Ритуал.

Місяць блідим більмом на оці неба сліпо вдивлявсь в надгробки на кладовищі. Вітер тихо шелестів листям, мовби голоси з минулого шепотом вривались в мертву тишу останнього прихистку спочилих тіл. Туман нерівними клаптями тіней витанцьовував химерні танці поміж могил. Живим було нічого робити в цьому царстві тліну й забуття. Проте чиїсь човгаючі кроки порушили таїнство ночі. Згорблена жіноча фігура, спираючись на кривий ціпок, повільно йшла поміж могил, вдивляючись в написи в невірному світлі повного місяця. Її розпущене сиве волосся нерівними пасмами шевелилось від вітру. Зупинилась біля одного з надгробків, підсліпкувато вдивилась і скрутно похитала головою. Подивившись по сторонах, продовжила свій шлях. Врешті, схоже, потрібна могила знайшлась. Вузлуваті пальці дістали з торби, що висіла за спиною, невелику торбинку. Руки, що тремтіли від старості почали виводити порошком з торбинки пентаграму. Таємні символи, не місце котрим під сонцем, лягали на землю нічного кладовища. Чорні свічки, чиї нерівні тіла несли на собі сліди пальців, що їх ліпили темної ночі, було встановлено по кутах. Чиркнув сірник і його нерівне полум’я затремтіло на вітрі, вихопивши з тіней лице, густо посічене зморшками. Вогник переселився на гноти свічок. Слова, темні,страшні, забуті, почали литися з висохлих губ. Нарешті! Заради цього вона поклала все своє життя. Відвідала місця, де не слід бувати людині. Прочитала книги, яким не місце на землі. І ось вона вже за мить до своєї цілі!

Вітер рвучким поривом ніби спробував зірвати страшний ритуал, смикаючи полум’я свічок. Собака завила вдалині. Хмари сховали місяць, закриваючи від світла чорну справу. Стогін, тяжкою хвилею, прокотивсь цвинтарем. Земля здригнулась, вогкими грудками розсипалась вбоки й кістлява рука вигреблась назовні. Пальці без плоті вгризались в землю в марній надії зачепитися за щось міцніше. Слідом з’явилась друга рука й вчепилася в дернину, що поросла на могилі. Знов посипалась земля й ось обвітшалий скелет вже стає на бренну землю. Порожніми очними впадинами він тяжко дивиться на сиву заклинательку. Та порилась в своїй торбі й дістала потріпаний плащ, в якому зіяла діромаха.

- Ма-ам... заший, га? - пролунало в мертвій тиші.