Про Білого І.О. частина 1.

БІЛому Івану Омеляновичу-70 Ім’я Івана Білого стало добре знаним серед шанувальників рідного поетичного слова після виходу у видавництві "Донбас" його першої збірки "Досвіток" /1969/. Потім були книжки "За калиновим жаром", "Передмістя", "Пізні" райдуги", "Біля вишневого вікна"... Цю останню, котра побачила світ у видавництві "Радянський письменник" /1990/, автор вважає найбільш помітною в його поетичному доробку. Хоча написано десятки нових, художньо-досконалих віршів, які склали нову книгу.

Особливо щемливо прозвучала у творах Івана Білого чорнобильська тема. І це зрозуміло, адже поетове село з такою милозвучною назвою - Чистогалівка, де він народився 25 березня 1942 року, знаходилось за чотири кілометри від смертоносного атомного реактора... Немає тепер у поета малої батьківщини, про що можна довідатися з його віршів "Закопане село", "Пісня на дідовім подвір’ї" і цілого ряду інших. Та є життєстверджуюча творчість, у якій переплелися мотиви поліського і донецького краю. Крім віршів, Іван Омелянович видав книжки оповідань "За горою, за крутою", "Рання дорога"; цікаву повість "Перші розстані" - про учнів професійно-технічного училища, де він колись і сам навчався. Повість була відзначена престижною премією на Республіканському конкурсі на кращий твір про молоду робітничу зміну, що засвідчує її належний художній рівень.

Життєвий досвід, поєднаний з філологічними знаннями, здобутими в Донецькому державному університеті, дали письменникові можливість працювати в газетах, журналі "Донбас", видавництві "Отечество". Останніми роками Іван Білий активно проявив себе в царині дитячої літератури. Так, він видав для найменших школярів букварі-читанки "Сходинки" та "Лесенка" /рос. мовою/; для другокласників - читанку "Сходинки-2". І.Білий - лауреат літературної премії імені В.Сосюри Донецького обласного фонду культури.Нагроджений медалями. Лауреат республіканського конкурсу на кращий прозовий твір про молоду робітничу зміну, премії ім. Н.Левицького

Вадим Оліфіренко

Вибрані поезії Івана Білого

* * * Біля вишневого вікна Сидить щаслива мати. А може, то і не вона – Весна квітуча, Запашна Вчить сина розмовляти. – Оце повзе рудий жучок, А ген пасуться вівці… А ось листочок-язичок Проклюнувся на гілці. Згори долоньку простягнув Його зелений братик. Між пелюстками Чміль прогув: Медок зібрався брати… Отак на призьбі День при дні Ведуть вони розмову. І легко віриться мені Тут сказаному слову. Та віддаляється цей дім. Вікно - немов ікона… І ореолом осяйним Над ними біла крона. 1989 Г О Н Ч А Р І – Гончарі на селі! Гончарі на селі! – Матерям через тин сповіщали малі. І виходили з хат молодиці скоріш: Гончарі на селі, не прогавити б лиш. Скоро гляне біляво у шибку зима – Чи готові сватів з рушниками приймать? І зачнуть перекличку гучні весілля, Ох і вміють в селі нашім свайби справлять! Ляжуть звабно горою на стіл пироги, Будуть бумкать горшки, наче бубни тугі. Стане суджену хлопець з господи вести – І горшки переб’ють захмелілі свати, Щоб любов і добро панували в дворі, Щоби знов завертали в село гончарі. ...Та чомусь відтоді забарились вони – Із якої причини, з чиєї вини? Чи дороги в село замела всі зима, А чи глини уже на Вкраїні нема. 1971 К О Л О С К И Все померкло давно за літами, Та навіється знову мені: Кінь під вершником б’є копитами, І хлоп’ята біжать по стерні. Поміж ними і я, голоп’ятий, І торбинка з колоссям в руці. Нас не просто усіх наздогнати, Бо розсипались в різні кінці. Ах, як боляче колеться поле, – Вітер сльози збиває з лиця. І здається, не буде ніколи Цій жорстокій погоні кінця. Я втечу, я торбинки не кину – Та нараз підломилась нога... Мов гадюка, обпік мою спину Із сириці холуйський нагай.. Скільки того зерна, може, жменя Нам дісталась би з тих колосків. Хто сьогодні попросить прощення У колишніх дітей-селюків? Тільки тихо довкола, ні звуку. Я стою на широкім лану, І торка колосок мою руку, Мовби хоче загладить вину... 1997 БАЛАДА ПРО ПЛЯШКИ Ще блукають по місту сутінки, Наче дядьки з похмілля, А бабуся спішить із сумкою У ранкове своє дозвілля. Поринає у тихий скверик, В листя пахуче, глянцеве: Тільки б якась суперниця Першою не заглянула… Глянула – І відлягло на душі в старої: Буде сумка, та ще й горою! Мов гриби, у траві столоченій – Пляшки білі І позолочені. З-під "Російської", "Української" І "Донецької степової"… Ох, і гіркі напої! А потім бабуся здумала, Чи правду ж то син писав їй, Що під Курськом простою пляшкою, – Як землю від зайд спасали, – Він підпалив два танки… Ось тільки ніхто не скаже, Де сина лежать останки. 1968 Г Р І Х И Гуркотять поїзди у Святошино, Так що сиплеться листя із крон. Пасажири з вузлами і ношами Налягають грудьми на вагон... Вийду я за ділянкою дачною, Що на пасіку схожа здаля. В цій місцині, пригадую, бачив я Років двадцять тому журавля. Та давно вже болото осушено, – Щедрі дяді вгатили мільйон... І тепер бур’яном все заглушено, А мав синьо плескатися льон. Можна б очі, як інші, заплющити, Тільки поле це нам не чуже. На гріхи наші, Богом відпущені, Всі ліміти скінчились уже. Гуркотять електрички в ту сторону, Де журавки злітали колись... Де на землю, святу і нескорену, Ще далекий мій предок моливсь. 1990 Г Р А Н Ь Ми доклали немало старань, Аби даль засвітилась імлиста. Аби стерлася давня та грань, Що село відділяє од міста. Хай не все нам зробити вдалось, Але все-таки дещо зуміли: Ген бетонне шосе простяглось, Потривоживши отчі могили. І затихли в моєму селі, Відбриніли веселі гармошки, – На його благодатній землі Заборонні з’явилися сошки. Бо дихнула підступно АЕС На озера його і на трави… Що ти скоїв, великий Прогрес, І якої зажив тепер слави? А з тобою і ми заодно – Нерозумні твої виконроби. Чи підступить до міста село, Коли зараз між ними – Чорнобиль? 1990 * * * Усе густіша позолота Крізь тихі ранки прогляда, Та ще у лісі, край болота, Росте отава молода. Ще можна вивести на пашу Свою корівчину сюди, Де не одну за вік свій чашу Гіркої випив ти води. Та вже коротша стала днина, Однак поменшало і справ. Надбав на зиму дядько сіна – Не так надбав, як більше вкрав. Бо ні ділянки, ні покосів, Хоча це все у когось є... Тому гірчить старому й досі – Немов болотну воду п’є. 1991 ПІСНЯ НА ДІДОВІМ ПОДВІР’Ї У вихідні на дідове подвір’я З усіх усюд збиралася рідня. Злітала пісня в тепле надвечір’я Про дівчину, калину чи коня... А нас було - як листя у тополі: Синів, онуків, правнуків - також. Співали так, що десь у чистім полі Того коня, напевне, брала дрож. Лягали тіні сонячного саду На скатерть полотняну, на траву... Я вже ніколи більше там не сяду Послухать пісню, трепетну, живу. Розкидало рідню мою по світу, Комусь уже поставлено хреста. І всі шляхи до діда перекрито, А кінь той білогривий диким став. Гуляє кінь в німотній порожнечі, У заростях осоту, ковили. І дує протяг з атомної печі, Що край села архарівці звели... Не вірю я у силу долі злої, Та пісню й ту сьогодні не знайду. Лиш темна тінь від яблуні старої, Мов скатерть, залишилась у саду. 1990 БАЛАДА ПРО СИВИЙ СНІГ На синім обрії, на синім Червона крайка прогляда. Та все відчутніше осінні В обличчя дишуть холода. І темну вежу лісосмуги Вже вітер вищербив наскрізь… Чекає снігу степ моругий, Та сніг щось нині забаривсь. Я жду також його щоденно, – Так у дитинстві батька ждав, Коли було надворі темно, А він десь довго пропадав. Та ось крізь присмерки кудлаті З порога кашляв глухо він – І враз світлішало у хаті Від ранніх батькових сивин. І як було мені, малому, Коли на довгі роки зник... А повернувсь уже додому Не батько - сніжний чоловік. Увесь зав’южений, сутулий... І не його у тім вина. Той сивий сніг вітри не здули, Не змила хвиля весняна. Тому й пішов од нас він скоро – У вічній далечі розтав. А я все жду в таку ось пору – Так наче батько снігом став. 2000 РАЙСЬКІ КУЩІ Бачу картину знайому Крізь наших днів каламуть – Біля будинку райкому Яблуні райки цвітуть. Ніжне буяння природи. Світла споруда, мов храм… Щось було в цьому від моди, Котра властива богам. Тільки райкомівські кущі Раєм не стали земним. Люди вчорашні і сущі В більшості – малоімущі, Мріють, як вижити їм. Як після бурі і грому Вийти на сонячну путь… А біля білого дому Яблуні райки цвітуть. 1998 ПЕЙЗАЖ ІЗ ЖІНКОЮ Над водою, між вербами, Де рогозу стіна, Жінка поглядом звернена До глибокого дна. На замшілому камені Непорушно сидить. Щось знайоме вона мені Нагадала в цю мить. Так неначе "Альонушка" – Є картина така. На плечах – блякла кофточка, На колінах – щока. А довкола ідилія, Ні журби, ні біди... Тільки чом жінка дивиться В темну прірву води? 2000 Б Е Р Е З Н Е В Е Перелісок березовий Ще світиться наскрізь. Від стовбурів берестових В очах у мене різь. Але цікаво глянути, Чи вже набухла брость. Та раптом на галявину Самотній вийшов лось. Напевне, він ще з осені Зоставсь одинаком, Тому і сумно лосеві, Хоча весна кругом. І сонце сіє проблиски Крізь хмари все щедріш На ледь помітні проліски, На стежку, де стоїш… Ми підем в різні сторони: У кожного своє. Хай лось в бою повторному Подругу відіб’є. А я, гілками хруснувши, Погляну ще туди, Де проліски – мов хусточка, Що загубила ти. 1996 ЖІНКА В БІЛОМУ Плине з лугу запах м’яти, Спить у березі вода. Вийшла жінка погуляти – Не стара й не молода. Понад берегом – стежина І дерев глуха стіна. Хто вона, чия дружина, І чому вночі одна? Біла плахта. Біла блузка, – Щось знайоме в цім було, – І крізь віти срібні друзки Сипле місяць на чоло. Підійти б до неї близько, Запитать її ім’я... Тільки явір скрипнув різко: – Не твоя і не моя! Не поруш німої тиші І душі не скаламуть; Може, лиш один Всевишній Знає, як її зовуть. В цю хвилину за рікою Скрикнув поїзд, наче сич; Хтось комусь махнув рукою, А її сховала ніч. Ось і явір, весь похилий, І дорога через гать... Я впізнав лиш одяг білий, А саму – не зміг пізнать. 2000 БІЛЯ ВЕЧІРНЬОЇ ВОДИ Усе частіше, все частіше Я повертаюся туди, Де темний ліс волого дише Біля вечірньої води. І сива церква на узвишші Застигла привидом німим, А ми, притихлі та безгрішні, На іншім березі стоїм. Ще молоді. І попереду У нас життя, як ніч оця – Із шелестінням очерету, Зі срібним дзеркалом Дінця. І рушити несила з місця Туди, де в темряві село... І на воді хитнеться місяць, Неначе зламане весло. 1999 * * * Не сходиться гора з горою, А ми з тобою, мила, як? – То ж нас вечірньою порою До моря звав старий маяк. Ми простували суходолом. Коловся поночі курай. Та попереду небокрай Світивсь малиновим півколом. І безнастанно хвилі бігли Із фіалкової пітьми І, важко дихаючи, тихли, Торкнувшись берега грудьми. Сідали ми на камінь теплий, Вели розмову про життя. Об наші ноги море терлось І засипало, як дитя... Та все змінилося потому. Старий маяк погас в пітьмі. І вже не зійдемося ми, Мов хвилі, в березі крутому. 1981

Оліфіренко

Про Білого І.О. частина 1.

Останні статті

Коментарі