<![CDATA[visnyk - BLOG.I.UA]]> http://blog.i.ua/user/3593109/ //i.i.ua/avatar/9/0/3593109_214199040.jpg <![CDATA[visnyk - BLOG.I.UA]]> http://blog.i.ua/user/3593109/ <![CDATA[нові]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2434270/ http://blog.i.ua/user/3593109/2434270/ Якось, віртуально мандруючи супутниковими знімками Вінницької області у гугл-картах, я звернув увагу на село, що виглядало досить нетипово серед інших. Рівні паралельні й перпендикулярні вулиці, однакові будинки. На перший погляд, схоже на якесь сучасне котеджне містечко, тільки занадто в глибинці, як для такого. Швидкий погляд у Вікіпедію дав зрозуміти, що й чому, зокрема, за датою заснування села – воно з'явилося вже після відновлення Незалежності.

А кілька днів тому внаслідок чергових віртуальних мандрів я побачив ще одне таке ж селище, у зовсім іншому регіоні, але з подібною історією. А це вже мені здалося достатнім приводом, щоб заглибитися в цю тему детальніше.

Чи задумувалися ви, як багато населених пунктів було засновано в Україні з нуля, починаючи з 24.08.1991? Як виявилося, такі існують, і причина їх утворення всього лиш одна. Здогадаєтеся, яка саме, перш ніж читати далі?


[ Читати і дивитись далі ]
Комментировать
]]> Mon, 30 Mar 2026 23:41:00 +0300 <![CDATA[болотні мандри – 1]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2434245/ http://blog.i.ua/user/3593109/2434245/ Українські дрони атакують і успішно вражають порти росії на Балтійському морі, через які відвантажується 40% їхньої експортної нафти по морю. За 900 км від нашого кордону. Це звучить як сон при температурі 39,5 у березні 2022 року. Але у 2026 це вже частина реальності.

Ідея “подорожей” російськими н.п., які мають для нас якесь значення у цій війні, не моя і не нова, але чому б і ні, тому сьогодні завітав віртуально в Приморськ і Усть-Лугу (чи як ця шляпа відмінюється). Здавалося б, містечка при таких важливих прибуткових портах мають виглядати як такі собі Дубаї з балтійським колоритом. Ага. Якби вони були у якійсь нормальній державі.

Приморськ:


[ ще ]
Комментировать
]]> Sat, 28 Mar 2026 02:27:00 +0200 <![CDATA[бабуся]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2434157/ http://blog.i.ua/user/3593109/2434157/ Ми пройдемо дорогою смутку через наше колишнє подвір'я, якого давно не існує в тому вигляді, що залишився в нашій пам'яті. Ти нестимеш повні кишені спогадів, а я тягтиму їх цілу гору на спині, як мішок каміння, дедалі важчий. Відтепер частина твоїх стала моїми. Я намагатимусь їх зберегти. Ми підемо вниз, до Берега, де так само безглуздо несе свої каламутні води Рівчак, який мені так хотілося називати каналом, бо ж краще мати на краю двору справжній канал, а не якийсь там Рівчак.

Над нами стелитиметься надвечір'я, густе й напівпрозоре, тепле як свіже козяче молоко. Ми будемо йти понад акуратними доглянутими грядками, де рівними рядами проросли втома і смуток. Стільки зусиль було вкладено в ті грядки, в козу, одну, другу, чотири одночасно, і значною мірою заради того, що мені б ніколи не хотілося озвучувати, бо то так нечесно. Заради мене.

Я обіцяв собі запам'ятати в деталях наш дім і двір, гуляючи там подумки та відтворюючи у голові всі деталі, але сам собі давно зрадив. Тепер це тільки фрагменти, що виринають у тумані. Я скільки разів бачив у найстрашніших маревах, як іду до Берега назустріч твоїй низенькій постаті, аби обійняти ще раз, але знаючи наперед, що цього більше не буде. Найгірший день мого життя, який уже настав. Як же я хотів просто побачити тебе ще раз і обійняти.

Я надто давно й добре усвідомлював, що мені б не вистачило ні всього свого життя, ні цілої вічності, аби хоч на крихту віддячити за все добро, що ти дала мені. Іноді я намагався, кострубато, не завжди вдало, та хотів би, щоб у твоїй неосяжно світлій душі залишилося щось із того. Бабусю, моя найкраща у світі бабусю, я ніколи не повірю, що тебе може не бути у цьому нескінченно самотньому світі, який навіщось продовжує існувати, гучно сміючись. Хай би ліпше зникли вони усі, тільки не ти. Твоя домівка, останнє місце на землі, де я міг почувати себе дитиною, тепер порожня. Там живуть лише речі та спогади.

Я ніколи собі не пробачу цих майже двох років, що не міг приїхати, сотень наших банальних телефонних розмов з дня, коли ми бачилися востаннє. Ніхто не забороняв мені в якійсь із них без всякого приводу просто зайвий раз нагадати, що я тебе люблю і скучив, поки не стало надто пізно. Хоча ти говорила щоразу по-щирому банальний перелік побажань, наче щоразу прощаючись, не знаючи, чи буде наступний дзвінок. Я знаю, як ти сама хотіла сказати, що скучила, але так і не сказала ні разу, щоб я не зірвався в небезпеку.

Я ніколи собі не пробачу, що так і не познайомив тебе наживо з правнучкою, хай ти хоча б знала, що вона є, а ще той спонтанний відеодзвінок недавно був таким доречним, аби ти глянула на неї хоч через екран. Тоді я побачив тебе востаннє, ще здивувавшись, як ти постаріла. Здавалося б, між 93 і 95 роками у зовнішності людини вже не буде значних змін, але ж ні. Коли мала підросте і все розумітиме, я обіцяю розказати їй, як ти її любила і чекала. Я бачу, що в ній точно є щось від тебе, і це єдина втіха в пустоті. Я дуже вдячний тобі, що ти намагалася нас дочекатися, хоча навіть не уявляю, як то було важко.

Колись, коли я був малою, тупою і жорстокою дитиною, я грався на нашому подвір'ї й побачив невеликого жука, що чимчикував кудись у своїх справах. Його спина була надійно захищена бронею двох складених крилець, що не завадило мені взяти сухий стручок з-під квасолі та встромити йому гострою стороною у незахищену щілину між тими половинками. Ти побачила це і з гіркотою в голосі спитала, навіщо я скривдив жучка. Та проста гіркота, без злості, просто з нерозумінням, так різонула мені душу, що я пам'ятаю той момент до сьогодні.

Я вийняв стручок, і жук поповз далі, хоча я не певен, чи не завдав йому смертельної травми. Здається, десь із того часу я намагався не зашкодити жодній живій істоті без явної причини. Майже все добре, що є в моїй нікчемній чорній душі, є там завдяки тобі. Тепер значна його частина також відмерла.

Найгірше мені зараз усвідомлювати, що незалежно від того, чи існує тільки це життя, чи є рай або пекло, у жодному варіанті майбутнього я більше ніколи не почую твій голос. Сподіваюся, там, де ти тепер, немає ні втоми, ні болю. Сподіваюся, ти знову зустрінеш там дідуся. Я ніколи вас не забуду. Ніщо не заповнить цю порожнечу всередині мене.


Комментировать
]]> Sun, 22 Mar 2026 00:23:00 +0200 <![CDATA[Мінус двадцять]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2433802/ http://blog.i.ua/user/3593109/2433802/ Сильні морози вкупі з безхмарним небом подарували у січні кілька дуже красивих ранків, коли все навколо блищало від інею. Я благополучно все провтикав, максимум дивлячись на ту красу з вікна транспорту дорогою на роботу і, що особливо прикро, проспав один такий ранок в неділю. Щось подібне прогноз обіцяв на ще одну неділю, 1 лютого, і цього разу я налаштувався не проспати. За сукупністю різних показників у прогнозі погоди ChatGPT давав ймовірність інею 65-70%.

1. Однак, вставши вдосвіта, із вікна я побачив, що нічого подібного й близько не сталося. Розчарований, я завалився спати, але оскільки накрутився ще з вечора, прокинувся без будильника через годину після світанку. Температура повітря надворі була -20, з іншого боку, з геть безхмарним небом, і я вирішив виїхати до снігурів, раптом хоча б вони не підведуть? Вони не підвели.


[ Читати і дивитись далі ]
Комментировать
]]> Fri, 27 Feb 2026 11:55:00 +0200 <![CDATA[Morfey Travel 2]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2433728/ http://blog.i.ua/user/3593109/2433728/ Колись я вже робив таку добірку, але підзабив з часом. Але подорожую снах я знов більше ніж наяву, тож хай це залишиться тут.

1) Маріуполь, декілька разів. Постійно кошмари, хоч і не такі яскраві як описаний у першій частині. Жоден з них я не міг запам'ятати. Після пробудження залишається тільки увідомлення, що я знову там був, і там коїлось щось жахливе.

2) Італія. Зовсім іного типу сон. Ніби я щойно приїхав туди з вінницьким тур-клубом «Бідняжка», заселився в окремий номер у готелі в якомусь маленькому містечку та взявся за планування – у програмі було кілька вільних днів, а я примітив кілька цікавих міст поблизу (після пробудження зміг не забути лише Перуджу).

Прокидатися після такого й усвідомлювати, що я не в Італії, хуйово, м'яко кажучи, гівняний настрій після такого тримався весь день. Особливо коли я подивився фото Перуджі в інтернеті.

3) Херсон. У снах я все фотографую, як і в реальності, а от у цьому сні я малював – потрібно було зобразити на папері місцевий театр, і в мене ще й непогано виходило. Знати би тільки, навіщо я це робив. До речі, мій мозок узяв за прототип цілком реальну будівлю (ось цю), яку я бачив у свій приїзд у 2020 році. Тільки звісно ж, ніякий це не театр.

4) Грузія. А тут все було знову добре (з неприємним пробудженням у цю срану реальність після такого сну). Ми з дружиною опинилися у якомусь готелі на узвишші, від якого вниз до моря спускалася крута довга стежка, а якщо лінь іти вниз, то при готелі передбачено басейн. Гадки не маю, чи є щось подібне у справжній Грузії, думаю, що навряд. На півдорозі до моря над стежкою стояв багатоквартирний будинок в якомусь циганському стилі, що для мого мозку, певно, характеризує хаотичну сучасну архітектуру цієї країни.

Хоча я обожнюю грузинську кухню, в реальному житті мене в саму Грузію ніколи не тягнуло. Ще задовго до того, як їхня влада плотно взяла рускій хуй собі до рота.

5) Кривий Ріг (зате який). Довжелезний сон, в кінці якого я спостерігав небесні явища за мікрорайоном, де живуть батьки, і чого там тільки не було. І величезний червоний місяць, і північне сяйво, і неймовірних кольорів хмари, які на додачу підсвічував найближчий ТРЦ, чомусь показуючи на небі голограми китайських ієрогліфів. З одного боку я бачив, що по годиннику залишилось 10 хв до початку комендантської, з іншого – не міг відірватися від тієї краси.

Уже прокинувшись, я зрозумів, що перед цим була ще денна частина сну, де я старанно вкалував на батьківській-таки дачі, і якась бабця підкралася з вулиці й почала бити мене палицею, бо прийняла за крадія. А ще перед цим, як пригадалося, я пробував три різні види канабісу (також уві сні, стоп, стоп, не дзвоніть копам). Цим принаймні можна пояснити й моє заповзяття до дачної роботи, яку я ніколи не любив, і незвичайне небо:) Незважаючи на наркоманський підтекст, саме місто (дача і район батьківського дому) виглядали вкрай реалістично.

6) Бершадь, Вінницька обл. Сутінкове місто в моєму сні нічого спільного зі справжнім не мало. І в жопу логіку: хоча мені там треба було якось пробратися на автовокзал непомітно для тцк, я бігав вулицями і верещав «Бершадь, Бееершадь»! Порівняно з іншими райцентрами Вінниччини, це місто чомусь сниться мені найчастіше.

7) Якесь місто Курської народної республіки, лол. Наснилося за кілька днів після початку наступу наших. Може навіть сам Курськ, бо понад туманною сірою дорогою, якою ми йшли з дружиною у невідомому напрямку, тягнулися монотонні блоки багатоповерхівок. Ми зайшли у якусь держустанову на кшталт пошти, де на дверях висіла купа об'яв-агіток в їх пропагандистському стилі із приписами типу «Победа за нами, враг будет разбит», але органи, які те надрукували, були підписані саме як із КурНР, а не росії.

Але навіть звідти я найбільше запам'ятав птахів. Точно була величезна сіра ворона, розміром з лебедя. А ще сімейство грифів, двоє дорослих і маля, що тусили на землі в якомусь убогому дворі. Я почав фоткати пташеня, батьки кинулись на мене, а я лупив їх по головах, одного фотоапаратом, іншого лівою рукою. Не знаю, чим би це скінчилося, якби не задзвенів будильник.

8) Чечня. Там я опинився з напарником, якого після пробудження згадати не можу. Напарник десь спиздив два старовинних, легких і дуже гострих меча, які нам непомітно треба було винести з дивних безлюдних вуличок, що своїм видом більше нагадували Китай, ніж Чечню. Раптом звідкись вибіг, прости, Господи, Апті Алаудінов і кинувся на нас також з мечем. Зав'язалася бійка, у якій я, користуючись нашою чисельною перевагою, зніс мечем йому голову.

Сон закінчився хепі-ендом, у якому ми з напарником по черзі селфились з відрубаною головою. Словом, не дивіться «Гру престолів» перед сном, що я ще можу про це сказати.

9) Одного разу я напився і спонтанно заскочив у перший стрічний потяг, що привіз мене у Сарни. Настільки спонтанно, що в мене не було з собою речей і навіть взуття на ногах – благо, що літо, тож я пішов гуляти по Сарнах босий, правда, скоро десь намутив ношені кеди за 30 гривень.

Я не придумав нічого кращого, окрім як ходити точнісінько по тому ж маршруту, що і в реальності у 2019, до речі, місто виглядало майже як в реальності. Заодно я все хотів шукати потяг назад, хоч би будь-куди у Вінницьку область, пам'ятаючи про блок-пости на кордонах областей, та все щось відволікало. Зрештою, я побачив трійку заготовітєлєй і в самих Сарнах, від яких довелося ховатися в місцевому музеї-скансені. На цьому сон обірвався, розклад поїздів я так і не узнав.

10) Рижавка. Таке село дійсно існує недалеко від Вінниці, і біля нього навіть стоїть якась мітка у моєму навігаторі ще з початку ковідних часів, коли я готувався до виключно велосипедних вилазок навколо міста… коли це було так легко і доступно, ех.

Уві сні я приїхав туди таки на велосипеді. Спочатку відшукав добре побитий часом одноповерховий панський маєток з колонами у класичному стилі. Його наче як хтось щойно викупив, через що я боявся, що до нього закриють доступ. Далі забрався у хащі біля річки, де знайшов колоритні руїни, схожі на млин, про який нікому не було відомо.

Нарешті приїхав у центр села. У центрі виявилася велика й рівна зелена площа, де збиралося щось типу ярмарку з різними ятками по периметру. Оскільки я вже промелькався і місцеві недовірливо поглядували на мій фотоапарат, я пішов перекинутися кількома словами з сільським головою, з яким був особисто знайомим. Мене цікавило щось за ярмарком, щось таке, що перед тим, як його шукати, треба було збити пильність місцевих… Але що саме, я вже ніколи не довідаюсь.

Цікаво було б знати, чому мій мозок вибрав для мандрів саме це село, про яке я сам давно забув. А ще та точка у моєму навігаторі (уже наяву) виявилася штучним водоспадом, біля якого справді є старий млин. А в самій Рижавці хай і не збереглося панського маєтку, проте має залишитися господарський двір.

В цілому, то вийшло таке собі узагальнене віддзеркалення моїх колись масових мандрів по селах України, що дарували стільки позитивних емоцій, включаючи іноді навіть радість першовідкриття. Час від часу мені самому дивно, чому я досі не вийшов у вікно, давно усвідомивши, що більше такого ніколи не буде.

P.S. Список, можливо, буде доповнюватися.

Комментировать
]]> Mon, 23 Feb 2026 00:53:00 +0200 <![CDATA[Січень]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2433652/ http://blog.i.ua/user/3593109/2433652/ Минулого року я переважно викладав фото по два місяці в одній замітці, а тут за один січень набралося так дофіга, що пора. Не те щоб я вірив, що їх сильно переглядають, особливо коли їх достобіса, це швидше все ж для самого себе.


[ Читати і дивитись далі ]

Комментировать
]]> Thu, 19 Feb 2026 00:55:00 +0200 <![CDATA[лапа]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2433422/ http://blog.i.ua/user/3593109/2433422/ В міру старішання я все менше і менше вірю у будь-що надприродне навколо мене і навряд мене вже щось здивує чи злякає. Проте у моєму житті був один випадок, який я не можу пояснити раціонально.

Я вже ніколи не згадаю, скільки мені було років, ну припустимо десь п'ять. Того разу я залишився ночувати у бабусі й дідуся по маминій лінії, так само не пам'ятаю з якої причини і хто спав у спальні. Мене ж поклали під стіну на диван у вітальні (яку в нас всі звуть просто “кімната”) поруч із дідусем.

Я прокинувся глибоко посеред ночі. У квартирі стояла тиша, дідусь спав, повернувшись спиною до мене. Все виглядало максимально спокійно, тож я зібрався спати далі, вмостився зручніше і сунув руку під подушку. Щось сильне й колюче схопило мене за руку й потягнуло. Я почав борсатися і вириватися, але лапа тримала мене досить міцно – вона була колюча не в плані наявності кігтів, а наче вся утикана шипами.

Зрештою мені вдалося вирватися. Рука сильно боліла від колючок. Не знаю, скільки часу мені знадобилося, щоб віддихатися і заспокоїтися. Проте моя боротьба очевидно була беззвучною: дідусь спав так само, так само тихо було у квартирі. Я вже не можу сказати, чи я зміг заснути далі чи так і пролежав у заціпенінні до ранку. Звісно, коли засвітла я підняв подушку, нічого дивного чи незвичного під нею не було.

Найпростіше було б списати все на те, що насправді мені все наснилося, от тільки я не міг би собі пояснити ніяким сном біль у руці. Сильний біль від довгих колючих пальців, що намагалися мене кудись затягнути. Само собою, ніяких проколів чи подряпин не було, але не думаю, що сутність, яка хотіла мене забрати, може залишати фізичні рани. Так само виключається варіант, що це була людина, мої рідні ніколи б не зробили нічого подібного, та й пробратися з протилежного боку подушки неможливо через високі бильця дивану.

Я багато років уникав необхідності спати на тому дивані, але зрештою то стало моє постійне місце ночівель, коли я гостюю у бабусі. Хоча той випадок мене вже не скільки лякає, як цікавить своєю незбагненністю, мушу відзначити, що на тому місці мені майже завжди сняться дурні сни і я стабільно прокидаюся один раз посеред ночі.

Комментировать
]]> Sun, 08 Feb 2026 23:27:00 +0200 <![CDATA[Все як у тумані]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2433159/ http://blog.i.ua/user/3593109/2433159/ Я вже не пригадую, коли востаннє бачив у грудні багато снігу, та хоч який притомний сніг, тому куди сильніша для мене асоціація з цим місяцем – це імла.


[ Читати і дивитись далі ]
Комментировать
]]> Tue, 27 Jan 2026 00:23:00 +0200 <![CDATA[Листопад / грудень]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2433061/ http://blog.i.ua/user/3593109/2433061/ Зважаючи на перепади погоди, здається, що це було вже так давно. Початок листопада виявився сонячним та холодним. Тоді ми ще не знали, що таке холод.


[ Читати і дивитись далі ]

Комментировать
]]> Tue, 20 Jan 2026 00:43:00 +0200 <![CDATA[2016]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2433007/ http://blog.i.ua/user/3593109/2433007/ Якось упустив момент, коли й чому всі стали постити фотки 10-річної давності з ностальгічними спогадами. І раптово мені захотілося цей флешмоб підтримати, хай і не знімками, але текстом. Отже, у 2016 році я:

1. Отримав неілюзорних піздюлін у Козятинському районі.

2. Вперше подорожував за кордон (у Молдову). До першого перельоту залишалося ще два роки, молодий був, зелений, не цінував світ відкритих кордонів.

3. Востаннє зустрівся з двома друзями-колегами з позаминулої, кримської роботи. Вони після окупації осіли в Києві. Хоча нам ніби й не заважає нічого зустрітися знов, чомусь думається, що то було саме востаннє.

4. Вперше побував у Рівненській і Черкаській областях.

5. Спускався у вінницькі катакомби та гуляв осінньою зоною відчуження.

6. Переїхав у власну квартиру, першу таку, щоб суто мою і за свої зароблені гроші куплену. Скоро ювілей, тільки не можу згадати, 5 чи 7 липня. Доведеться пити в обидва дні про всяк випадок.

7. На початку року досить болісно переживав розрив із дівчиною, з якою так все добре починалося наприкінці 2015. Зараз то здається бздурою і тільки на краще, що нічого з нею не вийшло.

8. Паралельно досить довго спілкувався з іншою дівчиною, з якою знайомився з тою ж таки метою, але жодних романтичних почуттів так і не було, тож ми іноді просто бачилися як прості друзяки, що теж непогано. Переважно завдяки їй у мене і є фотографії мене за той рік. Публікувати їх я, звісно, не буду.

9. Оскільки на моїй попередній роботі справи йшли краще і вони практикували не масові скорочення кожні півроку-рік, а пишні корпоративи, відбувся корпоратив у Львові, де я вперше побував на “Львів-Арені” (на смертельно нудному матчі “Карпати” – “Чорноморець”), сфоткався з Фаготом і Фоззі, послухав наживо Онуку і провів дві ночі в найгіршому готелі міста.

10. Наїбнувся з велосипеда так, що пару днів ледь міг ходити, а шрами на коліні та лікті видні й досі. Проте одразу після падіння в стані якогось безумного афекту і в кровіщі проїхав ще кілометрів 60.

11. Скакав, орав і підспівував на концерті Garbage у Києві.

В цілому, аж не віриться, що відтоді минуло майже 10 років.
Комментировать
]]> Thu, 15 Jan 2026 00:14:00 +0200 <![CDATA[2025]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2432784/ http://blog.i.ua/user/3593109/2432784/ Протягом досить довгого часу щодня в останній день року я підбивав якісь підсумки та підбирав фотографії, але зараз, відверто кажучи, нахера то? Коли головна асоціація 2025 - ось ця картинка:


І далеко не факт, що в рік червоного єбисьвоноконем не стане ще гірше. Проте раніше я лишав і якусь пісню, от цю традицію не буду переривати - хай буде на противагу не дуже оптимістичній картинці. "Я знаю, всі імперії впадуть."

Комментировать
]]> Wed, 31 Dec 2025 09:50:00 +0200 <![CDATA[Одинадцять]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2432204/ http://blog.i.ua/user/3593109/2432204/ Традиційно для себе у листопаді я відзначаю своє особисте свято, річницю переїзду у Вінницю, а конкретно вже 11 років. Заодно намагаюся викласти якісь фото свого міста. Хай цього разу я безбожно відстав від точної дати (а саме 8.11), та краще пізно, ніж ніколи. Як і рік назад, це будуть фото одного зі спійманих світанків та навіть переважно із того самого місця.


[ Читати і дивитись далі ]
Комментировать
]]> Tue, 25 Nov 2025 00:07:00 +0200 <![CDATA[Вересень / жовтень]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2431972/ http://blog.i.ua/user/3593109/2431972/ Однією з перших речей у вересні, що заслуговувала уваги, було місячне затемнення, яке збігалося з повним «кривавим» місяцем. Ну а я хто такий, щоб посміти таке пропускати, зважаючи, що дивитися можна просто з лоджії.

1. Місяць і правда був червоним. І надгризеним.


[ Читати і дивитись далі ]
Комментировать
]]> Sat, 15 Nov 2025 03:22:00 +0200 <![CDATA[3:59]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2431873/ http://blog.i.ua/user/3593109/2431873/

Один із рідкісних моментів, коли я можу побути наодинці з собою та власними думками. Найчастіше таке трапляється посеред ночі, глибокої ночі – іноді можу собі дозволити. Ось і того разу так було. Я слухав музику та лазив безцільно інтернетом, аж ось звернув увагу на годинник в кутку екрана. 3:59. Зараз мине хвилина і ця цифра зміниться. Вона так і робить зрештою і стає… 3:00. Це була саме та ніч, коли годинники перевелися на зимовий час.

Насправді я ненавиджу зимовий час за ранню всеосяжну темряву, але момент символічний. Єдиний, коли час ніби розвертається назад, хоча це справді й не так, як би цього не хотілося. Але ж помріяти можна.

Зараз, зважаючи на всі обставини, я часто бачу й чую риторичні побажання людей розвернути його назад. Відкотитися далеко в минуле або навіть зациклити якийсь день. Безумовно, я сам відношуся до таких людей, як би це не було безглуздо. Іноді це дозволяє пожаліти себе і те, чого більше ніколи не буде.

Напевно, більшість хотіла б повернути доковідний 2019 або взагалі 2012. Ну, коли всі чекали кінець світу. Хороший був кінець світу, спокійний. З одного боку, мені б теж хотілося пережити 2019 ще раз, але насправді найпевніше я б обрав кінець 2021.

[ * * * * * * * ]
Комментировать
]]> Sat, 08 Nov 2025 00:22:00 +0200 <![CDATA[Ім'я]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2431129/ http://blog.i.ua/user/3593109/2431129/ “Дехто каже, що ти володієш даром провидіння, от я і цікавлюсь. Не те щоб я в таке вірив, але ж не на порожньому місці з'явилися ці балачки.” – Вишняк замовк і витримав кількасекундну паузу. На його співбесідника, проте, ці слова не справили жодного враження. – “Я більше схиляюся до того, що говорять інші. Ти – далекий родич Боса, і він тримає тебе із жалості.” Це вже прозвучало набагато більш провокативно, але Варава продовжував незворушно мовчати.

Це вже не вперше Вишняк намагався його розговорити, і все було марно. Варава цікавив його своїм існуванням та дратував одночасно. Для нього це був такий собі антиприклад для наслідування. Той, на кого варто рівнятися, аби нічим не стати на нього схожим.

Вишняк перевів погляд на годинник і подумки вилаявся. Обідня перерва доходила до кінця, а він провів її в затхлому кутку біля цього незрозумілого діда. В нього лишалася тільки одна можлива зачіпка, яку він досі боявся використати, але тоді, зі злості, все ж таки зміг. Це стосувалося цноти. Зараз він не пам'ятав уже, що саме тоді сказав, але жарт вийшов влучним, себто болісним та принизливим. Вишняк гадки не мав ні про що стосовно особистого життя Варави, але був певен, що цьому миршавому чоловічкові у житті не дала б жодна баба, ні з жалю, ні навіть за гроші. Це був хід по тонкому лезу й для нього самого – у свої 25 він сам ще лишався незайманим, через що страшно комплексував та боявся, що хоч хтось із колег може таке запідозрити.

А проте, він влучив у десятку. Вічно беземоційне обличчя Варави перекосило від гніву, вицвілі оченята під кущистими рябими бровами звузилися, а маленькі долоні стиснулися в кулаки. А затим він різко й неочікувано схопив Вишняка за руку. Того пересмикнуло, наче вдарило струмом, а очі поповзли вверх, так що замість них на обличчі зосталися самі білки.

Він упав у кров, море крові, затхлої та встояної, так що вона дійшла до консистенції холодцю, але його тіло пробило ту застиглу жижу, провалившися в глибину. Замість повітря він почав хапати ротом ту брудну кров, що мала смак гною та недуг, хаотично борсаючись, та все ж виринув головою на поверхню.

Але щось було не так, він і сам не одразу зрозумів, аж поки не схопився руками за обличчя, намацавши замість очей порожні очниці. Його очі, однак, продовжували бачити, плаваючи десь у морі крові, незалежно одне від одного транслюючи йому видива того моря. Вишняк завив від горя й розпачу, та все ж пірнув назад, намагаючись навпомацки знайти їх на глибині.

Море, берег моря, вода чорніє й біснується, згори все заливає дощ, червоний дощ крові, все червоне. Колючий пісок та уламки мушель, вони тікають, вони всі босі й ріжуть ноги об мушлі, падають, здираючи до м'яса коліна й лікті, хапаються у розпачі за обличчя й відтак рвуть їх на шмаття, бо їх долоні вкриті гострими уламками мушель. Вибухи. Хаотичні спалахи, блискавки й вибухи, кулеметні черги з вертольотів, що так близько. Хтось підіймає руку й кидає каменем у найближчий, такий чіткий у кривавому дощі, ніби його дійсно можна збити каменем. Натомість його прошиває одразу кілька автоматних черг, розриваючи на шмаття, вони продовжують бігти по розпеченому піску й мушлям, що лезами ріжуть їм ноги, вони біжать по дитячим трупам, розірваними вибухами й кулями. Вишняк намагається схопити хоч когось із них, щоб спитати що коїться, хапає одного за плече й кричить щось, та все тоне у вибуху. Той, що попереду, обертається, й замість обличчя в нього каша з мозку й роздавлених кісток. Вишняк починає блювати, він блює просто навколо себе в океані застиглої крові, знову виривається на поверхню, втративши надію знайти свої очі й сподіваючись, що зараз він хоча б матиме милість швидко померти від виснаження та пережитого жаху.

Коли Варава забрав руку, його пересмикнуло ще раз. Вишняк сидів розгублений та шокований не менш як хвилину. “Що то було?” – зрештою спитав і сам не пізнав свого голосу. “Це той тягар, що мені випало нести” – спокійно відповів Варава. – “Насправді, зовсім маленька його частина”. Його лице знов стало збайдужілим, він відвернувся й продовжив відламували руками й відправляти шматок за шматком до рота свій хліб, ясно показуючи, що розмову завершено. 
[ розгорнути ]
Комментировать
]]> Fri, 03 Oct 2025 02:03:00 +0300 <![CDATA[Лілія]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2430891/ http://blog.i.ua/user/3593109/2430891/

Цей текст був написаний рік назад, але опублікувати його я надумав лише зараз. Без змін, хай багато чого в ньому давно втратило актуальність.

Коли ми з дружиною узнали, що в нас буде саме донька, ми вибрали їй ім’я хвилин за десять. Просто знайшовши перше співпадіння між іменами, які нам подобалися. Єдина умова, щоб воно не було зайняте кимось із наших близьких родичів. Ми вибрали ім’я Лілія, як квітка.

До пологів неможливо підготуватись. Як не скуповувати речі, чогось не вистачатиме. Як не збиратися, щось забудеш. Особливо якщо збиратися доводиться за 15 хвилин та на місяць раніше, ніж розраховували.

Насправді вона прорахувала і передбачила все краще за нас. Вона відчувала, що з вагою 2.250 кг вийде сама, а от доношеною, певно, не вийшла б. Вона вже вміла дихати самостійно. Часто діти 35 тижнів строку їдуть з пологів прямо в реанімацію. Нас виписали після 5 днів у загальній палаті.

За ту добу, певно, я прийняв свою рекордну дозу кофеїну у вигляді кави та енергетиків та не спав години 32. Але точно сказати не можу, бо в якийсь момент перестав розрізняти реальність та сон. Дружина не спала ще більше.

Ще рік назад я б здивувався, якби узнав, що можу пробути на пологах від початку до кінця. Толку з мене було як з козла молока, не рахуючи того, що подавав дружині воду і тужився разом із нею по команді лікарів, намагаючись якось передати їй той імпульс подумки. Дружина потім сказала, що я молодець, правда, до того, як я нарешті напився.

Мені важко уявити, як раніше люди з цим справлялися – без лікарів, без інтернету, без своєчасної допомоги. І то мені нічого надзвичайного робити не довелося, на відміну від дружини. Під час пологів та в перші години після них мені хотілося плакати і стримувало лише те, що це б виглядало досить дивно.

Поки ми лежали в лікарні, я щодня їздив додому через усе місто – нагодувати кота, щось відвезти, щось привезти. Це була б непогана зміна контексту, якби не ризик одного разу не повернутися. Провалена наглухо мобілізація призвела до того, що тцк тупо викрадають з вулиць усіх чоловіків, яких можуть дістати.

Власне, я погодився на дитину рік назад якраз вважаючи, що зараз все одно не буде ні подорожей, нічого. Мій прогноз збувся, але це не радує, а лякає. Бо далі я прогнозую ще більшу дупу.

Так-то я ніколи не хотів дітей. Іронічно, що ті, хто їх хоче, часто не мають, а я маю. Хоча я не заслуговую ні дитини, ні такої хорошої дружини біля себе.

Гаразд, одна причина мати дитину все ж є – це єдина доступна нам форма безсмертя. Немає ні раю, ні пекла, лише ось це пекло тут та зараз, у якому є короткий проміжок часу, аби залишити частинку себе. І взагалі круто, якщо вдасться виростити її своїм союзником. Хоча не факт, що вона буде вдячна за те, що ми привели її у цю срану реальність.

Ми мали квитки на початок вересня на багато разів перенесений концерт кавер-гурту Металіки. Лікарка запевнила дружину, що це безпечно для плоду на будь-якому терміні. Тим не менш ми були вимушені піти після 4-5 пісень через очевидну паніку в животі дружини. Пізніше я жартома вмикав Металіку біля живота дружини, коли їй треба було нарахувати 10 рухів всередині зранку, а дитина лінувалася. Ще пізніше я вмикав її уже народженій дитині, коли треба було їсти, а вона не могла прокинутися. Цікаво, вона любитиме таку музику в майбутньому чи буде ненавидіти?

Вона народилася під час тривалої повітряної тривоги, яку ми просто не чули. Може то і на краще, зважаючи на те, що недалеко від лікарні є військові об’єкти.

Вона народилася, а війна триває. Коли росіяни б’ють по житловим будинкам, усе часто вирішує щаслива чи нещаслива випадковість. Чомусь у нашій реальності досить частий варіант, коли чоловік виживає (вийшов у магазин чи був на роботі), а дружина й дитина (чи діти) гинуть. Один з таких чоловіків після цього пішов на війну й недавно загинув. Певно, на його місці я би зробив так само. З єдиним прагненням убити перед цим як можна більше рускіх.

Із виписки дитини з роддому зробили по-ідіотськи помпезну церемонію, яка в нашому випадку виглядала абсурдно, бо ніхто з родичів не міг до нас приїхати. Нас привітала лише лікарка, що вела вагітність дружини. Чувак, що приймав пологи, забив на нас одразу, й день виписки не став винятком. Таким чином я обзавівся зайвою пляшою Джек Деніелс, яка була призначена йому. Не пропаде.

На виписку ми вдягли вишиванки і купили для дитини конверт із відповідним візерунком.

Вдома мене рятує тупа механічна робота типу прання. Це дозволяє не відчувати себе нікчемним. Але я навіть хочу повернутися до своєї звичайної роботи, попри всі труднощі, з якими там стикаюся.

Та що там я. Хто точно в шоці, так це кіт, бо він взагалі не може зрозуміти, що то таке з’явилося вдома і зруйнувало його світ.

У моєму світі поки лише один глобальний зсув. Замість “усі діти бридкі” я тепер говорю “чужі діти бридкі”.

Я не вірю в матеріальність думок, але буду вдячний за побажання сили та терпіння усім нам.

Комментировать
]]> Sat, 20 Sep 2025 00:36:00 +0300 <![CDATA[Липень / серпень]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2430747/ http://blog.i.ua/user/3593109/2430747/ У реальності, де мені вже майже не залишилось що фотографувати, мою кукуху тримають тільки котики, небо і пташки.


[ Читати і дивитись далі ]
Комментировать
]]> Sat, 13 Sep 2025 02:52:00 +0300 <![CDATA[сич]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2430359/ http://blog.i.ua/user/3593109/2430359/ Якось на горищі дому (п'ятиповерхова хрущовка), де живе моя бабуся, завівся сич. Звісно, на очі він не попадався (точніше, як виявилося потім, це була вона), зате його було добре чутно.

Тоді я часто в неї ночував і щовечора слухав його пищання, монотонне й механічне. «Пік»… «пііііік». Ці звуки лунали з настільки вивіреною точністю, що я б радше повірив, що це щось механічне, а не жива істота.

Звуки були дійсно не надто приємними, радше моторошними. Моторошності додавав загальноприйнятий раніше факт, що сич співає під домом до чиєїсь смерті.

Але та сичиха оселилась там не заради смерті, а заради життя. Пізніше (мене там не було, то вже потім розказали) під час робіт на даху будинку робітники виявили там гніздо з пташенятами. А оскільки люди – в переважній більшості тупі уєбани, вони тупо те гніздо викинули. Моторошні співи припинилися.

А потім за кілька місяців у домі бабусі померло троє людей. Ібо нєхуй. Але світ сліпий і несправедливий, тому це явно були не ті люди, що розорили гніздо.

P. S. Нещодавно, прогулюючись ввечері з родиною недалеко від дому, ми почули дивні звуки, як на мене, більше схожі на істерику якогось пса, ніж на пташиний спів. На відміну від тих давніх часів, зараз у мене є смартфон, а в смартфоні є Merlin, і ця програмка виявила, що те істеричне гавкання – то і є голос сича. Нічого спільного зі звуками з минулого він не мав.

З допомогою ChatGPT і записів пташиних голосів на Ютубі я все ж визначив, якого птаха я чув тоді давно – то мала совка або сплюшка (можете і ви послухати). Перелякані тупими поганими прикметами тупі люди роз'їбашили гніздо сплюшки, сплутавши її з сичем. Але їм це все одно не допоможе.
Комментировать
]]> Sat, 23 Aug 2025 02:25:00 +0300 <![CDATA[казка]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2429704/ http://blog.i.ua/user/3593109/2429704/ Можливо, то було вперше в житті, коли я потрапив у кафе, раз я запам'ятав той день як непересічну подію. Справжнє кафе під назвою «Казка», де ми з бабусею та дідусем культурно сиділи за столиком і їли морозиво. Кафе знаходилося у парку просто через дорогу від їх будинку, і про парк має бути сказано окремо, але про все по черзі.

Найпевніше, я б досі забув кафе «Казку», якби не події, що трапилися далі, зважаючи на специфіку часу, а конкретно ті самі дев'яності. Певний час потому «Казка» згоріла, до того ж ні в кого не викликало сумнівів, що зроблено було це навмисно, як і те, що ніхто за це покарання не понесе. Перейшли дорогу конкурентам чи просто не платили данину куди треба, хто б тоді розбирався?..

Така подія залишила очевидний травматичний слід у моїх спогадах. Світле й радісне кафе у теплих кольорах перетворилося на страхітливу пустку з чорними отворами замість вікон, безлюддям та запахом гарі навколо.

Я не можу точно згадати, коли то сталося, але по ідеї, досить близько до 1 березня 1995 року. Хоча ця дата мені нахер непотрібна, вона засіла в моєму мозку так само чітко, як і кіптява над пустими віконними прорізами «Казки». Того дня у під'їзді власного будинку застрелили російського журналіста Владислава Лістьєва.

Для людей молодших це ім'я мало про що говорить, тому будь-які пояснення не зайве почати з того, що в 1995 Україна жила цілком і повністю в парадигмі російського телебачення. Лістьєв був гендиректором телеканалу ОРТ, першим ведучим того самого «Поля чудес» і дуже популярного ток-шоу «Час пик». До речі, ідеї обох телепрограм були спижені в американців. Ніколи такого не було, і от знову.

Убивство відомого журналіста, яке так і залишилось нерозкритим, викликало немалий суспільний та медійний резонанс. На телебаченні його обговорювали тижнями, якщо не місяцями, а я був невільним глядачем. «Насолив комусь» – приблизно такий найкоротший вердикт можна було почути в ті дні.

Як і «насолили комусь» – стосовно кафе «Казка». Ці дві абсолютно непов'язані події ідеально склалися у моїй свідомості у єдину логічну для мене тодішнього версію.

Я наступний. Незабаром мене уб'ють.

Це було настільки кричуще очевидно, що не викликало жодних сумнівів. Намагання рідних мене заспокоїти тільки підсилювало побоювання, що все дуже погано. Я прислухався до підозрілих звуків вночі у темній квартирі, а знаходження у під'їзді (адже журналіста застрелили саме у власному під'їзді!) практично завжди означало панічну атаку, особливо, коли згори чи знизу я чув чужі кроки. Одного разу в переповненому тролейбусі я наступив на ногу якомусь мужику. Мужик нічого мені не сказав, але подивився злобно й уважно. Очевидно, що він мене запам'ятав. Очевидно, він мав за це мене убити.

Те сумарне жахіття переслідувало мене кілька місяців. Якщо ви не знаєте, як воно – бути дитиною з хворою багатою фантазією у 90-х, у мене є для вас відповідь. Хуйово.

У парку (де недовго проіснувало кафе «Казка») ми бували насправді настільки рідко, що він здавався мені дуже далеким місцем. Лише через багато років я усвідомив, що він знаходиться просто через дорогу від дому бабусі й дідуся і навіть видний через одне із вікон. Як іноді все залежить від контексту. Той факт, що я зумів завести житло у Вінниці через дорогу від парку, я вважаю одним із найкращих збігів у моєму житті. Факт, що я жив через дорогу від парку, але в 90-х у Кривому Розі – ну таке…

Парк переживав екзистенційну кризу подібно до тої, що трапилося з «Казкою», тільки більш розтягнену в часі. Похилені іржаві каруселі, коло яких годі було шукати дітей, роздовбаний танцмайданчик, вкритий битим склом і голками. Головними та найбільш масовими його гостями були наркомани.

Парк утворився на місці балки Малої Глеюватої, що впадає в річку Саксагань, тут же з неї було виведено послідовно два ставки, певно, для регуляції рівня води. Верхній ставок колись навіть був місцем відпочинку, і зараз би я сам не повірив, що бачив, як у ньому купаються люди, а інша частина засмагає на березі. Нижній ставок наглухо заріс очеретом ще в ті давні часи, що мені здавалося дивним і викликало різні конспірологічні фантазії.

Спочатку у верхньому ставку сталася якась зараза, що подохла вся риба – тупо спливла животами вгору до берега, що відвадило відпочивальників. Поступово він засмердівся й так само пересох. Нині в обох ставках, точніше, ямах на їх місці, не залишилося і згадки про воду. Крізь сухий очерет можна спокійно перейти стежками на інший берег. У верхньому встигли вирости кількаметрові дерева, що мали б нагадувати мені, який я насправді старий.

Я бачив ці ставки повними води й людними знов, у своїх снах, не раз. Ще школярем мріяв, що як стану мільйонером, обов'язково відновлю на них рекреаційну зону. Та якось не склалося.

Парк нині виглядає куди краще, ніж 30 років тому. Відновлені каруселі, стежки та клумби, на відремонтованому танцмайданчику зрідка бувають якісь концерти для дітей. Тепер тут куди більш ймовірно зустріти мамочок з колясками й бабусь з онуками, ніж наркоманів, хоча ті й не зникли остаточно. Взимку на перетині основних доріжок прикрашають скромну ялинку.

Ставки так і залишилися сухими ямами в найбільш занедбаній частині парку. Кафе «Казка» досі стоїть, точніше, бетонна коробка від нього – видно, збудували на совість. Вікна й двері наглухо закриті іржавими віконницями. Ні те, ні друге вже ніхто не відновить. Та й мільйонером я, очевидно, не стану.
Комментировать
]]> Fri, 18 Jul 2025 23:23:00 +0300 <![CDATA[Травень / червень]]> http://blog.i.ua/user/3593109/2429611/ http://blog.i.ua/user/3593109/2429611/ Я б не здивувався, якби хтось зміг науково довести, що час прискорився, бо уходить він і правда якось занадто швидко. Особливо улюблені теплі та зелені місяці. Усе проходить швидко, окрім війни.


[ Читати і дивитись далі ]

Комментировать
]]> Sat, 12 Jul 2025 02:40:00 +0300