А я й не плачу за коханням вмерлим,

Бо що ті сльози на моїх очах?

Хіба що нагадають роси-перли,

Що ми збирали їх в досвітній час.

Бо смуток мій - нешлюбная дитина,

Народжена задовго до весілля

Любові й щему в серці.

                                    Мій єдиний,

То вже тепер навіщо голосіння?

Коли до ніг схилялись трави, квіти

Й спліталися в коханні наші наші руки,

то ще тоді соснове верховіття

Для нас пророчило гірку розлуку.

Прийдешня мить минулого не стерла,

В нім дорога мені хвилина кожна.

Та я не плачу за коханням вмерлим -

Такую тугу виплакать не можна.

                                               Н. пукас

Хтось маки цілував біля воріт

Гарячими тривожними губами.

А небо біло пахло голубами,

 А сонце тіні гнало до боліт…

Хтось маки цілував біля воріт.

Спішили перші відра від криниць,

У гніздах прокидались лелечата,

А зорі, що всю ніч були на чатах

(Моя й твоя),  у трави впали ниць…

Спішили перші відра від криниць…

Хтось голосом твоїм сказав ,,люблю''.

Хтось руки стиснув, променем облиті…

І я віднині в цьому щаснім літі

Не відаю, не знаю, що роблю…

Хтось голосом твоїм сказав ,,люблю''…

Та ранок нас в розлуку відпустив…

Але в чеканні зустрічі бентежнім

Я викладу твоє ім'я на стежці

Із макових червоних пелюстин…

А ранок нас в розлуку відпустив.

Та будуть вічно зорі, я і ти,

Наперекір метілям, вітру, зливі…

Судилось так, чи то такі щасливі

Дві наші долі, наші два світи,

Та будуть вічно зорі, я і ти.

                       Н. Матюх

Була сьогодні в школі на святі останнього дзвоника і згадався старенький вірш:

Останній дзвіночок шкільний...Хіба можна

Забути цей давній, замріяний час?

Останній дзвіночок! Ми - кожний і кожна -

З дитинства пішли. Юність кликала нас.

Безмежне, як море, життя нас чекало,

Нас кликали смуги незнаних доріг

І серце у грудях, мов птах трепетало,

Як вийшли зі школи, за рідний поріг.

Так швидко зминули ви роки зелені,

Під клекіт шкільних, незабутніх  дзвінків,-

Нам простір безкраїй наповнив легені,

Ми рушили в далеч на крилах вітрів.

...Повз школу знайому проходим - і нині

Ми ловимо світлі наспіви дзвінка.

І знов пелюстки яблуневі, весінні

У вікна летять, як хмаринка легка.

З тим нашим дзвінком розлучитись не сила-

Змовкаєм, як чуємо пісню шкільну,

Що нас провела крізь літа і зростила,

І нам показала життя далину.

                              Фарида Аліярбейлі

Не помились на першім слові,

Сказавши в зустріч щось сумне.

В мені багато є любові.

Багато! Більше, ніж мене!

 ****

Мій гордий дух тебе возносив -

На цілий світ тебе любила.

А ти пробачення не просиш,

Що наступив на білі крила.

 ****

Ви пробачте мовчання мені.

Галасливим ніколи не вірю.

Барабани тому голосні,

Що вилазять із власної шкіри.

               Ганна Чубач

Щоби удвох нам не пропасти,

Я згодна жить без тебе.

Злетіть чи впасти, чи проклясти -

Одне обрати треба.

                      Ганна Чубач

Обнимаю... Немеют руки...
От восторга – в рывок дыханье.
Мы украли день у разлуки...
Неожиданное свиданье!
И слова вперемешку с лаской.
Поцелуй – продолженье взгляда.
Мы украденной нашей сказкой
Рвём скучнейшее слово – «Надо».
Мало времени... Торопливо…
Что бы всё!.. Что бы до предела!..
А в душе, где-то там – тоскливо...
Грусть струну теребит не смело…
Я взлетаю и ты взлетаешь…
Незаметно подкрался вечер.
Две слезинки… И убегаешь...
Плащ печали упал на плечи.
Взмах руки… И прощанье взглядом...
Безысходность - сплошная скука…
И задумчиво сядет рядом...
Обворованная разлука...

( Из интернета)

На что мы тратим жизнь!
На мелочные ссоры,
На глупые слова, пустые разговоры,
На суету обид, на злобу - вновь и вновь.
На что мы тратим жизнь...
А надо б на любовь.

Сжигаем жизнь до тла всё на пустое что-то:
На нудные дела, ненужные заботы...
В угоду обществу придумываем маски...
На что мы тратим жизнь!
А надо бы на ласки.

Мы распыляем жизнь на сумрачную скуку,
На "имидж" и "престиж", не нужную науку,
На ложь и хвастовство, на дармовую службу.
На что мы тратим жизнь?...
А нужно бы на дружбу.

Куда-то всё спешим, чего-то добываем.
Чего-то ищем всё, а более теряем;
Всё копим -золото, тряпьё и серебро...
На что мы тратим жизнь!
А надо б на добро.

Волнуемся, кричим, по пустякам страдаем;
С серьёзностью смешной вещички выбираем.
Но сколько не гадай - всё выберешь не ту.
На что мы тратим жизнь...
А надо б на мечту.

Боимся радости, боимся верить в сказки,
Боимся и мечты, и нежности, и ласки;
Боимся полюбить, чтоб после не тужить...
На что мы тратим жизнь?!
А НАДО ПРОСТО ЖИТЬ!!!

                                          ( с интернета)

В порожнім храмі не живуть Боги.

 І наші душі - радість не відчують.

 Лише невтішно шепчуть корогви

 Про те, що люди більше не шанують.

 В порожнім храмі тихі голоси

 Такі відлунні і такі печальні,

 Що, Боже правий, милістю спаси:

 Не дай нам днів зазнати поминальних.

 Прости, що ми в неправді живемо -

 Йдемо до тебе, як сусіди в гості.

 І молитов премудрих не вчимо,

 Неначе в світі виживати просто.

 Неначе біди обминули нас,

 Неначе віра та не нам потрібна.

 Нам, мабуть, легше нарікать на час,

 Як признаватись, що думах бідно.

 В розбиті вікна вітерець війнув -

 Помножив голос на далекі луни.

 Прости, мій Боже, і мою війну:

 Що я про інших думаю так сумно.

                                                Г.Чубач

* * *

Не сольются никогда зимы долгие и лета:

у них разные привычки и совсем несхожий вид.

Не случайны на земле две дороги - та и эта,

та натруживает ноги, эта душу бередит.

Эта женщина в окне в платье розового цвета

утверждает, что в разлуке невозможно жить без слез,

потому что перед ней две дороги - та и эта,

та прекрасна, но напрасна, эта, видимо, всерьез.

Хоть разбейся, хоть умри - не найти верней ответа,

и куда бы наши страсти нас с тобой не завели,

неизменно впереди две дороги - та и эта,

без которых невозможно, как без неба и земли.

Булат Окуджава.

Медленно,тяжко и верно

В черную ночь уходя,

Полный надежды безмерной,

Слово молитвы твердя,

Знаю - молитва поможет

Ясной надежде всегда,

Тяжкая верность заложит

Медленный камень труда.

Медленно, тяжко и верно

Мерю ночные пути:

Полному веры безмерной

К утру возможно дойти.

                             Александр Блок