Продовжуємо гуляти чарівним Тренчином. Після того, як побачили все з позиції краба, час підніматись нагору.

Тренчин – найменший із восьми крайових центрів Словаччини (усього 55 тис. мешканців). Місто не надто популярне, але виявилось настільки цікавим та фотогенічним, що про нього буде дві частини, аби більше показати. У першій гуляємо містом, у другій піднімаємось на замок та видові майданчики.

Є на Вінниччині у селі Козинці Липовецького району невідомий, але симпатичний і добре збережений палацовий комплекс, до якого я усе хотів добратись. А так як це зовсім близько до Вінниці, гріх було не виїхати велосипедом та попутно подивитись села навколо, де є повно дерев’яних церков (навіть більше, ніж я очікував).

Отже, покидаю місто турбівською трасою, а там перший же поворот направо, на село Гавришівка. У вінничан цей топонім найперше асоціюється з аеропортом, і з дороги його дійсно буде видно вдалині.

Надворі стояла глуха ніч. Тиха, літня і ясна, вона щедро всипала небо зірками й повісила майже повний сніжно-білий місяць, але тут, у приміщенні, від того всього лишалось тільки непевне примарне сяйво, що слабо просочувалось крізь старі посірілі занавіски. Тишу порушувало лише мірне сопіння, поодинокі зітхання і шарудіння: то спали її мучительки.

Вона лежала на верхньому ярусі двоповерхового ліжка і широко відкритими очима непорушно дивилась у стелю, ледь освітлену мінливим місячним сяйвом. Навіть крізь нього можна було розгледіти руді розводи, що залишились після весняного потопу, звивисті лінії тріщин на побілці. Майже все, окрім найтемнішого кутка просто над її головою, куди не могло пробитись світло із вікон. Три ряди двоповерхових ліжок, усі без винятку зайняті дівчатами, що зараз мирно бачать свої рожеві сни, і не знають, що там коїться, а краще їм і не знати, як і Марфі Іванівні, що похропує за дверима.

Вони все одно не повірять, не побачать, як чорнота з кутка розповзається по стелі і стіні, заповнює собою тріщини-русла на побілці, виливається за їх береги; тоді звідти проростають униз пасма-павутиння, спускаючись аж до її голови та тіла.

Вона намагалась сіпатись, крутитись, аби зігнати з себе мару. Але руки й ноги не слухали її. Їх уже скрутило й прикувало до ліжка чорне, липке, дійсно схоже на павутиння, тільки й залишалось відчайдушно мотати головою із сторони в сторону, тихо благаючи пощади невідомо від чого і захлинаючись у беззвучних схлипуваннях.

Від цих рухів розметалось волосся і впало пасмами на обличчя; вона засіпалась від того ще дужче, навіть змогла трохи послабити обійми марева, припіднятись і скинути його назад. Відучора вона ненавиділа своє густе довге волосся, після того як Танька зі Свєткою занурили її головою в унітаз. Хоч і тричі після того мила голову, відчуття огиди не проходило. Вона благала Марфу Іванівну обрізати волосся, але та відмовила. Нічого, вона так чи інакше знайде спосіб його позбавитись. Гірше уже не буде.

- Це що за новини мені? Одна пострижеться коротко, інша наголо, третя пофарбується в зелене? Не допущу такого бардаку, іди геть! – гримнула на неї наглядачка. Марфа Іванівна явно її не любила і ніби не помічала знущань інших дівчат, а Свєтка взагалі була її фавориткою… Тут і жалітись зайвий раз не варто, від того робилось іще нестерпніше.

А тим часом чорне вже оповило їй шию і груди, поповзло волоссям, залізло у вуха і вп’ялось у барабанні перетинки. Вона ще намагалась сіпатись і вириватись, але від цього тільки дужче стискало шию, що аж почала задихатись. Із грудей виривався поривчастий сухий свист, на зміну якому прийшло беззвучне схлипування. Вона здалася. І темрява, заволодівши нею усією, від кінчиків волосся до пальців на ногах, почала говорити. Те ж саме, що говорила багато ночей до цього. «Убий їх... Убий їх усіх», - шепотіло їй у вуха, кудись набагато глибше за перетинки, в’їдаючись у мозок. – «Гірше все одно не буде. Убий хоч одну. Кого ти більше всіх ненавидиш?»

А й справді, кого вона більше всіх ненавидить? Машку, яка плює їй у їжу? Таньку, що вділа їй на голову відро зі сміттям, чи Олю, котра порізала її спідню білизну, чи Леську, що тягає її за вуха й волосся? Чи наглядачку, яка це все покриває?

Але ж це ще не все. Є ще Настя, наприклад. «Байстрючка срана!» - крикнув у її голові голос Насті, яка сама ніколи не знала свого батька і мала матір-алкоголічку.

«Неправда! Я не така як ви, мене завтра забере бабуся. І пики вам натовче!» Це вже був виклик, після якого її били і тягали за волосся гуртом. Але дні проходили, та ні бабуся, ні дід чомусь її не забирали звідси. Невже щось сталось? Чи може, вона їм правда непотрібна, як і казала Настя?

Марево відпустило її в одну мить і вона різко підскочила, ледь не вдарившись головою об низьку стелю. Роззирнулась навколо.

Місяць сповз нижче і вже більш яскраво освітлював застиглу кімнату. Здається, нічого так і не змінилось, і вона не могла сказати, скільки тривала мана, кілька хвилин чи більше години. Відтак опустила одну ніжку на холодну металеву сходинку, здригнулась, але не спинилась і безшумно зіскочила униз. На нижньому ярусі дрімала Надя, також її ворог. Це вона вижила її з нижнього місця і вигнала нагору, звідки страшно впасти уві сні, а в кутку над головою живе щось чорне. Може, її варто ненавидіти найбільше?

Так само безшумно перетнула кімнату і виглянула в напівпрочинені двері. Марфа Іванівна мирно дрімала на своєму стільці-розкладушці, звісивши на груди старече лице з подвійним підборіддям. В руках застигло незакінчене в’язання і все те мірно підіймалось в такт її диханню. Тут треба було пройти найбільш обережно. На кінчиках пальців, понад стінкою вона нечутно поповзла в протилежний бік. У якийсь момент наглядачка голосно хропнула, тоді в неї всередині все завмерло. Невже такий безглуздий кінець, коли ціль так близько?

Але ні, просто голова Марфи Іванівни перехилилась у інший бік. Можна іти далі. Під її пальцями ледь прогинались старі дошки, вкриті облущеною фарбою. Сухі і скрипучі, вони майже не видавали ніяких звуків під вагою худого і змученого дитячого тіла.

Нарешті вона дісталась кухні. Тут була капітальніша бетонна підлога і можна не боятись скрипу під ногами. Заворожено вона пройшла через неї усю. Зараз головне було не кинутись у забутті на їжу, бо тоді точно кінець. Хоч як нелегко стримувати себе після стількох днів недоїдання; ясна річ, у неї відбирали все смачне, залишаючи від сили черствий хліб, темне пюре чи гидку варену капусту.

У ніс вдарив запах кукурудзи, від чого її пересмикнуло і потягнуло на блювоту. Так було з того дня, коли Танька намагалась запхнути їй качан в… Вона навіть відчула знову фізично цей біль і схопилась за пах. Зате апетит точно пропав і можна було заспокоїтись та зосередитись.

Ось цей ящик. Він виїхав безшумно і перед її обличчям з’явився темно-сріблястий хаос ложок та виделок. Обережно, щоб не наробити шуму цим оркестром, вона почала обмацувати їх, але ножиць знайти не змогла. Зате попався ніж, ну хоч щось. Тихо, по міліметру, вона витягала його з цього мертвого переплетіння, спливали хвилини, їй здавалось, що ось уже почне світати чи прокинеться Марфа, і тоді точно кінець.

Її голі ніжки вже не відчували холоду підлоги, як і вона сама у темній нічній кімнаті вже не мерзла, а обливалась потом і важкі краплі падали й губились у розсипах ложок та виделок. Нарешті витягнула ножа, підняла вістрям угору і почала роздивлятись, ніби намагаючись побачити на ньому відображення свого змученого лиця.

Тоді вхопила однією рукою себе за волосся, а іншою спробувала його відрізати. Але тупе лезо не брало його, вона від сили вкраяла кілька волосинок, смикнула себе ще дужче, але марно. Від болю з очей бризнули сльози і ледь не впустила ножа. Нічого, вона ще знайде ножиці. А може, то вже й не матиме значення. Іще раз покрутила перед обличчям широке лезо, що нарешті на нього впало місячне сяйво і вона там таки побачила себе чи щось інше, від чого вперше за всі ці дні криво усміхнулась. І так само з ножем у руці пішла назад.

І одразу щось змінилось. Уже самі ноги несли її, легко й пружно, і нестрашно було скрипнути старою дошкою, і пройшло набагато менше часу, перш ніж вона знову стояла перед Марфою Іванівною, але цього разу без жодного натяку на страх.

Вона дивилась в обличчя свого ворога і посміхалась, посміхалась тепер довго і щиро, бо якраз уявляла, як розрізає їй горлянку від вуха до вуха і бачить широко відкриті, наповнені жахом очі наглядачки. І та все побачить, і все зрозуміє, але вже нічого не зможе вдіяти й наступної миті помре, як свиня, як їй і належить.

Але не так швидко, треба ще подумати. Вона проскочила через шпарину назад у кімнату. Дівчата так само дружно й мирно сопіли. За вікном не було ще жодного натяку на ранкову заграву, отже, то тільки здавалось, що вона витратила забагато часу. А насправді його ще стільки, що можна цим насолоджуватись.

І вона насолоджувалась. Бродила між рядами ліжок, наспівувала подумки якусь пісеньку і в такт їй розмахувала ножем, час від часу наводячи вістря на шию котроїсь із своїх однокашниць.

Так, подивимось, що ми маємо в сухому залишку. Свєтка і Оля лежать на другому поверсі, отже відпадають, вона не зможе їх нормально вдарити. Але і без того варіантів багато.

Підійшла до Наді, поперемінно заглядаючи то на неї, то в кут над своїм місцем. Підняла ніж обома руками, щоб ударити з усієї сили. Поводила лезом над незахищеною шиєю. З лоба зірвалась крапля поту і впала десь на Надіну подушку, зовсім близько до обличчя. Відсахнулась, а раптом від цього та прокинулась би?

Непевно позадкувала назад, витерла рукавом лоб. Перейшла до Лесі. Ця дебела дівка спала на спині із незграбно розкинутими руками й широко відкритим ротом. Із носа витекла густа шмаркля. Фу, яка гидота. Таку свинюку й різати неприємно.

Вона заходила між рядами ще швидше, і у кроках побільшало непевності. Настя, Маринка, Маша? Але все ж в кінці-кінців підійшла до своєї найбільшої кривдниці. Згадалось волосся в унітазі і качан кукурудзи.

Танька спала зовсім не так, як в її уявленні мало б виглядати абсолютне зло. Вона зіщулилась у позу ембріона, міцно притиснувши до грудей одновухого ведмедика. Ноги вилізли з-під ковдри і зараз дрібно тремтіли від холоду, а сама дівчинка тихо зітхала й схлипувала, певно, бачила якісь геть лихі сни, все дужче обіймаючи і стискаючи в руках свою іграшку.

І вона зрозуміла, що не зможе. На очах знову виступили сльози і ладна була в цей момент кинутись в обійми своєї кривдниці і просити вибачення.

«Убий!» - гаркнуло в голові, від чого дівчинка сахнулась назад об стіну. Стиснувши ножа ще міцніше, металась від ліжка до ліжка, все гірше усвідомлюючи, що робить. Щось голосно клацнуло, хоча найпевніше, то було теж тільки в її голові, і після цього вона нарешті обрушила свій удар на фігурку у найближчому ліжку. І відсахнулась.

То була геть мала новенька дівчинка, яку привезли тільки вчора ввечері. Вона не знала навіть її імені. На щастя, встигла побачити, що влучила тільки в плече. Дівчинка підхопилась і заверещала від переляку й болю, а наступного моменту в очі вдарило сліпуче світло. То в кімнату увірвалась Марфа Іванівна, одночасно натиснувши на всі вмикачі. Дівчинка продовжувала кричати, обливаючись кров’ю, чомусь для такої малої рани було невимовно багато крові. Вона побачила її на своїх руках і заверещала теж. І тоді ударила ножем ще раз, здається, просто в подушку, перш ніж почали кричати інші дівчата, хтось ззаду схопив її за руки, світло так само било в очі і хаос навколо зробився геть неконтрольованим.

У пошуках чергового словацького замку ми направляємось у місто Бойніце. Воно зовсім маленьке (5 тис. населення) і не має свого вокзалу чи автовокзалу, тому добиратись сюди так чи інакше через сусідню Прєвідзу, майже вдесятеро більшу.

У Прєвідзі я заодно ночував, ставши, певно, першим українським постояльцем за бозна-скільки часу, бо адміністратор у готелі про всяк випадок два рази перепитав, а де ж моя віза в паспорті Залишивши речі в готелі, вирушаю в Бойніце, до якого можна доїхати міськими автобусами.

Поїздка Гайворонською вузькоколійкою замикала мою подорож на захід Кіровоградської області, заради неї це все і затівалось. Я мав проїхати весь маршрут до Рудниці, де вже пересісти на «звичайний» потяг до Вінниці.

Місто на півночі Словаччини, один з крайових центрів. У Жиліні варто подивитись її цікаве історичне середмістя та замок. Як же у Словаччині без замків?

Останнім часом так все склалося, що вийшло багато де поїздити, і писати потроху про побачені місця, відповідно, теж. І весь цей час за кадром залишилась Вінниця – місто, де зараз мій дім, і яке є опорною точкою для всіх цих поїздок. Несправедливо… Тому спробую трохи виправитись за рахунок фотографій вінницького неба. Неба? Так, просто неба. Зроблені вони були за один вечір та ранок підряд ще у середині вересня, а у світ виходять тільки сьогодні, у день четвертої річниці мого проживання у цьому чудесному місті.

Серед більш ніж трьохсот замків, фортець та палаців Словаччини особняком стоїть Оравський град. Один з найбільш масштабних, фотогенічних і ще багато най-най-… Його безперечно варто побачити на власні очі, хоч і добратись не так легко.

Гайворон – найсхідніше місто Поділля і водночас найзахідніше у Кіровоградській області та найбільш віддалене від обласного центру (230 км до Кропивницького, на секундочку, це автобусом годин п’ять!). Якщо пересічні громадяни і чули про це місто, то найпевніше, у контексті вузькоколійної залізниці, що проходить через нього. А сам Гайворон залишається у тіні й абсолютній невідомості.

Що ж, настав час трошки підняти цю завісу таємничості, тим більше, Гайворон виявився надзвичайно своєрідним і цікавим навіть без великої кількості пам’яток. І навіть без урахування тієї ж вузькоколійки, про яку буде написано окремо.

І взагалі, хіба може місто на березі Південного Бугу бути поганим?