Прогулявшись Сарнами, я поїхав далі углиб Рівненської області, у смт Володимирець. Воно примітне тим, що поруч проходить лінія вузькоколійки Антонівка – Зарічне, на якій збирався покататись.

1. Та спочатку пару слів про саме містечко. Воно невелике (9,3 тис. населення), в стороні від основної траси дуже тихе. Такі от майже пішохідні вулиці і будинки, вкриті «кабанчиком» – дуже типові для подібних райцентрів.

Містечко з дивною для нас назвою Шкофья Лока знаходиться в центральній Словенії, усього за 23 км від Любляни. Серед туристів воно поки не надто популярне, а між тим вважається найкраще збереженим середньовічним містом країни.

1.

Думаю, у кожного мандрівника, який подорожує по Україні самостійно, з часом збирається певна колекція місць, побачених по дорозі до головної мети – просто тому що зручно розташовані. До таких місць можна віднести і Сарни – значний транспортний вузол на півночі Рівненської області. Спеціально заради них навряд би поїхав, а от зробити тут довшу пересадку, щоб встигнути пробігтись по місту – то будь ласка.

1. Сарни виявились досить людним і живим містом, візуально вони виглядають більшими, ніж на свої офіційні 29 тисяч населення. До того ж місто справді цікаве, хоча туристичної інформації про нього майже немає.

Площа Словенії складає усього трохи більше 20 тис. квадратних кілометрів. Якщо її розмістити в рейтингу українських областей за цим показником, вона була б на двадцятому місці, між Хмельницькою та Волинською обл.

1. Тим більше неймовірно, що в такій крихітній країні уміщується одразу декілька кліматичних зон. Усього години три в дорозі, і з гірської прохолоди Альп потрапляєш на спекотне адріатичне узбережжя. І певно, найцікавішою точкою на ньому в межах Словенії є містечко Піран.

Того дня я прокинувся затемна, ще до шостої ранку. Впевнившись, що за ніч хмари розійшлися (це було видно навіть із вікна, по аж дуже зоряному небу), прихопив фотоапарат і вийшов з готелю, у чорноту незнайомого міста, абсолютно безлюдного в цей час. Так дивно почалося моє знайомство із Словенією.

1.

Є така традиція, наприкінці року накидати трішки всякого про нього на вентилятор. Ну як, традиція… у мене таке аж вдруге. Один раз – випадковість, два – співпадіння, ну і так далі по тексту.

Заодно привід поговорити на різні вільні теми, наприклад, про те, чи цей світ довбонувся повністю, чи тільки трішки. Або про музику. Подорожі? А чом я маю тільки про них писати, подивіться краще, яке шикарне музло знайшов:

Заключна замітка про відвідані в цьому році села Борщівщини. Якщо в попередніх частинах я робив упор на замки, то ця буде майже повністю присвячена костьолам. Дуже вже вони тут неймовірні.

І якщо мова про костьоли, то починати треба з Лосяча.

Селище Скала-Подільська лежить на скелястому (не дарма ж так назвали) березі Збруча, за 14 кілометрів від райцентру. Колишнє містечко містить в собі мальовничі замкові руїни та залишки розкоші багатьох епох, що робить його чи не найцікавішим у районі. Тому саме Скала із десятку переглянутих селищ Борщівщини удостоюється окремої замітки.

У продовженні розповіді про Ібіцу прогуляємось морським узбережжям на схід та захід від міста.

Острів Ібіца відомий на весь світ як чи не найперший центр нічного та клубного життя, усієї можливої тусні, дискотек і просто свободи поглядів за межами будь-якої моралі та здорового глузду. Словом, місце, яке пасує мені, як слон до посудної лавки (та і взагалі я в Іспанію поки й близько не збирався). А побував там завдяки роботі (принагідно можна й роботу похвалити, яка не тільки забирає по 40 годин життя на тиждень, але іноді й щось таке дарує).

Звісно, клубів і дискотек на моїх фото не буде, бо зовсім не моя тема, а от сама Ібіца – то будь ласка. За межами тусовочної частини це дуже фотогенічне місто з добре збереженим історичним центром та великою фортецею, а навколишні морські береги – суцільно прекрасні скелі.

Почну з урбаністичної частини. І так, насправді це все мало місце ще у травні, але я спеціально залишив розгрібання теплих фоток на зараз, коли надворі мерзенний дубак.