пам’ятками ще доординської епохи, величними монастирями й дитинцем, а особливо – неймовірною дерев’яною архітектурою.

Мине ще 13 років, перш ніж я сюди повернусь. Земля дитинства, хоч я й був тут усього кілька днів; земля найрідніших людей; земля тих, кого я забув у обличчя, а вони чомусь мене пам’ятають. Із уламків дитячої пам’яті я поступово діставатиму річки, луги, котів, корову Лиску, неймовірно великі простори і тишу. І поступово згадаю, де що знаходилось, і побачу, і впевнюсь, що то не привиділось, а було насправді. І вийду на той самий Берег, який запам’ятався найяскравіше.

Одне з найпівнічніших міст України, воно ж одне із найстаріших. Тут творилась історія ще Київської Русі, саме звідси сіверський князь Ігор Святославович вирушив у той самий похід, що ліг в основу «Слова о полку Ігоревім».

Вилазка у Спичинці. Вилазка, у якій мені вдалось відвідати тільки одне село, бо воно досить таки віддалене й важкодоступне, і це той випадок, коли дорога до цілі набагато довша ніж її безпосереднє відвідування. Але воно того варте, бо я нарешті побачив палац, який давно хотів побачити.

У Вінниці останні кілька років стало доброю традицією відзначати у травні День Європи, з масовими гульками, концертами та іншими розвагами. І як, питається, варто починати такий день? Звісно ж, устати в 5 ранку, запакуватись у найпершу електричку і двинути світ за очі, де мало людей.

Ну а так як всі дороги ведуть у Жмеринку, то і їдемо досліджувати її околиці (тим більше ціна проїзду наддемократична – 12 грн. в один бік). Ну а далі швиденько за місто, і повз село Рів у першу цікаву точку того дня – сусідній Межирів.