2019-й рік завершився шість днів тому

1. Криві дороги тихого забуття

Велоекскурсія шістьма селами Погребищенського району різної ступені цивілізованості. У деякі взагалі не заходить рейсовий транспорт, а їх дороги ніколи не знали ні асфальту, ні навіть бруківки. Тим не менш, тут все одно можна знайти різноманітні пам’ятки, а млин у Новофастові своїм видом більше схожий на маленький замок.

2. Вилкове (частина 1 і частина 2)

Старообрадницьку слобідку в дельті Дунаю дуже неправильно називати «венецією», Вилкове бере зовсім іншим. Одне з найбільш екологічно чистих та візуально незвичних міст України з колоритним населенням та неймовірною природою навкруги.

3. Повернення до димного міста

Промислове Кам’янське, колишній Дніпродзержинськ ніби усією своєю суттю має бути відразливим для туристів, але є в його промислових пейзажах якась своя особлива естетика, це без урахування атмосферної Верхньої колонії з неоготичним костьолом. Я повернувся сюди усього через півтора роки з моменту першого візиту і знову знайшов купу незвичних цікавих місць.

4. Борщів і не тільки

Борщів – центр, певно, найцікавішого за сумарною кількістю замків, храмів і природних красот району Тернопільщини. Сам по собі він не надто туристичний, але все одно це головна місцева цивілізація, яка по-своєму приваблива. У місті не зберігся замок, проте до найближчого можна зганяти у сусідню Висічку.

5. Місто з клеймом війни (частина 1 і частина 2)

Бендери цілком могли б претендувати на звання одного з головних туристичних центрів Молдови… якби не знаходження у сірій зони ніким не визнаного Придністров’я. Я пробирався сюди заради класної фортеці, але й самі Бендери заслуговують уваги, і архітектурою, і особливою атмосферою місця, де менше 30 років тому велись вуличні бої.

6. Націлені в небо

Прогулянка п’ятьма селами Хустського району на Закарпатті, де збереглись п’ять розкішних дерев’яних готичних церков (чотири з половиною, якщо бути чесним, бо одна сильно понівечена пожежею). Якщо в прилеглих районах Румунії так звана Мармароська готика відома і внесена до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, про наші храми мало хто чув.

7. Входження у Середню Азію

Перше враження після поїздки у далекий Киргизстан. Космічно красива природа (за кілька днів тут можна побувати в чотирьох порах року), невідома масовому туристу, надзвичайно добрі та відкриті люди, значна частина яких досі підтримує наполовину кочовий спосіб життя. А ще в них таки багато спільного з Україною, відчутно більше, ніж можна спершу подумати.

8. Сон-Куль. Юрти і пустота

Місце в Киргизії, яке вразило найбільше. Можливо, бо десь такою я її собі і уявляв, хоча, як сказав вище, розмаїття природних локацій там неймовірне. Конкретно у даному випадку мова про гірську тундру на висоті близько трьох тисяч метрів над рівнем моря. Неосяжні простори, де не знайти жодної стаціонарної будівлі чи дерева. Лише юрти, яки, коні і уклад життя ніби з давнини в сотні років.

9. Чорне Біле і гонитва за «Кукушкою»

Одна з трьох (трьох з половиною, знову ж таки) вцілілих пасажирських вузькоколійок України з’єднує з цивілізацією віддалені північні райони Рівненщини. 106-кілометровий маршрут тричі на тиждень долає ніби іграшковий з виду поїздок, що грає цілком дорослу роль у житті регіону. Як бонус, заглянемо в село Біле до Білого озера, яке й справді має такий незвичний колір.

10. Тепло кам’яних джунглів

Ділюся власним досвідом про невеличку поїздку на Мальту. Що дивитись і робити в цій країні, як добиратись та пересуватись і т. д. При тому що вся держава за площею трохи менша за Харків, вона залишає дуже сильне враження, і затишне водночас. А ще там навіть в кінці жовтня спека й тепле море, яких мені так зараз не вистачає.

11. Весна на Святих горах

Узагалі-то історично Святогірськ відноситься до Слобожанщини, та нині це неспокійна Донеччина, і поруч триває війна. У цій замітці подивимось наймолодшу лавру України та природу Святих гір, яка чарівна навіть у непогоду на початку квітня.

P. S. Ну а тепер, як обіцяв, скажу пару слів про мерзенну горилячу залупу, яка приховується за красивими з виду циферками 2020 (і як має бути очевидно, далі текст строго 18+).

…хто б міг подумати (і я сам в останню чергу), що завдяки трьом одноденним вилазкам у різні три області у січні, він цілком може залишитись найбільш продуктивним місяцем у плані подорожей на весь цей рік. Із безсніжною зимою з рекордною кількістю сонячних днів та ранньою весною 2020-й мав всі шанси стати очуменним, але то його право, виявитись кінченим гівном. Мої початкові плани на весняну відпустку навернулись буквально в перші дні січня, тому не дивно, що й далі все пішло в одне місце. На даний момент минула ледь третина року, але не здивуюсь, якщо його символом так і залишаться чуваки, що весело виносять нахуй труну з усією нашою реальністю.

Так, сьогодні мені хочеться понити, один раз таки маю право. Принаймні, старатимусь це робити із щирою ненавистю. Я й так дуже довго утримувався від теми пандемії, хоча тому і є просте пояснення – всі нотатки за 2019 ударно накатав за зиму, а нині просто неспішно викладав, тому в них майже немає відсилок до цього пиздеця – на той момент таких його масштабів передбачити було важко. Мені дійсно гріх на щось скаржитись, хоча б тому, що досі маю роботу, котра не потребує живого спілкування з рознощиками зарази людьми. Тож єдине, на що можу нарікати – нев’їбенна ломка наркомана, що вже кілька місяців сидить без дози. За час карантину мені таки вдалось побувати у дуже різних місцях – Жмеринці, Кам’янському, Барселоні, Києві, двічі у Львові, а в Рівне я взагалі переїхав жити. Само собою, відбувалося це все лише у снах, дуже небагатьох, які встиг запам’ятати достеменно. Плюс купа мутних уривків, вокзали та аеропорти, із яких намагаюся десь утекти і щоразу не можу – певно, мозок годує мене чимось таким щоночі, щоб кукуха відлітала не так швидко.

Мені не потрібна була ця пауза, щоб розгребти абстрактні завали і підтягнути хвости, про які всі так чомусь говорять; звиклий жити у постійно загнаному режимі, я й так би до них добрався, можливо, просто не так швидко (навіть до англійської, о так, бля, нарешті). Тим паче недолугими виглядають всякі прозріння (можливість вільно пересуватись – неабияке щастя, правда ж, хто б міг подумати?). Але коли усвідомлюєш такі речі давно і без всяких карантинів, втрачати їх від цього тільки важче. Хоча варто визнати, деталі стали значущими, як ніколи. Ніяка весна до цієї не була такою квітучою і запашною, поки на заваді її запахам не стали маски, жоден дощ не був настільки довгоочікуваним, свіжим і смачним, як той, що мав упасти на лісові пожежі й пилові бурі, і ніколи найдовші в році дні не були такими короткими, остаточно розгубивши свої імена.

І над тим усім нависала невизначеність, що найгірше. Чекати якогось конкретного дня куди простіше, ніж усвідомлювати, що він ніколи не настане. І коли хтось досі жде дня виходу з карантину, 1 січня 2021 року чи ще якоїсь дати, він просто ще не усвідомив, що так, як раніше, уже не буде. Свято, яке завжди з тобою, закінчилося, поступившись місцем безкінечній мудні. Моралі у цієї історії немає, тому що її не існує взагалі.

Насамкінець, про долю цього блогу. У мене набереться десяток-півтора тем, які розтягну на місяць чи два. Все ж таки куди краще карантинити в одному з найкращих міст України з купою природних красот навкруги, я це також усвідомлюю та ціную. Що буде потім, невідомо, передбачувати зараз щось далі як на тиждень – дуже невдячна справа. І так як поки ще будуть публікації, закінчу питанням (для тих, хто дочитав аж сюди), у яку частину доби їм краще з’являтись.